Кримінологічна безпека України у новітніх умовах державотворення: основні проблеми та шляхи їх вирішення

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Кримінологічна безпека України у новітніх умовах державотворення: основні проблеми та шляхи їх вирішення

Євдокимов Володимир Миколайович - кандидат юридичних наук, перший заступник Міністра внутрішніх справ України

Статья посвящена исследованию особенностей новейших политико обусловленных форм криминальных угроз и соответствующих теоретических основ трансформации системы криминологической безопасности. Описывается природа и обобщенные причины сепаратизма и терроризма в Украине. Определяются основные положения тактического порядка в новейшей стратегии обеспечения криминологической безопасности Украины.

Ключові слова: екстремізм, тероризм, інформаційна операція, політичний вплив, кримінологічна безпека.

державотворення кримінологічний безпека сепаратизм

Останній рік української державності був відмічений лавиноподібним наростанням суспільних протиріч економічного, політичного, культурного характеру, що супроводжується суттєвим ускладненням криміногенної обстановки за рахунок інтенсифікації загроз як загальнокриміналь- ного порядку, так і кримінальних практик, що відтворюються у сфері забезпечення національної безпеки. Новітні прояви суто політичних (регіональних, геополітичних) протистоянь набувають гібридних, змішаних форм, у яких на засадах структурного й безструктурного управління поєднується централізований вплив на об'єкти соціальних взаємодій з процесами самоорганізації соціальних підсистем, злочинних угруповань. Наслідки таких маніпуляцій вражають: поряд із явними гуманітарно- катастрофічними ефектами на Південному Сході України продовжується ескалація соціальної напруженості по всьому фронту економічних, культурних, політичних відносин. У цих умовах перед кримінологічною наукою постає завдання на системному рівні опрацювання виявити, описати, пояснити, спрогнозувати параметри детермінаційного комплексу якісно видозміненої злочинності (що в новітній історії нашої держави є явищем екстраординарним) та, водночас, забезпечити суб'єктів кримінально-превентивної діяльності практико-перетворювальним концептом, здатним адаптувати їх систему до викликів сьогодення. Вважаємо, наріжним каменем наукового пошуку за даним напрямом є постулювання примату в більшій мірі політичних та в меншій - економічних факторів злочинності над іншими, що змушує, в першу чергу, акцентувати увагу на симбіозі національно-безпекової та кримінологічної політики держави, у синтезі розглянути їх площини дотику у проекції на детермінанти кримінальної активності.

Політико-кримінологічні проблеми відтворення злочинності в тій чи іншій мірі висвітлені у працях таких вчених, як О. М. Бандурка, В. М. Бурлаков, Я. І. Гілінський, В. О. Глушков, П. А. Кабанов, О. М. Литвинов, В. В. Лунєєв, Ю. В. Орлов, А. Л. Сморгунова, В. І. Шакун, Д. А. Шестаков та деяких інших. Втім, наявні в роботі означених вчених напрацювання хоча і вирізняються своєю концептуальною ґрунтовністю, все ж не в повній мірі відповідають тим процесам, що відбуваються у сфері сучасного державотворення в Україні та пов'язані з криміналізованим зовнішньо- та внутрішньополітичним тиском на публічну адміністрацію та суспільство загалом.

Мета статті полягає в описанні та поясненні новітніх політично зумовлених форм кримінальних загроз та відповідних теоретичних засад трансформації системи кримінологічної безпеки.

Ведучи мову про кримінальні загрози не можна оминути увагою такі злободенні проблеми як сепаратизм та тероризм. При цьому друге є своєрідним засобом, складником реалізації першого. У свою чергу, сепаратизм є явищем складним, як з точки зору ідеологічного змісту, так і процедурних аспектів підтримання, структури самого руху, тактичних і стратегічних цілей.

