Розвиток кримінального законодавства України щодо фізичного та психічного примусу у дорадянський період

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗВИТОК КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ЩОДО ФІЗИЧНОГО ТА ПСИХІЧНОГО ПРИМУСУ У ДОРАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

Касьян Андрій Олексійович - здобувай кафедри кримінально-правових дисциплін факультету права та масових комунікацій ХНУВС

Окремим аспектам примусу, його проявам та видам присвячені праці таких учених-правників, як: В.Б. Авер'янов, С.С. Алексєєв, П.П. Андрушко, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.М. Братусь, М.М. Книга, В.М. Куц, О.Ф. Скакун, Н.С. Таганцев, А.П. Тузов, Д.М. Шаргородський, Н.М. Ярмиш та інші. Дослідження примусу як кримінально-правової категорії обумовлює не лише необхідність дослідження етимології даного поняття, з'ясування та глибокий аналіз ознак примусу як соціально-правового явища тощо, що неможливе без дослідження історичного генезису кримінального законодавства в цій сфері.

У чинному Кримінальному кодексі України поняття фізичний та психічний примус фігурує при формулюванні обставини, що виключає злочинність діяння - (ст. 40 КК України); обставини, що пом'якшує покарання (п. 6 ст. 66 КК України); обставини, що обтяжує покарання (п. 8 ст. 67 КК України); як ознака об'єктивної сторони складу злочину при характеристиці діяння чи способу вчинення злочину. З огляду на вказану багатоаспектність проявів примусу як кримінально-правового явища, спробуємо знайти їх відображення у нормах кримінального законодавства, дослідивши історичне становлення категорії фізичного та психічного примусу шляхом аналізу пам'ятників права, що діяли на території сучасної України. законодавчий кримінальний злочин психічний

Законодавство Стародавньої Русі було далеким від будь-яких спеціальних правил законодавчої техніки та термінології. На ранніх етапах розвитку законодавства, поняття «примус» у кримінальному праві було відсутнє. Воно знаходило своє вираження лише в загрозі застосування сили, і тільки в тих випадках, коли сама загроза була засобом досягнення мети при примусі. Так, у Псковській судній грамоті XV ст. вперше в кримінальному законодавстві була встановлена відповідальність за вимогу до передачі майна у вигляді одягу або коня волостелем - посадовою особою, що здійснювала у волості адміністративні, фінансові і судові функції. Дана вимога має бути виражена в психічній дії на потерпілого, у вигляді погрози [1, с. 20].

Основним джерелом права, що діяв на теренах сучасної України у XVI столітті, був Статут Великого князівства Литовського (1529 р.) [6]. Статут 1529 р. вперше визначив поняття злочину, умисел і необережність, замах і закінчений злочин, а також закріпив право на заподіяння певної шкоди при певній психічній чи фізичній погрозі. Так, Артикул 7 «Естли бы хто на кого ся пофалил, а за пофалкою его головщина або пожога двору стала» Розділу 7 «О ґвалтах земских, о боях, о головщинах шляхетських» вказував, що якби хтось у присутності людей погрожував будь-кому, що вб'є його чи спалить його будинок, а після цієї розмови тому, хто погрожував, було спричинено шкоду чи вбито, то той, хто вбив, до відповідальності не притягується. Отже, примус визначався у кримінальному законодавстві того часу лише в одному розумінні як обставина, що виключає злочинність діяння. Прямих вказівок щодо кримінально-правового розуміння примусу у жодному з трьох редакцій (1529, 1566 та 1588 року) Статуту Великого князівства Литовського не містилося.

