Конституційно-правові принципи і засади розбудови збройних сил України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституційно-правові принципи і засади розбудови збройних сил України

Л.В. Волкотруб

Анотація

Ключові слова: правові принципи, принципи права, засади військової розбудови, верховенство права, військове реформування, узурпація влади, окупація.

Аннотация

Ключевые слова: правовые принципы, принципы права, основы военного строительства, верховенство права, военное реформирование, узурпация власти, оккупация.

Annotation

The article to investigate a constitutional law in legal principles and fundamentals in military construction the Ukraine army as statehood of foundation. The law-governed to unfollow and intentional (premeditated) malice for maxim of law to reduce to unlawful seizure of power and to occupied territory of partly and also anti-terrorist operation.

Key words: maxim of law, basis, military building, rule of law, military reform, unlawful seizure of power, occupation.

Процес українського державотворення та його конституціоналізації вимагає соціально-правових основ, принципових та засадничих положень у їх реалізації. У повній мірі це стосується і військового будівництва як невід'ємної її частини. Концепції будівництва армії та воєнної доктрини постали як конституційно-правові категорії, яким притаманні засади структурно-правової та морально-духовної трансформації спільноти, розбудови громадянського суспільства та держави, механізмів їх взаємодії та нових процедурно-процесуальних правил з теорії і практики європейського конституціоналізму. І саме в такій системі, формується той загальноісторичний імпульс, що надає розвиток суспільству на шляху його реформ та еволюцій¹. Тому, коли у процесі розвитку конкретного явища виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим; стоїть на його «плечах», не відкидає його цілком і повністю, а з необхідністю як закономірність «знімає» потрібне для подальшого розвитку та трансформацій². Такі явища, можна дослідити на прикладі становлення незалежної України, що віддзеркалюються у засадах розбудови української армії, яка стала спадкоємцем та правонаступником УНР, УПА та Радянської Армії. конституційний державність збройний антитерористичний

У такому баченні права і конституціоналізму як первинних «цеглинок» правової матерії, де правосвідома людина ставить завдання та оперує ними, вибудовуючи специфічну за властивостями правову реальність, згідно з началами-принципами, що є фундаментом, першоосновою грандіозної будівлі під назвою Право³. А негативні наслідки, на практиці реалізовуються як закон і закономірність в загальному напрямку руху цих подій або явищ, що і знайшло своє підтвердження подіями з кінця 2013 р. у сфері національної безпеки, збройних сил та гарантованого захисту державності.

У цьому контексті правники стверджують, що компетенція органу влади - це юридичне відображення чи опосередкування покладених на них функцій у спеціальних(статутних) нормативно-правових актах, що закріплюють їх цілі, завдання та необхідні для їх реалізації права і обов'язки, тобто державно-владні повноваження⁴. Тому, у компетенцію входять права і обов'язки цих органів, предмет їх ведення, юридичне закріплення їх призначення, завдань та функцій органу⁵. Отже, повноваження разом з компетенцією становлять правовий статус органу виконавчої влади, а в даному випадку - українських збройних сил.

Конституція України 1996 р. побудована на фундаменті природнього права як ідеальної першооснови права, але за формою - верховенство закону як Основний Закон. В свою чергу, ідеал визначає вихідні принципи, на яких приймаються правові закони та їх оцінювання з позицій верховенства права конституційною юстицією. Такий критичний підхід необхідний людині (громадянину), щоб особа не стала заручником у процесі узурпації влади, а правосвідомим учасником конституційних правовідносин. Тут діють принципи верховенства права, поділу влад та їх конституційний механізм, каталог прав людини, засади національної безпеки, захист конституційного порядку, що і виступають реальною протидією узурпації. Таким чином, Право виступає регулятором світу цивілізованих відносин та світу нецивілізованого, з якого загрожують різні небезпеки, в т.ч. і воєнні - від світу, який розвивається у напрямку невизнання прав людини як найвищої соціальної цінності та дійсної демократії. Міжнародна та конституційна практика виявляє таке в країнах Східної(азійської) ментальності, в т.ч. і РФ, і тут Право займає першу лінію оборони і приймає на себе перші удари деструктивних сил, захищаючи цивілізацію від найбільш небезпечних проявів. Для цього воно має цілий набір засобів для захисту, і в першу чергу, - це принципи права та правові принципи, що стають конституційними.