Сепаратизм - явище, потенційно присутнє в будь-якому державному утворенні. Сепаратизм активізується в певних умовах, під впливом різних груп факторів, пов'язаних із політичною та соціокультурною трансформацією суспільства, істотним ослабленням або посиленням центральної влади. В цілому сепаратизм як прагнення деяких регіонів держави до відокремлення, набуття більшої політичної самостійності, суверенітету є почасти проявом захисної реакції на процеси, які не влаштовують ту чи іншу частину суспільства в переломні моменти його розвитку.

Потенціал сепаратизму залежить передусім від потужності регіональної спільноти, у середовищі якої поширюються чи можуть поширюватися сепаратистські настрої. Йдеться як про її чисельність, так і про привабливість відповідної ідентичності; наявність спільних інтересів, відмінних від інтересів решти населення країни; існування помітних мовних, культурних, конфесійних особливостей, обумовлених історією регіону. Досить часто формуванню такої спільноти сприяє існування тих чи інших географічних бар'єрів, що ускладнюють комунікації всередині держави (водні перешкоди, гори тощо), як приклад - півострів Крим в Україні. Нарешті важливим чинником активізації сепаратистських практик є наявність зовнішніх союзників сепаратистів та їх відносна сила порівняно з державою, де існує сепаратистський рух. Зовнішні союзники здатні стати джерелом ресурсів, надавати політичну та інформаційну підтримку, здійснювати дипломатичний, економічний чи навіть військовий тиск на користь сепаратистів. Саме по собі існування регіональних спільнот із вираженою ідентичністю не становить загрози територіальній цілісності держави. Реальною така загроза стає, коли ідею відокремлення починає підтримувати регіональна еліта, принаймні її суттєва частина [1].- У цьому, зокрема, знаходить підтвердження теза про неможливість визнання сепаратистського руху явищем суто політичним. Значну роль (а інколи - й ключову) у ньому відіграють економічні інтереси, що зводить його до рангу інструментів безструктурного управління.

Для останнього характерним є прихований характер стратегічних цілей, які при детальному багатофакторному аналізі у більш-менш тривалій ретроспективі та при підтримці достовірними даними зовнішньої розвідки та контррозвідки можуть вкладатися у логіку розуміння протистояння між різними суб'єктами (та їх групами) як геополітичного, так і регіонального масштабу публічного та/або економічного (фінансового) характеру формалізації теологічної основи безструктурного управління. Іншими словами - коли йдеться про активізацію державотворчих компонентів соціодинаміки в сучасних умовах світового порядку слід зважати на те, що практично завжди вони щільно переплетені з намаганням змінити структуру фінансових потоків, галузей господарювання в тому чи іншому сегменті, території, суб'єктному складі публічної адміністрації (міжнародної, регіональної, національної), що функціонально спроможні задавати «правила гри».- У зв'язку з цим маємо підстави для твердження, що явища сепаратизму й тероризму як інструменти впливу на політичних акторів того чи іншого рівня в принципі не можуть ґрунтуватися виключно чи пріоритетно на вимогах ідеологічного характеру. При цьому, звичайно, ми розуміємо, що певна частина виконавців тактичних завдань щодо відділення окремих території від держави може бути керованою переважно ідейними мотивами. Більше того - без такої мотиваційної основи сепаратистський рух в принципі неможливий. Тому, як правило, активній збройній фазі сеператисьских дій передує більш-менш тривалий інформаційний вплив з використанням технологій навіювання.

Як справедливо з цього приводу зазначає Ю. В. Орлов сучасні технології нейромаркетингу, нейролінгвістичного програмування та інших видів інформаційно-психологічного, політико-технологічного впливу дозволяють суб'єкту управління «обходити» фазу концептуального узгодження з об'єктом впливу, маніпулювати його волею у заданому напрямку чи обходити її в цілому з визначеному метою [2, с.119]. У спеціальній кримінально-правовій літературі як відповідь на масове поширення такого втручання у сферу свободи волі людини в останнє десятиліття розвивається тема криміналізації різних форм зазначеного впливу як різновидів психічного насильства [3], кримінально-правового забезпечення інформаційної безпеки людини [4, с. 177-183] тощо. Слушним в цьому аспекті видається й зауваження І. М. Бачило з приводу того, що нинішній етап розвитку інформаційних технологій характеризується можливістю інформаційної дії на індивідуальну і суспільну свідомість, аж до загрози інформаційних війн, внаслідок чого неминучою противагою свободи інформації стає проблема інформаційної безпеки- [5, с. 15; 2, с. 119-120].