Наступним вагомим актом того часу, який заслуговує на увагу було Соборне Уложення 1649 р.[5]. Одна з найбільш об'ємних глав Соборне Уложення, глава десята (Про суд), включала в себе статті, що передбачають відповідальність за різні злочини, в тому числі, за цілу групу протиправних діянь, що містять психічний вплив. У якості різновидів психічного впливу дана глава вказувала на пред'явлення «поклепного позову». Воно виражалося в тому, що так званий «позивач» пред'являв завідомо неправдиві позовні претензії до невинного відповідача або міг звинуватити його в злочині, якого той не скоював. При цьому дії свої злочинець здійснював з корисливою метою і в якійсь мірі, за допомогою психічного впливу на нього, примушував потерпілого вчиняти дії відповідно до злочинних вимог. Так, стаття 251 Уложення встановлювала відповідальність за примушення давати зобов'язання двома способами. Перший - передбачав складання завідомо неправдивого письмового зобов'язання будь-якою особою у співучасті зі спеціальними суб'єктами «майданними піддячими» - від імені потерпілого, а потім примус даної особи до того зобов'язання «руку прикласти». Характер примусу в цій кримінально правовій нормі не уточнювався. Другий - виражався в примусі будь-якою особою потерпілого написати самому позикове зобов'язання «кабалу» без співучасті у злочині майданних піддячих [1, с. 21].

У даному випадку примус розглядається як ознака об'єктивної сторони злочину.

Після об'єднання Гетьманщини з Москвою (1654 р.) настав час так званого законодавства «петровського» періоду, коли на території України діяли українсько-московські договори. Одним із базових нормативних актів цього періоду став Артикул військовий 1715 року [4, с. 327-364], який містив пряму вказівку на законодавче закріплення терміну «примус». Так, Артикул 119 передбачає відповідальність за здачу фортеці, в тому числі через примус: «Ежели же подчиненные комменданту офицеры и рядовые салдаты его коменданта принудят, или подманят к здаче крепости, тогда имеют все офицеры (которые в таком деле виновны суть, и позволили на таковое понуждение) чести, пожитков и живота лишены быть. А из рядовых всегда десятый по жеребью повешен, а протчие как беглые наказаны быть». Однак, зміст терміна «примус» при цьому не розкривається. Отже, у даному випадку ми можемо знайти вираз примусу як характеристики способу вчинення злочину, тобто як ознаки об'єктивної сторони злочину.

Окремої уваги заслуговують «Права, за якими судиться малоросійський народ» [3], що є систематичним зведенням українського права, укладеним спеціальною комісією кодифікування Царського уряду, створеною у 1729 р. з метою наближення українського права до чинного російського законодавства. У 1744 р. зведення було представлене в Сенат на затвердження. Але, оскільки зміст зведення відображав різку відособленість українського законодавства від російського, то в 1756 р. він був знов направлений в Україну для перегляду. Нова комісія працювала над зведенням до ліквідації гетьманства. Незважаючи на те, що «Права, за якими судиться малоро- сійськй народ» так і не були офіційно затверджені царським урядом, багато із їх статей широко застосовувалися в українських судах. Зазначений нормативний акт містив і положення у сфері примусу.

Так, відповідно до пункту 3 «Когда слуга, что злое сделает с крайнего принуждения господского» артикулу 4 «Который бы слуга за господина своегоответстовать должен, а когда не должен» глави 27 «О служителях и о людях свободных и несвободных» у випадках, коли «сли бъ слуга не своею волею, но съ крайнего принужденія господского въ опасности житія либо здоровя своего отъ него господпна за ослушаніе что нибудь изъ предписанного зделалъ (...обиду или вредъ кону зделать либо въ смертъ кого убить.), то госнодинъ самъ судимъ, слуга же воленъ бить имеетъ, ибо кто что делаетъ неволею съ принужденія, такъ разуметь какъ би того не делалъ». Таким чином, у разі примусу, пов'язаного із загрозою життю і здоров'ю примушуваного, останній не вважається винним у вчиненому діянні. Фактично законодавчо чітко закріплено положення про примус як обставину, що виключає злочинність діяння.

Пункт 4 «О отступивших от веры по нужде» артикулу 3 «О отступниках от благочестия веры христианской, и паки обратившихся» розділу 2 «О чести божей» передбачав випадки відступу від християнської віри під примусом, у полоні, по малоліттю або по неуцтву. Відповідно до пункту 4 «Какое о чем на себе признание силою есть» артикулу 13 «О доказательствах вообще... и самовольном признании» розділу 7 «О челобитчике и ответчике, также о судебном процессе и тяжбах, о доводах или доказательствах » не признавалося визнання, отримане під примусом, з боязні мук і страху смерті. Таким чином, фактично закладалася основа відповідальності за примушення до дачі свідчень. Пункт 2 «Дар с принуждением не силен» артикулу 16 «Какие обещания о дарах и долгах не происходят» розділу 2 «О продаже, купле, дарах...» передбачав, що словесна або письмова обіцянка дару або зобов'язання виконати що- небудь, зроблені під примусом, виконанню не підлягає. Тобто мова йде про захист від примусу до виконання цивільно-правових зобов'язань.

