Вплив природно-правового звичаю на формування правових відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВПЛИВ ПРИРОДНО-ПРАВОВОГО ЗВИЧАЮ НА ФОРМУВАННЯ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

О.З. Галамай, О.І. Савайда

Анотація

Досліджено вплив природно-правового звичаю на формування та реалізацію правових відносин, а також природних основ його дії на вказані відносини в державі. Головна думка щодо застосування звичаю в праві простежується і в упорядкованості правових і суспільних відносин, що, своєю чергою, ефективно впливають на процес правопорядку («бажане» в правознавстві стає «дійсним»).

Зазначено, що під час відмирання соціальних і правових звичаїв в юридичному полі розпочинають формуватися та сприйматися такі природно- правові явища, як історичні стилі.

Ключові слова: звичай, формування, природно-правовий звичай, правові відносини.

Аннотация

Галамай А. З., Савайда Е. И. Влияние естественно-правового обычая на формирование правовых отношений.

Статья посвящена исследованию влияния естественно-правового обычая на формирование и реализацию правовых отношений, а также природных основ его действия на указанные отношения в государстве. Главная мысль относительно использования и применения обычая в праве отслеживается также и в упорядоченности правовых и общественных отношений, которые в свою очередь эффективно влияют на процесс правопорядка («желаемое» в правоведении становится «действительным»).

Отмечается, что во время отмирания социальных и правовых обычаев в юридическом поле начинают формироваться и восприниматься такие естественно правовые явления как исторические стили.

Ключевые слова: обычай, формирования, естественно-правовой обычай, правовые отношения.

Annotation

Galamay O. S., Savayda Е. I. Impact of natural law on the formation of customary law relations.

The article is devoted to the influence of natural law on custom development and implementation of legal relations, as well as natural bases its action on these relationships in the state. A main idea in relation to the use and application of consuetude in a right proslidkovuet'sya also and in efficiency of legal and public relations which in same queue effectively influence on the process of law and order (the «desired» in jurisprudence becomes «actual»).

Marked, that during dying off of social and legal consuetudes in the legal field, begin to be formed and perceived such naturally legal the phenomena as historical styles. Setting nature of consuetude in a right it is not possible not to go round the historical aspect of source and forming of right from a consuetude.

Examining a forming process and development of jurisprudence it is needed to notice on the walks of life of Ukraine, that its existence would not take place without such important legal and public phenomenon, as a consuetude. Actuality and personal interest to the consuetude in the sphere of right begins actively to grow and recommence from the side of society. Above all things it is related to the decline of morality of sociumu, and also to minimalizovanogo influence of moral requirements on a right. Therefore, we would like more captiously to behave to natural bases of consuetude and his influence on the process of forming of Ukrainian jurisprudence.

Analysing, through the prism of absolute law, the category of «consuetude» in a right, set that this phenomenon must be formed and projected a person on to subconsciously philosophical levels.

Such consuetude which de bene esse can be named a «consuetude-law» operates, usually depending on the made legal situation. Under act of consuetude a lawyer, usually, operates from the personal and tested sometimes persuasions and qualities (what are acknowledged consuetudes) which contain a clever free agency and public conscience.

Key words: consuetude, forming, naturally legal consuetude, legal relations.

Постановка проблеми

У сучасних інформаційно-глобалізацій- них суспільних відносинах окреслюються всі аспекти розвитку людського життя. Однак значний соціально-економічний розвиток вносить певні корективи. Це впливає на формування та реалізацію суспільних відносин. Розвиток історії суспільних відносин сягає далекої давнини і має певні ґрунтовні природничі засади. Із первинної синкретичної свідомості суспільні відносини еволюціонують до впорядкованих державно-правових форм. Будь-яке людське об'єднання вимагає регуляції їхньої діяльності.

Форми регулювання людської діяльності можуть міститися і в свідомості, правилах поведінки, нормах, звичаях й навіть у заборонах. Насамперед приділимо увагу звичаю як природній засаді, яка є первинною філософською основою зародження суспільних відносин, у подальшому й правових.

В умовах інтеграції та численної запозиченості різносторонніх форм вирішення правових конфліктів витоки національного правознавства стають дедалі актуальніші. Ігнорування витоків національної правової культури в подальшому може негативно вплинути на розвиток суспільних відносин. Тому акцент у цій статті буде пов'язаний, безперечно, із застосуванням звичаю в праві, а саме - як природні основи звичаю впливають і формують основи права, і як у подальшому можна схилятися та прислуховуватися до філософсько-правових основ звичаю під час регулювання суспільних відносин.