М. П. Степико, досліджуючи особливості тенденцій відторгнення окремих територій від України, доходить до висновку, що аналіз вітчизняних сепаратистських практик за роки незалежності дає підстави стверджувати, що вони не є наслідком діяльності потужних регіональних рухів чи організацій, які спираються на суттєву підтримку населення. Натомість їх можна охарактеризувати як інформаційні операції, що мають на меті продемонструвати слабкість Української держави, або як засіб тиску на позицію центральної влади з боку частини регіонального політичного істеблішменту [1].

Аналогічний висновок щодо природи сепаратистського руху в Україні робить і Ю. В. Орлов, вказуючи, що в цьому контексті безструктурне соціальне управління виявляється набагато більш ефективним за структурне, адже дозволяє скрити суб'єкта управління, а отже, й дійсну мету подій, ініціатив, що відтворюються в соціальному просторі. Проте, виникає похідне питання: яким чином забезпечити завуальований характер управлінського впливу за умов широкої доступності інформації ? Логічним видається, зазначає вчений, три варіанти досягнення вказаної мети: 1) дезінформація; 2) конструювання соціальної дійсності (контроль над інформацією, інформаційні операції); 3) створення обстановки незацікавленості в отриманні інформації у широких мас населення [2, с.121]. З цим, вважаємо, є сенс погодитись та додати, що в умовах, коли протистояння між різними соціальними групами виходить за межі людської моралі та постулатів-надбань цивілізацій й набуває збройних форм, найбільш дієвими є саме перші два шляхи впливу на населення. Їх реалізація зачіпає глибинні мотиваційні комплекси особистості, у результаті чого процеси самоактуалізації набувають жорстких зв'язків з груповою ідентифікацією, а загрози для певної групи сприймаються як загрози індивідуального порядку, загрози особистій безпеці. Людина перестає критично сприймати інформацію альтернативного змісту, адже остання здатна зруйнувати основи тієї квазіреальності, у якій вона віднайшла смислоутворююче вітальне зерно. Так продукується агресивність й закріплюється маніпулятивність. Рішення про вчинення злочину проти життя і здоров'я, громадської безпеки, основ національної безпеки приймається такою особистістю легко, адже стримуючі механізми, що засновані на нормах моралі, права, політичної свідомості, виявляються деформованими, не здатними віднайти навіть на рівні асоціативних зв'язків чинників обструкції кримінальної активності. При цьому спостерігається своєрідна залежність між тривалістю й інтенсивністю протистояння (зокрема, збройного з представниками легальної влади) та стійкістю механізмів психологічного самозахисту, що систематично знаходять зовнішню підтримку каналами інформаційного впливу. Такі особи виявляються найбільш небезпечними у кримінологічному сенсі.

Проведене нами опитування 175 корінних мешканців Донецької та Луганської області, на території яких розгортається військовий конфлікт, засвідчило, що у структурі осіб, які чинять збройний опір представниками легальної влади ідейно умотивовані складають близько 20 % (переважно з числа місцевих жителів). Решта - керована прагненням наживи. Тобто практично кожна п'ята особа, яка зі зброєю в руках чинить опір законним вимогам представників влади, керується ідейними мотивами та характеризується підвищеною небезпечністю. У зв'язку з цим запобіжний вплив на таких осіб (у тому числі й посткримінальний) видається вельми проблематичним, адже потребує трансформації світоглядних основ людини, що є далеко не завжди можливим, потребує розробку інноваційних сугестивних методик та впровадження їх у практику роботи спеціалізованих суб'єктів протидії злочинності.

