Політико-культуролоґічні перспективи України в аспекті теолоґії історії й традиційного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політико-культуролоґічні перспективи України в аспекті теолоґії історії й традиційного права

Ця стаття не претендує на традицію і продовження української політичної науки, яка досі залишається в ментальному контексті радянської доби. Аналітична розвідка політико-культуролоґічної перспективи України, на думку автора, має орієнтуватися на «історію теолоґії» та історію права в контексті теорії метафізики. Теолоґія історії розглядає історичний розвиток людства в русі людини до Цілого (Г анс Урс фон Бальтазар), тобто враховує єдність людини та історії, коли йдеться про духовність звичаєвого та позитивного права¹. Ганс Урс фон Бальтазар у другій половині ХХ століття ставить питання, без яких не вирішити сучасні історичні ґлобальні питання: як уникнути людського титанізму? «І праві, і ліві не можуть змиритися з тим, що земне існування у часі - фраґментарне. Вони пропонують різні формули з наміром доповнити фраґмент до Цілого або, за можливістю, навіть зрозуміти його як наявне Ціле»². Метафізика допомагає зрозуміти фраґментарність світу людини в історії. Теорія метафізики враховує єдність людини та космосу, тобто духовне самопізнання особи та катеґоріально-наукове відновлення поняття «душі»³. Останнє вже знайшло своє місце у філософії персоналізму ХХ століття. Головні вектори розуміння катеґоріального значення «душі» людини - абстрактне мислення, реальність самото- тожности людини від народження до смерти, іманентне (а не виховане) відчуття свободи як опозиція до детермінованости.

Після революції гідности в Україні 2013-2014 років Россія як політична імперія передбачає у своїй новій військовій доктрині превентивні ядерні удари по заново визначеному ворогу. На думку фахівців, в Іловайському «котлі», який влаштувало россійське командування не без допомоги української фахової непомпітентности, влітку 2014 року, використано ракети з урановим начинням. Нова доктрина, новий ворог, нова зброя історично є дуже «старими». Ядерний «ведмідь» євразійської двоголової імперії знову намагається протиставити себе християнському гуманізму, культурі, праву і, взагалі, - цивілізації.

Криза світоглядних принципів буття народів в Новому часі через сучасні технолоґії ґлобально вплинула на цілий світ. Історично Україна поступово асимілювала середньовічні реліґійно-культурні протистояння у своєму традиційному звичаєвому праві, яке було співзвучне багатьом формам європейського християнського права. Від XVI століття в Україні мали місце різні редакції Литовських статутів. Останній, найдосконаліший (так званий «Новий») діяв у Київській, Подільській та Волинській губерніях від 1588 року до 1840 року. Джерелами Литовських статутів були: звичаєве право Литви, Білорусі, України, Польщі, «Руська правда» (ХІ століття), судові постанови, поточне законодавство, німецьке (Маґдебурзьке), польське, римське право⁴. У відносинах з іншими державами Україна існувала в контексті міжнародного права, яке джерельно творилося в університетах Праги і Саламанки від XIV до XVI століття.

Так в теолоґії історії українці національно актуалізували сучасне поняття «прав людини», яке в Європі почали практикувати з XVП століття⁵.

У контексті сказаного війна Россійської імперії (Московії) проти України ніколи не припинялася, принаймні з XVІ століття, від Люблінської унії. В Речі Посполитій відбувся певний зворотній синтез християнської свідомости: повільно народжувався демократичний процес в історичному праві. Соціально-політична боротьба українського народу за відновлення власної держави була наслідком розходження політичної практики з процесом демократизації міжнародного права.

Тому концепції гуманізму, культури і політичної економіки, які є контекстами сучасного розвитку суспільства, важливо було б переглянути, відтворюючи історичну пам'ять звичаєвого права народів і канонічного права християнства. Там, де Церква підпорядковується державі з імперськими амбіціями, сьогодні відновлюється ядерна загроза і тотальне протистояння християнському гуманізму. Таким є зміст сучасної війни Росії з Україною і протистояння Россії та цивілізації⁶.

