Постановка проблеми. Рецидивна злочинність, на відміну від первинної, полягає в стійкому неодноразовому прояві кримінальної поведінки, де випадковість і збіг обставин практично виключені, а особа створює криміногенну ситуацію або з більшою ймовірністю скористається нею. Проблема рецидивної злочинності завжди була актуальна серед громадськості, оскільки її рівень свідчить про ефективність правоохоронної системи держави та про сталі тенденції розвитку всієї злочинності.

Повторне вчинення злочинів засвідчує про прагнення винного продовжувати злочинну діяльність, а вчинення злочину після відбуття покарання чи під час відбування покарання - ще й про недосконалість законодавства, судової системи, не здатних ефективно впливати на рецидивістів. Учинення рецидиву злочину засвідчує несприйняття свідомістю особи, яка вчинила злочин, комплексу кримінально-правових і психолого-педагогічних заходів, що застосовуються щодо неї в процесі відбування покарання, і відсутності стійкого позитивного результату. Рецидивна як частина загальної злочинності характеризується стійкістю, підвищеним ступенем суспільної небезпеки, високим рівнем конспірації, професіоналізмом і самовідтворенням.

Стан дослідження. Проблеми поняття рецидиву злочинів і покарання рецидивістів належать до найбільш складних, тому постійно вимагають нових, більш ґрунтовних науково-практичних досліджень. Неабиякий внесок у наукову розробку відповідної проблеми зробили такі вчені-юристи: Ю.І. Битко, В.С. Батиргараєва, В.В. Голіна, А.П. Закалюк, В.Г. Лихолоб та інші. Проте не всі аспекти рецидиву злочинів і покарання за нього вивчені достатньо повно. Існує необхідність їх аналізу з урахуванням сучасного рівня наукових знань.

Зрозуміло, що основне не покарання, а його невідворотність. Але триває впровадження ідей гуманізації покарання рецидивістів, що не сприймається суспільством, особливо коли особа вчиняє третій, четвертий злочин, маючи незняту чи непогашену судимість за попередні злочини.

Мета статті - вивчення невідповідності кримінальної політики характеру кримінальної ситуації в Україні, підвищення рівня безкарності злочинців.

Виклад основних положень. Рецидив - спеціальний термін, запозичений в юриспруденцію з медицини. Він походить від латинського recidirens, що означає "повернутись", "відновитись". За дослівним тлумаченням терміна, будь-яке повернення до кримінальної поведінки можна вважати рецидивом. Рецидивну злочинність становлять злочини, вчинені особами, які раніше притягались до кримінальної відповідальності. Рецидивна злочинність серед множинності злочинів - одна із найбільш небезпечних. Її підвищена суспільна небезпечність зумовлена найперше тим, що вчинення особою більше одного злочину свідчить про стійке бажання продовжувати злочинну поведінку, про закріплення в свідомості злочинних навичок, стійких антису - спільних поглядів і переконань. Якщо йдеться про всю злочинність, то рецидивна - її серцевина. Її небезпечність полягає у тому, що вчинення нових, повторних злочинів у межах строків збереження судимості свідчить про стійке бажання рецидивістів продовжувати злочинну діяльність, про криміналізацію їх особистості.

У правовій науці немає одностайності у питанні про ознаки загального поняття рецидиву злочину й рецидивіста. На думку професора В.Г. Лихолоба, рецидивна злочинність є підструктурою злочинності в країні або окремих її регіонах і розуміється як порівняно масове, історично мінливе, минуще, соціально-правове явище, що охоплює сукупність злочинів, учинених у певний проміжок часу на певній території особами, що раніше вчинили злочини. Рецидив злочинів - це сукупність передбачених карним законом суспільно небезпечних діянь, послідовно вчинених тією ж особою після судимості за попередній злочин [1, с.56].

рецидив злочин особа рецидивіст

Згідно зі ст.34 Кримінального кодексу України, "рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин". Думається, що слід погодитись із думкою В.Г. Лихолоба, оскільки про підвищену небезпеку особи рецидивіста свідчить та обставина, що повторний злочин вчиняється винним після засудження за попередній злочин, і ці особи характеризуються, як указувалось, високим рівнем конспірації і професіоналізмом. Рецидив злочинів відображає ознаку спадковості антисуспільної поведінки, а не факт порушення норми закону. Рецидивісти психологічно "харчуються" злочинами і їх небезпечність полягає у довічній асоціальності і небажанні реалізуватися в мирному житті. Тому, на думку автора, рецидив можуть утворювати будь-які злочини, зокрема вчинені з необережності. Адже важливо встановити спадкоємність злочинів, а не їх юридичну кваліфікацію. Факт погашення (зняття) судимості свідчить про те, що в поведінці особи не можна вбачати єдину лінію злочинної поведінки. Крім цього, як аргументує О.І. Бойко, "cукупні збитки від необережної злочинності давно перевищили умисну шкоду" [2, с.172].

