Сучасний стан законодавства у сфері праці державних службовців в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасний стан законодавства у сфері праці державних службовців в Україні

Розбудова України як демократичної, правової та соціальної держави зумовлює необхідність проведення значної кількості реформ з метою приведення існуючого суспільного та державного ладу до рівня провідних європейських країн. Не є винятком і галузь державного управління, оскільки саме від ефективної діяльності її представників залежить економічний, соціальний та культурний розвиток держави. Тому питання щодо діяльності державної служби в Україні є достатньо актуальним та, як і будь-яка інша галузь, досить проблемним. Тому актуальним дослідженням є вивчення нормативного регулювання праці державних службовців. З даного питання не має однозначної думки ні серед науковців, ні серед практикуючих юристів. В першу чергу, це пов'язано з тим, що в доктрині на сьогодні чітко не визначена правова природа трудових правовідносин у галузі державної служби, а, відповідно, й питанім щодо того, предметом якої галузі права є названі відносини та якими нормами права вони мають регулюватися.

В юридичній науці досліджуване питання в тій чи іншій мірі вивчалося багатьма вченими-правознавцями, зокрема: В.Б. Авер'яновим, Ю.П. Битяком, Н.Б. Болотіною, М.І. Іншиним, Г.М. Жарковим, В.В. Лазором, П.Д. Пилипенком, С.М. Прилипком, В.І. Прокопенком, ОТ. Процевським, О.В. Ставицькою, А.О. Селівановим, Г.І. Чанишевою, Н.М. Швець, ПІ. Шевчуком, О.М. Ярошенком та багатьма іншими. Таким чином, метою нашого дослідження є на основі теоретичних підходів доктрини теорії права та з урахуванням чинних нормативно-правових актів і інших джерел, дослідження сучасного законодавства України, яке регламентує працю державних службовців з метою визначення його системи, його об'єктивних закономірностей та ознак, порядку побудови, ієрархії, а також визначення можливих шляхів для удосконалення.

Досліджуючи питання законодавства про працю державних службовців, слід розпочати з проблем, які виникають при його розгляді. В першу чергу - складнощі, які пов'язані з відсутністю в теорії права єдиного погляду на правову природу правовідносин, що виникають при проходженні державної служби.

Вивчення доктринальних джерел свідчить, що в більшості випадків науковці не розкривають поняття «законодавство у сфері праці державних службовців», а тому, на нашу думку, виникає потреба надати визначення такої дефініції. Отже, законодавство у сфері праці державних службовців можна визначити як сукупність загальнообов'язкових, формально - визначених і об'єктивно структурованих нормативних актів, що знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності та які регулюють трудові відносини між органом влади та державними службовцями при вступі, проходженні, просуванні і припиненні ними державної служби в Україні.

Потреба в класифікації законодавства про працю державних службовців обумовлена тим, що в роки незалежності в Україні відбулися істотні суспільні зміни, які мали значний розвиток в усіх суспільних сферах, що обумовило зміну змісту багатьох нормативних актів, приведення їх у відповідність до міжнародних договорів тощо; також значно збільшилася кількість нормативно-правових актів, які регулюють питання трудових відносин в державній службі, що зумовлює необхідність визначення їх місця в загальній системі; крім того, за роки незалежності нашої держави відбулося багато трансформацій, пов'язаних з частою зміною статусу, назв, компетенції тощо органів державної влади, що потребує точного встановлення юридичної сили, значення і місця різних нормативних актів та інше.

Різноманітність актів законодавства у сфері праці державних службовців створює можливості для здійснення їх широкої класифікації за багатьма критеріями.

Однією з найпоширеніших в юридичній літературі класифікацій нормативних актів є класифікація за суб'єктом нормотворчості, яка включає такі елементи:

а) закони України;

б) нормативно-правові акти Верховної Ради України;

в) укази і розпорядження Президента України;

г) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

д) накази, інструкції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади [1, с. 67].

Недоліком такої класифікації є те, що нею не охоплюються міжнародні договори, які, як правило, приймаються органами міжнародно - правового регулювання, а ратифікуються Верховною Радою України. Крім того, поза увагою залишаються локальні нормативно - правові акти та акти соціального партнерства.

За сферою дії акти законодавства у сфері праці державних службовців поділяють на:

а) загальні;

б) локальні [2, с. 23].