В контексті відновлення історичної пам'яти (метафізичного самопізнання), теолоґії історії та українського звичаєвого права знаменним постає доба творчости Тараса Шевченка. Василь Доманицький помічає у своїх дослідженнях глибокий і динамічний характер творчої свідо- мости Тараса Шевченка. Дослідник наводить текст передмови, яку Шевченко написав у Седневі 8 березня 1847 року до збірки «Три літа»⁷. Поет звертається до української інтеліґенції з проханням не вважати на москалів, які, не розуміючи слов'янських мов, повчають слов'ян і пишуть про єдність слов'янства: «на москалів не вважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а ми - по-своєму: у їх народ і слово, і у нас народ і слово: а чиє краще, - нехай судять люде. [...]. Чому Караджич і Шафарик, не постриглись у німці ( їм би зручніше було!), а остались слов'янами, щирими синами матерів своїх, і славу добрую стяжали. Горе нам! Но, братія! Не вдавайтеся в тугу, а молітеся Богу і работайте розумно во ім'я матері нашої України безталанної. Амінь».

Духовна орґанізація суспільства визначає рівень розвитку культури. Тарас Шевченко серед українських мислителів ХІХ століття саме як митець зміг найглибше зануритися у власну свідомість. І тим через поетичне слово ближче за інших підійшов до духовної реальности, в якій конкретний історичний фраґмент здатен актуалізувати Ціле як буття народу (буття як необхідности, за Парменідом і Геґелем).

Поетичний ґеній Тараса Шевченка виявив усі основні архетипи культури, тобто духовно-історичні джерела та їхні модулі для українського народу. Поет відтворив національну форму інтроверсії, а саме:

1) жертву, жертовне життя людини (етимолоґічно - функцію жерця, тобто священика) - засіб отримання справедливости у християнстві;

2) роль справедливости (етимолоґічно - функцію законодавця) - архетипу царя як символу служіння людини людині; 3) пророка, проголо- шувача блага (етимолоґічно - як того, хто виявляє духовні й фізичні напрями розвитку суспільства).

Відродження джерел загальнолюдської історичної культури у творчій свідомості Тараса Шевченка започаткувало антисруктури духовного поетичного стилю його поезії (повернення духовности в традицію народу, «очищення» національної духовности). Виявлення соціальних антиструктур дозволило поету відновити знищені цивілізацією первинні смисли фундаментальних понять людського духу та підсвідомости. Тому можемо зауважити, що роль ґеніїв мистецтва в політичній історії залишається певною лакуною, що пов'язано з ідеологізацією нашої історичної пам'яти. Духовний стиль класичної поезії має служити теолоґії історії, метафізиці, а через них мати вихід на методолоґію історії й теорії політики.

Якщо реліґія, за визначенням, є зв'язком між глибинами нашої під- свідомости та зовнішнім порядком (космосом), між умом (адекватністю) та внутрішньою і зовнішньою трансценденціями, зрештою, між рефлексією та екзистенцією (тобто реліґія надає нашій буттєвості як необхідності існування динамічности, що перетворює нашу необхідність в акт, у соціальне мислення й політичну діяльність), - то соціальні функції пророка, жерця (священика) й царя (символа правових норм народу) пов'язують духовно-раціональні можливості кожної людини із різними архетипальними нормами культури в її онтоґенетичному й філоґенетичному розвитку. Такі зв'язки слід вважати системою національної ідеї (етосом-ідеєю, національною справедливістю). Відповідні катеґорії як зв'язки між ґрупами політичних інтересів у суспільстві мають набувати нового структурного змісту й, відповідно, іншої динаміки, іншої кадрової політики, що наближає політичні повноваження (фахівців і чиновників) до загальнонародних інтересів, а не інтересів окремих політичних ґруп при владі.

Так в історії політики з'являється можливість звертатися до історичної пам'яти, і відповідно історичних норм права, без ідеолоґічних матриць в методолоґії. Етос-ідея як метаполітичний рівень національної свідомости - це рівень, на якому не є можливим існування ідеолоґії, неможливе жодне концептуально обмежене уявлення про політичне життя. Відновлення традиції народу збагачує позитивне об'єктивне право нормами звичаєвого права, а отже розширює дію суб'єктивного права в законодавстві й таким чином поглиблює справедливість юриспруденції. Самообмеження політичної еліти динамізує суб'єктивне право громадян і відчуття політичної свободи народом.

