Міжнародно-правові акти - правова основа захисту національних меншин у міжвоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет ДПС України

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АКТИ - ПРАВОВА ОСНОВА ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Н.Г. Яцишин,

кандидат юридичних наук

Анотація

міжнародний правовий національний меншина

Статтю присвячено дослідженню процесу формування правової бази системи захисту прав національних меншин, що склалася і діяла в рамках Ліги Націй. Проаналізовано зміст міжнародно-правових актів, що визначали основи статусу національних меншин та осіб, що до них належали у період між Першою та Другою світовими війнами.

Ключові слова: дискримінація, національна меншина, захист національних меншин, колективні права, міжнародні гарантії прав, міжнародні зобов'язання держави, міжнародно-правові акти, Рада Ліги Націй.

Аннотация

Статья посвящена исследованию процесса формирования правовой базы системы защиты прав национальных меньшинств, которая сложилась и действовала в рамках Лиги Наций. Проанализировано содержание международно-правовых актов, которые определяли основы статуса национальных меньшинств и лиц, которые к ним относились в период между Первой и Второй мировыми войнами.

Annotation

The article investigates the forming process of legal base of national minorities ' rights protection system developed and operated within the League of Nations. The authoranalyzes the contentof international legalactsthat establishbasis of the statusof national minoritiesand personsbelongingto themin the periodbetweenthe First and SecondWorld Wars.

Виклад основного матеріалу

Актуальність даної теми дослідження викликана тим, що, незважаючи на позитивні тенденції у розвитку міжнародного права у сфері захисту національних меншин, вона до сьогодні залишається неврегульованою. Формування нових підходів до вирішення проблем у цій галузі неможливе без правильного розуміння логіки розвитку міжнародно-правового співробітництва держав у галузі захисту прав національних меншин, без урахування як позитивного, так і негативного історичного досвіду у цій сфері.

Особливо актуальним є дослідження виключно важливого етапу в розвитку міжнародного права - періоду діяльності Ліги Націй, в рамках якої вперше міжнародне співробітництво у сфері захисту прав меншин отримало конвенційне закріплення, внаслідок чого з'явилися міжнародно-правові акти, які стали правовою базою для створення системи захисту національних меншин. Ця теоретична спадщина Ліги Націй у міжнародно-правовому полі потребує глибокого вивчення у проекції впливу на норми та інститути сучасного міжнародного права, в тому числі й інституту захисту прав національних меншин.

Значний внесок у вивчення даної проблеми зробили такі вітчизняні вчені, юристи- міжнародники як Л. Давидовський, М. Мандрика,В. Мицик, М. Товт, П. Муцький та ін. У роботі використано також праці зарубіжних учених, зокрема: А. Абашидзе, В. Свораковський, В. Залєсський, та ін., в яких розкрито окремі міжнародно-правові аспекти захисту прав національних меншин.

Метою статті є розкриття системи і змісту міжнародно-правових актів, що визначали основи статусу національних меншин та осіб, що до них належали у період між Першою та Другою світовими війнами.

Наслідки Першої світової війни призвели до суттєвих змін у системі міжнародного права. Найбільш революційним кроком у міжнародних відносинах стало створення на інституційному рівні Ліги Націй [1].

Утворення Ліги Націй - це тривалий і складний процес, який увібрав у себе багатовікові намагання знайти способи убезпечення цивілізації від щоразу загрозливіших наслідків різних конфліктів, насамперед військових. Перша світова війна стала переконливим аргументом суспільної активізації. „Елітарний пацифізм”, який розвивався із середини ХІХ століття, переріс у масовий антивоєнний рух. Але частота та інтегральний характер міжнародних відносин суттєво примножили і кількість площин, в яких доходило до суперечок на грунті суб'єктивних індивідуальних інтересів. Однією із таких площин були конфлікти у сфері міжнаціональних, міжетнічних відносин.

