Дослідження інституту способів захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів в юрисдикційній діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Запропонована для розгляду тема особливо дискусійна, оскільки на сучасному етапі розвитку правової доктрини діяльність судів щодо вирішення спорів детально аналізується міжнародними судовими та несудовими організаціями, представниками юридичної науки, широкими колами спеціалістів у галузі права та громадськістю. Сучасна правотворча діяльність заснована на різних, а часом абсолютно протилежних підходах і поглядах щодо розуміння інституту способів захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Активному використанню принципу формалізму в праві протистоїть необхідність вирішення конфлікту між учасниками цивільних відносин з урахуванням саме їх охоронюваних законом інтересів. Зазначене відбувається в час зміни правових концепцій у позитивному праві та у правовому регулюванні юрисдикційної діяльності. Правові норми, які проголошують загальні засади правосуддя, є дуже широкими за змістом, а тому неконкретними; при цьому вони уточнюються правовими нормами інституту захисту цивільного права, що дає підстави стверджувати про звуження можливостей юрисдикційних органів.

Метою цієї статті є розроблення уніфікованого підходу до розуміння інституту захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів.

Дослідження питань інституту захисту цивільних прав раніше здійснювали О.В. Дзера, А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська, І.В. Венедиктова та ін., у 2014 р. здійснено узагальнення Верховним Судом України «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України». Однак не всі питання досліджуваної теми на сьогодні вирішені.

Так, у ст. 124 Конституції України зазначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що, у свою чергу, дало підстави окремим суб'єктам правозастосування дійти висновку, що в них є нічим не обмежене право на звернення до суду. Однак відповідно до положень ЦК зміст і структуру права на захист становлять два елементи: право на свої дії (згідно із ст. 19 ЦК самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, а відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань) та право на чужі дії, тобто право вимоги певної поведінки від третьої особи (ст. 17 ЦК передбачено захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, який здійснюється у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом; відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини).

Правовим наслідком такої класифікації є те, що цивільне законодавство України передбачає судові та позасудові способи захисту прав та охоронюваних законом інтересів.

Це положення має важливе практичне значення, оскільки розкриває зміст використаних концепцій і правових підходів укладачів ЦК при регулюванні способів захисту цивільних прав. Однією із цих концепцій є те, що, незважаючи на вільний вибір способу захисту права, саме право учасника цивільних відносин на звернення до суду не є абсолютним і нічим не обмеженим. Обмеження виявляються під час системного аналізу положень ЦК. Однак таких висновків учасники цивільних відносин повинні доходити самостійно, оскільки, на жаль, укладачами ЦК не оприлюднено узагальнення про те, які концепції були використані під час розроблення Кодексу, як, наприклад, це було при розробленні ЦК Швейцарії, колектив розробників якого узагальнив і оприлюднив інформацію про правові підходи та концепції, які були використані ними у проекті цього кодексу, що надало можливість однозначно тлумачити його положення.

Для детального роз'яснення цього правового погляду можна навести такі приклади.

Положення ЦК не передбачають можливості для одного учасника цивільних відносин зобов'язати іншого укласти договір, що прямо передбачено ст. 187 ГК, згідно з якою спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі, якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. Однак сьогодні все частішають випадки позовів про примушення укласти договір, що їх намагаються використати учасники спільної власності при зобов'язанні інших співвласників викупити право позивача на частку у спільній частковій власності в разі неможливості поділу речі. Також трапляються звернення до суду з позовом про визнання права власності на майно одного з подружжя в рахунок погашення його заборгованості зі сплати аліментів. Усі ці випадки є формами зловживання правом на звернення до суду. Проте разом вони доводять те, що право учасника цивільних відносин на звернення до суду не є абсолютним.

Відповідно до ч. 2 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених ч. 4 цієї статті. У ч. 5 цієї ж статті зазначено, що величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. При цьому не враховуються витрати на придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішніх і позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій. У разі якщо загальна кошторисна вартість будівництва об'єкта не визначена згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, вона визначається на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності.

Згідно з ч. 9 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.

На думку окремих органів місцевого самоврядування, таке правове регулювання надає підстави для звернення до суду з позовом про зобов'язання відповідача укласти відповідний договір.

Однак метою органу місцевого самоврядування є не укладення договору, а отримання від забудовника грошових коштів пайової участі в розвитку інфраструктури. У свою чергу, законом встановлено обов'язок забудовників здійснити відповідні платежі та передбачено механізм їх нарахування і строки сплати. За таких умов стягнення платежів пайової участі в розвитку інфраструктури може бути здійснено без укладення відповідного договору, а головне, без порушення свободи договору як однієї із загальних засад цивільних відносин.

