Особливості розвитку та встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості розвитку та встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами в Україні

Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами як склад злочину, беззаперечно, має свою історію розвитку, дослідження якого необхідно, в першу чергу, для виявлення особливостей даного складу злочину в різні періоди розвитку держави, а також для встановлення характеру його впливу на поведінку людей задля подальшого зменшення кількості скоєння подібних злочинних діянь у майбутньому.

Слід зазначити, що з самого початку існування людства та ведення певної господарської роботи, в якості єдиного виду сухопутного транспорту використовувались домашні тварини. Однак, людина ще з давніх давен прагнула полегшити собі усі умови життя, а отже, й завжди прагнула до зручного та швидкого пересування у просторі, що також могло позитивно впливати на економію часу. Тому згодом з'явились повозки, за допомогою яких можна було перевозити значно більшу кількість вантажу, ніж на самій домашній тварині та економити при цьому певний час [1, с. 14-15]. Отже, головним видом сухопутного транспорту довгий час (до створення двигуна внутрішнього згорання у ХІХ ст.) залишався гужовий транспорт, а тому правила пересування по дорогах місцевостей стосувались саме цього виду транспорту.

Як злочин, порушення правил дорожнього руху стало розглядатися вже дуже давно, а отже, має певну історичну періодизацію становлення та розвитку.

Перша згадка про порушення правил дорожнього руху як про злочин зустрічається ще у XVII столітті, у період становлення Української козацької держави XVII-XVIII століть.

Так, ст. 17 глави XXII Соборного уложення 1649 року встановлювала кримінальну відповідальність за те, що будь-яка людина «с похвалы или с пьянства, или умыслом наскачет на лошади на чью жену, и лошадью ея стопчет и повалит, и тем ее обесчестит, или ея тем боем изувечит…». За таке діяння встановлювалось покарання тільки у вигляді смертної кари [4, с. 618-619].

Разом з тим, як казус, тобто невинувате заподіяння шкоди, кваліфікувались діяння людини, яка «без хитрощів» (за випадковістю певних обставин) не змогла утримати коня та заподіяла смерть іншій людині «потому что лошадь от чего испужався, и узду изорвав разнесет, и удержати ея будет немощно» [4, с. 618-619].

У 1754 році Уложенною комісією було складено проект Кримінального уложення, що був підписаний імператрицею. У якості нормативного джерела цього періоду, що стосується взаємодопомоги громадян, можна віднести «Устав благочиния или полицейский» від 8 квітня 1782 року. Даний Устав закріплював покарання у вигляді смертної кари для усіх осіб, що, керуючи гужовою повозкою, своїми діями заподіяла смерть або іншу тяжку шкоду для здоров'я іншої людини.

Після прийняття даного Уставу порушення правил безпеки руху, як склад злочину, з'являється вже в нормативних актах XIX століття, у період входження України до складу Російської імперії XVIII - початок XX століття.

Так, 23 березня 1839 року для визначення міри покарання щодо селян, які нерідко ставали винуватцями дорожньо-транспортних пригод, був затверджений «Сільський Судовий Статут для державних селян». У його IV розділі «Про покарання за проступки проти законів та особистої безпеки» встановлювалися покарання за швидку їзду по вулицях, базарах, ярмарках та інших місцях значного скупчення людей. У разі заподіяння шкоди іншій людині з винного стягувався штраф у розмірі від двадцяти п'яти до п'ятдесяти копійок сріблом, незалежно від відшкодування завданої шкоди потерпілому, а якщо від швидкої їзди гинула людина, то винного в цьому заарештовували [9, с. 73].

Пізніше кримінальна відповідальність за різного роду порушення правил пересування в містах і на дорогах нашої держави передбачалась основним кримінальним законом того часу, прийнятим у 1845 році - «Уложенням про покарання кримінальні та виконавчі». У самостійних статтях цього закону встановлювалася відповідальність за дорожньо-транспортні пригоди, що спричинили нещасні випадки або пошкодження покриттів вулиць та шосе. Так, згідно з цим Уложенням, необачна та швидка їзда верхи або на якому-небудь екіпажі по вулицях, площах та місцях, де цілком ймовірно можуть з'явитися люди, піддавалася грошовому стягненню у вигляді штрафу від десяти до п'ятнадцяти карбованців» з обов'язком компенсувати завдані потерпілій особі збитки [9, с. 75].