Базові національно-етичні цінності, норми поведінки, звичаї і традиції у формах художнього переосмислення Об'явлення митцями здатні стати світосприйняттям і телеолоґічною діяльністю - етосом - людини. Творчість Тараса Шевченка і, насамперед, його поезія актуалізували відповідні етичні цінності національної культури, відтворили інтроверсію і національний етос, який в сучасності відновлюється як історична ланка європейського консенсусу буття. Поезія Тараса Шевченка, антиструктури його духовного поетичного стилю є адекватною відповіддю на ментально-правові, християнсько-демократичні труднощі соціального розвитку в історії Європи.

Принаймні сьогодні, в ХХІ столітті, українцеві, який прагне історичної єдности власної традиції життя з європейськими цінностями, - такій людині можна починати своє політичне самовиховання з поезії Тараса Шевченка. Це означає вчитися бути політиком поза ідеолоґіями: а точніше, бути мислителем національно-міжнародного права, представником етосу (міри справедливости) українського народу.

Можна спостерігати, як сучасна феноменолоґія намагається вхопити різницю між значеннєвими одиницями окремих фактів, тобто з'ясувати тип взаємодії між фактами, викривленими ідеолоґіями. Кожен тип - міра свободи мислителя. Поняття «школи» в такому історичному сучасному контексті виступає моментом стаґнації дослідницької думки. В історії пізнання подібний процес стаґнації спостерігався в історії філософії в античну добу. Після класичного періоду в Давній Ґреції створювалися численні філософські школи, що готувало занепад античної думки. Інтенсив був переможений екстенсивом аналітичної думки.

Проте традиція народу є природньою «матрицею», найвищим типом сутнісних політичних рішень еліти. І хоча до Ніколло Мак'явеллі (XVI ст.) не було катеґоріально сформованим поняття Вітчизни, національні традиції через професійну діяльність еліти (сублідерів, які отримали університетську освіту), вже здатні були утворювати нові можливості боротьби проти стаґнації соціального розвитку, у тому числі й у науковій методолоґії. Такий тип свободи думки намагається зрозуміти нижчі рівні політичної парадиґми як шлях до миру і взаєморозуміння. З університетських теолоґів і правників (від ХІІ ст.) почався процес демократизації права всередині авторитарних середньовічних держав.

У такому контексті розвивається сучасна дипломатія Об'єднаної Європи щодо війни Россії з Україною та міжнародними енерґетичними домовленостями. Європа не може поступатися цінностями, які створили саму Європу. Проте «мир і взаєморозуміння» в міжнародному діалозі з аґресором повинно в ідеалі зумовлюватися не страхом перед третьою (ядерною) світовою війною, але переконуючими фактами наслідків аґресивної політики, у якій сам аґресор знищує свої можливості соціального розвитку. В результаті розширюються основні смисли буття людини: істина, благо, краса. Відроджується смисл існування людства, поглиблюється міжнаціональний інтенсив «прав людини» на відміну від екстенсиву пізньої античної думки.

Відповідно поняття «розвитку» як ідеї «проґресу» (ідеї, що виникла у XVIII столітті в католицькій монастирській теолоґії), вже в ХХ столітті почало викликати питання у соціолоґів реліґії та культуролоґів (див. праці Кристофера Довсона). Саме в добу Тараса Шевченка (ХІХ ст.) поняття «розвитку» як «проґресу» почали розуміти на заході Європи позитивістськи й урбаністично (Оґюст Конт). Почався ново- часний період «шкіл», черговий занепад аналітичної думки. Замість відкритости до діалоґу культур, творили умови допомоги сильних суспільств слабким, тодішніх імперій маленьким національним країнам з метою поступової асиміляції їхніх культур з культурою імперською. Цей історичний процес разом із технолоґічними й політичними революціями та офіційною секуляризацією християнської Церкви (1803 - 1870) намагався підмінити кількісним фактором традиційну духовність християнства, яка на той час уже давно набула ґенетичної форми у підсвідомості європейських та американських народів. Екстенсив аналітичної думки призвів до самовпевнености імперій, стаґнації міжнародного права, посилення фактору аґресії.