Також у правозастосовній діяльності мають місце позови про зобов'язання укласти договір про надання житлово-комунальних послуг. Однак у цій категорії спорів більшість позивачів не враховує, що переважну кількість послуг на цьому ринку надають відповідні монополії, відносини з якими виникають на підставі договору приєднання, а отримання споживачем відповідних послуг розглядається як конклюдентна дія, як прийняття умов постачальника. Тому в разі отримання споживачем житлово-комунальних послуг договірні відносини між ним та постачальником існують і фактично, і юридично. Отже, будь-якого додаткового зобов'язання укласти договір не виникає.

Аналізуючи цю проблематику, зазначимо, що в юридичній літературі є два підходи до розуміння права на захист. Відповідно до одного з них право на захист цивільного права постійно входить до системи правомочностей суб'єкта відповідних прав, виникнення якого не залежить від дій щодо порушення права, його невизнання чи оспорювання. Відповідно до іншого підходу право на захист цивільного права виникає у зв'язку з його порушенням, невизнанням чи оспорюванням іншими учасниками цивільних прав.

У ст. 3 ЦПК визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Так, ВСУ на 25 грудня 2013 р., розглянувши справу № 6-94цс13 [1], предметом якої був спір про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними, судова палата у цивільних справах зробила правовий висновок, відповідно до якого однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи не встановлено факту такого порушення, а позивач посилається на формальне порушення закону, у суду немає правових підстав для задоволення позову.

Аналогічний висновок міститься і в постанові судових палат у цивільних та господарських справах ВСУ від 23 квітня 2014 р. у справі № 6-26цс14, предметом якої був спір про визнання прилюдних торгів недійсними. Суд зробив правовий висновок про те, що, оскільки на підставі договору іпотеки право іпотекодержателя одержати задоволення вимог за рахунок заставленого майна виникає не з моменту укладення ним договору кредиту чи іпотеки, а в разі порушення боржником своїх зобов'язань, то з урахуванням норм ст. 2 ЦПК, ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» на правовідносини з реалізації заставленого майна з прилюдних торгів, які виникли після 16 жовтня 2011 р., не поширюється норма п. 2 Прикінцевих положень Закону України від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» та застосовуються положення ч. 2 ст. 49 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час вчинення відповідних виконавчих дій [2].

Таким чином, на думку ВСУ, для звернення до суду необхідним є факт порушення права позивача і доведення позивачем такого факту.

Проте така концепція не враховує, що в сучасній юридичній доктрині поширеною є думка про те, що особа може звернутися до суду з позовом про унеможливлення порушення її права в майбутньому. Наприклад, М.С. Малеїн зауважив, що правовий захист це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенням та ліквідацію їх наслідків [3].

Разом із цим відповідно до ст. 6 Конституції України право на звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантується безпосередньо Конституцією України. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань.

У ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод проголошено право на ефективний засіб юридичного захисту, зміст якого полягає в тому, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Право на ефективний засіб захисту передбачає можливість для учасника цивільних відносин звернутися до суду, використовуючи такий спосіб захисту права, який прямо не передбачений національним законодавством.

У правозастосовній діяльності поширеною є думка про те, що при вирішенні спору суд не може підміняти собою особу або орган, які уповноважені на прийняття певних рішень [4; 5]. Така позиція активно використовується у відносинах щодо вирішення публічно-правових спорів, хоча не є абсолютною. Наприклад, у п. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» зазначено, що за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. Отже, згода на вивезення дитини надається судом, а не одним із батьків дитини, який таку можливість заперечує. У такий спосіб суд фактично заміщає особу в реалізації її повноважень.

Саме по собі визнання судом незаконною відмови органу місцевого самоврядування або державної влади в реалізації наданої йому функції, або визнання незаконною бездіяльності зазначених органів у задоволенні запиту особи, яка до них звернулась, не призводить до вирішення спору, оскільки в разі лише визнання відмови чи бездіяльності незаконною суб'єкт звернення все ще не досягає поставленої мети. Отже, захист його прав не є ефективним, оскільки спір не вирішено, право особи не захищено.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму ВСУ від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», враховуючи гарантування Конституцією України судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції України закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними, як відповідно, і способи їх захисту.