Така класифікація є занадто вузькою, адже не розкриває, які саме акти законодавства належать до загальних, що з огляду на їх велику кількість важко назвати виправданим. Крім того, на нашу думку, надання надмірного значенім локальним актам є не зовсім виправданим.

Наступним критерієм для класифікації є національна приналежність акту законодавства:

а) міжнародні акти;

б) національні акти [3, с. 90-92].

Названа класифікація теж є досить вузькою та поверхневою, адже і міжнародні акти мають ширшу структуру - двосторонні та багатосторонні міжнародні договори, акти Міжнародної організації праці, які ратифіковані Україною. Ще більш складну структуру мають акти національного законодавства.

Таким чином, можна зробити висновок, що наявні класифікації більш притаманні для законодавства про працю загалом, ніж для сфери державної служби, оскільки не відбивають її специфіку. Тому ми вважаємо за потрібне дати наступну класифікацію законодавства в сфері державної служби за критерієм обсягу правового регулювання:

1) загальні акти - поширюються на всіх найманих працівників, в тому числі і державних службовців;

2) спеціальні акти - поширюються на всіх осіб, які мають статус державного службовця;

3) спеціалізовані акти - поширюються лише на окремі категорії державних службовців.

З названого вище слідує, що ознаками законодавства у галузі праці державних службовців є:

- наявність чіткої ієрархічної системи нормативних актів;

- поділ на загальне (поширюється на всіх найманих працівників) та спеціальне (поширюється виключно на осіб, які мають статус державних службовців);

- значна кількість підзаконних актів;

- особливий суб'єктний склад, на який поширюються норми такого законодавства;

- особлива сфера регулювання суспільних відносин - державна служба в Україні.

Для характеристики відповідного законодавства варто виходити з критерію ієрархії нормативних актів.

Міжнародно-правовий рівень обумовлений процесами глобалізації, які становлять невід'ємну частину сучасних інтеграційних процесів у суспільстві загалом. Під міжнародно-правовим регулюванням праці розуміють здійснювану на міжнародному рівні діяльність держави і міждержавних об'єднань (організацій) щодо правового впорядкування відносин у сфері праці, їх юридичного закріплення, охорони та розвитку [4, с. 56]. Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України [5]. Щодо двосторонніх договорів, то вони не належать до законодавства у сфері праці державних службовців, адже ними регулюються питанім праці громадян України за межами України та іноземних громадян в Україні, що звичайно не пов'язано з проходженням державної служби в Україні. До багатосторонніх договорів у галузі праці державних службовців можна віднести Загальну декларацію прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Європейську соціальну хартію та інші. У названих актах закріплюється право на працю, на рівну оплату за рівну працю, відпочинок, створення професійних спілок, справедливу і задовільну винагороду, достатній життєвий рівень, особливе піклування й допомогу в разі материнства і дитинства тощо.

В юридичній літературі в окрему групу виділяють відповідні акти Європейського Союзу, що обумовлено прийняттям Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [6]. Це стосується й публічної служби, яка має бути організована в Україні за тими ж принципами та стандартами, що і в країнах ЄЄ. Тому, положення відповідних європейських правових актів у такій сфері є обов'язковими і для України [3, с. 93]. Особливе місце серед міжнародних актів з питань праці належить актам Міжнародної організації праці до яких належать конвенції та рекомендації.

На сьогодні в Україні діють близько 70 конвенцій Міжнародної організації праці, наприклад: №47 - про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень; №50 - про щорічні оплачувані відпустки; №95 - про охорону заробітної плати; №138 - про мінімальний вік для прийняття на роботу та багато інших [4, с. 66]. Стосовно рекомендацій Міжнародної організації праці, то вони є додатковим актом законодавства про працю, оскільки вони не мають обов'язкової юридичної сили, не потребують ратифікації і застосовуються у добровільному порядку. Відповідні конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці досить часто у науковій літературі називають як Міжнародний трудовий кодекс.

Наступним складовим елементом законодавства про працю у сфері державної служби є закони України.

Розпочати слід з основного закону України - Конституції, де визначається правова основа функціонування інституту державної служби. Згідно ст. 38 Конституції України, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування [5].

Також, норми щодо регулювання праці містяться і в ст. 43 Конституції України, де встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом [5].