У нових умовах, які склалися після Першої світової війни у Центрально-Східній Європі, зокрема в районі між Балтикою, з одного боку, та Адріатичним, Егейським і Чорним морями, з іншого з'явилися кілька новостворених або суттєво перетворених держав. Необгрунтоване національно-територіальне розмежування призвело до повсюдного виникнення численних діаспор. Національні меншини (стосовно всього населення) становили майже третину в європейській частині Туреччини, близько 40 % - в Іспанії, Латвії і Литві, до 50 % - в Румунії і Польщі, більше 50 % - в Югославії і Чехословаччині. При цьому німців, розсіян у 13 країнах Європи налічували понад 13 млн осіб; українців - 10 млн осіб у п'яти державах; євреїв - близько 6,5 млн осіб [2, с. 26-28].

Необхідно зазначити, що національні меншини суттєво відрізнялися між собою не лише кількісно, що мало суттєве значення у процесі боротьби за свої права. До таких відмінностей можна віднести:

- різний рівень розвитку національної свідомості;

- різні історичні традиції, зокрема, існування традиції власної державності або її відсутність;

- істотне значення мало те, чи національна меншина становила частину народу, який попередньо панував на даній території (наприклад, німецька і угорська меншини у Чехо словаччині);

- різна соціальна структура;

- різний ступінь культурного розвитку;

- різне географічне положення. Меншини проживали або на кордоні з власною національною державою (наприклад, угорці в Чехословаччині і Югославії, або українці та білоруси в Польщі), або на територіях, що були віддалені від неї (наприклад, угорці в Румунії);

- суттєве значення мало також те, що, наприклад, у Німеччині існувала польська меншина, а в Польщі - німецька. Одночасно мільйони німців проживали в Чехословаччині, але не було чеської чи словацької меншини у Німеччині. У Румунії проживало багато угорців, а в Угорщині румунської меншини не існувало.

Незважаючи на всі відмінності, кількісно великі національні групи об'єднувало те, що особи, які до них належали, втрачали попереднє громадянство і ставали громадянами іншої країни. Існувала реальна небезпека дискримінації за національною ознакою і виникнення конфліктів на цьому грунті. Саме тому проблема національних меншин набуває особливої актуальності та гостроти. Її вирішення було тісно пов'язане із формуванням статусу національних меншин та їх захистом на міжнародно-правовому рівні.

У зв 'язку із цим при укладенні мирних договорів і підписанні інших міжнародних документів країни Антанти, а надалі й Ліга Націй намагалися забезпечити права меншин, нормативно закріпивши відповідні зобов'язання нових держав.

Невід' ємною частиною системи захисту прав меншин у цей період стала низка спеціальних міжнародних договорів, укладених із новоутвореними або відродженими державами.

Першим було укладено 28 червня 1919 р. договір між Польщею, з одного боку, США, Великою Британією, Францією, Італією та Японією - з іншого, який отримав назву „Трактат про захист меншин” або „Малий Версальський Трактат”, узятий під гарантію Ради Ліги Націй резолюцією від 13.02.1920 (вступив у дію разом із Версальським договором 10 січня 1920 року) [3]. Цей документ потребує детального аналізу, оскільки у ньому містилися типові положення щодо захисту прав меншин, а тому він слугував основою для укладання в рамках Ліги Націй наступних подібних договорів. Ці обставини зумовили необхідність перекласти Трактат українською мовою, що було зроблено автором.

Загальноприйнятою є думка про те, що метою Малого Версальського Трактату є забезпечення справедливого становища національних меншин у Польщі. Хоча, заради об'єктивної оцінки, необхідно визнати, що головною метою договору було забезпечення миру і безпеки у відносинах між народами повоєнної Європи. Захист меншин мав стати одним із засобів, що слугував для її досягнення.

