Якісна вища освіта: формування людського капіталу та підвищення конкурентоспроможності держави

Постановка проблеми. Сьогодні зрозуміло, що на конкурентоспроможність держави впливає низка чинників, факторів та умов. Зокрема, це природно-кліматичні умови (географічне розташування, наявність природних копалин)та економічне становище країни (масштаб, досвід, економічний потенціал, рівень державного регулювання економіки, ВВП на душу населення, розвиток інфраструктури, розмір державного зовнішнього та внутрішнього боргу, рівень економічної злочинності). Досить важливою є і політична ситуація - політична стабільність, досконалість законодавства, зовнішня стратегія, спроможність захисту інтересів громадян.

Проте все більш переконливою є гарантія високої конкурентності та сталого розвитку суспільства (економік, держав і навіть самих суспільств) не стільки завдяки природнім ресурсам чи виробництвам, скільки завдяки людському капіталу. Тут важливими є чисельність населення, його віковий склад, динаміка міграції, освітній та професійний рівень, інтелектуально-інноваційні заходи, зайнятість у системах освіти і науки, охорони здоров'я, потенціал людського розвитку, питома вага інноваційно- активних підприємств, рівень якості інституцій, розвиток науково-технічної сфери, збалансованість технічної та економічної сторін інновацій, рівень розвитку інноваційної інфраструктури. Основою усіх цих складових є система вищої освіти країни. Яка ж роль вищої освіти як основи формування людського капіталу та підвищення конкурентоспроможності української держави?

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні відсутні комплексні праці, предметом яких був би власне аналіз освітньої складової забезпечення конкурентоспроможності сучасної України. Отже, метою нашого дослідження є з'ясування ролі вищої освіти як основи формування людського капіталу та підвищення конкурентоспроможності держави. Об'єктом дослідження є людський капітал. Предметом - вища освіта як основа людського капіталу. Основні методи дослідження: системний, структурно-функціональний, синергетичний, компаративістський, факторний і прогностичний. Ця стаття є першим кроком проекту системного дослідження ролі моделей вищої освіти у конкурентоспроможності суспільств, які планується здійснити упродовж наступних двох років.

Виклад основного матеріалу. У міжнародних рейтингах конкурентоспроможності Україну зараховують до країн, що розвиваються, тобто характеризуються підвищеною політичною і економічною нестабільністю, несприятливим інвестиційним кліматом і надзвичайно високими ризиками господарської діяльності. За щорічними даними звіту Всесвітнього Економічного Форуму, Україна погіршує свої результати, демонструючи за такими показниками, як "Інститути", "Макроекономічна стабільність", "Розвиненість фінансового ринку", "Ефективність товарних ринків", що вона значно поступається країнам з розвинутою економікою (найгірші результати за трьома з чотирьох базових складових конкурентоспроможності, з них найбільше відставання спостерігається за компонентами "якість державних і приватних установ" і "макроекономічна стабільність") [9].

За індексом людського розвитку, за розрахунками НАН України, наша держава щороку посідає 85-90 місця, а за даними ООН - понад 100 місце [8] . У розвинених країнах професійна компетентність цінується більше, ніж в Україні, тобто відбувається недооцінка однієї з головних характеристик конкурентоспроможності працівника. Серед чинників, які перешкоджають конкурентоспроможності, є незатребуваність творчої людини, пасивність і байдужість людей. Крім того, виділяють "базові фактори конкурентоспроможності", які визначаються через такі показники, як освіта, професійна підготовка, фізичний стан, мотивацію до праці тощо. Розглядають зазначені фактори як функцію інвестицій (видатків) у соціальну інфраструктуру: освіту, охорону здоров'я, професійну освіту, соціальне забезпечення, сферу культури, рекреаційну сферу.

Таким чином, конкурентоспроможність держави - це системна категорія, обумовлена економічними, соціальними і політичними чинниками, що забезпечують стабільне становище країни або її продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках. Із розвитком виробництва і під впливом технічного прогресу конкурентоспроможність визначається чинниками вищого рівня - інфраструктурою країни, її науковим потенціалом, рівнем освіченості населення, людським капіталом.

На питання "Що таке людський капітал?" можна відповісти принаймні з двох поглядів - окремого громадянина і держави. Для громадянина, наприклад, людський капітал - це поточна вартість всіх майбутніх заробітних плат. Для індивідуального інвестора людський капітал, як знання, - найкращий захист від інфляції.