Якщо шкода була завдана з вини кучера, він піддавався покаранню у вигляді побиття батогами від десяти до п'ятнадцяти ударів або арештом від трьох до семи днів. Якщо такий випадок траплявся у зв'язку з ненавченністю коня або допущення до нього недосвідченого вершника чи візника, то до відповідальності притягувався власник коня або людина, що допустила до коня недосвідченого вершника чи візника, та встановлювалось покарання у вигляді штрафу у розмірі заподіяної шкоди [9, с. 75].

Слід зазначити, що Уложення про покарання кримінальні та виконавчі 1845 року встановлювала покарання не тільки за завдання збитків людині, але й за пошкодження доріг. Так, ст. 1474 зазначеного Уложення передбачала кримінальну відповідальність за пошкодження дороги першого чи другого класу у всю її ширину або ширину не меншу ніж від двох третин та передбачала покарання у вигляді штрафу у розмірі від двох до п'яти карбованців. За пошкодження дороги третього чи четвертого класів у всю її ширину або ширину не меншу ніж від двох третин каралося накладенням стягнення у вигляді штрафу у розмірі від одного до трьох карбованців [9, с. 76].

Досліджуючи кримінальне законодавство того часу, можна цілком стверджувати, що Уложення про покарання кримінальні та виконавчі 1845 року зробило вагомий внесок у регулюванні відносин, пов'язаних з безпекою дорожнього руху, оскільки охоплювала усі сфери функціонування транспорту (встановлювала відповідальність особи, яка керує транспортом, яка відповідає за його стан та освіченість людей, причетних до керування, а також встановлювала відповідальність за пошкодження дорожнього покриття), а також стала основним базисом створення кримінального законодавства XX століття періоду входження України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Починаючи з кінця XIX століття, з появою двигуна внутрішнього згорання, відбулося зародження автомобільної промисловості, яка дуже стрімко почала розвиватися в країнах Північної Америки та Західної Європи. На теренах нашої держави перший автомобіль з'явився приблизно у 1910 році. На початку, поява автомобіля сприймалася як надзвичайне явище, а його рух регламентувався різними правовими нормами, що забезпечують громадську безпеку.

Отже, подальший розвиток кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, відбувся в період входження України до складу СРСР 1922-1991 років.

Так, 23 серпня 1922 року був прийнятий перший Кримінальний кодекс Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - УРСР). Глава VIII даного кодексу під назвою «Порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку та публічний порядок» містить статтю 218, яка встановлювала кримінальну відповідальність за «невиконання чи порушення правил, встановлених законом чи обов'язковою постановою для охорони порядку і безпеки руху по залізницях і водних шляхах сполучення». Тобто законодавець приділив значну увагу саме залізничному та водному видам транспорту, залишаючи осторонь автомобільний транспорт. На нашу думку, це відбулось тому, що автомобільний вид транспорту тільки зароджувався на теренах нашої держави, а тому не міг завдавати того обсягу шкоди, який могли спричинити інші види транспорту. Однак, все ж таки, законодавець врахував той факт, що постійний розвиток автомобільного транспорту в країні повинен регламентуватися певної нормативною базою, а отже, за порушення цих норм повинна встановлюватись відповідальність, у тому числі і кримінальна, оскільки даний вид транспорту може завдавати значної шкоди життю і здоров'ю людей. Тому 10 жовтня 1923 року ВУЦВК своєю постановою вносить зміни до статті 218 КК УРСР 1922 року, після чого вона має таку редакцію: «Невиконання чи порушення правил, встановлених законом чи обов'язковою постановою для охорони порядку і безпеки руху по сухопутних, водних та повітряних шляхах сполучення». За скоєння даного виду злочину передбачалося покарання у вигляді примусових робіт або штрафу у розмірі до 300 карбованців золотом [4, с. 495].

Відповідно до ст. 35 КК УРСР 1922 року примусові роботи призначалися на строк від семи днів до одного року та поділялися на два види в залежності від сфери діяльності суб'єкта злочину. Отже, примусові роботи поділялися на: а) роботи за фахом, при яких засуджений продовжує працювати за своєю професією з пониженням тарифного розряду та обов'язковими надурочними роботами в іншій установі або підприємстві чи зовсім іншій місцевості; б) роботи некваліфікованої фізичної праці. У вироку суду мало бути обов'язково зазначено, до якої із зазначених форм примусових робіт засуджується винна у скоєнні злочину особа і на який термін [4, с. 457].