З метою встановлення основних цілей положень щодо захисту меншин потрібно звернутись до офіційного тлумачення Трактату, яке міститься в ноті Голови Найвищої Ради Жоржа Клемансо, направленій 24 червня 1919 р. до голови делегації Польщі на Паризькій мирній конференції Ігнація Падеревського (т. зв. „лист Клемансо”) від імені Найвищої Ради Головних Союзних і Об'єднаних Держав, а тому є автентичним виразом їх волі. Цілі Малого Версальського Трактату викладені в документі так:

„Сьогодні Держави повинні враховувати нову ситуацію, а досвід показав, що необхідні нові рішення. Території, які були передані Польщі і іншим державам, об'єднують - і цього неможливо уникнути - значну кількість народностей, які розмовляють іншою мовою, належать до інших рас, аніж населення тих держав, до яких вони включені. Протягом багатьох років раси розділяла велика ненависть. Потрібно вірити, що ці різні частини населення швидше і легше звикнуть до свого нового становища, тому що від самого початку будуть усвідомлювати, що вони є під охороною і добре захищені від будь-якої небезпеки несправедливого поводження з ними або утиску. Сам факт існування такої гарантії, без сумніву, полегшить на практиці таке бажане всіма єднання і насправді зникне необхідність досягнення цього силою” [4, с. 122123].

Із зазначеного випливає, що основні цілі Договору:

1. полегшення адаптації меншин до свого нового становища;

2. захист меншин від несправедливого поводження і утисків з будь-якого боку;

3. мирне вирішення конфліктів на національному ґрунті.

Перша із визначених цілей стала підґрунтям т. зв. асиміляційної концепції. Друга ціль була продиктована бажанням захистити меншини від будь-якої дискримінації. І, нарешті, третя підтвердила прагнення Великих Держав до забезпечення загального миру.

З цією метою вживають поняття „захист меншин”. Це визначення закріпилось у доктрині міжнародного права як технічний термін, що стосується загальної проблеми меншин.

Проаналізуємо на підставі Малого Версальського Трактату основні положення договірного захисту меншин у Польщі, а отже, і в тогочасному чинному міжнародному праві.

Договір складався із вступу, двох розділів, що містили 21 статтю, а також формального закінчення.

У вступі містилися положення, у яких Держави підтверджували визнання Польщі як суверенної держави. Далі йшлося про кордони і територію Польщі, а також про те, що цей Договір є виконанням положень ст. 93 Мирного Договору з Німеччиною. Польща, у свою чергу, визнавала, що підписує цей Договір „прагнучи пристосувати свій устрій до принципів свободи і справедливості, а також надати надійний захист усім жителям територій, над якими обійняла верховенство” [3, с. 12].

Перший розділ документа повністю стосується захисту меншин. Усі його положення можна розділити на чотири частини:

1. статті 1 і 12 стосувалися гарантій (конституційної та міжнародної), а також санкцій у разі порушення зобов'язань, але мали формальний характер;

2. стаття 2 містила матеріально-правові норми, які стосувалися захисту життя і свободи всіх мешканців Польщі;

3. статті 3-6 включали положення, що регулювали порядок набуття польського громадянства і оптації;

4. статті 7-11 містили матеріально-правові норми, що стосувалися зобов'язань Польщі щодо забезпечення громадянам, які належали до меншин, певних прав і привілеїв.

У пункт 1 ст. 2 зобов'язує Польщу надати усім мешканцям повний захист життя і свободи, незалежно від національності, мови, раси чи віросповідання.

Пункт 1 ст. 7 зазначено про рівність перед правом усіх без винятку польських громадян, а також про застосування рівних громадянських і політичних прав. Пункт 2 закріплює, що релігія, віра, або віросповідання не може стати перешкодою щодо використання громадянських чи політичних прав, для участі у публічних урядах (органах влади), а також заняття професіями та підприємництвом. Пункт 3 стосується свободи вживання будь-якої мови. І, нарешті, п. 4 зазначає про полегшення використання мови у суді.