Головним нормативно-правовим актом у сфері праці державних службовців є Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993 р., який регулює суспільні відносини, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також правовий статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті.

Однак чинний профільний закон у галузі державної служби має цілий ряд недоліків. Наприклад, процедура прийняття на державну службу, проходження і просування по службі, порядок присвоєння рангів державного службовця та і загалом діяльність державних службовців є досить закритими і непрозорими, крім того, вагоме значення має суб'єктивізм під час вирішення відповідних питань, відсутнє забезпечення належного контролю у цій сфері з боку суспільства. Все вищезазначене має наслідком посиленім недовіри до органів державної влади і державних службовців, а також створює додаткові можливості для зловживання, корупції, хабарництва, безвідповідальності державних службовців.

Єдиним кодифікованим законодавчим актом, який регулює працю державних службовців, є Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. Його положення застосовуються у тих випадках, коли відносини не врегульовано Законом України «Про державну службу» або коли відповідний закон прямо до нього відсилає. Кодифікований акт регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. У зв'язку з цим, в Україні вже протягом тривалого часу розробляється новий кодифікований акт - Трудовий кодекс, однак, на жаль, на сьогодні він так і не прийнятий.

Праця державних службовців також регламентується і іншими законодавчими актами загального характеру - Законом України «Про відпустки», Законом України «Про колективні договори і угоди», Законом України «Про міжнародне приватне право» та іншими.

Розглядаючи підзаконні нормативні акти щодо праці у сфері державної служби, слід вказати наступне. Це досить розгалужена група нормативних актів, яка є досить неоднорідною. В першу чергу, варто зупинитися на актах Президента України до яких належать укази і розпорядження, й оскільки останні носять індивідуально-правових характер, детально треба розглянути правові акти нормативного характеру. Зокрема, укази Президента України «Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу» від 05.03.2004 р. №278/2044, «Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні» від 20.02.2006 р. №140/2006, «Про деякі питання впорядкування статусу державних службовців» від 11.06.2001 р. №419/2011, «Про систему підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців» від 30.05.1995 р. №398/95 та багато інших. Далі в ієрархічній структурі займають місце акти Кабінету Міністрів України. Варто зазначити, що дані акти мають значно ширший регулятивний вплив на трудові відносини у сфері державної служби, ніж акти Президента України, що пов'язано з компетенцією Кабінету Міністрів України, як найвищого органу в системі органів виконавчої влади. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України «Про Програму розвитку державної служби на 2005-2010 роки» від 08.06.2004 р. №746, «Про вдосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців» від 16.04.1998 р. №499, «Про затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування» від 07.07.2010 р. №564 та багато інших.

Окрему групу нормативних актів у сфері праці державних службовців становлять акти міністерств і інших органів виконавчої влади. Враховуючи, що відповідним органом щодо реалізації політики в даній сфері є Національне агентство з питань державної служби, то варто зупинитися на актах останнього. Такі акти приймаються на виконання покладених завдань та повноважень Національного агентства, а також на реалізацію норм Конституції України, міжнародних договорів України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України.

Таким чином, стан сучасного законодавства в галузі праці державних службовців можна охарактеризувати як недостатньо задовільний, однак, з урахуванням тенденцій його розвитку і змін, ми переконані, що даний перехідний період завершиться повним оновленням та гармонізацією з європейським законодавством нормативно-правової бази у даній сфері.

Література

реформа управління державний службовець

1. Погорілко В.Ф. Правознавство: підручник / Погорілко В.Ф., Шпиталенко Г.А. - Київ: Каравела, 2010. - 592 с.

2. Пилипенко П.Д. Трудове право України: навч. посіб. / за ред. П.Д. Пилипенка. - Київ: Істина, 2007. - 208 с.

3. Аніщенко T.C. Джерела службового права: поняття та види / Т.С. Аніщенко // Адміністративне право і процес. - 2013. - № ^п (3). - С. 89-98.

4. Прилипко С.М. Трудове право України: підручник / С.М. Прилипко, О.М. Ярошенко. - Харків: ФШН, 2011. - 800 с.

5. Конституція України: від 28.06.1996 р., №254к/96-ВР // ВВР України. - 1996. - №30. - Ст. 141.

Размещено на Allbest.ru