У 1927 році був прийнятий новий кримінальний кодекс УРСР, однак перша його редакція не містила норми, що передбачала кримінальну відповідальність за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються безпеки дорожнього руху. Однак, уже 19 червня 1929 року постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів УРСР вищезазначений кримінальний кодекс був доповнений ст. 96-1, яка встановлювала кримінальну відповідальність за порушення встановлених обов'язковими для виконання кожної людини постановами Народного комісаріату шляхів сполучення, правил безпеки руху, охорони майна на транспорті, попередження та припинення незаконного заволодіння транспорту, якщо це потягло настання тяжких наслідків. Покарання за скоєння цього виду злочину призначалось у вигляді позбавлення волі строком на три роки або штрафом у розмірі до трьох тисяч карбованців [5, с. 501].

Слід зазначити, що даний склад злочину законодавець визначив матеріальним, оскільки обов'язковим елементом об'єктивної сторони є настання тяжких наслідків.

Таким чином, на нашу думку, законодавець виправив свою помилку щодо відсутності в кримінальному законі норми, що передбачала б кримінальну відповідальність за порушення чинних правил дорожнього руху або експлуатації транспорту, оскільки порушення чинних на транспорті правил може призвести до настання серйозних негативних наслідків, що й сам законодавець чітко визначив у тексті зазначеної статті, за які може застосовуватись навіть такий вид покарання, як позбавлення волі.

Наступним кроком розвитку та удосконалення законодавства щодо встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил дорожнього руху було прийняття 4 травня 1932 року ще одної постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів УРСР, яка вносила певні зміни до чинної ст. 96-1 КК УРСР 1927 року. Так, відповідно до встановлених змін, за порушення встановлених обов'язковими постановами Народного комісаріату шляхів сполучення, Народного комісаріату водного транспорту, Всесоюзного центрального управління шосейних і ґрунтових доріг та автомобільного транспорту та їх органів правил про охорону порядку і безпеки руху, охорони майна транспорту, попередження і припинення незаконного використання транспорту, а також проведення санітарних і протипожежних заходів, якщо порушення спричинило тяжкі наслідки, винна особа притягуватиметься до кримінальної відповідальності за ст. 96-1 КК України та до неї буде застосовано два можливих види покарання - позбавлення волі строком на три роки або штрафом у розмірі до трьох тисяч карбованців [5, с. 580].

Тобто законодавець уже тоді чітко розумів, що порушення певних на транспорті правил може призвести до тяжких наслідків, а тому повинна встановлюватись кримінальна відповідальність за такі порушення, а також те, що відповідне законодавство повинно постійно розвиватися та вноситися ті зміни, які змогли б попередити та припинити скоєння подібних злочинних діянь у суспільстві.

Наступним кроком у встановленні та розвитку кримінальної відповідальності за порушення чинних на транспорті правил було прийняття нового Кримінального кодексу УРСР 1960 року, в якому глава Х «Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я» містила ст. 215 КК України під назвою «Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Згідно з даною нормою, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому легкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження охоплювалось ч. 1 ст. 215 КК України та передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом від ста до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого. Ч. 2 ст. 215 КК України передбачала кримінальну відповідальність за ті самі дії, що зазначені у ч. 1 відповідної статті, якщо вони спричинили смерть потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження. Каралися такі дії позбавленням волі на строк до десяти років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до п'яти років або без такого. Якщо дії, передбачені ч. 1 спричиняли загибель кількох осіб, то кримінальна відповідальність наставала за - ч. 3 ст. 215 КК України та встановлювалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до п'ятнадцяти років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до п'яти років або без такого [3].

Досліджуючи дану кримінальну норму, можна цілком справедливо стверджувати, що законодавець зробив великий крок вперед у боротьбі зі злочинами на транспорті, встановив значний перелік видів шкідливих наслідків, що охоплювались відповідними частинами статті, розташованими за принципом збільшення тяжкості наслідків. Також законодавець встановив різні види покарання за скоєння подібних злочинів задля дотримання принципу справедливості та індивідуалізації призначення покарання: від штрафу до позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років. Але головною особливістю зазначеної норми є наданий вичерпний перелік транспортних засобів, керуючи якими особа, у разі скоєння вищезазначених протиправних дій, нестиме відповідальність за ст. 215 КК України [3].