Стаття 8 постановляє, що громадянам, які належать до етнічних, релігійних і мовних меншин, повинна бути забезпечена рівність як правова, так і фактична, а саме має бути забезпечена на рівних правах можливість створення, діяльності та контролю за власний кошт доброчинних, релігійних і громадських інституцій, шкіл, виховних закладів, а також право вільного вживання в них власної мови і виконання обрядів своєї релігії.

Стаття 9 зобов'язує Уряд Польщі відкривати і утримувати загальне публічне шкільництво для меншин у містах та на теренах, де проживає значна частина населення. Пункт 2 ст. 9 стосується справедливого розподілу фондів в існуючих умовах на потреби виховання, доброчинності та релігії.

Статті 10 і 11 містять спеціальні положення про права єврейської меншини.

Необхідно наголосити, що ст. 1 зобов'язує визнати усі положення, які містяться у статтях 2-8, як права основоположні (конституційні), і ніякий закон, ніякі розпорядження, ніяка діяльність уряду не лише не може суперечити їм, але й не буде мати проти них сили.

З викладеного вище короткого змісту статей випливає, що тут ми маємо справу із конституційною гарантією, передбаченою в ст. 1 (зовнішнє зобов'язання держави), а також із гарантією міжнародною, що міститься в положеннях ст.12 (аналіз міститься у п. 2. 2. даної роботи), які є єдиними положеннями трактату, що стосуються способу забезпечення гарантій Лігою Націй у разі порушення або небезпеки порушення зобов'язань, закріплених договором.

Другий розділ Договору (ст.13-21) включав положення, що стосувались укладення дипломатичних відносин із Союзними та Об'єднаними Державами, а також торговельних, митних та комунікаційних питань.

У заключній частині містились положення про те, що Договір повинен був пройти ратифікацію і вступити в дію разом із Мирним Договором із Німеччиною.

Малий Версальський Трактат був першою спробою Великих Держав накласти на державу односторонні зобов'язання міжнародного характеру Пізніше він став основою для укладення в рамках Ліги Націй договорів з Чехословаччиною і Королівством сербів, хорватів і словенців (10 вересня 1919 р.), Румунією (9грудня 1919р.), Грецією (10 серпня 1920р. включно із додатковим протоколом від 24 липня 1923р.), а також із Вірменією (10 серпня 1920р.).

На територіях ряду інших держав питання захисту меншин було врегульовано внаслідок прийняття зобов 'язань, що містились у спеціальних односторонніх деклараціях. Важливу роль тут відіграла рекомендація Асамблеї Ліги Націй від 15.12.1920 р., яка визначала як обов'язкову умову прийняття до Ліги зобов'язання бажаючої держави виконувати всі принципи договорів щодо меншин. Зокрема, в ній зазначалося: „В разі прийняття до Ліги Націй балтійських, кавказьких держав і Албанії, Асамблея рекомендує цим державам видати відповідні розпорядження, що забезпечать застосування загальних принципів, які містяться в угодах про меншини, і закликає їх до порозуміння з Радою щодо особливостей їх застосування” [4, с. 32].

Такі декларації були прийняті Албанією і Фінляндією (2 грудня 1921 р.), Литвою (12 травня 1922 р.), Латвією (7 липня 1923 р.) а також Естонією (17 вересня 1923 р.). Останньою була декларація Іраку від б30.05.1932 р.

Водночас потрібно зауважити, що із перелічених держав Латвія та Естонія не хотіли беззастережно приймати загальні принципи договорів 1919-1923 рр. щодо меншин. Дане питання входило до порядку денного кількох засідань Ради Ліги Націй. Представники цих держав наполягали на тій позиції, що „становище держав, які уклали договори з країнами Антанти, і тих, які приєдналися добровільно до угод про меншини, принципово відрізняється, а тому останні не допускають ніякого втручання у їхні внутрішні справи” [5, с. 13]. Проте, відповідно до укладених у 1923 р. угод, Рада Ліги Націй зберегла за собою право розглядати питання про меншини, якщо виявляться факти, які не відповідатимуть загальним принципам договорів 1919-1923 рр.

