Конституційне забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні: можливості ефективізації

ЧИННА РЕДАКЦІЯ

ПРОПОНОВАНА РЕДАКЦІЯ

ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОПОЗИЦІЙ

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищими соціальними цінностями.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свої дії та бездіяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави

У ч. 1 ст. 3 перелічуються явища, які становлять не одну, а декілька соціальних цінностей.

З огляду на це пропонується редакційне уточнення.

Чинна редакція ч. 2 ст. 3 передбачає відповідальність держави перед людиною за діяльність держави. З цього положення не можна однозначно встановити, чи відповідає держава перед людиною за свої дії і за свою бездіяльність. Таким чином, можна простежити певну неузгодженість між ч. 2 ст. 3 і ст. 56.

З огляду на це пропонується замінити термін «діяльність» словосполученням «дії та бездіяльність».

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно- правові акти приймаються на основі Конституції

України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції

України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування забезпечують ефективну реалізацію, охорону та захист закріплених у Конституції основоположних прав і свобод.

Конституція України має найвищу юридичну силу і є основою конституційної законності. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції

України є нормами прямої дії. Звернення до суду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Принцип верховенства права потребує певної конкретизації відповідно до міжнародних стандартів, аби послабити можливість його довільного тлумачення.

У ч. 2 пропонується закріпити вказівку на те, що саме ті основоположні права, свободи й обов'язки, які передбачені у Конституції

України, є основоположними. А вказівка на конституційну законність дозволяє уникнути протиставлення принципів верховенства права та конституційної законності, наголосити на їх взаємозв'язку, ствердити їх єдність.

Зміни до ч. 3 ст. 8 зумовлені тим, що захист прав і свобод здійснюється не лише судом. Звернення і до інших органів публічної влади безпосередньо на підставі Конституції також повинно бути забезпечене.

Оновлена Конституція покликана втілювати основоположні права, свободи і обов'язки не лише людини і громадянина, але й інших суб'єктів (Українського народу, територіальних громад, національних меншин, об'єднань зі статусом юридичної особи чи без такого статусу та ін.). З огляду на це у пропонованій редакції ст. 8, а також у низці інших пропозицій щодо удосконалення конституційних норм вказівка на конкретного суб'єкта прав, свобод і обов'язків зазвичай не наводиться.

Розділ II

ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА

Розділ II

ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА Й ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ТА

ЇХ ГАРАНТІЇ

Розділ ІІ Конституції України присвячено основоположним, фундаментальним правам, свободам, обов'язкам та їх гарантіям, що і відображено у пропонованій його назві. Вказівка на основоположний характер прав і свобод відповідає формулюванням чинних міжнародно-правових договорів.

ЧИННА РЕДАКЦІЯ

ПРОПОНОВАНА РЕДАКЦІЯ

ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОПОЗИЦІЙ

Конституція закріплює основоположні права, свободи і обов'язки не лише людини і громадянина, але й інших суб'єктів (Українського народу, юридичних осіб, об'єднань без такого статусу тощо). З огляду на це у пропонованій редакції назви розділу ІІ вказівка на конкретних суб'єктів прав, свобод і обов'язків не наводиться.

Назва розділу ІІ Конституції України потребує коригування також з огляду на те, що у ньому містяться норми, в яких державою не тільки закріплюються, але й гарантуються права, свободи й обов'язки.

Включення до назви розділу ІІ терміна «гарантії» спрямоване, зокрема, на те, щоб у відповідних статтях Конституції України фіксувались не тільки назви та зміст прав і свобод, а й вміщувались би вказівки на засоби їх забезпечення з боку держави.

Це відповідатиме моделі економічних та соціальних прав людини, яка є притаманною (принаймні частково) й для сьогоденної конституційної традиції. Головною метою таких гарантій є забезпечення реальності (здійсненності) і таких прав, а також можливості їх юридичного (зокрема, судового) захисту.

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 21. Усі люди є вільними та рівними у своїй гідності, основоположних правах і свободах. Гідність людини є основою всіх її прав і свобод.

Усі основоположні права та свободи людини є універсальними, взаємопов'язаними, невідчужуваними та непорушними.

Закріплені цією Конституцією основоположні права і свободи та їх гарантії не є вичерпними та не можуть бути скасовані.

Юридичні особи й об'єднання мають усі закріплені цією Конституцією права, свободи, обов'язки та їх гарантії, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Мета змін і доповнень - приведення ст. 21 у відповідність зі всесвітніми стандартами прав і свобод людини.