Стан дослідження

У вітчизняній науці питанням звичаю та його місця в правовій сфері, звичайно, приділено значну увагу. Такі українські вчені, як С. В. Бобровник, Н. А. Гураленко, В. В. Демічева, В.С. Канцір, В. І. Леушин, Л. А. Луць, А. І. Овчинніков, О. Ф. Скакун, О. Д. Тихомиров, В. М. Шафіров, різнобічно досліджували звичай. Також певний правовий досвід містить наукові доробки щодо сутності та головного призначення звичаю у праві в працях таких учених, як Д. Маринов, Ю. Яновський, О. Воропай. Проте наша увага буде звернена саме на один із різновидів звичаю - природно-правовий або класичний звичай у сфері права.

Більшість досліджень щодо звичаю в науковій правовій літературі присвячена місцю звичаю в правовій системі. Однак питанню з погляду філософії права щодо впливу звичаю на формування та реалізацію правових відносин, його цінності та співвідношення стосовно системи правознавства не приділена увага повною мірою. Тому наші спроби спрямовані саме на заповнення такої наукової прогалини у філософсько-правовому полі.

Мета статті - розгляд і з'ясування філософсько-правової сутності та природи звичаю. Для повного розкриття обраної мети і щоб повною мірою усвідомити потребу філософсько-правової значущості звичаю для сучасного розвитку нових правовідносин, потрібно з'ясувати значення та сутність природи звичаю та його впливу на формування й реалізацію правових відносин.

Проблемне питання щодо ефективності звичаю під час формування та реалізації суспільних відносин, які створюються в рамках держави, відтак права у цілому.

Виклад основних положень

Перш ніж розпочати дослідження впливу звичаю на правові відносини, спершу зважимо на поняття «звичай» в юридичній літературі. Вчені трактують звичай по-різному. Тому, окресливши основні визначення поняття «звичай» вітчизняних дослідників у правовому і не тільки полі, можна здійснити дослідження його сутності та призначення, відтак продемонструвати характеристику впливу природно-правового звичаю на формування та реалізацію правових відносин.

Звичай - правило поведінки людей, що сформувалося в процесі їхнього співжиття, ввійшло в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства [1].

Звичай - це основна форма регулювання поводження, правила поведінки, які сформувалися внаслідок їх практичного застосування упродовж тривалого часу серед людей і уособлювали підсумок історичного досвіду та зародки майбутнього. Звичай - соціальна норма, правило поведінки людей, що виникло у процесі співжиття людей у результаті фактичного його застосування упродовж тривалого часу [2].

Звичаї сформувалися з виникненням суспільства (тобто із природних основ створення соціуму) та внаслідок повторювання однакових учинків, які згодом набули загального значення (тобто пройшли певну природну перевірку на історизм і людяність) й стали насамперед природною нормою, а з часом і правовою. Звичай є основною природною формою соціального регулювання поведінки людей, членів громади. Звичай - набір певних (залежно від сфери застосування) шаблонів поведінки, що дозволяють людям найкраще взаємодіяти.

В основі звичаю - суспільна, а отже природна необхідність, яка на людських основах наближує звичай до реальних потреб людей та є основною природною формою регулювання їхніх дій. Тому звичай міститиме елементи соціальної необхідності, які матимуть основою ефективне застосування та авторитет. Регулювання та життєва необхідність в організованому суспільстві потребувала суспільної влади, яка б вміло та вдало могла координувати діяльність людей. Тому така влада мала б бути ефективною та авторитетною, але обов'язково спиратися на свідомість усіх членів суспільства, а також на моральний авторитет, який й забезпечував звичай [3, с. 49].

Також через багаторазове застосування звичай закріплюється не лише в побуті, а найперше у свідомості особи, групи людей та в суспільстві в цілому, що вважливо під час регулювання, дотримання й забезпечення прав і свобод людини й громадянина. Таке дотримання звичаю передбачається та забезпечується засобами громадського впливу, оскільки такому середовищу притаманний високий рівень свідомості. В процесі еволюції природні основи усвідомлення та дотримання звичаєвих норм впливають на формування рівня правосвідомості й правомірної поведінки в суспільстві та державі. У зв'язку з цим можна надати характеристику організації влади в первісному ладі суспільства. В організація влади первісного суспільства відбувається панування звичаїв, авторитету, поваги.