Також необхідно згадати про найважливіші двосторонні міжнародні угоди, які були укладені, як правило, між сусідніми державами. Вони не містили нових міжнародно-правових норм, а лише деталізували та уточнювали раніше встановлені норми, були зразком їх практичного застосування у конкретних обставинах. Це такі договори:

- Чесько-австрійська конвенція, підписана в Берні 07.06.1920 р. Частина ІІ цієї угоди, що мала назву „Захист меншин”, містить детальні пояснення положень договорів щодо меншин, конкретизуючи їх стосовно чеської меншини в Австрії. Взаємність з боку Чехословаччини гарантувалася попередніми односторонніми розпорядженнями чехословацької влади. Для вирішення спорів конвенція передбачала утворення змішаних комісій та постійного арбітражного суду, що формувалися на паритетній основі;

- Спеціальна польсько-данцигська, т. зв. Паризька угода від 09.11.1920 р., яка була укладена відповідно до ст. 104 частини 5 Версальського Договору. Стаття 33 цієї угоди містить зобов'язання Вільного міста Данциг стосовно захисту прав польського населення, яке трактувалося як національна меншина. Ця стаття згодом стала предметом консультативного висновку постійного Трибуналу Міжнародної Справедливості в Г аазі;

- Ризький мирний договір від 18.03.1921 р., укладений між Польщею та більшовицькою Росією, у ст. VII якого закріплено такі положення: „Польща надає особам російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Взаємно Росія та Україна забезпечують особам польської національності, які перебувають у Росії, Україні і Білорусії, всі ті самі права” [6];

- Спеціальна польсько-німецька, т. зв. Женевська конвенція від 15.05.1922, частина ІІІ (ст. 64 - 158) якої містила детальні положення щодо захисту національних меншин Верхньої Сілезії. Вона гарантувала усім меншинам, що проживали на колишній території плебісциту, рівноправність терміном на 15 років, „щоб утворити охорону меншостей на основах справедливої взаємності й зважати на спеціальні відносини, що випливають із перехідного характеру режиму” [7];

- Мемельська конвенція від 08.05.1924 (між Англією, Францією, Італією, Японією - з одного боку і Литвою - з другого боку), за якою Мемельська область передавалася Литві. Параграф 15 конвенції закріпив право її суверенітету над Клайпедою. До Конвенції додавався статут Клайпеди, який зобов'язував Литву визнати права німецького населення і не порушувати їх;

- Юр'ївський мирний договір, укладений у Дерпті (Тарту) 14.10.1920 р. між РРФСР та Фінляндією, згідно з яким до Фінляндії відійшли фінські губернії колишньої Російської імперії, а за Росією залишалася східна частина Карелії. Відповідно до положень ст. 11 даного договору Росія зобов'язувалась утворити на засадах самовизначення Східну Карельську автономну область у складі РРФСР [8]. Це питання трактувалося також у спеціальному протоколі;

- Варшавська чесько-польська, т. зв. ліквідаційна угода від 23.04.1925 р., яка регулювала становище польської меншини в Чехословаччині та чеської меншини у Польщі [9].

Загалом із 1920 по 1937 рр. було укладено близько двадцяти багатосторонніх і двосторонніх угод, що включали положення щодо захисту меншин. Спробуємо дати узагальнену характеристику цих положень.

Особам, що належали до меншин, забезпечувались індивідуальні права, незалежно від мови, раси і релігії:

Усім мешканцям держави (а toursleshabitans) забезпечувались основні, природні права людини. Зокрема, повний захист життя і свободи віросповідання. Ці основні елементи демократичного устрою забезпечувались не лише своїм громадянам, а всім, хто перебуває на території держави. Причому держави зобов'язувались визнати громадянство за усіма, хто на момент набуття чинності договорів:

а) перебував у громадянстві даної держави;

б) народився на території цієї держави від батьків, що перебували у громадянстві іншої держави (але мали тут право проживання (доміциль));

в) набув громадянства даної держави шляхом оптації.