У свою чергу, в теорії загального права існує концепція, відповідно до якої юридичним визнається таке відношення, права та інтереси з якого можуть бути захищені в судовому порядку. Тому відсутність ефективного захисту права ставить під сумнів саме правовий характер дій суб'єктів відповідного відношення. З урахуванням положення ст. 55 Конституції України можна дійти висновку, що відсутність забезпечення судового захисту прав особи від їх порушення іншою особою свідчать про те, що таке відношення його учасників не може бути визнане правовим.

Іншою особливістю правового регулювання інституту способів захисту цивільних прав є те, що ЦК передбачає можливість встановлення способів захисту в договорі сторін, однак у п. 1 ст. 4 ЦПК зазначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Отже, у ЦПК така можливість прямо не передбачена, і тому деякі науковці висловили думку про те, що за таких умов сторони договору не вправі використовувати способи захисту їх прав за договором. правовий власність законодавство

На нашу думку, беручи до уваги диспозитивність цивільних відносин та проголошення принципу свободи договору, його сторони є вільними у визначенні змісту договору, а тому можуть визначити у ньому способи захисту своїх прав у разі виникнення спору. Однак договірний спосіб захисту права не може бути використано у спорі з третіми особами, що не є сторонами відповідного договору.

Прикладом договірного способу захисту цивільного права є передбачення в договорі можливості для кредитора при зверненні стягнення на предмет застави транспортний засіб, що є забезпеченням за договором банківського кредиту, скористатись правом знімати транспортний засіб з реєстрації в органах реєстрації з усіма необхідними для цього правами. Проте значна кількість договорів позики, забезпеченням за якими були транспортні засоби, не містить відповідного способу захисту цивільного права. У свою чергу, звернення стягнення на предмет застави обтяжене особливим порядком відчуження транспортних засобів, який полягає в необхідності зняття їх з реєстрації перед відчуженням. У зв'язку із цим є різна судова практика вирішення спорів, відповідно до якої в разі відсутності в договорі застереження про надання права на зняття автомобіля з реєстрації в одному випадку суди задовольняють позов про надання права вчиняти дії щодо зняття з реєстрації транспорту тощо, застосовуючи при цьому положення Закону України «Про іпотеку», в іншому відмовляють у задоволенні такого позову через відсутність правових підстав для зазначених дій, а у третьому скасовують рішення місцевого суду про задоволення відповідного позову, а справи направляють на новий судовий розгляд.

Зазначені проблеми безпосередньо пов'язані з питанням обрання належного способу захисту порушених прав. В юридичній літературі висловлювалася думка про те, що «з одного боку, саме позивач обирає належний спосіб захисту, проте... потрібно пам'ятати, що у країні діє загальна система права, а не англосаксонська, а тому, хоча позивач й обирає спосіб захисту, але такий механізм має бути передбачений законом. Інших способів захисту, поза межами закону, не існує. Це має істотне значення для розмежування таких способів захисту, як реституція, віндикація, набувальна давність та спадкування. Законодавець чітко визначає порядок для кожного окремого способу» [6].

З огляду на це необхідно зауважити, що у правовій доктрині країн Західної, Центральної і окремих країн Східної Європи з континентальною системою права, до яких часто відносять і Україну, є розуміння при вирішенні спору діяльності суду як інституції, що наділена правом заповнити прогалину в правовому регулюванні спірних відносин. Адже спори виникають у тих відносинах, щодо яких немає правового регулювання або воно характеризується існуванням колізій і не усуває основних передбачуваних конфліктів між учасниками відносин. Тому рішення суду розглядається як вид правового регулювання відносин.

Разом із тим визначити в нормативно-правових актах усі способи захисту права неможливо, як і неможливо передбачити волевиявлення учасників цивільних відносин і змоделювати абсолютно всі види цивільних відносин. Основу цивільного права становлять саме договірні відносини, правове регулювання яких може бути здійснене тільки за їх основними класифікаціями за матеріально-правовим результатом, а нормативно-правовий контроль над ними може бути здійснено тільки шляхом тих чи інших обмежень. Так, за цивільним кодексом Квебеку (Канада) правове регулювання здійснюється на доволі детальному рівні, однак усіх цивільних відносин у ньому все ж не врегульовано. Ще одним підтвердженням різноманітності цивільних відносин є спроба Нідерландів врегулювати цивільні відносини в багатотомному цивільному кодексі, до складу якого входять більше 15 томів, розробка частини з яких на сьогодні ще не закінчена. Але і такий підхід до нормотворення не гарантує повного і детального регулювання існуючих цивільних відносин, а тим більше передбачення їх розвитку і модифікації в майбутньому. При цьому одні й ті самі цивільні відносини можуть по-різному проявлятися в різних країнах, що насамперед залежить від ментальності учасників цивільних відносин. Так, цивільне законодавство Нідерландів передбачає можливість для наймача житла здійснювати оплату за таку послугу шляхом надання послуг сексуального характеру, що, наприклад, в Україні взагалі розглядається як порушення публічного порядку та моральних засад суспільства.