Одна група вчених стверджує, що головний принцип правової держави - його наскрізне пронизування всіх вертикальних і горизонтальних рівнів структури держави, всіх її складових та громадянського суспільства⁶, а загальними принципами залишаються: демократизм, гуманізм, верховенство права та ін. Інша група правників вважає, що правові цінності як високі ідеали пронизують суспільну правосвідомість, і стають основними принципами права: свобода, рівність, демократія, порядок, безпека та ін.⁷І тоді складається враження, що все право можна звести до певного переліку принципів, які є нормативним узагальненням більш високого рівня; стислим та концентрованим виразом суті права; своєрідним згустком правової матерії як правління права, як його світоглядне кредо⁸.

У період УРСР та розбудови Радянської Армії, юристи виділяли принципи та класифікували їх на: соціально-політичні (керівна роль компартії, єдність армії і народу, пролетарський інтернаціоналізм, соціалістична співдружність); організаційно-правові (кадрова підготовка, постійна бойова готовність, централізм і єдиноначальність, військова дисципліна та статутна підпорядкованість, соціалістична законність, підбір і розстановка кадрів за політичними і діловими якостями); навчання та виховання військових усіх рівнів (абсолютно-партійна відданість комуністичним ідеалам та інтернаціональному обов'язку аж до загибелі за них)⁹. Отже, радянське воєнне право беззастережно закріплювало принципи, формалізувало їх у систему загальнообов'язкових правил поводження і діяльності, в їх жорсткій субординації.

У розбудові української армії, особливе місце належить Воєнній доктрині як правовому акту, де сконцентровані керівні принципи та погляди воєнно-політичні, стратегічні, економічні, військово-технічні та соціально-економічні. І вона ґрунтується на принципах верховенства права, оборонної достатності; не висування територіальних претензій до суміжних країн та невизнання таких претензій щодо себе; пріоритету договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів; взаємосумісність з військами держав-членів НАТО та ЄС; використання механізмів колективної безпеки за умови проведення євроатлантичної інтеграції тощо¹⁰. На думку дослідника, зумисне невиконання владою конституційних принципів військової розбудови та її реформування, яке спрямоване до європейської системи колективної безпеки, і призвели до подій кінц.2013 р., в основі яких однозначне обрання Східноазійського військово-політичного курсу, під егідою РФ, та у перспективі входження до ОДКБ (Ташкентський Пакт) та ШОС, що веде до відновлення СРСР як за територією, так і за змістом.

З позиції національної безпеки, нагально потребує вирішення конституційної прогалини у положеннях ст.60 Конституції. Так, вчений І.Д. Сліденко вказує на їх конституційну невизначеність та оціночний термін, і вимагає, врегулювати законом або рішенням Конституційного суду як тлумачення. Тим більше, що виникла за історичних обставин «практична необхідність», яку можна було уникнути за відповідного конституційного провадження¹¹. Інший вчений, Є.В.Шишкіна вважає, що це положення є широким і стосується всіх розпоряджень, наказів, директив та вказівок щодо вчинення протиправних діянь, і від кого б вони не виходили, у т.ч. і катувань, якими зловживають органи МВС¹², а на думку вченого М.В. Савчина, слід трактувати ст.55 Конституції у її правовому захисті як право на опір недемократичному правлінню, що є справою всього народу у контексті ст.17 Конституції, і покладає такий захист на Збройні Сили¹³.

У 1991 р. українська армія будувалась на таких засадах: демократії, гуманізму і гласності як складових елементів громадянського суспільства; верховенства закону, військової дисципліни, єдиноначальності і колегіальності; підзвітність органам законодавчої і виконавчої влади; виконання військового обов'язку за умов позапартійності; військово-патріотичне виховання на національно-історичних традиціях українського народу, використовуючи державну мову та ін. Законодавець тільки у 1999 р. затвердив всі Статути Збройних Сил у формі законів, тим самим підвищив статус їх державності, правопорядку і військової дисципліни як закону життя війська, його реформування та розвитку військової справи.