Такі детальні положення щодо набуття громадянства мали на меті унеможливити свавілля з боку окремих держав. Адже, відмовляючи у наданні громадянства, можна було впливати на національний склад держави. З цією метою вводилося право оптації, тому що внаслідок авторитарно встановлених кордонів або результатів плебісциту з'явилася значна кількість людей, які бажали змінити громадянство.

Громадянам держави, що належали до меншин, забезпечувалася рівність у сфері громадянських прав, а саме:

- рівний доступ до державної служби, щодо занять виробництвом, торгівлею та професійною діяльністю;

- вільне користування рідною мовою в приватному житті, в пресі й під час публічних зібрань. Держава зобов'язувалася створити відповідну можливість особам, що належали до меншини, вживати свою мову у судах - як усно, так і письмово. Деякі держави виявились ще ліберальнішими і надали таке право щодо урядових установ взагалі, наприклад, чехословацький закон про мову від 29.02.1920 р.

Інші положення договорів фактично трактують меншину як колектив, не визнаючи при цьому його правосуб'єктності. Меншині як колективу було надано такі права:

1. Право за власні кошти створювати, утримувати і розвивати гуманітарні, релігійні та соціальні інституції, школи та інші просвітні установи, із правом вживати там власну мову і здійснювати релігійні обряди.

2. Право на власне національне шкільництво за кошти громадських фондів. Навчання у таких школах мало відбуватися рідною мовою, при одночасному вивченні державної мови.

Потрібно зазначити, що умови договорів тут відрізнялися залежно від чисельності та культурних потреб меншин у тій чи іншій державі. Так, у договорі із Чехословаччиною йде мова про освіту взагалі, тобто від початкової школи до вищої. В інших договорах, зокрема з Польщею, йдеться про „шкільництво елементарне” (початкову школу), а середня і вища для меншин не була гарантована.

Формулювання окремих статей угод про меншини містили багато неясних положень, що розширювали можливість урядів трактувати їх так, як це було їм зручно. Так, ст. 7 Малого Версальського Трактату свідчила, що громадянам, що говорять не польською мовою, урядом будуть надані „належні пільги” для користування рідною мовою в судах. Що розуміти під „належними пільгами”, чи витікає з цього те, що меншини мають право вимагати судового розгляду рідною мовою, знайомитися з матеріалами справи і т. п.? В тексті угоди не має відповідей на ці та багато інших питань.

Окремі положення щодо єврейських меншин містились у договорі з Польщею, з Румунією та в литовській декларації. Як уже зазначалось, ст. 11 Малого Версальського Трактату закріплює, наприклад, право євреїв на суботнє свято та ін.

Положення про забезпечення релігійної свободи щодо мусульманського населення містилися в договорах із Югославією (ст. 10), Грецією (ст. 13), а також в Албанській декларації (ст. 5).

Можна стверджувати, що наведені вище факти свідчать про те, що положення договорів щодо захисту меншин мали на меті забезпечити певні елементи культурної автономії. В окремих договорах на це прямо вказується. Так, відповідно до ст. 13 договору із Румунією від 9 грудня 1919 р. меншинам семигородських секелів та сасів надавалася „локальна автономія в шкільних і релігійних справах”, а Греція, відповідно до ст.12 договору від 10 серпня 1920 р., зобов'язувалася надати автономію піндським волохам.

Така автономія була незначною. Вона не зачіпала економічних та політичних інтересів меншин. Винятком можуть бути лише положення договору із Чехословаччиною від 10 вересня 1919 р., ст. 10 якого зобов'язує її зорганізувати „територію південно-карпатських русинів в межах, встановлених Великими державами, - як автономну одиницю чехословацької держави, з найширшою автономією” [10, с. 25].