Пропозиція щодо доповнення ст. 21 новим другим реченням спрямована на утвердження уявлення про гідність людини як про основу всіх її прав і свобод. Така позиція відповідає сучасним міжнародним актам з прав людини. Друге речення чинної редакції ст. 21 пропонується виділити в окрему частину, доповнивши його двома термінами, котрі відображено у Віденській декларації і Програмі дій Всесвітньої конференції з прав людини

1993 року.

Частини 1 і 2 ст. 22 чинної редакції Конституції України пропонується «імплементувати» у ч. 3 ст. 21, оскільки ця остання частина змістовно доповнюватиме пропоновану попередню частину ст. 21.

Необхідність доповнення пропонованої ч. 3 ст. 21 згадкою про гарантії виправдовується тим, що законодавство України може передбачати додаткові - порівняно з Конституцією України - гарантії прав і свобод.

Обмеження поширення конституційних прав і свобод та їх гарантій у розділі ІІ

Конституції України виключно на осіб фізичних є необгрунтованим, а подекуди й «дискримінаційним» стосовно осіб юридичних, а також об'єднань осіб, які не є особами юридичними (територіальних громад, громадських організацій без статусу юридичної особи). Тому пропонується ст. 22 доповнити четвертою частиною, якою поширити дію цього розділу Конституції і на вказаних суб'єктів. Ймовірно, цю частину буде доцільним навіть виокремити у самостійну статтю Конституції.

ЧИННА РЕДАКЦІЯ

ПРОПОНОВАНА РЕДАКЦІЯ

ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОПОЗИЦІЙ

Конституція закріплює основоположні права, свободи і обов'язки не лише людини і громадянина, але й інших суб'єктів (Українського народу, юридичних осіб, об'єднань без такого статусу тощо). З огляду на це у пропонованій редакції назви розділу ІІ вказівка на конкретних суб'єктів прав, свобод і обов'язків не наводиться.

Назва розділу ІІ Конституції України потребує коригування також з огляду на те, що у ньому містяться норми, в яких державою не тільки закріплюються, але й гарантуються права, свободи й обов'язки.

Включення до назви розділу ІІ терміна «гарантії» спрямоване, зокрема, на те, щоб у відповідних статтях Конституції України фіксувались не тільки назви та зміст прав і свобод, а й вміщувались би вказівки на засоби їх забезпечення з боку держави.

Це відповідатиме моделі економічних та соціальних прав людини, яка є притаманною (принаймні частково) й для сьогоденної конституційної традиції. Головною метою таких гарантій є забезпечення реальності (здійсненності) і таких прав, а також можливості їх юридичного (зокрема, судового) захисту.

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 21. Усі люди є вільними та рівними у своїй гідності, основоположних правах і свободах. Гідність людини є основою всіх її прав і свобод.

Усі основоположні права та свободи людини є універсальними, взаємопов'язаними, невідчужуваними та непорушними.

Закріплені цією Конституцією основоположні права і свободи та їх гарантії не є вичерпними та не можуть бути скасовані.

Юридичні особи й об'єднання мають усі закріплені цією Конституцією права, свободи, обов'язки та їх гарантії, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Мета змін і доповнень - приведення ст. 21 у відповідність зі всесвітніми стандартами прав і свобод людини.

Пропозиція щодо доповнення ст. 21 новим другим реченням спрямована на утвердження уявлення про гідність людини як про основу всіх її прав і свобод. Така позиція відповідає сучасним міжнародним актам з прав людини. Друге речення чинної редакції ст. 21 пропонується виділити в окрему частину, доповнивши його двома термінами, котрі відображено у Віденській декларації і Програмі дій Всесвітньої конференції з прав людини

1993 року.

Частини 1 і 2 ст. 22 чинної редакції Конституції України пропонується «імплементувати» у ч. 3 ст. 21, оскільки ця остання частина змістовно доповнюватиме пропоновану попередню частину ст. 21.

Необхідність доповнення пропонованої ч. 3 ст. 21 згадкою про гарантії виправдовується тим, що законодавство України може передбачати додаткові - порівняно з Конституцією України - гарантії прав і свобод.

Обмеження поширення конституційних прав і свобод та їх гарантій у розділі ІІ

Конституції України виключно на осіб фізичних є необгрунтованим, а подекуди й «дискримінаційним» стосовно осіб юридичних, а також об'єднань осіб, які не є особами юридичними (територіальних громад, громадських організацій без статусу юридичної особи). Тому пропонується ст. 22 доповнити четвертою частиною, якою поширити дію цього розділу Конституції і на вказаних суб'єктів. Ймовірно, цю частину буде доцільним навіть виокремити у самостійну статтю Конституції.