Крім цього, в Україні правове регулювання цивільних відносин здійснюється на різних рівнях: конституційному, законодавчому, підзаконному. При цьому необхідно зазначити, що регулювання спірних відносин також здійснюється на підставі Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у ст. 17 якого передбачено, що суди під час розгляду справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права та ст. 360-7 ЦПК, яка передбачає, що рішення ВСУ, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Також були випадки тлумачення цивілістичних концепцій і в рішеннях Конституційного Суду України.

Ще одним доказом неможливості передбачити в законодавстві виключний перелік способів захисту цивільних прав є те, що перелік фактів, які мають юридичне значення, неможливо абсолютно й однозначно визначити на майбутнє, оскільки встановлення кожного конкретного юридичного факту передбачає використання особливого способу захисту, що лише за загальними ознаками об'єднане поняттям «встановлення фактів, що мають юридичне значення». Наприклад, належність особі правовстановлюючого документа не підлягає ототожненню із встановленням відносин між фізичними особами. В інституті встановлення судом фактів, що мають юридичне значення, можуть бути визначені лише ті відносини, в яких не може бути ухвалено судом рішення щодо встановлення тих чи інших юридичних фактів, регулювання яких здійснювалось або здійснюється нормативно-правовими актами. Однак і така ознака не є узагальнюючою для цих способів захисту права.

Таким чином, перелік способів захисту цивільних прав не може бути конкретизований. Тому учасники цивільних відносин можуть використовувати усі ті способи захисту, які не суперечать загальним засадам регулювання цивільних, у тому числі і процесуальних, відносин.

При цьому учасник цивільних відносин може на свій розсуд обрати спосіб захисту права або використати одночасно декілька способів. В окремих випадках використання тільки конкретно визначеного способу захисту права може бути передбачене правовою нормою. За таких умов для захисту права може бути використано спосіб, який імперативно передбачений для відповідного спору.

Використання способів захисту цивільного права може бути здійснене субсидіарно один до іншого. Наприклад, у разі застосування двосторонньої реституції як правового наслідку визнання правочину недійсним може бути застосовано наслідки безпідставного збагачення.

Так, у ч. 1 ст. 1214 ЦК передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.

У ч. 2 ст. 1214 ЦК зазначено, що в разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними.

В ідеальній моделі правового регулювання способів захисту цивільних прав для вирішення кожного конкретного спору необхідно використовувати відповідний і адекватний порушенню права спосіб його захисту.

У постанові ВСУ від 7 листопада 2012 р. у справі № 6-107цс12 викладено правову позицію про те, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК. При встановленні наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до ст. 392 ЦК права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно [7].

Зазначена позиція забезпечує реалізацію положення доктрини цивільного права про те, що в разі виникнення спору із речових відносин сторони повинні використовувати речово-правові способи захисту права, а в разі виникнення спору із зобов'язальних правовідносин зобов'язально-правові.

Отже, в цивільно-правовій доктрині заперечується можливість використання такого способу захисту прав, як визнання права власності у спорах, що виникли із зобов'язальних відносин. Наприклад, у разі порушення іпотекодавцем своїх договірних обов'язків іпотекодержатель не може звернутися до суду із позовом про визнання за ним або третьою особою права власності на предмет іпотеки. Так само не може бути подано позов про визнання права власності на майно позичальника у зв'язку з невиконанням ним своїх обов'язків з договору позики перед кредитором.

Оскільки одним із найчастіше використовуваних способів захисту прав є визнання права власності, необхідно враховувати, що за загальним правилом як речовий спосіб захисту він повинен використовуватися у спорах, що виникли з речово-правових відносин. Однак і з цього правила є винятки, наприклад, у разі виникнення спору щодо отримання покупцем майна, яке за договором купівлі-продажу повинно бути йому передано і право власності на яке на підставі закону або договору вже виникло, але майно не передано продавцем, або в разі неповернення речі після закінчення строку договору майнового найму (оренди). У наведених прикладах, крім невиконання договірних зобов'язань, також наявний факт утримання/набуття майна без достатньої правової підстави, що порушує речове право власника, яке підлягає захисту на основі речово-правового способу захисту права.