Проте інтелектуальна боротьба за традиційну християнську свідомість продовжувалася. Е. Меєр у першій половині ХХ століття намагається пояснити, що реальність визначає лише конкретне, індивідуальне, тобто - фраґмент буття, фраґмент Цілого. Свого часу Платон у діалозі «Тімей» пояснив, як природні науки можуть бути викривлені зусиллями великого розуму. Тобто як Ціле може бути викривлене фраґментом. Поняття «розвитку», «проґресу» на кінець ХХ століття втрачають традиційну сутність завдяки «великим» умам. Цей інтелектуальний процес почався ще від Декарта і Канта. І лише трансцендентний (не тансцендентальний!) рух «душі» людини як наукової катеґорії може пояснити «розвиток» на екзистенційній вертикалі буття людини, народу, людства. У життєвій синтаґмі мислення поняття розвитку постійно стаґнується «великими» умами, які технолоґічно підтримує та чи інша тимчасова політична влада. Це відбувається або за рахунок дифузії, або за рахунок складного синтезу у свідомості еліт. Тільки у великій поезії (услід за Гайдеґґером) політичний аналітик може віднайти сутність політичного буття (взаємодію права та ієрархії, смисл державного існування народу) - пізнати національний етос-ідею як національну справедливість (етос) і недетермінованість людини конкретної ментальности й конкретної культури, тобто іманентної свободи у пізнанні адекватности політичних рішень як динаміки розуму.

Таку істину й таку свободу ми спостерігаємо у всіх світових реліґі- ях. Людина має повернутися зі стану «побічного продукту механічного порядку» (Крістофер Довсон) в контекст духовних і моральних цінностей.

Інтенсив та екстенсив аналітичної думки в історії пізнання набуває ознак єдности якости й кількости, що є діалектичною формою творення світу. Так єдність періодично стаґнує в політичному розвиткові суспільства за рахунок розходжень між свідомістю спільноти (народна й реліґійна традиції) та свідомістю колективу (бізнес-план, ідеолоґія). Інтенсив та екстенсив аналітичної думки в історії самопізнання, в історії метафізики поступово розчиняються в історичній безкінечності свідомости людини. Такі втрати відбуваються через «завали пам'яти», про які писав Авґустин⁸. Проте єдність якости й кількости залишається в потенції ума людини, яка природньо прагне щастя. Культури, через які актуалізувалися світові реліґії, започаткували політичні традиції, спрямовані на повернення до апріорної єдности якости й кількости. Духовно-раціональний процес пізнання людини завдяки традиціям поділився відповідно на інтроверсію з метою якісного наповнення сві- домости та інтроспекцію, спрямовану до кількісної повноти.

Культура так і не стала в історії людини досконалим інструментом якости й кількости, хоча єдність в раціональності людини інтроверсії та інтроспекції відкрили можливість політичного діалоґу, а отже, поглибила можливості творення власного буття за допомогою політичних рішень. Форми поезії, філософії, символи мистецтва отримали здатність передавати сакральність сприйняття, що почало втрачатися в політичному мисленні через секуляризацію духовної культури.

Західні монархії під впливом ґеоґрафічної обмежености територій своїх народів узагальнювали й контролювали життя естетичною динамікою права, творячи історію «кола» і «лінії». Східні монархії відмовилися від позитивної динаміки права через безмежні ґеоґрафічні обшири, на яких контролювати життя людей було дуже важко. На Сході перемогла реліґійна традиція та її мораль у формі вертикального часу. Людина Сходу звикла покладатися на маґічні сили і сакральність. Раціоналізована мораль - етика - стала фундаментом численних релігійних філософій Сходу. Проте поети, філософи й пророки творили баланс якости й кількости як на Заході, так і на Сході.

Особливе місце в історії західної духовности належить Тарасові Шевченку і його поезії. В ній можна помітити творче прагнення наблизити якість і кількість, естетику й етику людини до центру історії, гуманної реальности любови, правди і милосердя. Вчення Ісуса, яке актуалізувалося у християнській культурі, позитивною динамікою вплинуло на ціле людство. І Шевченко у своїй творчості через національну форму зміг передати цей загальнолюдський зміст.

Якщо говорити про традицію філософської антропології, то її можна вивчати в історії філософії від Платона до св. Томи з Аквіна, від Декарта до Гайдеґґера, від Канта до Субірі, від Феєрбаха до Макса Шелера і Леві-Стросса. Людина - історична істота. Хав'єр Субірі сказав, що вона «створює себе в процесі вибору»⁹. Але людина є істотою не лише історичною, але й природньою. Тому ґносеолоґія не завжди збігається в історії з онтолоґією, з тим, чим реально в процесі самовідтворення постає людина. Отже, шукати аналітичний метод у філософській антропології означає насамперед відмовлятися від наукових редукцій, від ідеолоґій, тобто від забобонів. Політолоґія в контексті антропології постає «інтенсивом людяности».