ЧИННА РЕДАКЦІЯ

ПРОПОНОВАНА РЕДАКЦІЯ

ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОПОЗИЦІЙ

цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

у демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, територіальної цілісності, або громадського порядку з метою запобігання злочинам, для охорони здоров'я населення чи захисту суспільної моралі, прав і свобод

або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Нікого не можна примусити до засвоєння певних поглядів, до їх вираження чи відмови них.

Нікого не можна звільнити від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання закону за мотивами його переконань, за винятком випадків, встановлених законом.

Виключення з числа легітимних цілей обмежень права на свободу вираження поглядів «запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом» зумовлено суто формальним, а не соціально-змістовним характером зазначеної мети. На відміну від інших легітимних цілей, перелічених у ст. 34, такий «обмежувач» прямо не вказує на жодну необхідність у демократичному суспільстві і потенційно може використовуватись для легітимації свавільного обмеження розглядуваного права.

Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Стаття 39. Усі мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися тільки судом відповідно до закону у випадку, якщо вони є необхідними у демократичному суспільстві і лише в інтересах національної або громадської безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Пропоновані зміни спрямовані на попередження обмеження кола суб'єктів права на зібрання лише громадянами.

Підстави обмежень права на зібрання приведено у відповідність із Конвенцією.

Зокрема, уточнено умови правомірного обмеження цього права вказівкою на необхідність такого обмеження у демократичному суспільстві, що зобов'язуватиме органи держави (за аналогією з позицією ЄСПЛ) встановлювати об'єктивність потреби в означених діях, а також визначати пропорційність правообмежувальних заходів легітимним цілям - інтересам національної або громадської безпеки (з метою запобігання злочинам, для охорони здоров'я або захисту прав і свобод).

Масові заворушення є - згідно з Кримінальним кодексом України - видом злочинів; тому, за наявності згадки про злочини, слово «заворушення» слід виключити з ч. 2 ст. 39.

Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Стаття 48. Кожна людина має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Це право забезпечується встановленням мінімального розміру пенсії, інших видів соціальних виплат і допомоги, а також заробітної плати, не нижчого, ніж прожитковий мінімум, визначений законом.

Пропозиція зумовлена тим, що поняття «достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї» стосується саме людини, а не будь-якого суб'єкта. І право на такий рівень повинно забезпечуватися встановленням мінімального розміру пенсії, інших видів соціальних виплат і допомоги, а також заробітної плати, не нижчого, ніж прожитковий мінімум, визначений законом. Таке положення повністю узгоджується й з ч. 3 ст. 46.

ЧИННА РЕДАКЦІЯ

ПРОПОНОВАНА РЕДАКЦІЯ

ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОПОЗИЦІЙ

Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Будь-яка шкода, завдана внаслідок кримінального правопорушення, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка його вчинила, або якщо вона є неплатоспроможною. Умови і порядок такого відшкодування встановлюються законом.

Статтю 56 пропонується доповнити ч. 2, в якій передбачити а) гарантії відшкодування будь-якої шкоди (їх вже закріплено у ст. 1177 Цивільного кодексу України), а також б) надання права на відшкодування державою шкоди, завданої кримінальним правопорушенням будь-кому, а також надання права на відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням будь-кому. Отже, розширено зміст і обсяг права на відшкодування державою згаданої шкоди.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Стаття 62. Кожна особа вважається такою, яка не вчинила кримінального правопорушення, доки його вчинення не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, який набрав чинності.

Ніхто не зобов'язаний доводити, що він не вчиняв кримінального правопорушення.

Кожна особа вважається такою, яка не вчинила адміністративне чи інше правопорушення, доки його вчинення не буде встановлене у передбаченому порядку належним рішенням компетентного органу, що набрало чинності.

Обвинувачення

у кримінальному чи іншому правопорушенні не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності

вчинення кримінального або іншого правопорушення тлумачаться на користь особи.

У разі скасування рішення про притягнення особи до юридичної відповідальності як незаконного, вона має право на відшкодування шкоди, завданої цій особі безпідставним притягненням до юридичної відповідальності.

Уточнено коло суб'єктів, на яких поширюється презумпція невинуватості, а також її зміст.

З метою уніфікації термінології національного законодавства і Конвенції розширено дію презумпції невинуватості на випадки вчинення всіх кримінальних правопорушень, а не лише злочинів.