Отже, в тих спорах, у яких поряд із зобов'язальними вже є речово-правові відносини, можуть одночасно використовуватися зобов'язально-правові та речово-правові способи захисту прав.

Також, аналізуючи інститут способів захисту цивільного права, необхідно враховувати, що інститут позову характеризується подвійною правовою природою, оскільки він одночасно є матеріальним та процесуальним інститутом. У цьому полягає одна з його основних характеристик, що повинна бути врахована під час правозастосування.

Так, О. Войнаровська зазначає, що згідно із судовою практикою встановити факт спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без шлюбу, що є правовою підставою для визнання їх майна спільною сумісною власністю, суд управі тільки щодо тих відносин, які почалися або тривали після 1 вересня 2005 р. Такий висновок, викладений, зокрема, в ухвалі ВСУ від 2 жовтня 2013 р. у справі № 6-35020св13, обґрунтовується так: «Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК (чинного з 1 вересня 2005 р.) справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу розглядаються судом. Ураховуючи принцип дії цивільного закону в часі, суди правильно дійшли висновку про неможливість установлення факту проживання сторін однією сім'єю без укладення шлюбу за період до 1 вересня 2005 р.» [8].

Наведений приклад свідчить про те, що відносини з регулювання інституту способів захисту цивільних прав одночасно регулюються нормами матеріального та процесуального права.

Разом із цим зазначимо, що такий висновок ВСУ не характеризується абсолютною юридичною вірогідністю, оскільки для встановлення факту конкубінату має значення визнання його національним позитивним матеріальним правом, а не процесуальний порядок встановлення цієї обставини. Процесуальні норми регулюють лише процесуальні відносини учасників цивільного процесу, але не регулюють матеріального відношення, з приводу якого судом вирішується спір. Тому такий висновок ВСУ сформульовано на основі софістики. Відповідно до цього не має значення, з якого моменту в Україні визнається конкубінат -- важливо, що на час розгляду справи закон з існуванням цього стану пов'язує можливість виникнення цивільних прав та обов'язків.

Необхідно зазначити, що способи захисту прав можуть бути встановлені безпосередньо із ст. 16 ЦК, а також описовим шляхом з інших матеріальних правових норм, що містяться в актах цивільного законодавства або в нормативно-правових актах інших приватних галузей законодавства.

Наприклад, у п. 5 ч. 1 ст. 16 ЦК як спосіб захисту цивільних прав та інтересів передбачено примусове виконання обов'язку в натурі. У свою чергу, у ч. 1 ст. 620 ЦК зазначено, що в разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання.

Таким чином, позивач може звернутися до суду із позовом про зобов'язання боржника виконати обов'язок щодо передання речі або про вчинення державним виконавцем дії на виконання такого обов'язку боржника. Тому відповідача може бути зобов'язано передати річ у власність або державному виконавцеві може бути надано право на відібрання речі (ст. 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до п. 4.4 наказу Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 р. № 512/5 «Про затвердження Інструкції з організації примусового виконання рішень» передача стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, здійснюється в установлений державним виконавцем строк за участю стягувача та боржника. У підпункті 4.4.2 цього ж наказу зазначено, що, якщо боржник не виконав рішення самостійно, то державний виконавець вилучає у нього в присутності понятих предмети, зазначені у виконавчому документі, і передає їх стягувачу або його представнику, про що складає акт вилучення у боржника предметів, зазначених у рішенні суду, та акт передачі їх стягувачеві.

У такий спосіб може бути передано і нерухому річ. Отже, позивачем може бути заявлено позов про передачу йому у власність нерухомої речі на виконання відповідного обов'язку за договором.

Дуже поширеною сьогодні є практика залишення без руху позовних заяв, у яких неправильно обрано спосіб захисту цивільного права, або зовсім його не зазначено. Так, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 119 ЦПК позовна заява повинна містити зміст позовних вимог. Отже, якщо вимога в позовній заяві відсутня, то відсутня і сама можливість вирішення спору. У разі коли позивач не знає, якого правового результату він прагне досягнути, то правовий результат і неможливо досягнути.

Наприклад, до Снятинського районного суду було подано позов, у якому позивач виклав прохальну частину вимогою, що була виражена словами «допоможіть вирішити ситуацію».

Проте неправильне обрання способу захисту цивільного права є підставою для відмови в позові після його розгляду в порядку, передбаченому законом.