Тенденції рецидивної злочинності в Україні неблагополучні. Аналіз статистичної звітності доводить її ріст і в абсолютному, і в інтенсивному значенні. Згідно з даними Департаменту інформаційних технологій МВС України, злочинів, вчинених особами, які раніше їх скоювали злочини, у 2008 р. було 72833, у 2009 р. - 73544, у 2010 р. - 96830. Динаміка становить 31,7%. У 2008 р. виявлено 46177 осіб, які раніше вчиняли злочини, у 2009 р. - 49422, у 2010 р. - 60373, а у 2011 р. - 102694. Динаміка - 70,1%. Із них засуджених, які мають незняту і непогашену судимість, у 2008 р. - 34776 осіб, у 2009 р. - 36764, у 2010 р. - 41523. Із них мали одну судимість у 2008 р. 19535 осіб, у 2009 р. - 20280, а у 2010 р. - 23152 [3]. Отже, майже половина з них мали другу, третю і т.д. судимості. Згідно з даними ДСА, у 2012 р. за вироками, що набрали законної сили, засуджено 162,9 тис. осіб, що порівняно з 2011 р. на 5,5% більше. Були раніше судимими і мали незняту або непогашену судимість 42 тис. осіб, що на 6,9% більше порівняно з 2011 р., або 25,8% (у 2011 р.25,5%), тобто кожний четвертий від загальної кількості засуджених. Постає питання про потенціал покарання, його ефективність. Рецидив злочинів свідчить про недосконалість законодавства, діяльності судової і правоохоронної систем, їх нездатність ефективно впливати на рецидивістів. Це підтверджує також слабкість покарання та недосконалість процесів його виконання і виправлення злочинців. Негативні наслідки злочинів нейтралізуються суспільством через покарання, його можливості. Невідповідність кримінальної політики характеру кримінальної ситуації в Україні і її динаміці - це одна з найбільш актуальних проблем. Ідеї гуманізації покарань не зовсім сприймаються громадською думкою. У суспільство проникла кримінальна культура, а необхідно виховувати антикримінальну. І якщо постає необхідність посилення суворості покарання, то це необхідно робити, скажімо, до тридцяти років позбавлення волі, так унеможливлюється ймовірність повторення злочину. У зв'язку з цим мають неабияке практичне значення висновки вчених про те, що рівень рецидиву залежить від тривалості строків відбутого раніше покарання в місцях позбавлення волі. Найбільш високий він в осіб, у яких середній строк відбування покарання становить від 3 до 10 років. Ті, хто відбував покарання до 1 і більше 10 років, зазнали рецидиву порівняно меншою мірою [1, с.58]. На нашу думку, необхідне посилення кримінальної репресії стосовно рецидивістів, оскільки вид і розмір покарання, відбутого (особливо за умисні тяжкі злочини) рецидивістом, впливає на вірогідність рецидиву не сам собою, а в сукупності з іншими факторами, найважливішими з яких є вік злочинця. Чим більш тривалим був строк позбавлення волі за умисний тяжкий чи особливо тяжкий злочин, то більш зрілим стає злочинець на момент звільнення його з виправної колонії.

Більш зрілий вік сам собою є антикриміногенною обставиною, злочинець розпочинає завершувати свою протиправну діяльність (кар'єру), і тому буде менша вірогідність рецидиву. Це можна продемонструвати за допомогою наявності та складу засуджених в установах виконання покарань [4]:

Однак необхідно врахувати особливості статистичного обліку, де фіксуються рецидивісти за їх кримінально-правовою характеристикою, а з кримінологічного погляду рецидивістами вважають осіб, які раніше вчиняли злочини, незалежно від того, чи знято або погашено у них судимість [5, с.31]. Причини рецидивної злочинності необхідно досліджувати в контексті загальних передумов злочинності. Іншими словами, фактори, які породжують злочинність у цілому, детермінують і рецидивну злочинність. Власне, за відсутності загальних причин злочинності не було б і рецидивів, як і інших видів злочинності [6, с.85]. За висновком Ю.І. Битко, рецидив завжди розглядався як пробний камінь усіх кримінальних законів і пенітенціарних систем [7, с.7]. Рецидивісти готують кадри для організованої та професійної злочинності, тому становлять значущу проблему для правоохоронних органів, зокрема для кримінально-виконавчих установ.

