Діяльність судових органів щодо запобігання злочинності (особливості відновлювального правосуддя)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність судових органів щодо запобігання злочинності

(особливості відновлювального правосуддя)

Є.В. Літвінов

заступник Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Діяльність із запобігання злочинності -- одна з найголовніших функцій розвитку держави на сучасному етапі, адже саме вона повинна суттєво декриміналізувати суспільство та покращити життя його громадян.

Варто погодитися з тезою про те, що без відкритості для імплементації зарубіжного правового досвіду, без пізнання правових традицій інших країн неможливо об'єктивно і критично оцінити національну судову систему, побачити її переваги і недоліки, визначити шляхи її подальшого розвитку, ефективно вирішувати питання, що вже вирішені в більшості країн сталої демократії, з метою набуття статусу повноправного суб'єкта європейського співтовариства [1].

Україна має великий досвід ратифікації прогресивних міжнародних правових механізмів, що унормовують діяльність судових органів, зокрема Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (1983 р.), Основних принципів незалежності судових органів (1985 р.), Європейської хартії про статус суддів (1993 р.), Загальної (універсальної) хартії суддів (1999 р.) тощо. Про це свідчать і положення Конституції України (зокрема розділ VIII «Правосуддя»), і норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у яких враховано низку міжнародних рекомендацій з питань функціонування судової системи і, зокрема, органів судової влади.

Однак слід визнати, що програмні положення цих документів на сьогодні не повністю відповідають міжнародним нормам та приписам, а їх окремі положення викликають дискусії як серед науковців, так і в середовищі практиків. Тому зараз варто говорити про етап наближення судової системи України до загальноєвропейських стандартів. Послідовний курс України на міжнародну інтеграцію законодавства, необхідність створення дієвої системи колективної безпеки й оборони, протидії злочинності висувають перед судовими органами нашої держави вимоги щодо відповідності системи запобігання злочинності міжнародним нормам і найкращим зразкам демократичної нормотворчості, напрацьованим у розвинених державах світу.

Слід зазначити, що діяльність судових органів інших держав щодо запобігання злочинності має кілька основних напрямів, а саме:

1) діяльність щодо вдосконалення реституційного відновлювального правосуддя;

2) діяльність щодо вдосконалення ювенальної юстиції та запобігання вчиненню нових злочинів дітьми та молоддю;

3) реформи пенітенціарної системи та діяльність щодо запровадження заходів, альтернативних тюремному ув'язненню (система пробації).

Розглянемо один із таких напрямів -- діяльність щодо вдосконалення реституційного правосуддя. Реституція (лат. restitutio -- відновлення) -- це повернення кожною із сторін усього, що вона одержала за договором, який згодом визнано недійсним [2]. Беручи за основу це визначення, можна констатувати, що реституційне правосуддя -- це відновлення прав і законних інтересів потерпілого від злочину шляхом відшкодування обвинуваченим, підсудним чи засудженим завданої потерпілому матеріальної чи моральної шкоди. Тобто головною метою відновлювального правосуддя є врегулювання конфлікту, відновлення зруйнованих злочином суспільних відносин. Для досягнення поставленої мети в реституційному правосудді нарівні із примусовими методами широко використовуються методи заохочення.

Сучасна система правосуддя розглядає злочин насамперед як конфлікт інтересів злочинця і держави, яка представляє інтереси суспільства у цьому конфлікті. А вже потім злочин визнається конфліктом між інтересами потерпілого і намаганнями злочинця. Це пояснюється тим, що кримінальне переслідування щодо переважної кількості злочинів здійснюється в публічному порядку. Лише деякі справи можуть бути порушені на основі приватного обвинувачення.

Але здебільшого такі злочини -- це, перш за все, конфлікти приватних інтересів потерпілого та злочинця. Тому основним завданням правосуддя повинно бути сприяння досягненню соціального компромісу між потерпілим і порушником. І лише за умов неможливості досягнення такого компромісу правосуддям повинно бути застосовано арсенал репресивних засобів (покарання).

Отже, відновлювальне (реституційне) правосуддя у цьому контексті має незаперечні переваги над каральним правосуддям. Це, по-перше, стосується питань гуманного ставлення до правопорушників при застосуванні до них норм карального правосуддя і, по-друге, сприяє реальному (матеріальному) відновленню шкоди, завданої потерпілим.