Спеціальна норма про відповідальність за примус також містилася в Указі імператриці Катерини II «Про суд і покарання за злодійство різних родів» 1781 р. Так, встановлюючи визначення грабежу законодавець указував на застосування «примусу» до потерпілих: «кто на сухом пути или на воде на кого нападёт или остановит, стращая действием, как-то орудием, или рукою, или иным чем, словом, или кого уронит и нахально ограбит, или что отнимет, или дать себе принудит, или воспользуется страхом от пожара, или от потопа, или от иного случая, или темнотою кого ограбит, или отнимет у кого деньги, или сымет с кого платие, или с повозок, или с корабля пожитки, или товары, или иное движимое имение» [1, с. 22]. Виходячи з приведеної в указі дефініції, термін «примус» уживається як характеристика діяння, вказуючи на фізичний або психічний вплив на потерпілого.

Подальший розвиток відповідальність за суспільно-небезпечні діяння, пов'язані з примусом в кримінальному законодавстві отримала в «Уложенні про покарання кримінальні та виправні» 1845 р.[8]. Так, у - ст. 100 Уложення визначалося, що «тому, хто вчинив протизаконне діяння внаслідок непереборного по відношенню до нього від переважаючої сили примусу і лише для уникнення безпосередньої загрози його життю, що існувала в той самий час від невідворотної іншими засобами небезпеки, скоєне їм також не ставиться в провину». Отже, «примус» розглядався в якості обставин, що виключають злочинність діяння.

Слід зазначити, що в Уложенні 1845 р. поняття примус знаходить своє широке відображення не лише як обставина, що виключає злочинність діяння. Так, у ч. 2 ст. 195 Уложення була встановлена відповідальність за «спокушання» за допомогою примусу та насильства з православного в інше християнське віросповідання. Примітно також, що відповідно до даної норми законодавець розмежовує примус та насильство, як ознаки, що характеризують спосіб вчинення злочинного діяння. Стаття 284 Уложення встановлювала відповідальність за озброєну непокору (протидію) владі і примус влади «къ чему-либо несогласному съ ихъ долгомъ», пов'язані з насильством і безладами. Тобто мова йде про кваліфікований спосіб примусу.

Зміст ч. 1 ст. 429 вказує на кримінально- правове значення інтенсивності примусу. «Если начальникъ принуждаетъ подчиненная заниматься делами, непринадлежащими къ его обязанностямъ по службе, или несовместными съ его званиемъ и доджнос- ти, то за сие онъ подвергается: въ первый разъ замечашю или выговору, смотря по тому, какими делами и съ бдльшимъ или мёньшимъ принуждеемъ онъ заставлялъ своего подчиненная заниматься».

Стаття 462 передбачала відповідальність за примушування погрозами або іншими протизаконними засобами обвинуваченого до визнання провини або свідка до свідчень, що зменшують або збільшують провину обвинуваченого. При цьому катування і жорстокість були кваліфікуючими ознаками примусу.

Низка статей передбачали примушування до вступу до шлюбу або пострижу в ченці: ст. 1856 (схиляння обманом або примушення вільної особи жіночої статі до вступу до шлюбу з кріпосним); ч. 1 ст. 1903 (примушення кріпосних до вступу до браку або до постригу в ченці проти їх волі поміщиками шляхом зловживання своєю владою); ч. 2 ст. 1903 (якщо були застосовані побої або інші катування якого-небудь роду); ст. 2013 (примушення викраденої насильно заміжньої жінки до вступу до шлюбу з викрадачем або іншою особою); ст. 2078 (примушення своїх дітей батьками до браку або до постригу в ченці); ст. 2092 (примушення будь-яким способом підопічного опікуном до шлюбу або до постригу в ченці)

Примітно, що відповідно до ст. 2039 за погрозу примусу здійснити які-небудь протиправні дії винна особа притягувалася до відповідальності за замах на ці дії, якщо покарання за них було суворіше, ніж за саму погрозу.