Так, у п. 3 постанови пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено, що «неправильно обраний спосіб захисту права власності чи іншого речового права не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви чи залишення її без руху, а в певних випадках за таких обставин може бути відмовлено в позові».

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. На цій підставі позов у частині визнання відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, є обґрунтованим, якщо член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ч. 2 ст. 405 ЦК). У свою чергу, в частині зняття відповідача з реєстрації позов не обґрунтовано правовими підставами, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» рішення суду про визнання відповідача таким, що втратив право на житло, є підставою для зняття відповідача з реєстрації, при цьому третя особа -- орган реєстрації місця проживання або перебування громадян -- не відмовляє позивачам у знятті відповідача з реєстрації. Таким чином, немає правових підстав для зазначення органу реєстрації місця проживання як третьої особи. При цьому, якщо б орган реєстрації місця проживання відмовляв у вчиненні відповідної дії, то його необхідно залучати до участі у справі як відповідача, а не як третю особу. Отже, у наведених випадках вимога позивача про зняття відповідача з реєстрації не підтверджена доказами про порушення її права, заявлена передчасно, не обґрунтована правовими підставами, а тому в її задоволенні необхідно відмовити. При цьому до застосування не підлягає відповідне положення постанови ВСУ від 16 січня 2012 р. «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» щодо зняття особи з реєстраційного обліку, оскільки правове регулювання спірних відносин було змінено після її ухвалення.

Відповідно до ч. 1 ст. 125 З К право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. До моменту внесення змін до цієї статті (5 березня 2009 р.) таким моментом вважалось одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації. Однак державній реєстрації підлягають речові права власності, що посвідчуються державним актом на землю. Відповідно в земельних спорах насамперед оспорюється державний акт про право приватної власності на землю. Водночас у ЦК і ЗК не передбачено такого способу захисту права, як визнання недійсним державного акта про право власності на землю або його скасування. При цьому вже протягом тривалого часу існує відповідна судова практика щодо таких спорів. Тому, на нашу думку, важливим є розроблення механізмів правового обґрунтування позову про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю.

Про можливість визнання державного акта недійсним як способу захисту цивільного права на землю прямо зазначено в постанові Пленуму ВСУ від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ». Наприклад, згідно з постановою ВСУ від 24 квітня 2013 р. № 6-14цс13, враховуючи те, що рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, яке б установлювало право власності на земельну ділянку за відповідачем у справі, яка переглядалася, відсутнє, видача державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (ч. 1 ст. 116 ЗК) підстави є неправомірною, а державний акт, виданий з порушеннями вимог статей 116, 118 ЗК, -- недійсним [10].

Також у ч. 1 ст. 155 ЗК передбачено, що в разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним [11]. У постанові ВСУ від 26 вересня 2012 р. у справі № 6-103цс12 зазначено, що аналіз цієї норми дає підстави для висновку про те, що державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий органом, який не мав на це законних повноважень, визнається недійсним. А посилання у судових рішеннях, які переглядаються, на те, що визнання державного акта на право власності на земельну ділянку не передбачено законодавством, суперечить наведеним нормам закону [12].

Отже, висновок щодо можливості визнання державного акта недійсним зроблено ВСУ на підставі застосування аналогії закону, що передбачена ст. 8 ЦК. Таким чином, при визначенні адекватного і ефективного способу захисту порушеного цивільного права важливе значення має аналогія закону або права.

Як зазначено в постанові ВСУ від 19 червня 2013 р. у справі № 6-57цс13, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки [13].

Разом із цим державний акт про право приватної власності на землю є лише правопідтверджуючим документом, який видається на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу державної влади про передачу земельної ділянки у власність. Оскільки в частинах 1, 2 ст. 116 ЗК визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, то визнання недійсним державного акта не тягне за собою автоматичного визнання недійсним правовстановлюючого рішення органу влади.

У постанові ВСУ від 23 жовтня 2013 р. у справі № 6-93цс13 зазначено, що державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК [14]. Разом із цим при вирішенні цього спору ВСУ зауважив, що суд у справі, яка переглядається, не звернув уваги на те, що рішення про погодження місця розташування та надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки ОСК «Гроно» і рішення про передачу відповідачці у приватну власність земельної ділянки прийнято Бердянською міською радою Запорізької області в один день, а рішення про надання ОСК «Гроно» земельної ділянки площею S_2 в постійне користування або за договором оренди органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади не приймалось; а також не з'ясував обставин, на які Бердянський природоохоронний міжрайонний прокурор Запорізької області посилався як на підставу позовних вимог, зокрема не встановив: чи дотриманий передбачений законом порядок передачі земельної ділянки площею S_2 ОСК «Гроно», чи наявна визначена ч. 2 ст. 118 ЗК підстава для прийняття рішення про передачу у власність земельної ділянки відповідачці, чи не порушений визначений статтями 116, 118 ЗК (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) порядок надання земельної ділянки у власність відповідачці.