За основу майбутнього статусу Підкарпатської Русі було прийнято проект Е. Бенеша. Цей проект передбачав насамперед утворення Закарпатського парламенту з правом законодавчої правомочності в питаннях мови, шкільництва, релігії і деяких інших питань. У всіх інших питаннях територія Підкарпатських русинів підпорядковувалася системі Законодавчих зборів ЧСР [11, с. 48]. Управління мав очолити тимчасовий губернатор та його заступники, яких призначав президент Чехословацької Республіки. Не підлягає сумніву той факт, що існування територіальної автономії зумовило подальший розвиток державотворчих основ Карпатської України.

У більшості угод вказувалося, що міжнародні зобов'язання держав щодо дотримання прав національних меншин мають перевагу перед будь-якими внутрішніми законними і підзаконними актами [12, с. 44-45].

Не мали успіху протести Польщі, Румунії, Чехословаччини і Югославії, які вважали накладення подібних зобов'язань за певного роду capitis deminutio. Вони змушені були погодитися на прийняття міжнародних зобов'язань щодо власних громадян і при цьому вважали, що створюють можливість втручання іноземних держав у їх внутрішні справи [9, с. 400].

Мандельстам, характеризуючи зобов'язання щодо меншин, стверджував: „Так як ці зобов'язання відносяться до громадян і зокрема до меншин, то вони є обмеженням абсолютної суверенності зацікавлених держав в ім'я права, яке не є вже міжнародним, так як не регулює відносини між державами, а лише накладає на них зобов'язання щодо власних громадян... Так як явно несправедливим є обмежувати компетенцію законодавства у сфері меншин лише певної кількості держав, залишаючи іншим повну свободу у цій сфері [4, 38].

Отже, аналіз міжнародно-правових актів як правової основи захисту національних меншин у міжвоєнний період дає можливість зробити такі висновки:

1. Після Першої світової війни в рамках Ліги Націй була створена система захисту прав національних меншин. Вона ґрунтувалася на міжнародно-правових зобов'язаннях держав, що містилися в системі версальських договорів, центральним серед яких був Малий Версальський Трактат, укладений з Польщею 28 червня 1919 року.

2. Ґарантом дотримання зобов'язань у сфері захисту меншин виступала Ліга Націй. Юрисдикція Ліги Націй була підтверджена спеціальними резолюціями в кожному конкретному випадку. У цій юрисдикції, що гарантувала виконання умов відповідних угод, полягав міжнародний характер захисту меншин у системі Ліги Націй. Положення, які передбачали юрисдикцію Ліги Націй, у різних угодах, що стосувалися захисту меншин, були аналогічними.

Водночас потрібно зазначити, що:

1. В угодах про меншини не визначено термінологію та положення про те, що має бути критерієм приналежності будь-якої особи до певної національної, релігійної або мовної меншини; не розрізняються меншини за способом осідлості, тобто дисперсні і такі, що проживають компактно, а тому відсутні відмінності у забезпеченні правового регулювання їхнього становища.

2. Дані угоди не розглядали меншину як групу, колектив людей однієї національності, мови, релігії, а були спрямовані на конкретних індивідів якої-небудь певної національності. Отже, метою захисту, відповідно до угод, була не меншина, її права та інтереси, а окремо узятий індивід, його права й інтереси, пов'язані з його особливим національним походженням, мовою або релігією, відмінними від більшості населення держави. Вказана обставина спочатку звужувала обсяг прав меншин, що підлягають міжнародному захисту, оскільки є очевидним, що група, колектив, на відміну від індивіда, може претендувати на фактичну і юридичну рівність з рештою громадян держави, на захист національних інтересів у всіх сферах життя. Через ці угоди мільйони людей, що входили до національних меншин, отримували лише елементарні права, які нічого спільного не мали з їх специфічними національними інтересами.