У ст. 2016 зазначалося, що «супругъ, который, употребляя во зло свою власть или доверенность другаго супруга, побудить или принудить его къ какому- либо противозаконному действию, подвергается за сие: высшей мере наказания ».

Таким чином, законодавець чітко розмежовує «спонуку» до поведінки від «примусу» до поведінки як різні методи дії на свідомість і волю людини.

Стаття 2065 передбачала відповідальність за примушення священика до вступу до шлюбу. При цьому відповідальність диференціювалася залежно від того, «какия имъ были притомъ употребляемы средства принуждешя, съ явнымъ насилиемъ или безъ онаго».

Відповідно до ст. 1792 злочином визнавався примус господарів заводу, фабрик або мануфактури «къ возвышению получаемой ими платы путем стачки и прекращения работы ранее срока». Стаття 2198 встановлювала відповідальність за примушування силою або погрозами «написать, выдать или подписать какое-либо на себя обязательство, или, напротивъ, истребить актъ, служащий доказательствомъ его права на собственность какого-либо рода, или же согласиться на какую-либо невыгодную для него сделку по имуществу, или на отречение отъ какого-либо права или иска, или же на иное, также невыгодное условие». Стаття 2199 передбачала кваліфіковані види такого примусу, а саме «принуждение было сопровождаемо побоями или иными истязаниями или жестокостями, или лишениемъ свободы, или же при ономъ подвергались опасности жизнь или здоровье принуждаемаго лица». Тобто вперше в законодавстві мова прямо йде про відповідальність за примус до виконання цивільно-правових зобов'язань.

Таким чином, аналізований правовий акт містив вказівку на примус як обставину, що виключає злочинність діяння, а також на ознаку, що характеризує діяння та як на спосіб вчинення злочину. Причому в останньому випадку роль грала інтенсивність примусу та виокремлювалися його кваліфіковані види. Крім того, законодавець чітко розмежовує примус та насильство, а також примус та спонукання (переконання).

Одним з яскравих джерел права, що діяли на території України, є Кримінальний кодекс Австрії 1852 року [7], що набув чинності 1 вересня 1852 р. і представляв нове, доповнене пізнішими законами, видання Кримінального кодексу про злочини і тяжкі поліцейські порушення від 3 вересня 1803 р. з включенням декількох нових положень, і діяв як єдиний кримінальний закон про злочини, правопорушення і провину на всій території Австро-Угорської імперії за винятком військового кордону.

Будучи одним з передових на той час кримінальних кодексів світу, даний нормативний акт містив вказівку на примус у якості:

1) обставини, що виключають злочинність діяння (якщо злочин вчинявся через непереборний примус/насильство, або при здійсненні правильної/справедливої необхідної оборони - п. g § 2. Причини, які виключають злий умисел. Перший основний розділ. Про злочини взагалі);

2) обставини, що пом'якшують покарання як при вчиненні злочинів, так і при вчиненні правопорушень і проступків (тут слід зазначити, що законодавець принципово розмежовує «примус» від «переконання»):

а) якщо він вчинив злочин під примусом третьої особи, із страху або слухняності - п. з § 46. Причини для пом'якшення (а - пов'язані з особою злочинця). Частина перша. Про злочини. Четвертий основний розділ. Про пом'якшувальні обставини;

б) під примусом надзвичайних обставин (п. f), або діяв із страху або через повагу (п. d), або якщо винна особа була спокушена іншою (п. с) § 264. Пом'якшувальні обставини. Другий основний розділ. Про покарання правопорушень і проступків взагалі;