У 2000 р. приймається нова редакція закону, який визначив такі засади: вірність конституційному обов'язку та військовій присязі; повага до прав людини; гласності та відкритості цивільному контролю, поєднання єдиноначальності та колегіальності; комплектування за призовом та за контрактом; виховання на патріотичних, бойових традиціях українського народу; заборона на створення і діяльності у військах політпартій тощо¹⁴. Після подій 11 .ІХ.2001 р. до закону внесено низку суттєвих доповнень, і на перше місце поставлені функції армії як ключової категорії сфери безпеки, та введені такі новели, як: чергові сили мають право в мирний час застосовувати і використовувати зброю та бойову техніку для: відбиття ударів повітряного нападу по важливих держоб'єктах; припинення порушення держкордону військовими суднами іншої держави; зупинення суден, які використовують для теракту та ін. Так законодавець відреагував на нові форми збройної боротьби, фактично визнавши міжнародний тероризм як пріоритетне завдання армії, а сам факт теракту як правову підставу до збройного конфлікту та відкриття воєнних дій. Згодом, тільки у 2006 р. парламент вбачає стратегічно-практичну необхідність у новій редакції закону про розвідувальні органи Міноборони, надавши їм право на оперативно-розшукову та контррозвідувальну діяльність у боротьбі з іноземними розвідками (тільки не російськими), міжнародною злочинністю та корупцією, з тероризмом в усіх його проявах та формах¹⁵.

Дослідник вважає таке закріплення функції армії на розвідувально-диверсійно-підривну діяльність, яка має стати не тільки її «очима і вухами», а і «мізками» Генштабу Міноборони. Доповненням до статусу армії стало право на проведення військової розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності, але такі запізнілі повноваження вже не постали на заваді довготерміновим планам військової агресії зі сторони РФ у 2014 р. У цьому зв'язку, дослідник відзначає зумисне посилення негативних наслідків щодо боєздатності армії, а саме: ліквідація у вишах кафедр військової підготовки; скорочення переліку військово-облікових спеціальностей для офіцерів запасу; перенесення навчання у військові частини для неофіцерських посад та ін.¹⁶

Україна у період 2003-2008 р. з метою реформування армії до сучасних вимог і стандартів та досягнення економічного рівня європейських держав, здійснила спробу євроінтеграції¹⁷. Вона закінчилась невдачею внаслідок єднання внутрішніх та зовнішніх антиукраїнських та проросійських політико-корумпованих сил, які відвернули Україну від європейського вибору. Тому, є закономірною поведінка влади - не проведення парламентських слухань щодо національної ідентичності в Україні в умовах глобалізаційних викликів - проблеми та шляхи збереження, які планувалися на 9.Х11.2009 р.

Очікуваною кризою української державності постали засади внутрішньої та зовнішньої політики, згідно яких утверджено курс на членство в ЄС, але з азійським акцентом - виключена євроатлантична інтеграція, яка є основою системи колективної безпеки, та обрано позаблоковий статус, який міжнародна спільнота не визнала і не надала гарантій. Така міжнародна позиція означає незахищеність країни та слабкість військової спроможності перед РФ, чим вона і скористалась на поч.2014 р.

Проведені 25.04.2012 р. парламентські слухання про стан і перспективи розвитку Воєнної організації та сектору безпеки, встановили, що: законодавча база не відповідає викликам ХХІ ст.; відсутня низка основоположних (засадничих) документів щодо нових форм воєнної і невоєнної боротьби; перманентне недофінансування оборони, що не перевищує 1% ВВП; зневага до військової науки; проникнення корупції у військове середовище; відсутність дієвого цивільного контролю над армією та правоохоронною системою, в т.ч. парламентського над кадровою політикою та ін. Все це у сукупності, виявило чіткий конституційний зв'язок з подальшими подіями та наслідками для Європи та світу, а саме: Звернення до держав-гарантів за Будапештським меморандумом про те, що 1.03.2014 р. РФ увела свої війська під надуманим приводом - захисту російськомовного населення, що є новою формою агресії, тобто окупація території іншої держави мирними засобами і методами¹⁸, та Звернення до Міжнародного кримінального суду про відповідальність екс-президента та вищих посадових осіб за злочини проти людяності, інші зрадницькі дії. Занепад та зрадництво, збудованої в Україні проросійської військово-міліцейської системи, призвели до силового розгону мирної демонстрації за Євровибір 21.Х1.2013 р. у м. Києві. Такі події визвали низки рішень європейського та світового значення у сфері безпеки, з урахуванням РФ як джерела небезпеки та нових глобальних викликів¹⁹. За таких обставин, Парламент відновив Національну гвардію України з новими повноваженнями, які частково вирішили військово-поліцейську функцію держави, та проведення люстрації армії та інших військових формувань.