З якісними актуальними знаннями та затребуваною професійною ви завжди будете мати шанс на працевлаштування та справедливу заробітну плату. Якісний людський капітал створює для національної економіки конкурентні переваги. Це і ноу-хау, інновації, специфічні знання, це й особливі професійні компетенції трудового ресурсу. Дві третини національного багатства сучасної економіки припадає на людський капітал, який формується у вищій освіті. 56% ВВП виробляють фахівці із вищою освітою.

У країнах, що розвиваються, людський капітал - це найбільш недооцінений актив. Отже, і в першому і в другому варіанті рівень освіти, як якісні специфічні знання та рівень професійної підготовки, які є серцевиною людського капіталу, - це один із головних факторів не лише покращення свого фінансового становища, але підвищення продуктивності економіки держави й забезпечення благами суспільства.

Якщо йдеться про роль вищої освіти, ми повинні говорити про розуміння значення та призначення вищого навчального закладу (університету та академії) з погляду держави у контексті державного управління конкурентною людського капіталу. Серед визначень та призначень вищої освіти, в окресленому вище контексті, варто зупинитись на тому, в якому наголошується, що вища освіта виводить людину на індивідуальну життєву траєкторію.

Отже, вища освіта дає людині три основні можливості - бути розвиненою особистістю, успішною в житті, бути конкурентоздатною на ринку праці і бути здатною до свідомого громадянського вибору. Якщо людині будуть забезпечені ці три можливості, таку вищу освіту можна назвати якісною.

Яку ж цих трьох можливостей хто забезпечує? У цьому випадку слід переформулювати питання - як вищі навчальні заклади забезпечують ці три можливості? Відповідь стає більш очевидною з тези про місію вищого навчального закладу, яка має такі складові: навчання, дослідження, взаємодія між освітою, наукою, бізнесом, місцевими громадами та іншими спільнотами. Коли три місії поєднуються, вища освіта виконує ту мету, яку перед нею ставлять сучасні суспільства, - мету формування інноваційної економіки, а самі університети та академії перетворюються на майданчики, які генерують нові знання, ідеї, технології, стратегії розвитку.

Наскільки досягають цієї мети українські вищі навчальні заклади? За роки незалежності жоден з українських вишів не ввійшов у ТОП-500 найпопулярніших рейтингів кращих світових університетів. Лише 30% випускників українських вищих навчальних закладів, які навчалися за державним замовленням, влаштовуються протягом року після отримання дипломів. Біля 7% одразу після закінчення навчання звертаються до служби зайнятості з проханням стати на біржу праці.

Через невідповідність підготовки фахівців потребам ринку праці та низьку якість підготовки за оцінками українських роботодавців щорічно витрачається більше мільярда гривень на перенавчання спеціалістів і доведення їх до вимог, необхідних для виробництва.

Усе зазначене вище свідчить про те, що якість вищої освіти не задовольняє ні випускників вищих навчальних закладів, ні ринок праці. Вища освіта не відповідає ні запитам громадянина, ні потребам держави, насамперед її економіки, ні потребам ринку праці.

Важливо, що не забезпечує вона конкурентоздатності нашої країни у європейському просторі. Щорічні результати індексу людського капіталу у контексті 122 країн свідчать, що Україна за показниками загального індексу на 63 місці, освіти - на 45; здоров'я і доброго самопочуття - на 55; чисельністю та зайнятістю - на 67; сприятливим середовищем - на 96.

Згідно зі звітом про глобальну конкурентоспроможність за 2013 рік, Україна серед І48 держав погіршила свої показники, за показником "вища освіта і практика" посівши 43-е місце (проти 37-ого у 2012 р.), 69 місце (проти 64-ого у 2012 р.) - за якістю наукових досліджень, 100 (проти 58-ого у 2012 р.) - за показником "здатність до інновацій".

У звіті Європейської Комісії Україна виявилася аутсайдером, посівши 47-е місце з 47-и і отримавши 2,2 бали з 5-и можливих за впровадження Болонського процесу. А саме він є сьогодні дієвим інструментом для України, для української вищої освіти. Чому? Тому що Болонський процес - це мобільність студентів і викладачів, спільна система ступенів, соціальний вимір (доступність освіти), навчання протягом життя, єдина кредитно-трансфертна система, незалежне оцінювання якості, "Європа" знань.

Виникає запитання, як виглядає Україна у порівнянні з Європою у цьому зв'язку? На перший погляд, добре. Але... За показником охоплення вищою освітою Україна входить у першу десятку країн світу. Маємо більше вишів на душу населення, ніж, наприклад, Великобританія чи Франція; з них 325 виші мають 3-4 рівень акредитації. Разом з 1-2 рівнем акредитації - їх усього понад 800.