3) характеристики мети вчинення злочину: а) якщо хто-небудь один або декілька осіб, але не зборище, чинять опір одному з вказаних у § 68 осіб при виконанні їх владного завдання або їх посади або служби з наміром перешкодити цьому виконанню небезпечною погрозою або насильницьким рукоприкладством, хоча і без зброї і поранення, або здійснює одну з цих дій, щоб примусити до посадового вчинку або виконання службових обов'язків - §81. Публічна насильницька діяльність: п. з) з насильницьким рукоприкладством або небезпечною погрозою представникам влади в їх службових справах. Дев'ятий основний розділ. Про публічну насильницьку діяльність; б) у злочині публічної насильницької діяльності шляхом вимагання звинувачується той, хто дійсно застосовує насильство до особи, щоб примусити її до надання послуги, до потурання або бездіяльності, якщо його дії не є тяжким злочином - п. а § 98. Публічна насильницька діяльність: п. m) вимаганням/шантажем. Дев'ятий основний розділ. Про публічну насильницьку діяльність; в) при таких же передумовах вчинює такий самий злочин той, хто прямо або опосередковано, письмово або усно, або іншим способом, із зазначенням власного імені або без, умисно погрожує кому-небудь тілесними ушкодженнями, позбавленням волі, честі або власності, щоб примусити його до надання послуги, до потурання або бездіяльності, якщо ця загроза здатна викликати в особи, що шантажується, обгрунтовані побоювання з урахуванням ситуації і її особистих якостей або важливості загрожуючої біди; без різниці, чи направлена згадана біда проти того, хто шантажується, його сім'ї і родичів, або проти іншої особи, що знаходиться під його захистом, і чи була загроза успішною чи ні - п. b. § 98. Публічна насильницька діяльність: п. m) вимаганням/шантажем. Дев'ятий основний розділ. Про публічну насильницьку діяльність; ознаки, що характеризують діяння: а) найманий кучер, який примушує їхати слугу, не представленого поліції, або визнаного непридатним до їзди, повинен каратися за цю провину.., і він також несе особливу відповідальність за шкоду, що була заподіяна таким слугою - § 429. Покарання найманого кучера, який примушує їхати слугу, не представленого поліції. Десятий основний розділ. Про інші проступки, що порушують фізичну безпеку або погрожують їй. б) якщо мандрівник погрозами або силою примушує листоношу або кучера їхати, то останній в найближчому місці, де він сподівається знайти достатню підтримку, повинен повідомити про те, що відбулося - § 456. Одинадцятий основний розділ. Про правопорушення і проступки проти безпеки власності; в) змови гірників, металургів, ремісників, підсобників згаданих в § 479 працедавців, учнів, прислуги і взагалі працівники в тому, щоб шляхом публічної відмови від роботи або іншими засобами примусити своїх працедавців до підвищення щоденної або потижневої оплати або поліпшення інших умов - § 481. Змови працівників. Покарання. Одинадцятий основний розділ. Про правопорушення і проступки проти безпеки власності; г) покарання слід призначати за проступок батьків, які зловживаючи батьківською владою примушують дітей до шлюбу, який за законом є недійсним - § 508. Покарання батьків, що примушують дітей до недійсних за законом шлюбів. Тринадцятий основний розділ. Про правопорушення і проступки проти суспільної моралі; д) якщо дитина молодша за чотирнадцяти років викривається в жебрацтві, то її батьки або ті, хто здійснює нагляд і догляд за дитиною, що жебрачить, знаючи про це або примушуючи її до цього, самі повинні за цей проступок каратися - - § 520. Жебрацтво дітей. Покарання. Тринадцятий основний розділ. Про правопорушення і проступки проти суспільної моралі.

Подальший свій розвиток поняття фізичного або психічного примусу отримало у «Кримінальному Уложенні» 1903 р. [2]. Слід погодитися, що Кримінальне уложення 1903 р. відрізняла висока якість юридичної техніки. Суттєвим проривом даного етапу розвитку кримінального законодавства було те, що даним нормативним актом вперше передбачався окремий склад злочину щодо примусу. Так, Глава 26 Уложення «О злочинних діях проти особистої свободи» містила ст. 507 відповідно до якої «виновный въ томъ, что, посредствомъ насилія надъ личностью, или наказуемой угрозы, или злоупотребленія родительскою, опекунскою или иною властью, принудилъ выполнить или допустить что либо, нарушающее право или обязанность принуждаемая, или отказаться отъ осуществленія права или отъ исполненія обязанности, наказывается: заключешемъ въ тюрьме. Если принудившій имелъ достаточное основаніе предполагать, что принуждешемъ онъ осуществляетъ свое право, то онъ наказывается арестомъ на срокъ не свыше трехъ месяцевъ или денежною пенею не свыше трехсотъ рублей». Таким чином, по-перше, вперше дається законодавче визначення примусу як злочинного діяння, в якому чітко простежуються його основні ознаки, - протиправність, насильницький спосіб вчинення, фізичний і психічний характер примусу, дія з метою виконання або невиконання всупереч волі особи певних дій, у т.ч. реалізації прав і обов'язків. По-друге, примус навіть при добросовісній помилці карається.