Отже, принципи і засади розбудови українського армії на шляхах конституційного і військового реформування стали основою захисту державності і досягнення сучасної моделі армії, а не дотримання та зумисне невиконання принципів призвели до узурпації влади, тимчасової окупації та проведення антитерористичної операції.

Література

1. Ярошовець В.1. Історія філософії: від структуралізму до постмодернізму : підручник / Ярошовець В.І. - К. : Знання України, 2004. - С.16.

2. Філософія : навч. посіб / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін. ; за ред. І.Ф. Надольного. - К. : Вікар, 2004. - С. 214.

3. Бачинін В.А. Філософія права : підручник для юрид.спец-тей вищих навч.закладів освіти / В.А. Бачинін, М.І. Панов .- К. : ІнЮре,2002. - С.11, 21,128.

4. Адміністративне право України. Академічний курс : підруч. : у 2 т. : Т.1 : Загальна частина / ред. колегія : В.Б.Авер'янов (голова). - К. : Юридична думка, 2004. - С. 265.

5. Голосніченко Д.1. Конституційні засади визначення повноважень органів виконавчої влади / Голосніченко Л.І. // Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики : до10-річчя Конституції України і 15-ої річниці незалежностіУкраїни : зб. наук. статей / за ред. Ю.С. Шемшученка ;упор. І.О. Кресіна, В.П. Нагребельний, Н.М. Пархоменко. - К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С.178.

6. Біленчук П.Д. Філософія права : навч. посіб. // Біленчук П.Д., Гвоздецький В.Д., Сливка С.С. П.Д.; за ред. П.Д. Біленчука. - К. : Атака, 1999. - С. 43.

7. Філософія права : навч. посібн. / О.Г. Данільян, Л.Д. Байрачная, С.І. Максимов та ін. ; за заг. ред. О.Г. Данільяна. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - С. 10, 209.

8. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: опыт комплексного исследования. М. : Статут, 1999. - С. 31.

9. Военное право : учебник / И.Н. Арцибасов, Х.М. Ахметшин, В.Г. Белявский и др. ; под ред. А.Г. Горного. - М. : Воениздат,1984. - С. 19-20.

10. Правові основи військового будівництва та військово-цивільних відносин : збірник законодавчих актів з питань національної безпеки і оборони ; ред. рада : Г.К.Крючков (голова), Б.Л. Андресюк, В.П. Горбулін та ін. - К. : Парламентське вид-во, 2005. - С. 88-95.

11. Сліденко І.Д. Тлумачення конституції: питання теорії // Сліденко І.Д. - Одеса : Фенікс, 2003. -С.107, 151, 156.

12. Шишкіна Є.В. Конституційні вимоги прав людини на повагу до своєї гідності / Шишкіна Є.В. // Конституційні засади державотворення і право творення в Україні: проблеми теорії і практики: до 10-річчя Конституції України і 15-ої річниці незалежності України : зб. наук. статей / за ред. Ю.С. Шемшученка; упор. І.О. Кресіна, В.П. Нагребельний, Н.М. Пархоменко. - К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С. 229.

13. Савчин Н.М. Конституціоналізм і природа конституції : монографія / Савчин Н.М. - Ужгород : Поліграф- центр»Ліра», 2009. - С. 357-358.

14. Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №48. - Ст. 410.

15. Відомості Верховної Ради України. - 2006. - №14. - Ст. 116.

16. Відомості Верховної Ради України. - 2011. - № 45. - Ст. 487.

17. Імплементація державних рішень з проблем євроатлантичної інтеграції України : матеріали міжнародної конференції (Київ, 27 лютого 2003 р.) / Національний інститут міжнародної безпеки, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами. - К. : НІМБ, DCAF. - 240 с.

18. Відомості Верховної Ради України. - 2014. - №12. - Ст. 213, 230. 19. Відомості Верховної Ради України. - 2014. - № 14. - Ст. 317.

Размещено на Allbest.ru