Можливості та методи реституційного правосуддя часто використовують суди багатьох країн, визнаючи його найбільш ефективним, гуманним та адекватним у здійсненні заходів запобігання злочинності. Аналізуючи дослідження вчених у галузі права [3; 4; 8], можна дійти висновку, що заходи відновлювального правосуддя закордоном використовують як основне чи додаткове покарання; як підставу для застосування умовного засудження та відстрочки виконання вироку або як дієвий стимул для заохочення засудженої особи до зразкової поведінки (наприклад, для дострокового зняття судимості) тощо.

Однією з основних особливостей французького кримінального судочинства є теза про те, що злочин одночасно завдає шкоди як суспільству в цілому, так і приватній особі (потерпілому) зокрема. Тож і суспільство, і приватна особа повинні мати можливість вимагати в судовому порядку відшкодування заподіяної шкоди. Для цього у кримінальному судочинстві суспільству надається право на так званий публічний позов, а приватній особі - на цивільний позов для захисту, відповідно, громадських (публічних) і приватних (цивільних) інтересів.

Французьке законодавство і судова практика будь-яку шкоду, нанесену правам особи, заздалегідь визнають предметом відшкодування (компенсації). При цьому французька доктрина виокремлює різні види шкоди, що підлягають компенсації шляхом подання відповідного позову до суду. Такою, наприклад, може бути шкода, що виражається в болі і душевних стражданнях, пов'язаних із тілесними ушкодженнями в результаті делікту (premium doloris), які включають побоювання, страх, будь-яку іншу психічну реакцію, емоційне занепокоєння, невроз (зокрема, за наявності у потерпілого болю французькі суди присуджують компенсацію в розмірі від 1 000 до 15 000 євро) [5, с. 319-377].

На стадії судового розгляду кримінальної справи французькі судді широко використовують такі реституційні заходи, як відстрочку призначення покарання і звільнення від покарання з випробуванням. У разі коли «...соціальна реадаптація винного досягнута, заподіяний збиток відшкодований та шкідливі наслідки, викликані злочином, припинили свою дію», суд може звільнити особу від покарання (статті 132-59-132-62 КК Франції). Застосовуючи цей правовий інститут, суд має право накласти на особу, визнану винною у вчиненні злочину за вироком суду, деякі спеціальні обов'язки, у тому числі з відшкодування повністю або частково заподіяної злочином шкоди, або його загладжування іншим способом, обумовивши ці вимоги певними межами випробувального терміну.

Судова практика застосування відновлювального правосуддя у Німеччині ґрунтується на положеннях кримінального та кримінально-процесуального законодавства, що існують уже майже 300 років. Наприклад, чинний Кримінально-процесуальний кодекс ФРН було прийнято 1 лютого 1877 р. (остання редакція 2009 р.). Згідно з його положеннями усі особи, стосовно яких були вчинені діяння, передбачені положеннями Кримінально-процесуального кодексу Федеративної Республіки Німеччина, визнаються потерпілими (книга 5 КПК ФРН). Але жертва злочину не має самостійного правового статусу сторони процесу, вона визначається свідком [6].

Враховуючи те, що саме йому була спричинена шкода (як моральна, так і матеріальна), потерпілий наділений самостійним процесуальним статусом у справах приватного обвинувачення (наприклад, у злочинах про заподіяння жертві тілесних ушкоджень (статті 223, 230 КК ФРН) або заподіяння майнової шкоди (ст. 303 КК ФРН)). Суд, розглядаючи такі справи, має право прийняти одне з рішень: 1) про затвердження мирової угоди між потерпілим і підсудним; 2) про відмову або часткову відмову у задоволенні вимоги про відшкодування шкоди; 3) про задоволення вимоги та покладання на засудженого обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Укладання мирової угоди між потерпілим і підсудним можливе лише до винесення вироку у справі. У разі досягнення мирової угоди за клопотанням потерпілого (чи його спадкоємця) і підсудного суд заносить до протоколу факт досягнення такої мирової угоди за вимогами, що випливають із вчиненого кримінально караного діяння. При цьому під час процесу за відповідним клопотанням зазначених осіб суд повинен надати пропозицію стосовно досягнення мирової угоди (ст. 405 КПК ФРН).

Суд відмовляє у задоволенні вимоги, якщо така вимога є неприпустимою, або в тій частині, в якій вона видається необґрунтованою. Визнавши вимоги потерпілого обґрунтованими і пов'язаними із злочином, рішення про їх задоволення та покладання на засудженого обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду суд приймає одночасно з постановленням вироку і зазначає про це безпосередньо у вироку.