Тепер щодо бюджету. Україна витрачає на вищу освіту більшу частку загального бюджету освіти - 31% у порівнянні з 25% в середньому по ЄС. Та, на жаль, кількість вишів не конвертується в якість освіти. А сама вища освіта не корелює з конкурентністю людського капіталу. Хоч ми на десятому місці у світі за охопленням вищою освітою, але на 47-ій позиції - за її станом. Очевидно, що Україна "перевиробляє" фахівців із вищою освітою. Співвідношення випускників з вищою освітою та випускників з професійно-технічною освітою в Україні становить 70 на 30. А ринок потребує зворотної пропорції. Це підтверджує і європейський досвід. Наприклад, у країнах Північної Європи ця пропорція складає 60 на 40 на користь спеціалістів з професійною освітою.

Причина - мале державне фінансування? Майже половина коштів, які витрачаються на вищу освіту, походить з позадержавних джерел. У країнах ЄС на позабюджетні джерела припадає лише 3%. Українська держава перекладає кошти вищої освіти на батьків. Так досить високі показники фінансування в абсолютних цифрах перетворюються на мізерні.

Країни ЄС в середньому виділяють 1,3% ВВП на вищу освіту з державного бюджету. В Україні у 2013 році цей показник був на рівні 2,3 % ВВП. Однак в абсолютних цифрах держава на навчання одного студента в Україні виділяє неспівмірні з європейськими кошти.

Причина - низька якість знань? Не дивлячись на наявність окремих прогресивних наукових шкіл та університетських лабораторій, українські виші не виробляють настільки, наскільки потрібно сьогодні нових знань, бо на це немає коштів. У вищій школі працюють 80 % кандидатів і 90 % докторів наук, наявних у країні, натомість фінансування наукової та науково-технічної діяльності переважно спрямовується в інші інституції. У результаті за обсягами фінансування цієї діяльності (6,3 %) сектор вищої освіти поступається іншим - академічному і підприємницькому.

Причина - низька мобільність у вищій освіті та слабка інтеграція? Українські виші не виконують функцію інтеграції з громадою та ринком праці. Сумною ілюстрацією цього є те, що тільки 30% випускників українських вишів знаходять роботу протягом року після закінчення навчання. У розвинених країнах цей показник складає 60-90%. Нерідко іноземці з українськими дипломами не можуть підтвердити отриману кваліфікацію на батьківщині, а відповідно, знайти роботу. У нас вчиться порівняно мало студентів з-за кордону. Причому серед цих 3% студенти з розвинених країн Заходу складають всього 3%.

Причина - неефективна освітня політика держави? Україна програє конкуренцію на світовому ринку вищої освіти. Причини низької якості вищої освіти - в архаїчній системі управління. Зміни у системі управління освітою не призвели до зростання ефективності управління, збільшення доступності, покращення якості.

У більшості розвинених країн, зокрема Західної Європи, значну частку цих видатків бере на себе держава. Звідси випливає, що цей підхід до фінансування соціальної сфери як непродуктивної є неправильним, оскільки її занепад негайно відбивається на якості робочої сили та падінні продуктивності праці, наслідком чого є зниження ефективності функціонування економіки. Сучасна конкурентоспроможна економіка неможлива без такого фактора, як висококваліфікована, гнучка та мобільна робоча сила, яка в змозі виконувати будь-які виробничі та творчі завдання.

Руйнування соціальної інфраструктури призводить до зниження конкурентоспроможності індивідів цієї країни, відпливу молодих кадрів, а зрештою - до зниження конкурентоспроможності на всіх рівнях економіки. Трансформація соціально-економічних відносин, що відбувається в Україні, обумовила необхідність переосмислення та обґрунтування пріоритетів регіонального розвитку та формування у зв'язку з цим механізмів управління, адекватним складним соціально-економічним та політичним процесам.

Незважаючи на значні втрати ресурсів, наукового технологічного та кадрового потенціалу і часу, Україна ще має перспективи у досягненні міжнародної конкурентоспроможності національної економіки за умови реалізації власної стратегії. Державна політика у створенні конкурентних переваг має зосереджувати зусилля, насамперед, на тих напрямах, де роль держави незамінна: на розвитку освіти, науки, загальної інфраструктури, створення нормативно-правового поля конкуренції. Проводячи активну соціально-економічну політику, інструментом якої є добросовісна конкуренція, можна досягти бажаного узгодження інтересів держави і суб'єктів господарювання.