Однак, незважаючи на вагомий внесок даної кримінальної норми у боротьбі зі злочинами на транспорті, все ж таки вона, на нашу думку, не позбавлена деяких недоліків. Так, зокрема, встановлення покарання за ч. 3 ст. 215 КК України у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до п'ятнадцяти років є незрозумілим та необгрунтованим, оскільки дуже велика розбіжність у мінімальному та максимальному строках позбавлення волі, а тому виникає доречне питання щодо відношення до певного ступеня тяжкості зазначеного виду злочину самим законодавцем.

Але все ж таки, не враховуючи деякі суперечливі моменти з цього приводу, можна зазначити, що дана кримінальна норма мала позитивний вплив у боротьбі та попередженні скоєння подібних злочинів уу суспільстві, а також стала прототипом норми, що передбачала кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, Кримінального кодексу 2001 року, тобто вже незалежної держави України.

Наступним періодом встановлення та розвитку кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, є період незалежної України з 1991 року.

Слід зазначити, що в період незалежної України, а саме у 1998 році Кабінетом Міністрів України був запропонований проект Кримінального кодексу України за номером 1029 [6]. За даним проектом кримінальна відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами передбачалась ст. 261 запропонованого проекту КК, яка знаходилась у розділі ХІ під назвою «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту» [6]. Ч 1 ст. 269 проекту КК встановлювала кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Покарання за даний злочин передбачалось у вигляді штрафу у розмірі від п'ятнадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.

Ч. 2 ст. 269 проекту КК України встановлювала кримінальну відповідальність за ті самі дії, передбачені ч. 1 зазначеної статті, якщо вони спричинили потерпілому тяжке тілесне ушкодження або його смерть. Покарання за даний злочин передбачалось у вигляді позбавлення волі на строк від двох до семи років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого [6].

У свою чергу, ч. 3 ст. 269 проекту КК України встановлювала кримінальну відповідальність за дії, передбачені частиною першою цієї статті, що спричинили загибель кількох осіб. За скоєння даного злочину передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до п'ятнадцяти років із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.

У примітці, що додавалась до тексту самої статті, зазначалося, що під поняттям транспортних засобів слід розуміти всі види автомобілів, трактори, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли на інші самохідні машини [6].

Також хотілося б відмітити, що з початку створення проекту КК України у 1998 році законодавцем було запропоновано введення ст. 262 «Керування транспортними засобами у стані сп'яніння», яка передбачала кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка в стані сп'яніння керує транспортним засобом, що заподіяли потерпілому легкі тілесні ушкодження або матеріальну шкоду, та встановлювала покарання у вигляді штрафу у розмірі від семи до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців з позбавленням права керування транспортними засобами на строк до трьох років (ч. 1 ст. 262 проекту КК), а також передбачала кримінальну відповідальність за керування транспортним засобом особою, яка перебуває у стані сп'яніння і яка раніше була судима за злочин, передбачений цією статтею або статтею 261 проекту КК та встановлювала покарання за даний злочин у вигляді обмеження волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років [6].

Однак, уже при наступному читанні даного проекту КК, зазначена норма була виключена з нього.

На нашу думку, це поспішне та необґрунтоване рішення, оскільки, враховуючи значну кількість дорожньо-транспортних пригод, скоєних у стані сп'яніння, більшість з яких трапляється з тяжкими наслідками, дуже велику кількість осіб, що полюбляють сідати за кермо «напідпитку» та керувати автомобілем у такому стані, а також той факт, що норми адміністративного законодавства не в змозі ефективно впливати на поведінку людей з приводу протидії керування транспортними засобами у стані сп'яніння, встановлення кримінальної відповідальності за скоєння подібних діянь є доцільним.

18 травня 2000 року даний проект КК був підготовлений до другого читання, відповідно до якого кримінальна відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом передбачалась ст. 295 відповідного КК. Відмінністю від початкової редакції проекту 12 травня 1998 року була зміна санкції статті. Так, у санкції ч. 1 - ст. 295 проекту КК була збільшена сума штрафу до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та введений такий вид покарання як позбавлення волі на строк до трьох років - чого не було у попередній редакції проекту. У санкції ч. 2 ст. 295 проекту КК законодавцем було запропоновано збільшення максимального строку позбавлення волі до десяти років (у попередній редакції максимальний строк позбавлення волі встановлював сім років) [6].

Усі інші положення ст. 295 проекту КК повністю дублювали положення попередньої редакції ст. 269 проекту КК 1998 року.