Виникнення людини, пізнання, воля, єдність і роздвоєність людини, страждання й смерть, і нарешті, особистість як спілкування і вибір - все це проблеми філософської антропології. Святий Авґустин у V столітті започаткував новий метод дослідження людини - феноменолоґіч- ний, поєднавши філософію й теолоґію у пізнанні. Йдеться про аналітичний синтез іманентної й трансцендентної дійсностей людини, які набрали характеру мотивацій людської реальности. Мотивації соціальної діяльности людини є структурним елементом стабільности політичного розвитку і його відповідної поступовости, тобто ефективности в структурі політичної системи суспільства.

Як творчість поетичного ґенія можна вписати в таку філософсько- політичну, а до певної міри й теолоґічну, традицію західної думки?

Світова наукова громадськість через ЮНЕСКО прийшла до висновку, що на початок ХХІ століття головною проблемою людства є втрата смислів та ідентифікації. Конференція ООН у Відні 1993 року задекларувала і закликала творити міжнародні й національні права спільнот, які суттєво відрізняються від прав індивідів та колективів.

У сфері філософії до такого усвідомлення привів розвиток персоналізму. Ще учні Гуссерля віддалились від ідеалізму свого вчителя, помітивши особливе ядро в людині, яке не піддається феноменолоґічному опису. У свідомості людини виявили структурну протилежність до онтолоґічного «Я» - психолоґічне «Я» як комплекс актів або переживань, які можуть ставати єдністю, виходячи з підсвідомого рівня на рівень рефлексії, формуючи самість людини. Сьогодні, як і завжди, для повноти такої структури психолоґічного «Я» не вистачає історичної ідентичности. Історичність, історичне право й ідентифікація - одна із центральних проблем у політиці України як незалежної держави кінця ХХ століття.

Лише після виборів президента й парламенту восьмого скликання у 2014 році західна Європа й західний світ взагалі визнав український народ політично незалежною нацією. У центрі нових соціальних процесів в Україні, які розпочалися з революції гідности й продовжилися у війні з Россією, - політичні й конституційна реформи, нова кадрова політика, нова інтенсивна елітарна свідомість, започаткована синтезом свідомости національного й міжнародного західного права. Відповідно політичні проґрами на мікро-, мезо- й макро- рівнях динамічно змінюють типи леґітимности влади. Ідеолоґічні матриці формуються «знизу», нова політична еліта «не може» більше не враховувати у своїх проґрамах етос, розуміння національної справедливоти й історичної пам'яти й права. Сучасний мислитель Квін сформулював відповідний досвід так: «Бути - означає бути певним значенням перемінної величини»¹⁰.

Це - політичний процес наближення влади до народу. А отже, Українська держава починає набирати ознак «українськости», а відповідно, й державної незалежности.

Література

політичний культура націонал імперіалізм

1. Бальтазар Ганс Урс фон. Целое во фрагменте. Некоторые аспекты теологии истории / Бальтазар Ганс Урс фон / пер. с нем. - М., 2001.

2. Мондін Б. Онтологія і метафізика : підручник систематичної філософії / Мон- дін Б. - Т. 3. [пер. з італ.]. - Болонья, 2009, Жовква, 2010.

3. Новий довідник: Історія України / упоряд. : Крупчан С., Крупчан Т. та ін. - К., 2005. - С. 129.

4. Сучасне поняття «прав людини» у XVII столітті ГуГо Ґроцій описав як «недоторканість власності, добру віру, чесність у справах і загальну узгодженість наслідків людської поведінки й того, на що люди заслуговують. Ці умови не є результатом добровільного вибору чи продуктом домовленості, а радше навпаки: вибір і домовленість логічно виходять із потреб справи». «Гроцій мав вагомі підстави вважати, що добробут людства вимагав вичерпного й систематичного аналізу правил, які керують міждержавними взаєминами» (Себайн Дж. Г., Торсон Т Л. Історія політичної думки / Г.Дж. Себайн / [пер. з англ.]. - К., 1997. - С. 379, 378).

5. Дома- ницький В. З науково-творчої спадщини / Доманицький В. : у 2 кн. - Кн. 2 . - Черкаси, 2010. - С. 44-45.

6. Августин, святий. Сповідь / пер. з лат. - К., 1996.

7. Вальверде К. Философская антропология / Вальверде К. / пер. с испан. - М., 2000. - С. 11.

Размещено на Allbest.ru