Поняття судового експерта як учасника кримінального провадження

Постановка проблеми

Закон України «Про судову експертизу» заклав загальні нормативні основи судово- експертної діяльності у залежності від виду судочинства, під час якого застосовують наукові, технічні або інші спеціальні знання. При цьому дія цілої низки норм даного нормативного акту поширюється і на недержавну судово-експертну діяльність, оскільки до її суб'єктів віднесено у відповідності до ст. 7 Закону України «Про судову експертизу» не лише штатних працівників державних спеціалізованих установ, а також і експертів, які не є працівниками зазначених установ. Такий стан справ забезпечує відносно цілісне й чітко визначене регулювання правових відносин, що відбуваються у процесі проведення судової експертизи. Разом з тим, слід відзначити, що кожен із учасників кримінального провадження, здійснюючи свої функції, вносить важливий внесок у реалізацію призначення судочинства. Отже, опти- мізація правового статусу та визначеної ним діяльності учасників провадження є умовою підвищення ефективності вітчизняного правосуддя.

Сутність, завдання та функції кримінально-процесуальної діяльності обумовлюють необхідність її детальної регламентації. Участь судового експерта у кримінальному провадженні суттєво розширює можливості сторін захисту та обвинувачення з приводу збирання, перевірки та оцінки доказів, а також сприяє винесенню законного, обґрунтованого та справедливого рішення при розгляді кримінальних справ. Адже у відповідності до ст. 101 КПК України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи, виступає доказом у кримінальній справі [1].

З огляду на наведене вельми актуальним бачиться дослідження поняття судового експерта як учасника кримінального провадження.

Аналіз дослідження даної проблеми

Багатоманітні аспекти даної проблеми досліджували такі науковці, як В.Д. Ар- сеньєв, К.К. Абакиров, Л.Є. Владимиров, А.І. Вінберг, Ю.М. Грошевий, H.I. Клименко, В.В. Коваленко, В.Д. Спасович, М.С. Строгович, Л.Д. Удалова, Д.А. Харченко та інші.

Мета даної статті полягає у дослідженні поняття судового експерта як учасника кримінального провадження та формулюванні на цій основі науково обґрунтованих висновків.

Виклад основного матеріалу

Проблемі дослідження сутності судового експерта як учасника провадження у кримінальній процесуальній науці відводиться важливе місце. При цьому зазвичай досліджуються два аспекти: 1) процесуальне становище експерта серед інших учасників кримінального процесу та обґрунтування його самостійності як учасника кримінального процесу; 2) права та обов'язки експерта при проведенні судової експертизи.

Проте багато питань практичної реалізації судовим експертом його прав і обов'язків залишаються невирішеними до теперішнього часу. До їх числа, насамперед, слід віднести визначення достатнього обсягу процесуальних прав і обов'язків, законодавче врегулювання порядку їх реалізації; право на експертну ініціативу і межі її здійснення; гарантії незалежності експерта при проведенні експертизи тощо.

Дослідження статусу судового експерта, як показує історичний аналіз розвитку даного учасника кримінального процесу та аналіз сучасної кримінального процесуального законодавства України, тісно пов'язаний із розумінням сутності та призначення судової експертизи.

У 1832 р. вперше у Зводі законів Російської Імперії з'явилося визначення експерта як обізнаної особи, що володіє знаннями в різних галузях науки, ремесла чи мистецтва. При цьому, судова експертиза розглядалася як засіб діяльності суду. Вона виступала як безпосереднє джерело переконання судді, вважалося, що думка обізнаних осіб цілком може замінити думку судді чи слідчого, який залучає їх на допомогу у кримінальному процесі [2, с.44].

Судова реформа 1864 р. докорінно змінила судоустрій і судочинство в Російській імперії, як наслідок істотних змін зазнало процесуальне становище судового експерта. За Статутом кримінального судочинства 1864 р. судові експерти повинні були запрошуватися у тих випадках, коли для правильного розуміння обставин справи необхідні спеціальні відомості або досвідченість у науці, мистецтві, ремеслі, промислі або певному занятті (ст.ст. 112, 325 Статуту кримінального судочинства). Правоохоронні органи могли залучати в якості судових експертів лікарів, фармацевтів, професорів, вчителів, техніків, художників, ремісників, скарбників та осіб, які внаслідок тривалих занять набули особливої обізнаності (ст. 326 Статуту кримінального судочинства). Експерти не призначалися із числа осіб, які виступали у справі в якості свідків, суддів або присяжних засідателів (ст. 633 Статуту кримінального судочинства) і визнавалися кримінально-процесуальним законом як особи, які не зацікавлені в результатах справи [3].