Третє читання проекту КК відбулося 13 січня 2001 року, в якому кримінальна відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом передбачалась ст. 286 проекту КК України, диспозиції трьох частей якої повністю дублювали попередню редакцію статті 295 проекту КК. Відмінність полягає лише в запропонованій санкції ст. 286 зазначеного проекту. Так, за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо це спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 286 проекту) на відміну від попередньої ч. 1 ст. 295 проекту КК, не передбачала такий вид покарання, як позбавлення волі на певний строк. Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо це спричинило потерпілому тяжке тілесне ушкодження або смерть (ч. 2 ст. 286 КК України), передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років (на відміну від попередньої редакції проекту, де ч. 2 - ст. 269 за ті ж самі дії передбачала покарання у вигляді позбавлення волі строком від двох до десяти років) [6].

Ч. 3 ст. 286 проекту КК третього читання так само, як і ч. 3 ст. 269 КК другого читання проекту, передбачала кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо це спричинило загибель кількох осіб, однак згідно із санкціями ч. 3 ст. 286 проекту КК за скоєння такого діяння передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років, на відміну від санкції ч. 3 ст. 269 проекту КК, яка за подібне діяння передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до п'ятнадцяти років [6].

21 березня 2001 року відбулося повторне третє читання проекту КК, у якому кримінальна відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом передбачалась так само, як і в попередньому читанні ст. 286 проекту КК України. Однак, головною відмінністю від попередньої статті 286 була зміна санкції - ч. 1 та 3 оновленої ст. 286 повторного третього читання проекту КК. Так, за скоєння діяння, передбаченого ч. 1 оновленої ст. 286 КК України встановлювалось покарання у вигляді штрафу у розмірі від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а санкція попередньої ч. 1 ст. 286 проекту КК встановлювала штраф лише до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто сума штрафу була збільшена у порівнянні з попередньою редакцією зазначеної статті [6].

Ч. 3 оновленої ст. 286 проекту КК за скоєння діяння, передбаченого цією частиною статті, встановлювала покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років, у свою чергу, попередня редакція ч. 3 ст. 286 проекту КК передбачала як вид покарання позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років, тобто за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо це спричинило загибель кількох осіб, мінімальний та максимальний строки позбавлення волі були зменшені. Таким чином, законодавець визначив зазначений злочин тяжким, а не особливо тяжким, як це було у попередньому читанні проекту КК.

4 квітня 2001 року було проведене заключне читання проекту КК, у якому ст. 286 КК передбачала кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом. Зміст даної статті повністю відповідав змісту ст. 286 повторного третього читання проекту КК [6].

4 квітня 2001 року Верховною Радою України був прийнятий Кримінальний кодекс України. Кримінальна відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом була остаточно затверджена ст. 286 КК України розділу ХІ «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту», що з певними змінами і доповненнями є чинною і на сьогодні [2].

Отже, кримінальна відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, має свою історію становлення та розвитку, дослідження якої має велике значення для постійного вдосконалення кримінальної відповідальності за скоєння подібних злочинів в суспільстві, а також у попередженні скоєння таких злочинів з боку кожної особи не тільки сьогодні, але й у майбутньому.

Література

злочин транспорт кримінальний відповідальність

1. Бохан А.П. Уголовная ответственность за нарушение правил дорожного движения и эксплуатации транспортных средств: дис. на соискание уч. степени кандидата юрид. наук: 12.00.08 / Бохан Андрей Петрович. - Ростов - на - Дону, 2002. - 211 с.

2. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 року №2341-III [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/2341-14. - Назва з екрану.

3. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 року [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2. nsf/link1/KD0006.html. - Назва з екрану.

4. Михайленко П.П. Боротьба зі злочинністю в Українській СРСР 1917-1925 рр. / Михайленко П.П. - К.: Київська вища школа, 1966. - 832 с.

5. Михайленко П.П. Боротьба зі злочинністю в Українській СРСР 1926-1967 рр. / Михайленко П.П. - К.: Київська вища школа, 1967. - 952 с.

6. Проект Кримінального кодексу України від 12 травня 1998 року- №1029 [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov. ua/pls/zweb_n/webproc4_1? pf3511=3865. - Назва з екрану.

7. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика України: дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук: 12.00.08 / Фріс Павло Львович. - К., 2005. - 440 с. (84)

8. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Фріс П.Л. - К.: Центр навч. літ., 2004. - 362 с.

9. Чистяков О.И. Российское законодательство Х-ХХ веков / Чистяков О.И. - М., 1985. - Т. 3. - 435 с.

Размещено на Allbest.ru