Роблячи проміжний висновок, зазначимо, що існуючі тенденції сепаратизму в Україні прямо пов'язані зі змінами, які відбулися останнім часом й продовжують відбуватися у сфері державного будівництва, визначення стратегічного курсу розвитку суспільства. Разом з тим, кримінальні прояви сепаратистського руху мають під собою переважно не ідеологічну, а економічну та/ або політико зорієнтовану, однак, завуальовану засобами безструктурного управління основу. Врахування цих обставин є необхідним для надання адекватної оцінки детермінаційного комплексу злочинності та вироблення дієвих заходів реагування кримінально-превентивного характеру. Зокрема, важливо закласти до підвалин новітньої стратегії забезпечення кримінологічної безпеки фактор перебування України під «перехресним вогнем» зовнішніх суб'єктів геополітичного протистояння - ЄС-США з одного боку та Росія - з іншого. У цьому контексті мають активізуватися міждисциплінарні дослідження суто кримінологічного характеру та у сфері стратегічного управління, забезпечення системних чинників зовнішньополітичної безпеки. При цьому, вважаємо, одними з основних положень тактичного характеру, які можуть бути покладені в основу новітньої стратегії забезпечення кримінологічної безпеки України, є:

Посилення представницького загальнодержавного політичного впливу регіонів із «перехідними» ціннісно-ідентичнісними характеристиками, як фактору інтеграції Сходу та Заходу України.

Організація та підтримання загальнонаціонального культурного діалогу, взаємодії, виведеного з політичного формату.

Формалізація ідеології розвитку національних основ української держави, що відповідає загальносвітовим тенденціям зміцнення державності. Слабкість національної ідентичності призводить до зростання привабливості для представників етнічних груп, які компактно проживають у прикордонних регіонах України, ідентифікувати себе з народами сусідніх держав, що є суттєвою умовою для зростання сепаратистського руху та успішної реалізації деструктивних інформаційних операцій.

Оперативно-тактичним шляхом необхідно здійснити розкол у середовищі регіональних еліт. Потужні угруповання, сформовані в окремому регіоні, зацікавленні у поширенні свого впливу на національний рівень. Слабші угруповання просто не володіють ресурсами, достатніми для того, щоб їхні дії могли створити реальну загрозу територіальній цілісності держави.

Забезпечення прав та інтересів регіонів; гармонійне поєднання вертикальних зв'язків (Київ - регіони) з горизонтальними (зв'язки між регіонами); взаємопроникнення культур і традицій, притаманних тим чи іншим регіонам; поширення регіональної інформації горизонтальними каналами; перегляд бюджетної політики на користь територіальних громад; забезпечення пропорційного представництва регіональних еліт на центральному рівні та ротація еліт [1].

Формування національної системи інформаційної безпеки на основі принципів правової, демократичної держави та, водночас, визнання можливостей та різновидів деструктивних інформаційних впливів на населення України.

Інтеграція системи інформаційної безпеки та кримінологічної безпеки.

Розширення міжнародного співробітництва на засадах партнерства у галузі колективної безпеки.

Література

Степико М. Т. Потенційні загрози регіонального сепаратизму в Україні : аналітична записка/ М. Т. Степико [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www. niss.gov.ua/articles/1478/

Орлов Ю. В. Політико-криміноло- гічний аналіз проявів безструктурного соціального управління / Ю. В. Орлов // Вісник Кримінологічної асоціації України. - 2013. - № 5 : збірник наукових праць [редкол. -Л. М. Давиденко, Т. А. Денисова, О. М. Джу- жа та ін.]. - Х. : Золота миля, 2013. - С. 118 -127.

Храмцов О. М. Кримінально-правова характеристика суспільно небезпечних наслідків психічного насильства / О. М. Храм- цов [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/

Pib/2009_1/PB-1/pb-1_8.pdf.

Шаблистий В. В. Про публічність та приватність кримінально-правового забезпечення інформаційної безпеки людини / В. В. Шаблистий // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. - 2013. - Випуск № 1 (62). - С. 177-184.

Бачило И. Н. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации / И. Л. Бачило // Государство и право. - 2001. - № 2. - С. 14-17.