Існує закономірність постійного збільшення злочинності в світі. В.В. Лунєєв визначає найбільш суттєві загальні кримінологічні характеристики різних держав і світу в цілому:

злочинність існує у всіх державах;

її домінація всюди подібна;

її рівень в абсолютній більшості держав неухильно підвищується;

темпи її поширення, як правило, у декілька разів перевищують темпи приросту населення;

в її структурі домінують корисливі посягання, які збільшують інтенсивність насильницьких посягань;

основні суб'єкти злочинів - чоловіки, особливо молоді, водночас спостерігається процес фемінізації злочинності;

економічний розвиток держав не супроводжується, як передбачалось, зниженням рівня злочинності;

кримінально-правова боротьба зі злочинністю переживає глибоку кризу;

тюрми не виховують правопорушників;

смертна кара не стримує зростання злочинності і т.д.

Суспільство потрапляє в кримінальний капкан і за тоталітаризму, і за лібералізму [8, с.59]. Отже, злочинець знаходиться між двома світами: з одного боку, - ліберальне законодавство, з іншого, - жорстокість у кримінальному світі. Отже, виникла криза репресії, і злочинність поглиблює кризу в Україні.

Збільшення кількості рецидивних злочинів пов'язано з ескалацією організованості й професіоналізму злочинців. Із рецидивістів у наш час активно формується нове покоління професіоналів кримінального світу. Активізується їх участь у тіньовому економічному бізнесі, легалізації злочинних доходів. Деякі статистичні дані є прямим свідченням того, як недоліки в діяльності правоохоронних органів, зокрема невиправдана гуманізація ставлення до окремих злочинців, їх безкарність, впливають на негативні тенденції в рецидивній злочинності. Так, недосконала і відомча система обліку рівня рецидиву серед осіб, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчих інспекціях. Зрозуміло, що аналіз стану рецидивної злочинності є одним із найважливіших показників оцінки ефективності конкретного виду покарання. Зважаючи на офіційні показники, середній рівень злочинності тих, хто перебуває на обліку в інспекціях, завжди наближався до нуля. Навряд чи ці дані можуть бути сприйняті беззастережно. Показники рівня рецидиву, які розраховуються за матеріалами статистичних форм звітності і широко використовуються в аналітичних матеріалах і офіційних документах, не відображають дійсну рецидивонебезпечність осіб, які відбувають альтернативні покарання. Наявність спеціальних видів статистичної звітності показників стану рецидивної злочинності і характеристики особи злочинця-рецидивіста, засудженого до альтернативних видів покарань, дозволить здійснити аналіз рецидивної злочинності осіб, засуджених без ізоляції від суспільства, всебічно і науково обґрунтовано [9, с.68]. На жаль, низьким є рівень роботи кримінально-виконавчих інспекцій, а отже, неефективність покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, як наслідок - поширеність практики надання судами переваги покаранням у виді позбавлення волі. Вчиненню повторних злочинів значно сприяє неповне відбуття призначеного судом строку позбавлення волі, тобто умовно-дострокові звільнення, амністії, помилування. Необхідно припинити неправомірні умовно-дострокові звільнення, більш чітко вивчати засуджених, представникам адміністрації колоній безпідставно не клопотати перед судом про дострокові звільнення засуджених. Однак зрозуміло, що у час криз і реформ умовно-дострокові звільнення і амністії допомагають вижити українській пенітенціарній системі, яка поки що ізолює від суспільства і утримує засуджених, а їх ще необхідно виправляти, а також готувати до життя в умовах вільного суспільства. Так, у 2008 р. серед засуджених, що були раніше судимі і мали незняту або непогашену судимість, раніше було умовно-достроково звільнено 8,8 тис. осіб, або 25,3% (у 2007 р.23,8%), тобто кожний четвертий засуджений. У 2012 р. були звільнені умовно-достроково 7,8 тис. осіб [10]. Це вказує на суттєві недоліки застосування цього інституту. Таке звільнення сприймається особами як успіх. Окреслена психологія безкарності призводить до збільшення кількості осіб, які знову вчиняють злочини, а це, своєю чергою, призводить до витрат державою великих коштів і збільшення кількості потерпілих від злочинів.

Висновки