У разі примусу до вчинення злочину навіть замах на такого роду примус (ст. 508) був кримінально караним, а відповідальність диференціювалася залежно від ступеня тяжкості злочину, до якого примушував винний.

Також у даному нормативному акті примус розглядався як обставина, що виключає злочинність діяння. Так, ст. 44 Відділення четвертого «Об умовах осудності та злочинності діяння» Уложення встановлювала, що не є злочинним діяння, вчинене для рятування життя, здоров'я, свободи, доброчесності або іншого особистого чи майнового блага власного або іншої особи від небезпеки, яка виникла внаслідок погрози, незаконного примусу або іншої причини, яку неможливо було відвернути іншим способом. При цьому правомірність шкоди, що заподіювалася, оцінювалася за правилами крайньої необхідності.

Уложення містило низку норм, що вказували на примус в якості способу вчинення злочинного діяння. Так, ст. 82 встановлювала відповідальність за «спокушання» християнина шляхом зловживання владою, примусом, обіцянками або обманом з православного в інше нехристиянське віросповідання. Стаття 83 передбачала аналогічний злочин при «спокушанні» християнина в інше християнське віросповідання. Стаття 84 встановлювала караність за втягнення в християнина у діяльність релігійних сект. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 82,83, 84.) було вчинення «спокушання» шляхом насильства або караної погрози. Статті 86 та 87 визначали ознаки спеціального суб'єкту даних злочинних діянь - (ст. 86 вчинення злочину - магометанином, євреєм чи язичником, а ст. 87 - іншими, не передбаченими ст.ст. 82-84, особами). Слід зазначити, що законодавець чітко розмежовує примус та насильство, а також примус та спонукання (переконання).

Відповідно до ст. 590 примус (шляхом насильства над особою або погрози) був способом вчинення вимагання: «Виновный въ принуждены, съ целью доставить себе или другому имущественную выгоду, къ уступке права по имуществу или ко вступленію въ иную невыгодную сделку по имуществу, посредствомъ телеснаго поврежденія, насилія надъ личностью или наказуемой угрозы, за сіе вымогательство наказывается: заключешемъвъ исправительномъ доме».

У низці статей Уложення вказувалося на примус в якості характеристики діяння. Наприклад, ст. 80 встановлювала відповідальність за примешена священика шляхом насильства або погрози до здійснення богослужіння або обряду.

Стаття 143 передбачала відповідальність за примушення представника влади шляхом насильства над особою або погрози до посадової бездіяльності або зловживання владою. Ч. 2 ст. 143 передбачала кваліфікований спосіб примусу - із застосуванням зброї або із заподіянням тілесних ушкоджень.

Примітна, що передбачалася відповідальність (ст. 146) і за замах на такого роду примус, а сама відповідальність диференціювалася залежно від ступеня тяжкості злочину до якого примушувався винний. Стаття 147 була спеціальною нормою по відношенню до попередньої і передбачала відповідальність за примус аналогічним чином спеціальної посадової особи - машиніста потягу, капітана річкового або морського судна, іншої особи, від якої залежить безпека залізничного руху, судноплавства і мореплавання - за невиконання службових обов'язків.

Ряд статей також передбачав примушення до вступу до шлюбу: 1) ст. 408 - примушення до вступу до шлюбу двох заручених або одного з них; при цьому спосіб примусу конкретизувався - шляхом насильства над особою або реальної погрози вбивством, тяжкими або особливо тяжкими тілесними ушкодженнями щодо самої особи або члена її сім'ї; 2) ч. 3 ст. 420, ст. 422 (щодо опікунів) - примушення особи, що не досягла 21 року шляхом зловживання батьківською або опікунською владою до вступу до шлюбу, якщо шлюб відбувся.