До соціальних норм в основному належали звичаї - історично сформовані правила поведінки, що стали звичними в результаті багаторазового застосування упродовж тривалого часу, розпочали становити природну потребу людей [4]. Звичаї були природним породженням первісно-общинного ладу, результатом і необхідною умовою його життєдіяльності. Звичаї виникали у зв'язку із суспільною потребою охопити загальними правилами щодня повторювані акти виробництва, розподілу й обміну продуктів, створити такий порядок, за якого діяльність окремої людини регулювалася б загальними умовами виробництва [5]. Зауважимо, що деякі дуже важливі звичаї первісного суспільства не могли бути ні відкриті, ні винайдені, ні навіть породжені повторенням відомих процесів. Рівність усіх членів суспільства, зокрема жінок, ґрунтувалася на відносинах первісно-общинного ладу як природничо-історичний результат розвитку первісної форми колективу. Рівність була тому, що не було ґрунту для нерівності й останнє не визнавалося як щось можливе, що не виключало авторитет і визнання особливих якостей. Те ж можна сказати про звичаї спільної земельної власності.

Спільна власність на землю і знаряддя праці, рівність членів суспільства і кровний зв'язок, що лежить в основі родів і племен, тобто тієї всієї суспільної структури, що прийшла на зміну орді, становить у сукупності дійсна підстава для усіх звичаїв, незважаючи на їхню роз- малість [6]. Можливість закріплення звичаїв, правил, нав'язаних людині через взаємозалежність індивідів, між якими поділена праця, обумовила трудові процеси, сформувавши мову із здатністю до спілкування абстракціями.

Певним чином звичаї - це історично обумовлені, неписані правила поведінки людей, які увійшли в звичку через багаторазове їх застосування упродовж тривалого життя суспільства [7]. Чимало звичаїв були одночасно нормами первісної моралі і релігії, були пов'язані зі здійсненням укорінених обрядів і ритуалів. Наприклад, природний поділ функцій у трудовому процесі і навіть найпростішому розмежуванні обов'язків між чоловіком і жінкою, дорослим і дитиною розглядається одночасно і як звичай, і як норма моралі, і як веління релігії.

До появи майнового поділу населення і соціальної нерівності суспільство не мало потреби в праві. Воно обмежувалося звичаями, що спиралися на владу авторитету рад старійшин, які і регулювали усі суспільні відносини. Однак положення докорінно змінилося, коли виникли групи, шари і класи з взаємосуперечливими інтересами.

У суспільстві, яке вдосконалюється та класифікується, звичаєві природні норми диференціюються і набувають різнобічного змісту. З поділом суспільства на класи і виникненням держави звичай може стати звичаєм правовим, дотримання якого забезпечується державним примусом.

Колишні звичаї, спрямовані на повну рівність членів суспільства і добровільне дотримання правил (основи природного права), що містяться в них, у нових умовах виявилися недієвими. Виникла життєва необхідність у нових правилах - регуляторах суспільних відносин, які б охоплювали корінні зміни в суспільстві і забезпечувалися не тільки силою суспільного впливу, але й державним примусом. Таким регулятором стало право.

Звичай певною мірою формує основи правової культури, певних пристойних правил поведінки, ввічливості, справедливості, моральності та їх вираження в суспільстві.

Але звичай, який встановлюється та санкціонується державою, є джерелом права такої правової сім'ї. Звичай санкціонується державою у процесі судової або адміністративної діяльності шляхом офіційного закріплення у нормативних актах можливості використання звичаю для регулювання певних суспільних відносин або певної згоди влади на факт, застосування звичаю у певних правовідносинах, або включення звичаю у законодавчі акти - зводи звичаєвого права. У процесі санкціонування державою здійснюється відбір правового звичаю, і юридичної сили набувають лише ті звичаї, які відповідають інтересам домінуючих верств. Система правових звичаєві становить звичаєве право. Правовий звичай - це одне з джерел права; звичаєве право - це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв.

Як зазначає О. Ф. Скакун, звичай - правила поведінки, що сформувалися внаслідок фактичного їх застосування упродовж тривалого часу, тобто звичай є основною формою регулювання відносин у додержавному суспільстві [8, с. 75]. За природою звичай консервативний і закріплює лише те, що виникло у результаті тривалої суспільної практики, відображаючи і загальні моральні, духовні цінності народу, і значною мірою забобони, певні расові й релігійні елементи, вимоги, нав'язані управлінськими верствами, а також тривалу життєву практику і відповідність моральним засадам цього суспільства.