Думки і судження судових експертів зобов'язані бути об'єктивними та самі експерти зобов'язані володіти всіма якостями достовірних свідків (ст. 328 Статуту кримінального судочинства). Судові експерти проводили дослідження та представляли свої думки і висновки з питань, які були наведені слідчим або судом. Крім того, у - ст. 333 Статуту кримінального судочинства для судових експертів була передбачена можливість прояву експертної ініціативи, встановлюючи, що експерти не повинні випустити з уваги і таких ознак, на які слідчий не звернув уваги, але дослідження яких може привести до з'ясування істини [3].

Дана концепція «судовий експерт - помічник суду» була запозичена із німецької процесуальної доктрини. Її відмінною рисою можна вважати ту обставину, що експерт розглядався одночасно як суддя факту. Судовий експерт, аналогічно як і суд або ж суддя, вирішував питання, які мають значення для кримінальної справи з тією різницею, що експерт здійснював таку роботу на основі спеціальних знань. Будь-які процесуальні рішення суду у кримінальному процесі виступали результатом не тільки його діяльності, але й судового експерта зокрема.

З розвитком науки кримінального процесу змінювалося і правове становище цього учасника процесу. Крім того, в науці кримінального процесу другої половини XIX - початку XX століття широкого поширення набули концепції, які обґрунтовували наступні позиції щодо розуміння сутності судового експерта як учасника кримінального процесу: 1) висновок експерта ототожнювався із вироком суду, а судовий експерт розглядався як «науковий суддя»; 2) судовому експерту відводилася роль свідка; 3) або помічника судді.

Зокрема, В.Д. Спасович зазначав, коли при дослідженні факту злочину виникнуть такі питання, вирішення яких вимагає особливих технічних знань у науці, мистецтві або ж ремеслі, то суд у відповідності до своєї некомпетентності вирішення вказаних питань вдається до техніків, обізнаних осіб, вимагає від них думки, змушує почеркознав- ців або секретарів вирішити питання про те, чи рукою підсудного був написаний підроблений документ, змушує медиків вирішити, чи живою народилася дитина, труп якої був знайдений, чи відбулася смерть від рани тощо. При цьому, В.Д. Спасовичем вказувалося на те, що експерти не є свідками у кримінальному процесі, а вони тільки виступають «перевіряючими сумнівного факту». У випадку виникнення сумнівів на рахунок правильності судження експертів, правосуддя може вдатися до інших експертів, більш обізнаних у цій справі [4, с.29].

Так, ще В.К. Случевский розглядав судового експерта як учасника кримінального процесу в якості свідка [5, с.404]. М.В. Духо- вский вважав, що судові експерти, з однієї сторони, виступають помічниками судді у справі особистого спостереження, а з іншої - як свідки, які є компетентними у спеціальних знаннях [6, с.308]. У той же час, досить категорично визначав правове становище судового експерта Л.Є. Владимиров, який ототожнював його із науковим суддею, який слідує за ним [7, с.197].

У перші роки радянської влади роль судового експерта як учасника кримінального процесу була регламентована Інструкцією НКЮ від 23 липня 1918 р. «Про організацію і діяльність місцевих народних судів». У ст.ст. 24-26, 34 даної Інструкції передбачалося, що в засідання суду можуть викликатися і допитуватися, поряд із свідками, і експерти. Вони попереджалися про відповідальність за дачу неправдивих показань, а висновок експерта розглядався судом поряд з іншими доказами [8].

У КПК УСРР 1922 р. та КПК УРСР 1927 р. відмовилися від поняття «обізнані особи» та прийняли один термін - експерт. У законодавчому порядку було встановлено право органів розслідування (суду) на оцінку висновку експертів як одного із джерел доказів, право органів розслідування не погоджуватися із висновком експертів та призначати повторні експертизи, і право суду мотивованим рішенням взагалі відхилити висновок експертів, не вдаючись до допомоги нової експертизи. При цьому, кримінальне процесуальне становище експерта більш детальніше було регламентоване у порівнянні зі Статутом кримінального судочинства. Однак, у жодному із КПК 1922 чи 1927 рр. так і не було передбачене право експерта на ініціативні дії при проведенні експертизи [9, с.23-96].

Науковці у галузі кримінального процесу радянського періоду розділилися у своїх поглядах з приводу розуміння сутності процесуального статусу судового експерта. На думку С.О. Голунского, роль експерта не обмежується повідомленням слідчого і суду своїх спеціальних знань, а полягає в активному застосуванні цих знань до збирання, обробки та оцінки доказового матеріалу у кримінальній справі. Він розглядав експерта не як випадкового учасника, а як активного помічника слідчого, що ставить собі ті ж завдання, що й особи, які проводять попереднє розслідування [10, с.26]. Аналогічну позицію підтримував В.М. Никифоров, який вважав, що за певних обставин експерт може бути помічником або консультантом слідчого чи судді [11, с.105-106].