Також можна було зустріти вказівку на примус в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину. Так, п. 3 ч. 2 ст. 516 передбачав відповідальність за вчинення мужолозтва з особою, примушеною до цього шляхом насильства або реальної погрози вбивством, тяжкими або особливо тяжкими тілесними ушкодженнями щодо самої особи або члена її сім'ї. Таку ж кваліфікуючу ознаку містила ст. 522, що передбачає відповідальність за перелюбство.

У низці норм Уложення прямо вказувалося на примус для позначення мети вчинення злочину. Відповідно до ст. 367 злочином визнавалося страйк, припинення найнятими робітниками роботи підприємства, у випадку якщо це може несприятливо позначитися на інтересах місцевого населення, з метою «принудить предпринимателя къ возвьішенію заработной платы до истеченія срока найма или къ измененію другихъ условій найма до истеченія его срока...». У свою чергу передбачалася відповідальність (ч. 1 ст. 509) за примушення шляхом насильства над особою або погрози робочих до організації і проведення такого страйку. Каралося також підбурювання до такого примусу (ч. 2 ст. 509).

Отже, набрання чинності Кримінального Уложення 1903 року було проривом у законодавчому закріпленні примусу в якості кримінально-правової категорії, оскільки даним актом вперше передбачався окремий склад злочину щодо примусу, відповідно визначалися основні його сутнісні ознаки. Крім того, категорія примусу широко використовувалася законодавцем: як обставина, що виключає злочинність діяння; для характеристики діяння; способу та мети вчинення злочину.

Таким чином, проведений історичний аналіз процесу виникнення, становлення і розвитку кримінального законодавства України дорадянського періоду щодо фізичного та психічного примусу свідчить, що виникнення та становлення даної кримінально-правової категорії є результатом природного процесу еволюції людських цінностей та їх відображення у нормах кримінального законодавства. Примус, вперше визначений у законодавстві XVI століття як обставина, що виключає злочинність діяння, не втратив такого свого значення й сьогодні. Також поступово відбувається законодавче закріплене розуміння примусу в якості обставини, що пом'ягшує покарання, як обставини, що виключає злочинність діяння, як обставини, що обтяжує покарання, а також в якості характеристики діяння, способу та мети вчинення злочину. Подальший розвиток законодавчого відображення категорії фізичного та психічного примусу в кримінальному законодавстві по мірі становлення та укріплення державності був обумовлений відповідними суспільно-політичними та соціально-економічними змінами та пов'язаним з ними поширенням державного регулювання на все нові сфери соціального життя та зміни у пріоритетах щодо об'єкту кримінально-правової охорони залежно від конкретного історичного контексту.

Література

1. Зарипов В.Г. Физическое и психическое принуждение в уголовном праве: понятие, виды, ответственность: дисс.... канд. юрид. наук: 12.00.08 / В.Г. Зарипов. - М, 2005. - 240 с.

2. Кримінальне уложення 1903 року. Електронний ресурс: режим доступу -

3. Права, по которым судится малороссийский народ, высочайшим всепресветлейшия, державнейшия великия государыни императрицы Елисавет Петровны, самодержицы всероссийския, ее императорского священнейшего величества повелением, из трех книг, а именно: Статута литовского, Зерцаля саксонского и приложенных при том двух прав, також-де из Книги порядка, по переводе из полского и латинского языков на российский диалект в едину книгу сведенные, в граде Глухове, лета от рождества Христова 1743 года, изданные под редакцией и с приложением исследования о сем Своде и о законах действовавших в Малороссии профессора А.Ф. Кистяковского. - Киев Унив. тип. (И.И. Завадзского) 1879. - 1063 с.

4. Российское законодательство X - XX веков: Законодательство периода становления абсолютизма. В 9-ти томах. Т. 4 / Отв. ред.: Маньков А.Г.; Под общ. ред.: Чистяков О.И. - М.: Юрид. лит., 1986. - 512 с.

5. Соборное уложение 1649 года. Текст. Комментарий / Абрамович Г.В., Ивина Л.И., Маньков А.Г., Миронов Б.Н., и др.; Редкол.: Буганов В.И., Ирошников М.П., Маньков А.Г., Панеях В.М. - Л.: Наука, 1987. - 448 c.

6. Статут Великого князівства Литовського (1529 р.)

7. Уголовный кодекс 1852 (Австрия).

8. Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р.

Размещено на Allbest.ru