Однак зауважимо, що справжні природні основи звичаю не повинні містити домінанти, а відображати природні основи буття людини та покращувати її життєдіяльність. На відміну від інших соціальних регуляторів природний звичай не містить можливості вибору варіанта поведінки, вимоги його безальтернативні та безапеляційні. Він містить природні основи, які виникли та дієві незалежно від розвитку суспільства (як більшість категорій моралі та духовності). Звичайно, якісно інші звичаї формуються під час розвитку того чи іншого суспільства та держави. Значна різниця сутності звичаю буде відчутна в різних типах держави.

Наголосимо на тому, що державно-нормативним регулюванням не охоплюються всі суспільні відносини, тому звичай зберігає своє значення в окремих сферах приватного і навіть публічного права. Правовий звичай - визнане державою правило поведінки, що сформувалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування упродовж тривалого часу [9, с. 181].

Історично це перше джерело права, яким регулювалися відносини в період становлення державності. Всі стародавні пам'ятки права були зведеннями правових звичаїв.

Якщо в системі нормативного регулювання перших державних утворень правові звичаї посідали домінуюче місце, то з розширенням сфер державного управління, ускладненням суспільних відносин, виникненням державної нормотворчості вони поступаються законам та іншим джерелам права.

Водночас у Великій Британії місцевий звичай вважається правовим, якщо він діє «з незапам'ятних часів», тобто виник до 1189 р. Звичай може набувати правового характеру і внаслідок визнання його «своїм» певною етнічною спільнотою, племенем, кастою та ін. Те, що сучасний юрист не визнає правом, розглядається як таке з традиційних позицій [10, с. 100].

У науковому трактуванні Л. А. Луць звичай в Україні окреслюється через критерій та розподіл його в системі романо-германського типу правової сім'ї [11]. Такому розподілу підсистеми характерна класифікація джерел права, куди ми могли б віднести й правовий звичай. Однак нас цікавитиме на лише правовий звичай, а й природні основи такого правового звичаю.

Так, наприклад, у французькій правовій системі як самостійне джерело права визнають загальні принципи (які міститимуть природні основи права), особливо у законодавчій структурі, де є істотні прогалини. У французькій юридичній літературі джерела права поділяють на дві основні групи: первинні (основні) і другорядні (додаткові). До однієї групи належать державні нормативні акти. До іншої - судова практика.

На думку деяких французьких науковців-практиків, вона - «джерело закону в рамках закону». Суддя хоча й не зобов'язаний жорстко дотримуватись букви закону і зберігає певною мірою свободу рішень (природні основи застосування права), все ж потрапляє під вплив авторитетних попередніх судових рішень. Однак такий правовий звичай має значення лише у вузькій сфері. право звичай природний відносини

Правовому звичаю як джерелу права відведена допоміжна роль. Закон як писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загально- визнаність тому, що ґрунтується на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюють з погляду звичаю. Це спостерігається, наприклад, у Нідерландах і стосується торгових порядків.

Збереглися й інші звичаї, що визнаються не повною мірою. Один із головних принципів сучасної парламентської системи Нідерландів - «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту» - не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що сформувався 1867 р. [12].

Проте роль правового звичаю в країнах романо-германського типу обмежена, а в деяких із цих країн зведена нанівець. Він виконує другорядну роль як джерело права у результаті того, що історично чимало звичаїв закріплені в законі [13]. Правовий звичай може бути лише доповненням до закону. Мабуть, тільки в Італії він зберіг характер самостійного джерела права.

Висновок

Первинний зв'язок звичаю та права, який виявляється спочатку на природному рівні та відображається в основах моральних норм, моральності, релігії, основоположних природно - правових принципах і правосвідомості більшості людей, філософсько-правовій інтуїції, загальному прийнятті суджень щодо різних проявів того чи іншого явища, і є основним підґрунтям впливу звичаю як на право, так і на формування і в подальшому реалізацію правових норм.