3. Тільки деякі угоди про меншини побіжно стосувалися політичних прав (в основному це виборче право) і обходили проблему автономії для меншин (за винятком чехословацького договору, що передбачав автономію для Підкарпатської Русі). Угоди не зачіпали економічні інтереси меншин. Основна увага у згаданих угодах була приділена рівноправності меншин у питаннях національної культури. Однак через те що, як вже було зазначено, об'єктом цих угод був окремий індивід, ці угоди не могли забезпечити вільного розвитку національної культури меншини і не ставили перед собою мети досягнення меншістю фактичної рівності з більшістю населення у сфері культурного розвитку.

Список використаної літератури

1. Жвания Г. Е. Международно-правовые гарантии защиты национальных меньшинств (Исторический очерк) / Г. Е. Жвания. Тбилиси: Изд-во АН ГССР, 1959.132 c.; Львова Э. Национальные меньшинства: исторический опыт и современные проблемы / Львова Э., Нам И., Наумова Н. // Этнополис. 1993. N° 2 - C. 80-91; Муцький П. П. Досвід Ліги Націй щодо захисту прав національних меншин: позитиви і негативи / П.П. Муцький // Держава і право: зб. наук. праць. Вип. 18. К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. С. 481-487. (Юридичні і політичні науки); Тимченко Л. Д. Международное право: учебник / Л. Д. Тимченко. Харьков: Консум, 1999.

2. Александров Б. А. Положение национальных меньшинств в послевоенной Европе / Б. А. Александров. М.: Партиздат, 1933. 184 с.

3. Traktat mi'dzy вВумтеті mocarstwami sprzymierzonemi i stowarzyszonemi a Polska podpisany w Wersalu 28 czerwca 1919 r. // Dziennik ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. Drugie pуBrocze. Warszawa, 1920. № 110, poz. 728. S. 1933-1942.

4. ZaleskiW. Mi'dzynarodowaochronamniejszo[ci / W. Zaleski. NaklademlnstytutubadaD sprawnarodowo[ciowych. Warszawa, 1932. 191 s.

5. Мандрика М. Національні меншості в міжнародньому праві / М. Мандрика. Прага: Український Громад. Видавн. Фонд, 1926. 43 c.

6. Мирный договор между РСФСР и УССР, с одной стороны, и Польшей, с другой, заключенный в Риге 18 марта 1921 г. [Электронный ресурс] / Системная история международных отношений; [под ред. А. Д. Богатурова]. М.:Московский рабочий, 2000. Режим доступа: www.diphis.ru.

7. Konwencja niemiecko-polska dotyczca Gуmego Zlska, podpisana w Genewie dnia 15 maja 1922 roku[Електронний ресурс] //Dz.U. 1922. nr 44. poz. 371. Режим доступу:http:// isip.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id= WDU192271

8. Юрьевский мирный договор. Дипломатический словарь [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://dic.academic.ru/dic.nsf/ dic_diplomatic/1360.

9. Sworakowski W. Mi'dzypaDstwo we umowy mniejszo[ciowe / Witold Sworakowski. PracawInst.Bad. SprawNarod. (r'kopis) - Warszawa 1933. 436s.

10. Давидовський Л. Міжнародна охорона національних меншостей / Л. Давидовський // Збірник Правн. Комісії при іст.-філос. секції НТШ; за ред. В. Вергановського. Львів, 1929. ч. С. 1-69.

11. Гранчак І. М. Виникнення і діяльність Рад. Проблема самовизначення і державотворчості / І. М. Гранчак, В. П. Приходько // Нариси історії Закарпаття. -- Ужгород, 1995. Т. 2. (19181945). С. 46-53.

12. Абашидзе А. Правовые проблемы защиты национальных меньшинств в рамках Лиги Наций / А. Абашидзе // Соц.-эконом. проблемы освободившихся стран: матер. Всесоюз. науч. конф-и. М.:Изд-во УДН, 1987. С. 42-51.

Размещено на Allbest.ru