Однак ці положення в 50-ті роки XX століття почали втрачали свою актуальність і доцільність. Це було пов'язано із інтенсивним розвитком та появою нових родів, видів та підвидів судової експертизи, появою ЄОМ та із реформуванням кримінального процесуального законодавства. Як наслідок, протилежної точки зору з приводу розуміння судового експерта як учасника кримінального процесу дотримувалися А.І. Вінберг, які вважав, що експерт не може виконувати роль консультанта або помічника слідчого чи судді, оскільки це суперечить процесуальній природі експертизи [12, с.71]. М.С. Строгович вважав, що експерти завжди зберігають відносно слідчого повну незалежність і самостійність [13, с.204].

В.Д. Арсеньєв зазначив, що судовий експерт виступає основним суб'єктом у проведенні експертизи. Експерт як фізична особа, виступає центральним суб'єктом кримінально-процесуальних відносин, що виникають при призначенні експертизи; він має певні процесуальні права, обов'язки і несе відповідальність за невиконання останніх [14, с.39].

Підтримуючи позицію даних науковців, необхідно відзначити, що наукова дискусія з даного питання була зумовлена відмовою законодавця від терміну «обізнані особи» і використанням у кримінальному процесуальному законодавстві терміну «спеціаліст». При цьому практика вимагала законодавчого розмежування функції спеціаліста та експерта.

В цілому таке розуміння сутності судового експерта як учасника кримінального провадження збереглося і до теперішнього часу у науці кримінального процесу, де його відносять до інших учасників кримінального провадження та до осіб, які володіють спеціальними знаннями [15, с.154; 16, с.109]. На нашу думку, такий підхід є найбільш кращим, відповідає сутності самого правового інституту судової експертизи і дозволяє правильно визначити поняття судового експерта як учасника кримінального провадження.

Необхідно зазначити, що науковцями приділялась увага дослідженню процесуального статусу судового експерта. Так, В.Д. Юрчишин зазначає, що кримінально-процесуальний статус експерта визначається КПК України та Законом України «Про судову експертизу». При цьому, під правовим статусом експерта необхідно розуміти сукупність усіх прав та обов'язків, що передбачені законодавством України та складає методологічну основу для розкриття змісту кримінально- процесуального статусу експерта [17, с.119].

С.С. Бичкова, досліджуючи судову експертизу у цивільному процесі відзначає, що до правового статусу експерта відносяться його права та обов'язки [18, с.94]. Такої ж думки дотримується і В.М. Шерстюк, досліджуючи організаційно-правові та морально-психологічні засади судово-експертної діяльності [19, с.105].

До того ж, правовий статус експерта є міжгалузевим інститутом, що регулюється нормами кримінального процесуального, цивільного процесуального, господарсько- процесуального та адміністративно-процесуального права (ст. 69 КПК, ст. 143 ЦПК, ст. 31 ГПК, ст. 66 КАС, ст. 273 КпАП). Його також визначено Законом України «Про судову експертизу» та відомчими нормативно- правовими актами. Саме тому ми поділяємо позицію О.Р. Михайленка, який дав найповнішу можливу структуру правового статусу, досліджуючи правовий статус Генерального прокурора України, елементи якого можна віднести і до статусу судового експерта, а саме: громадянство; правосуб'єктність; правоздатність; повноваження; компетенція; законні інтереси; функції; принципи діяльності; відповідальність; гарантії незалежності та безпеки; правосвідомість; статутні правовідносини; наявність відповідних правових норм, без яких загалом не може бути правового статусу [20, с.21]. Крім того, ч. 1 ст. 69 КПК України експертом у кримінальному провадженні вважає особу, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об'єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань [1]. Однак, у якості судового експерта у судочинство повинна залучатися особа, яка відповідає вимогам, закріпленим у Розділі ІІ Закону України «Про судову експертизу», і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. У зв'язку з чим, у зміст даної норми варто внести відповідні зміни та доповнення. Внесення змін до ч.1 ст. 69 КПК України є вкрай необхідним, оскільки узгоджується з іншими нормами КПК щодо статусу судового експерта як учасника кримінального провадження.

Це також гарантує забезпечення норми ч. 1 ст. 69 КПК України щодо наявності в експерта спеціальних знань та кваліфікації з досліджуваних питань тощо. На дані недоліки щодо статусу судового експерта як учасника кримінального провадження неодноразово вказувалося Н.І. Клименко, Е.Б. Сімаковою- Єфремян тощо [21, с.306; 22, с.193-194].

Висновки