Кримінальна доктрина Іспанії встановлює, що «...кожна особа, яка підлягає кримінальній відповідальності за вчинення злочину або проступку, залучається і до цивільної відповідальності, якщо заподіяно шкоду. Розгляд справи про відшкодування збитків окремо від розгляду кримінальної справи -- у порядку цивільної юрисдикції -- можливий лише за бажанням потерпілого». Наприклад, у ст. 116 Кримінального кодексу Іспанії визначено межі цивільної відповідальності в разі вчинення злочину або проступку. Згідно з положеннями ст. 117 КК Іспанії сторони кримінального процесу наділені можливістю змінювати суб'єктів цивільної відповідальності (наприклад, часто таким правом користуються страхові компанії).

Необхідно зауважити, що реституційні заходи вважаються у суспільстві настільки важливими та дієвими, що судимість з особи не може бути знята, якщо вона не виконала вимог цивільної відповідальності (тобто не відшкодувала завдану злочином шкоду). Винятком може бути лише визнання судом особи неплатоспроможною (ст. 136 КК Іспанії) [7].

У положеннях Кримінального кодексу України також певною мірою враховано сучасний досвід інших країн щодо застосування відновлювального правосуддя. У ст. 45 КК України зазначено, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Також особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК України). Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди класифікується кримінальним законом як обставина, що пом'якшує покарання (ст. 66 КК України). судовий запобігання злочинність правосуддя

На наше переконання, послідовна робота із запровадження в Україні відновлювального правосуддя необхідна ще і тому, що наша країна прагне стати повноправною частиною Європи.

При цьому необхідно враховувати, що 15 березня 2001 р. Рада Європейського Союзу прийняла Рамкове рішення «Про положення жертв у кримінальному судочинстві», на підставі якого всі країни Європейського Союзу зобов'язані застосовувати інститут посередництва у кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-яких угод між жертвою та правопорушником, досягнутих у процесі посередництва. Причому відповідно до цього документа всі країни ЄС в обов'язковому порядку повинні прийняти закони, що забезпечували б посередництво у кримінальних справах [8].

Таким чином, з метою подолання неузгодженості між існуванням інституту примирення у КК і відсутністю процесуальних можливостей для практичного застосування відновлювального правосуддя Україні не уникнути розроблення та ухвалення на законодавчому рівні відповідних відновлювальних кримінальних та кримінально-процесуальних норм, передбачених цим та іншими рішеннями і міжнародними зобов'язаннями України як члена Ради Європи. Це, безумовно, сприятиме забезпеченню виконання першочергових завдань, що їх поставлено перед системою карного судочинства, і розбудові справедливого та гуманного суспільства у нашій державі.

Список використаних джерел

1. Назаров І. В. Судові системи країн Європейського Союзу та України: порівняльно-правовий аналіз : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура». -- X. : Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2011. -- 22 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В. Т Бусел. -- K. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2005. --1728 с.

3. Бойко A. M. Криминально-правовая обязанность возмещения причиненного преступлением вреда : автореф. дис. . канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право» / A. M. Бойко -- K. : Киевский университет имени Тараса Шевченко, 1995. - 24 с.

4. Хавронюк М. І. Кримінально-правова реституція (за законодавством України та деяких інших європейських держав) / М. Хавронюк [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://radnuk.info/home/24610-2013-08-16-16-25-59.html.

5. Гражданское и торговое право зарубежных государств : учеб. : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Васильев, A. C. Комаров. -- 4-е изд., перераб. и доп. -- М. : Международные отношения, 2005. -- Т. ІІ. -- 356 с.

6. Mireille Delmas-Marty and J. R. Spencer. European Criminal Procedures Cambridge University Press. -- N. Y., 2002. -- P 301.

7. Кримінальний кодекс Іспанії від 23 листопада 1995 р. (ісп. Ley Organica 10/1995, de 23 de noviembre, del Codigo Penal; LO 10/1995, de 23-11).

8. О положении жертв преступлений в уголовном судопроизводстве: Осново-полагающее решение Совета Европейского Союза от 15 марта 2001 г. // Вестник восстановительной юстиции. -- 2002. -- Вып. 4. -- С. 72-77.

Размещено на Allbest.ru