Таким чином, при розгляді спору про визнання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним і зобов'язання повернути земельну ділянку, на думку ВСУ, необхідно було з'ясувати підстави видачі відповідного державного акта та надати оцінку законності порядку його видачі. Однак ВСУ не зазначає, як саме місцевий суд може досягти цього результату, якщо відповідно до ч. 1 ст. 20 ЦК право на захист особа здійснює на свій розсуд. А відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому докази на підставі п. 1 ст. 131 ЦПК подаються саме сторонами, а цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (п. 1 ст. 10 ЦПК).

Відповідно до п. 8 постанови пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», виходячи зі змісту ст. 330 ЦК, добросовісний набувач набуває право власності на майно і в тому разі, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки згідно з ч. 2 ст. 328 ЦК право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Однак правове регулювання передбачає, що право власності виникає на підставі правочину, з моменту передачі речі або державної реєстрації правочину. Отже, виникнення права власності не може бути пов'язане з відмовою в позові про оскарження прав власника, в тому числі і щодо витребування у нього речі, оскільки за таким позовом права не встановлюються, а в рішенні суду констатується обставина, що набуття речі, яке могло мати місце задовго до подання позову і вирішення спору, було добросовісним і відбулось на основі належної правової підстави.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦК цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, тому не допускаються дії особи, що вчинені з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК). У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами 2-5 цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ч. 6 ст. 13 ЦК).

Важливим є положення ч. 3 ст. 16 ЦК, згідно з якою суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 ст. 13 цього Кодексу. У свою чергу, в ч. 2 ст. 13 ЦК зазначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства (ч. 4 ст. 13 ЦК). Не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ч. 5 ст. 13 ЦК).

Отже, частини 2-5 ст. 13 ЦК передбачають заборону вчинення шикани, під якою розуміють зловживання правом, що полягає у використанні суб'єктивного права особи, яким вона володіє на підставі закону або договору, з метою завдання шкоди іншій особі або з іншою метою, наприклад, переслідування мети збагачення або збереження власного майна за чужий рахунок.

Таким чином, за умов наявності підстав для задоволення позову однією з правових підстав відмови в позові може бути встановлення зловживання позивачем своїм правом на звернення до суду. Оскільки позивач при зверненні до суду декларує, що його метою є захист свого порушеного права, але не використовує з різних причин належний спосіб захисту для відновлення порушеного права, а просить суд здійснити інші дії, це означає, що позивач у дійсності подає інший позов, який спрямований не на відновлення порушеного права, а переслідує інші цілі. І, оскільки позивач не повідомляє суд про дійсний намір своїх дій, то він і не може отримати від суду захисту.

Наприклад, позивач звертається до суду з позовом про визнання права власності, в якому зазначає, що підставою для звернення до суду є видача відповідачем правопідтверджуючого документа свідоцтва про право власності на житловий будинок, який виданий з помилками у прізвищі позивача. Так, у позивача є можливість звернутися до відповідача з заявою про виправлення помилок чи описок у документі, який ним видано. За окремих умов можливо встановити належність правовстановлюючого або підтверджуючого документа в окремому провадженні в порядку, визначеному в ст. 256 ЦПК. На перший погляд, особливої проблеми у задоволенні цього позову немає, оскільки об'єкт речових прав належить позивачу, хоча й на підставі документа, в якому містяться окремі помилки. У свою чергу, відмова в задоволенні позову означатиме відмову у визнанні за позивачем права власності на його річ. Разом із цим у разі задоволення позову суд виконуватиме функцію, яка відповідно до закону йому не належить: він здійснюватиме виправлення помилок в офіційному документі, які можуть бути виправлені відповідним офіційним органом України. Тобто суд не реалізовуватиме юрисдикційну функцію, а виконуватиме повноваження іншого органу. За таких обставин зловживання позивача своїм правом на звернення до суду і відсутність протидії цьому з боку суду в результаті порушать розподіл компетенцій між інститутами влади. Так, у разі задоволення такого позову після набрання рішенням законної сили існуватиме судове рішення, яким вже будуть виправлені помилки, а відповідача не буде зобов'язано вчинити дії щодо виконання рішення, щодо вирішення спору та захисту порушеного права особи. У результаті толерантного ставлення суду до зловживання позивача правом на звернення до суду насамперед заподіється шкода авторитету самого суду та порушиться баланс рівноваги при поділі державної влади.