Особливою ознакою впливу звичаю є те, що він за своєю природою має циклічне застосування, а тому в історичному розвитку суспільство здатне переосмислювати головні та основоположні засади того чи іншого явища та здатність повертатися до витоків (того ж таки звичаю). Більшість правових норм змінюються, втрачають свою актуальність, відмирають. На зміну їм створюються нові, проте роль звичаю в регулюванні таких суспільних відносин домінуюча.

Зазнавши значного економічно-соціального підвищеного розвитку суспільних відносин і безпосередньо соціуму, звичай не втрачає свої природні основи.

Суспільні відносини у результаті історико-соціального, економічно-політичного переосмислення повертаються до витоків моральності, які містяться у звичаях. Маючи у своєму арсеналі певні уявлення, думки та ідеї про звичай, наявність і дієвість його в житті суспільства, а також іноді й незастосування його за належних сучасних умов, завдяки циклічності, здійснюється повернення до його витоків, але вже у формуванні нових змінених (з огляду на вплив звичаю на право) правових відносин.

Відчутний вплив звичаю наявний і в повсякденному житті суспільства, що впливає на формування та створення надцінностей, які використовуються і в правовому полі, і у філософсько-правовій науці. Час від часу циклічна переоцінка, яка відбувається на підсвідомо-природному рівні, відтворює та уможливлює глибше (маючи певний історико-правовий досвід) створення основ права. Що ж до звичаю в праві, то правовий розвиток людства неможливо уявити без аналізу основ і витоків самого права, в основі якого - природно - правовий звичай.

Сучасні звичаї в праві, які зникають з реального соціального та правового простору, розпочинають сприйматися нащадками як історичні стилі. Звичай є ниткою культури або цивілізації: послідовний, самоузгоджений спосіб вираження певної поведінки або видів діяльності. Цей спосіб також вибраний, тому повинна бути альтернатива вибору (звичаю чи права), хоча насправді вибір може бути і нереалізований. А нині це головна втрата для майбутніх поколінь, адже без витоків минулого та їхнього збереження неможливе гармонійне та ефективне майбутнє.

Тому звичай потрібно відновлювати та зберігати, оскільки він є соціокультурним феноменом.

Сприймаючи звичай, завжди маємо на увазі дещо специфічне, особливе, наприклад, у способі викладення, мові, або способі життя, мислення, самовираження людини, групи та навіть народу. Тобто звичай допомагає створити та запроваджувати особливий правовий спосіб мислити, творити, діяти, жити.

Перспективними питаннями в окресленій ділянці дослідження є невивчені проблеми звичаю, які ускладнюють ментальні сфери сприйняття останнього у свідомості всіх учасників правових відносин та знаходження ними консенсусу.

Література

1. Український радянський енциклопедичний словник: у 3-х т. / за ред. М. Бажана. 1966-1968. 579 с.

2. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. К.: Укр. енцикл., 1998. Т. 2. 217 с.

3. Оборотов Ю. Юридическая антропология - новое измерение права / Ю. Оборотов // Юридический вестник. 2000. № 1. С. 48-52.

4. Юридична термінологія: довідник / В. В. Головченко, В. С. Кова- лівський. К.: Юріком Інтер, 1998. 22 с.

5. Ярославский А. Б. Соотношение соционормативной культуры общества и соционормативной культуры отдельной личности / А. Б. Ярославский // Философия права. 2005. № 2 (14). С. 23-27.

6. Гребеньков Г. В. Культурно-антропологические истоки права / Г. В. Гребеньков // Философия права. 2006. № 4 (20). С. 12-17.

7. Большой энциклопедический словарь: в 2-х томах / гл. ред. А. М. Прохоров. М.: Советская энциклопедия, 1991. Т. 1. 863 с.

8. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник / О. Ф. Скакун. Х.: Консум, 2001. 656 с.

9. Лазарев В. В. Общая теория права и государства / В. В. Лазарев. М.: Юристъ, 2о0о. 500 с.

10. Некрасов А. Право. Антиправо. Предправо / А. Некрасов // Юридический вестник. 2007. № 2. С. 4-10.

11. Луць Л. А. Сучасні правові системи світу: навчальний посібник / Л. А. Луць. Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003.

12. Манько Д. Правоприменение в механизме действия права / Д. Ма- нько, И. Гловюк // Юридический вестник. 2005. № 3. С. 62-66.

13. Гнатюк М. Д. Загальна характеристика застосування права як особливої форми його реалізації / М. Д. Гнатюк // Часопис Київського університету права. 2005. № 4. С. 47-52.

Размещено на Allbest.ru