Разом із цим в юридичній літературі існує думка про те, що визнання правочину неукладеним є одним із способів зловживання правом на звернення до суду. Зазначене може мати місце, наприклад, у випадку подання самостійного або зустрічного позову про визнання договору неукладеним чи недійсним у разі заперечення позичальником своїх обов'язків за договором позики.

Так, у п. 8 постанови Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбаченим законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою.

Однак, на нашу думку, зазначений висновок є передчасним та дещо суперечливим.

Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Отже, з недосягненням згоди щодо істотних умов договору закон пов'язує наявність певних правових наслідків. Відповідно, у цій сфері можливі спори, які підлягатимуть вирішенню судом.

Відповідно до п. 9 ст. 8 ЦПК забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Отже, відсутність у законодавстві способу захисту права не є підставою для відмови в розгляді справи, зокрема і шляхом відмови в позові з такої підстави.

Від таких випадків необхідно відмежовувати вимоги, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Так, відповідно до п. 1 ст. 113 СК особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. Однак трапляються випадки, коли суд задовольняє позов чоловіка про присудження дружині її дошлюбного прізвища [15; 16], тобто без згоди особи їй змінюють прізвище. Такими діями порушується право особи на вільний вибір імені. Тому спору з приводу імені особи не може існувати взагалі. Так само як не може існувати спору з приводу права на життя, здоров'я, створення сім'ї тощо. Тому провадження за вимогою позивача про зміну імені його дружині-відповідачці не може бути відкрито. Усі права, які відповідно до законодавства України є абсолютними і реалізуються вільно на власний розсуд, є неоспорюваними. З огляду на це інші учасники цивільних відносин не можуть звернутися до суду щодо їх оспорювання, а в разі звернення суду належить відмовити у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК.

Також важливо підкреслити, що у ст. 256 ЦПК передбачено встановлення тільки тих фактів, що мають юридичне значення. Тому не може бути відкрито провадження за заявою про встановлення факту належності до певної національності, оскільки для законодавства України не має жодного значення, до якої національності належить учасник цивільних відносин, якого він віросповідання чи яких інших переконань він притримується тощо.

Узагальнюючи зазначене, з урахуванням уже наведених у цій статті висновків можна стверджувати про важливість інституту захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів для стабільності цивільного обороту, а тому його положення підлягають наступному вдосконаленню для забезпечення учасникам цивільних відносин реального захисту їх прав з урахуванням саме їх інтересів та надання юрисдикційним органам України можливості реалізувати їх завдання з максимальною ефективністю та з урахуванням сучасних тенденцій правового регулювання проаналізованих відносин.

Література

1. Постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 р. у справі № 6-94цс13 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua.

2. Постанова Верховного Суду України від 23 квітня 2014 р. у справі № 6-26цс14 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/ (documents)/6ABC04475CD22394C2257CC300474174?OpenDocument&year=2014&mo nth=04&.

3. Малеїн М. С. Гражданский закон и права личности в СРСР. -- М., 1981. -- С. 192.

4. Постанова Верховного Суду України від 18 березня 2014 р. № 21-11 а 14 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/print/84774-sud_ne_ mozhe_prisuditi_kompensaciyu_za_invalidnist_-_vsu.html.

5. Володіти треба вміти // Закон і бізнес [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/14279-sud_ne_povinen_pidminyati_organi_scho_vidayut_dozvoli_ na_bud.html.

6. Генеральне прибирання // Закон і бізнес. -- 2014. -- № 7 (1149). -- 14-20 лют.

7. Постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2012 р. у справі за № 6-107цс12 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua.

8. Войнаровська О. 1 січня 2004: день «Ч» або Тенденції судової практики, що склалася протягом 10 років застосування статті 74 Сімейного кодексу // Закон і бізнес. -- 2014. -- № 13 (1155). -- 28 берез. 03 квіт.

9. Ухвала Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 14 січня 2014 р. у справі № 401/108/14-ц; 2/401/289/14 про встановлення факту проживання однією сім'єю [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36618101.

10. Постанова Верховного Суду України від 24 квітня 2013 р. № 6-14цс13 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua.