Шляхи та основні етапи поширення християнства на Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Олександр Скрипнюк

Запровадження християнства серед східних слов'ян як учення, ідеології та релігії було закономірним етапом суспільно-державного розвитку Руси- України. В основі його прийняття лежали об'єктивні потреби та суб'єк-тивні фактори.

Наприкінці Х ст. Київська Русь була класовим, антагоністично розшаро-ваним суспільством, якому не відпові-дали хронічно відсталі, архаїчні язич-ницькі уявлення, погляди, звичаї та обряди, сформовані в період громадсько- родового устрою. У нових умовах вони не могли бути адекватною відповіддю на запити суспільного розвитку. Існуючий політеїзм суперечив нагаль-ним потребам часу, стримував консо-лідацію суспільства, гальмував процес державотворення та посилення вели-кокнязівської влади. Язичництво (по-ганство) переживало глибоку ідейно- політичну кризу, а правлячі кола усвідомлювали необхідність прийняття нової релігії-ідеології, яка освячувала би владу панівних верств та обожнювала князя [1; с. 266].

Русь із її величезною територією, матеріальними і людськими ресур-сами не могла отримати належний роз-виток і досягти успіху без нової віри. Архаїчна віра штовхала державу на узбіч-чя цивілізаційного розвитку. З іншого боку, держава підтримувала тісні кон-такти з усім християнським світом. Візантія, Священна Римська імперія, Франкська імперія, Моравія, Польща, Угорщина були її постійними супер-никами і партнерами в міжнародному житті. Християнські держави часто з погордою та зверхньо ставилися до нехристиянської Русі як до держави варварів.

Київський князь Володимир, усві-домлюючи необхідність зміцнення держави та посилення її міжнародно-го престижу, змушений був розпочати глибокі соціальні реформи. Першою на цьому шляху була спроба релігій-ної реформи 978-980 рр., спрямованої на пристосування існуючої релігії до нових завдань класового суспільства.

Створений на Старокиївській горі князем пантеон язичницьких богів на чолі з княжим дружинним богом Перуном мав символізувати єдність племен великої держави, волю і силу влади київського князя, обов'язковість виконання його рішень [2; с. 88]. Одначе ця реформа не дала бажаних резуль-татів зміцнення руського суспільства та виходу держави як рівноправного партнера на міжнародну арену [3; с. 60]. Міцніючий новий клас феодалів вима-гав запровадження нової ідеологічної основи. Найповніше інтересам панів-ної верхівки відповідало християнство східного зразка.

Візантія протягом віків була най- могутнішою, найбагатшою і найбільш культурно розвиненою державою, най-ближчою за територією до Руси. Від часів існування античних міст-дер- жав визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації Подніпров'я на Візантію, який значно посилився з появою торгового шляху «із варяг у греки». У заможних верств населення Руси, її еліти вже існував досвід кон-тактів з християнами в основному через ромейську державу.

Поширенню християнських ідей у руському суспільстві сприяли торгові зв'язки та військові походи Руси проти Візантії. З іншого боку, спо-радичне рекрутування найманців на службу до візантійського війська із східних слов'ян згодом перетворилося на зростання їхніх чисельності й постій-ної присутності у війську Візантії. Згодом у його структурі було створе-но регулярні руські підрозділи. Руський корпус за василевса Михаїла V був перетворений на імператорську гвар-дію. З часом до прийняття християн-ства схилилися не тільки купці та дружинники, а й правляча руська вер-хівка.

Першими відомими християнами серед київських князів були Аскольд і Дір. Значно посилились позиції та впливи християнства на Русі за князя Ігоря та його дружини Ольги.

Важливим чинником поширення християнства та готування Руси до хре-щення була місіонерська діяльність візантійських священиків зі слов'ян. Болгарські проповідники знайомили русичів із візантійським християнст-вом та його основами. З метою навер-нення слов'ян у християнство візантій-ські проповідники Кирило та Мефодій кодифікували слов'янську мову. Зро-зуміла для русичів старослов'янська (церковнослов'янська) мова сприяла утвердженню нової християнської віри. Важливим фактором запровадження нової віри на Русі були урочистість та естетична привабливість візантій-ської літургії, які справляли величезний вплив на свідомість вірян.

На відміну від латинського обряду, візантійська модель християнства ха-рактеризувалася домінуванням світ-ської влади над церковною. З погляду правлячих кіл Руси Візантійська імпе-рія поставала не тільки багатим і могутнім сусідом, а й зразком цент-ралізованого державного устрою. Імператор, з яким намагалися породи-чатися князі, вважався намісником Бога на землі та уособленням всієї повноти влади. Така формула існуван-ня влади була привабливою для того-часної правлячої еліти. Візантійське християнство ідеологічно і юридично забезпечувало оформлення царстве- ної сили і влади великого київського князя.

Прийняттю християнства Руссю сприяв певний збіг обставин, пов'яза-них із внутрішньополітичним розвит-ком Русі та зовнішнім фактором - нестабільністю держави і влади у самій Візантії. Загроза втрати влади імператором Василем ІІ під час зако-лоту опозиції змусила монарха звер-нутися по військову допомогу до Русі. Князь Володимир, скориставшись політичною кризою у Візантії, вису-нув низку зустрічних вимог: визнання Русі як рівноправного партнера, її хрещення, укладення союзного до-говору і одруження з візантійською порфірородною принцесою Анною. Скрутне становище імперії та загроза втрати трону змусили Василя ІІ пого-дитися на вимоги князя Володимира, хоча родичання з князем-варваром було для василевса принизливим і ганебним. Крім того, на руку порфі-рородної принцеси претендував син імператора Священної Римської імпе-рії Оттона. Зволікання уряду Візантії з виконанням попередніх домовлено-стей після придушення заколотів в імперії змусило князя Володимира вдатися до військової сили та зброй-ного захоплення одного з головних економічних центрів імперії - Корсу- ня (Херсонеса). Зі свого боку, вико-нуючи умови договору, в 987 р. київ-ський князь прийняв хрещення під новим іменем «Василевс», що було суголосним із титулом імператора та іменем царствуючого монарха [4; с. 93]. Новонавернений у християнство мо-нарх за тогочасною практикою ставав васалом імператора, а його держава потрапляла у політичну та ідеологіч-ну залежність від імперії. Однак стаючи шурином візантійського імпе-ратора, київський князь за вінчання з принцесою як віно повертав Візан-тії Херсонес. За таких обставин про васальну залежність руського князя та його держави годі було й казати [5; с. 332].

До зазначених вище причин та об-ставин хрещення Руси слід додати такий важливий незаперечний фак-тор, як непересічна особистість само-го князя Володимира. Прийняття християнства слід шукати в його по-статі й характері. Будучи стратегом великого історичного розмаху і муд-рим володарем, князь чітко усвідом-лював великі переваги християнізації держави. В основі його рішення було світоглядне переконання. Він керував-ся не тільки власним морально-етичним сумлінням, а й зовнішньополітични-ми інтересами держави та її влади. Володимир привів у відповідність і узгодив своє мислення, моральну поведінку, власне життя і життя свого оточення із засадами християнського вчення, чим здійснив великий люд-ський (мирський) подвиг. Він увійшов в історію і пам'ять наступників як видатний державний діяч, об'єднувач східнослов'янських князівств і союзів племен в єдину державу, таланови-тий полководець і Хреститель Руси. Князь Володимир, приймаючи рішен-ня епохального значення, керувався не тільки релігійним натхненням, а й політичними мотивами та доціль-ністю. Він виражав об'єктивні потреби суспільного розвитку [6; с. 88]. Незва-жаючи на те, що християнство чи не найпізніше серед інших європейських держав як державна релігія прийшло на Русь (чеські князі хрестилися 845 р., болгарський князь Борис (Михаїл) - 865 р., хорватські та сербські князі упродовж 800-850 рр., польський князь Мєшко - 866 р.), воно спричинило докорінні зміни в усіх сферах соціаль-ного життя нашого народу понад тися-чу років тому. Впродовж усього цього часу Україна формувалась як країна християнської цивілізації [7; с. 3].

Зовнішні фактори прийняття хри-стиянства могли бути різними, але в результаті зробленого вибору від-булося сприйняття того, що було найбільш близьким і співзвучним у пошуках ідеалу суспільством. Більш тісні контакти з візантійським християн-ством, насамперед, зумовлювались знайденням того, чого потребував по-дальший культурно-релігійний розви-ток руського суспільства. Воно вибра-ло той варіант християнства, який був йому найбільш зрозумілим. Вибір віри був підготовлений всім ходом історичного розвитку Руси та глиби-ною культурних її контактів з Візан-тією. Блаженніший митрополит київ-ський і України Володимир, предстоя-тель Української православної церк-ви, оцінюючи значення 1025-літньої дніпровської хрещенської купелі, на-голошував, що ця подія визначила век-тор розвитку нашого народу. Завдяки йому Україна в історичному аспекті успадкувала Візантію [8; с. 1].

Акт хрещення Руси та особливості утвердження нової релігії

Після хрещення князя Володими-ра державна рада бояр кілька разів на своїх засіданнях розглядала питання про хрещення Руси і прийняла доле-носне рішення про проголошення християнства державною релігією [9; с. 51]. За літописним переказом, акт хрещення Руси - офіційне проголо-шення нової державної релігії - відбув-ся 14 серпня 988 р. у Києві, хоча процес масового хрещення киян був започат-кований ще весною. Але, як ствер-джують історики церкви, багато людей хрестилося без достатнього внутріш-нього переконання, а інколи з суто людських спонукань.Тому ця обстави-на змусила князя Володимира здійс-нити акт офіційного хрещення народу і держави, який залишив би глибокий слід у свідомості й пам'яті співвітчиз-ників урочистістю і мав би вплив на всю державу, ставши яскравою віхою в її історії.

У запровадженні нової державної ідеологічної системи чимале місце відводилося примусу. За наказом князя на Перуновому пагорбі в Києві було зруйновано капище язичницьких ідо-лів, а статую самого Перуна на шляху до Дніпра дванадцять киян били ланцю-гами, а потім скинули у воду. Згодом на цьому місці було побудовано церкву святого Василя. Руйнування капищ викликало опір народу, підбурювано-го волхвами. Не сподіваючись на доб-ровільне хрещення, князь наполегли-во домагався своєї мети. Він видав наказ, згідно з яким усі кияни, незва-жаючи на стать, соціальне становище, вік, мали вранці 14 серпня прийти до Почайни та Дніпра на хрещення.

Князь Володимир разом із родиною, урядовцями, церковними ієрархами з Константинополя та корсунськими священиками брав участь в акті хре-щення сили-силенної людей. Вздовж берега Дніпра священики читали мо-литви і осіняли людей золотими хре-стами [10; с. 88]. Разом із народом хрестились і всі сини великого князя - Всеволод, Вишеслав, Ізяслав, Мстислав, Позвизд, Святополк, Святослав, Ста-ніслав, Судислав, Ярослав [11; с. 22-23]. Митрополит Іларіон у своєму творі «Слово про закон і благодать» зазначав, що в Києві не знайшлося жодного, хто виявив би непослух наказу вели-кого князя, але не пов'язував цього тільки з масовим духовним прозрін-ням. Наступним кроком у процесі хре-щення мало бути навернення населен-ня всіх земель Руси, де панували воля і слово князя.

Слід зазначити, що про хрещен-ня Руси досить багато написано, але ще є багато недосліджених питань державно-правового аспекту цієї проблеми. Окремі питання випали з поля наукового аналізу, інші зазнали тенденційного і необ'єктивного ви-світлення через вплив ідеологічного чинника і набули деформованого ха-рактеру. Яскравим прикладом цього є відображення в літературних джере-лах сюжетної лінії, яка ілюструє таку тематику: похід князя Володи-мира на Корсунь, його хрещення у Корсуні та одруження з візантій-ською принцесою Анною.

У науковій літературі не набули об'єктивного висвітлення глибинні причини хрещення Руси, суперечли-вість факторів її хрещення, а також характер відносин між Руссю та Візан-тією після хрещення східнослов'ян-ських земель. Бо негоже було, на дум-ку руських мислителів, такій великій державі, як Русь, приймати християн-ство на засадах підданства. У їхній інтерпретації хрещення Руси постає не як наслідок сторонніх впливів, а як виняткове пролиття Божої благодаті на князя Володимира. В ідеологіч-ному протистоянні, яке виникло між Візантією та Руссю навколо пробле-ми хрещення східних слов'ян, ромеї у своїх літературних джерелах вдалися до помсти, замовчуючи в цьому роль князя Володимира та акт хрещення Руси. Князь Володимир, який волода-рював не у слабкій та безвісній країні, а у впливовій державі, змусив визнати себе рівним ромейським імператорам, що вважали себе законними та єдини-ми правителями в тогочасному світі - намісниками Бога на землі. Тому віт-чизняні ідеологи - сучасники князя, його прихильники, славлячи Володи-мира, виступали виразниками боротьби Русі за її суверенність у церковній та державній сферах. Русь входила в сім'ю християнських держав, спираю-чись не на чужі цінності, а, запозичую-чи лише те, що відповідало її само-бутності.

Варто пам'ятати ще одну проб-лему в дослідженні хрещення Руси. Порівняно успішний процес хри-стиянізації та формування Руської церкви як канонічної православної розтягнувся на багато десятиліть. Забезпечення незалежності Києва від Константинополя в церковних питаннях постійно наражалося на саботаж константинопольського па-тріарха, необґрунтованізвинувачення новопосталої церкви в неканонічно- сті. Це змушувало великих київських князів протягом певного часу шукати компромісу з Константинополем у справі управління Руською церквою. Втручання патріарха в церковну кадрову політику на Русі сприймалось як залежність національної церкви майже до XVI ст.

Значна частина тогочасних вітчиз-няних мислителів була переконана, що церква на Русі від самого початку виступала рівноправною складовою Вселенської церкви. Інші стверджують, що Руська церква постала як синтез, як поєднання константинопольського і римського християнства [12; с. 1].

Появу на світовій арені нової мо-гутньої християнської держави було зустрінуто сусідніми державами про-холодно. Тепер сусідам Руси по-трібно було зважати на її інтереси і з нею рахуватись. Візантія проголосила себе другим Римом, а імператорську владу в Константинополі - владою всесвітньою та винятковою. За цією ло-гікою, інші правителі та їхні держави не могли бути рівними вселенському імператору і Візантії, не залежними від василевса володарями, як і націо-нальні церкви від константинополь-ського патріарха. Це спричинило заго-стрення ідеологічної боротьби. В Русі її наслідком вже в ХІ ст. на противагу ідеї другого Риму почалося форму-вання ідеї Києва як другого Єруса-лима - «міста-святині», «міста-храму» [13; с. 11].

Інновації в суспільстві, спричинені хрещенням Руси, не могли стверджу-ватись через одноразову акцію. То біль-ше хрещення відбувалося «згори». Давньоруське суспільство, змінюючи віру своїх пращурів наприкінці Х ст., пережило велике потрясіння. Хрещен-ня стало для нього шоком, перевернуло уявлення і звичайний порядок речей, які склались і тривали протягом багатьох тисячоліть. Якщо соціальні верхи усвідомлювали необхідність прийняття нової релігії, то широкі верстви руського суспільства в особі селянства залишалися відданими язич-ницьким віруванням пращурів. Від-сутність широкої соціальної під-тримки нової віри зумовила гостру конфронтацію в суспільстві. І цю обставину не слід нехтувати, бо язичництво було величезним і дуже важливим пластом східнослов'янської культури та ідеології. Східнослов'ян-ська спільнота дохристиянських часів створила власні розвинені держав-ність, адміністративну й судову систе-ми, апарат збирання податків тощо [14; с. 277]. Все це аж ніяк не засвідчу-вало політичну, економічну й культурну відсталість язичницької Русі. Інша спра-ва, що в умовах формування феодаль-них відносин язичництво не відповіда-ло новим викликам і потребам часу. Тому запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресив-ним. Одначе тривалий час суспільство неоднозначно ставилося до нової чужої гебрейсько-грецької віри через її не-зрозумілість широким народним масам.

988 рік став рубіжним для Руси. Він розколов країну на прихильників нововведення і його противників. Останні залишалися відданими погля-дам, віруванням, традиціям та обрядам їхніх пращурів. Хрещенню в різних землях Руси існувала протидія. Анти- християнську опозицію очолювали служителі поганського культу - волх-ви, впливи яких особливо сильними були в північних землях. Вони під-бурювали населення у Новгороді, Суздалі, Білоозері до виступів проти християнських священиків.

Процес християнізації Руси був складним, суперечливим, тривалим і неоднозначним. Він плинув повільно, а нерідко хворобливо. Спершу хри-стиянізація поширювалася водними шляхами та була прийнята більшими осередками, а згодом провінціями. З Києва християнська віра досягла Новгорода, Галича, Волині та інших центрів великої держави. Часто нова релігія утверджувалася насильни-цьким способом. Особливу увагу в цьому плані відігравав Добриня - дядько князя Володимира, який був його найближчим соратником і вір-ним послідовником, у всьому підтри-мував свого володаря. У 988, 989, 990 рр. відбувалися драматичні події в різних місцях Руси. Літописні свідчен-ня правдоподібно ілюструють ситуа-цію, що склалася в Новгороді. Від-мова новгородців добровільно при-йняти християнство закінчилася тим, що новгородський тисяцький Путята «хрестив новгородців мечем, а по-садник Добриня - вогнем». Процес хрещення Русі розтягнувся на довгі 60-70 років. Нову релігію прийняли не тільки русичі, а й інші народи, які населяли Русь: литвини, ятвяги, чудь, меря, весь, муром, мордва, черемиса, ям, печора, печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки та ін. Але ще у ХІІ ст. на Русі існували куточки, де офіційна віра не утвердилася. За кня-зя Володимира більшість населення країни прийняла християнство, при-наймні формально.

Протягом багатьох десятиліть і в наступні століття у східних слов'ян панував дуалізм: поряд із новими хри-стиянськими порядками співіснували деякі елементи язичництва, переважно старі обряди, звичаї, так зване двовір'я. Шанували водночас християнського і «домашніх»богів, поруч із християн-ськими молитвами застосовувались язичницькі замовляння.

Поширення християнства в Русі мало свою специфіку. Вона полягала в тому, що християнство прийшло в нашу державу уже сформованою для того часу релігією. Хрещення Русі не було наслідком природного розвитку християнства на власному ґрунті. Тож воно постало як духовна революція. Християнізація руського суспільства відбувалася не знизу вгору, як це було у римському суспільстві, а зверху вниз - від князя, від соціальної верхів-ки суспільства до його основи. Така специфіка стала причиною існування багатої в руському суспільстві дохри-стиянської традиції [І5; с. 80].

З метою заміни місцевих вірувань та обрядів єдиним християнським культом церковним ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Дохристиянські свята Вели-кодня було пристосовано до Воскре-сіння, зимові свята - до Різдва Христо-вого і Хрещення, Перун став ототож-нюватися з Іллею-Пророком, а Ярило - з християнською Трійцею [16; с. 58]. Протягом сторіч церква боролася проти язичницького свята Купайла, але так і не змогла його подолати. Процес утвердження християнства розтягнув-ся на віки. До наших днів збереглися елементи давньої культури. Вони про-являються, зокрема, у звичаях, коли у дні поминання померлих на цвинтарі запрошують до тризни. Християнська церква намагалась виокремити безгріш-не з попередньої релігії, призвичаїти його до нових умов і християнізувати образ мислення нашого народу.

Значення хрещення Русі

Запровадження християнства як державної релігії відкрило нову епоху в розвитку не лише Русі, а й усієї східноєвропейської людності. Хре-щення - ключова подія у становленні та утвердженні держави цивілізацій- ного типу. Актом хрещення Україна- Русь зробила вибір на користь євро-пейської ідентичності. З погляду оцінок сьогоднішнього дня хрещення Русі мало грандіозне значення і дале-косяжні наслідки для вибору вектора всіх сфер суспільного розвитку наших пращурів на стратегічну перспективу, було визначено особливості вітчиз-няної моделі історичного поступу. Оцінюючи історичне, цивілізаційне значення хрещення Руси, предстоя-тель Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук зазначив, що то був старт потужної духовної, суспільної та культурної трансфор-мації, духовної революції тогочасного українського суспільства [17; с. 1].

Християнство сприяло формуван-ню та розвитку нового тоді прогре-сивного феодального ладу, остаточ-ному розкладу родових відносин. Змінюючи феодальний устрій, нова релігія сприяла створенню централізо-ваної держави, зміцненню централь-ної влади, їх політичній могутності. Величезну кількість культів місцевих божків заступив культ єдиного Бога. Церква сприяла консолідації всіх руських земель і племінних союзів навколо Києва, забезпечила пере-творення їх на єдиний християн-ський народ, зміцнювала єдність полі- центричної молодої народжуваної Руської імперії. Проведена адміні-стративна реформа із використанням візантійського досвіду зламала сепа-ратизм місцевих князів і племінних вождів, утвердила єдиновладдя вели-кого князя київського - центрального елемента політичної моделі управлін-ня величезною за територією держа-вою. Церква зі своєю централізованою системою організації справила вели-чезний вплив на механізм державного управління.

Структурна церковна ієрархія на чолі з митрополитом послужила взір-цем для створення централізованої адміністративної ієрархії світської влади. Запроваджена адміністративна реформа передбачала, що кожну землю Руси мав очолити один із дванадцяти синів великого князя київського. Ство-рена родова система управління спира-лася на силу і волю великого князя київ-ського і прияла зміцненню єдності Ру-ської держави, розбудові її економіки, поповненню загальнодержавної скарбів-ні. Хрещення Руси сприяло пожвавленню економічного життя через розвиток торгівлі як усередині країни, так і з її сусідами. На Русь завозили дорогоцін-ні товари світського та культурного вжитку, мистецькі вироби. Русь значно збільшила продаж за кордон тради-ційних для неї виробів і сировини.

Установлюється тісний зв'язок між світською та церковною владами за верховенства першої. Як класова організація, церква ідеологічно обґрун-товувала монархію, право на владу великого князя та захищала владу па-нівної верхівки. Хрещення зміцнило престиж Володимирової князівської династії, тісно пов'язало її з могутнім домом візантійських імператорів. Тогочасні руські мислителі велико-князівську владу обґрунтовували як похідне явище від імператорської влади Візантії, переміщення її цар- ственної влади на Русь. Великий князь київський Володимир прямо чи опосередковано вводився ними як рів-ноправний до когорти монархів євро-пейських країн, підносився до рангу тринадцятого апостола, руського по-слідовника Христа, чим підкреслюва-лися божественне походження та сила його влади, а витоки руського христи-янства обґрунтовувалися ідеологами з апостольських часів. Русь входила до складу християнського Commonwealth. Хрещення розірвало замкнутий про-стір розвитку держави, що означало кінець політики ізоляціонізму варвар-ської державності. Воно забезпечило Русі прорив. У ХІ-ХІІ ст. християнська Русь у своєму розвитку випереджала багато європейських країн. Русичі опинилися в колі історичних народів.

Великий князь київський став повноцінним суб'єктом міжнарод-ного права, надзвичайно зріс його авторитет, кордони його держави вважалися недоторканними для інших християнських держав. Русь перетво-рювалася на велику фігуру на міжна-родній арені, з інтересами якої змуше-ні були рахуватись європейські держа-ви, які до хрещення ставились до неї з погордою як до варварської країни.

З хрещенням новою формою міждержавної співпраці стало укла-дення династичних шлюбів між Рюри-ковичами та правлячими родинами інших європейських країн. Так, протя-гом Х-ХІІ ст. було укладено 12 шлю-бів з представниками візантійських ди-настій та 83 - із західноєвропейськими правлячими родинами. Рюриковичів у своїх сватах (а значить - союзниках, партнерах) хотіли бачити монархи про-відних держав Європи [18; с. 8]. Після смерті Анни в 1011 р. князь Володимир одружився з германською принцесою, його син Святополк був одружений із польською княжною. Але тестем Європи вважали Ярослава Мудрого. Його дружиною була дочка швед-ського короля Інгігерда. Одна сестра була заміжня за польським королем, інша - за візантійським царевичем. Три дочки були видані Ярославом за норвезького, французького, угорсько-го королів. Син Ізяслав одружився з сестрою польського короля Кази- міра. Русь перетворилася на частину світового християнського суспільства і цивілізації, легітимувала своє існу-вання на міжнародній арені.

Перемога візантійського християн-ства визначила стратегічне партнер-ство Києва насамперед із країнами, які після розколу Вселенської церкви сповідували православ'я. Це перед-усім стосується Візантії - найбільш розвиненої християнської держави, Болгарії, інших балканських право-славних держав та Грузії. Посилювались міждержавні зв'язки Русі із західними державами: Польщею, Німеччиною, Швецією, Римом.

Утім, прийняття християнства візантійського варіанта на почат-ковому етапі поставило у певну за-лежність і нерівноправність Київ із Константинополем. Особливо це явище було помітним в організації церкви. Патріарх призначав греків на митро-поличу кафедру в Києві. Більшість єпископів із десяти єпархій, які діяли в межах території сучасної України, були греками. Молода новостворена церква на початку свого існування становила візантійське утворення в організмі давньоруського суспільства.

Якщо простежити розвиток Ру-ської церкви, то можна стверджу-вати, що жодна з православних цер-ков у своїй історії не була так тісно пов'язана з життям і долею свого народу, нації, як Київська метрополія. З утратою державності українцями вона була осередком національного життя та національної духовної куль-тури.

Церква в Русі завжди мала держав-ний характер, спиралася на державну владу та служила їй та національним інтересам. Вона посідала визначальне місце в політичній системі держави і була могутнім знаряддям впливу на маси. В Русі було створено церковну структуру, суголосну зі структурою державних органів. Церковна адміні-стративна організація з її внутріш-ньою структурою, чіткою субордина-цією та чітким підпорядкуванням стала ефективним знаряддям впливу на су-спільство. Церква стала важливим еле-ментом політичної структури. Вона була залежна від великого князя, його особа сприймалась як сакралізована. Князь виступав верховним правите-лем церкви, хоч офіційно її очолював митрополит київський. Митрополит незаперечно визнавався духовним лідером держави і суспільства, а хри-стиянський монотеїзм був своєрідним ідеологічним підґрунтям утверджен-ня особистої влади верховного світ-ського правителя. Без згоди князя не призначалися єпископи та інші вищі церковні ієрархи, не відбувався акт інтронізації митрополита. Незважаю-чи на останнє, в усі часи на Русі влада митрополитів над єпархіями була незаперечною, вона не піддавалася сумніву ні єпископами, ні удільними князями. Межі єпархій територіально майже спадалися з кордонами уділь-них князівств. Єпископи призна-чалися митрополитом з представ-ників київського духовенства. Про-тягом Х та наступних століть цер-квою було створено великий чинов-ницький апарат, представники якого брали активну участь у всіх держав-них і громадських справах. Митропо-лит, визначні єпископи та ігумени великих монастирів виконували різні доручення князів, виступали послами і посередниками в припиненні між- князівських усобиць.

Для унормування церковного жит-тя в державі князь Володимир видав Устав та визначив права духовенства. Служителі культу не підлягали світ-ському суду, їх судив єпископ. Духо-венство отримало право на передання духовних звань у спадок. Церкви і мо-настирі стають головними носіями ідей християнства у державі. Започат-ковується формування вітчизняного канонічного права, ідеї єдності боже-ственної благодаті і права. З часом митрополит Іларіон трактував божест-венну благодать як соціальну норму, закон. У ХІІІ ст. у Русі було до 50 мо-настирів, з них 17 - у самому Києві. Головним уважався Києво-Печер-ський монастир, заснований 1051 р. Церква стала головним союзником держави, а остання, своєю чергою, на-давала церкві різні привілеї та десяту частину державних прибутків.

В управлінні суспільством звичає-ве право, різне для великої кількості племен, заступили візантійське право і закон, візантійське канонічне право, обов'язкові для кожного регіону країни. У цій сфері візантійський вплив був найбільш очевидним.

Затвердження християнства мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку соціального і духовного життя українців, значного його збагачення. християнство хрещення русь

Під впливом християнства посту-пово відбувалися докорінні зміни в ідеології. Закладалися нові основи ідеологічної моделі суспільства, відбу-валися гуманізація його життя та складний злам язичницьких вірувань. Нова віра поступово витручувала старі обрядові традиції, пов'язані з убивством новонароджених дівчаток, принесен-ням кривавих жертв тощо. Християн-ство зробило докорінний переворот у поглядах на життя. Замість існуючого культу грубої сили воно перенесло акценти на проблему духовної величі людини і боротьби з силою свавілля. В епоху раннього середньовіччя ця теза була справжнім революційним переворотом у свідомості суспільства.

Церква прищеплювала нові цінно-сті та орієнтири, виховувала нову людину, вимагала суворого виконання християнських моральних норм. Хри-стиянство стверджувало рівність усіх перед Богом, робило людину носієм нової моралі, заснованої на милосерді, християнській любові до ближнього, культурі совісті, які ґрунтувалися на євангельських заповідях. Воно пози-тивно вплинуло на моральний стан суспільства, зокрема й на керівну вер-хівку. Обіцяючи небесну винагороду, християнство у земному житті пропо-відувало смиренність, покору, всепро-щення і послух, відмову від життєвих благ для широких верств населення, що помітно впливало на звичаї та мораль ранньофеодального суспіль-ства. Кровну помсту родичів у су-спільстві язичників, що була наслід-ком виконання звичаєвого права, прийшов християнський закон як на-слідок процесу зміни духовних і мо-ральних пріоритетів. Держава зобов'я-зувала карати винних у злочинах і провинах незалежно від волі потер-пілих, вона починає проводити полі-тику, спрямовану на попередження, порушення порядку і права, що, своєю чергою, позитивно впливало на пони-ження рівня ворожості та злочинності в суспільстві.

Радикальної трансформації за-знала сім'я. Полігамію, багатожен-ство, звичаї викрадання та купівлі наречених заступала гуманізація сім'ї, підвищувався авторитет матері і жінки.

Одним із соціальних наслідків при-йняття християнства було засудження рабства церквою. Раби розглядались як робоча сила, худоба в господарстві свого пана, вони не могли відповідати за свої злочини, виступати свідками в судовій справі. За них відповідав їхній господар, який мав право розпоряд-жатися життям і смертю свого холопа. Після хрещення церква часто викупо-вувала рабів, змушувала їхніх власників відпускати смердів на волю. Завдяки церкві поліпшилося ставлення до зне-долених верств суспільства. На відмі-ну від католицької церкви у Західній Європі, де панував культ збагачення, церква в Русі користувалася високим ступенем довіри серед християн і ви-ступала моральним авторитетом у су-спільстві. З часом, коли вона набувала національного характеру і послаби-лися впливи Константинополя на Ру-ську митрополію, церква стала тісно пов'язаною з життям і долею свого народу.

Нова релігія створювала умови для інтелектуального прогресу суспіль-ства, долучала Русь до тисячолітнього надбання високої візантійської куль-тури, сприяла поглибленню культурно- просвітницьких процесів, зокрема розвитку літератури, мистецтва, архі-тектури. Величезна за територією держава почала усвідомлювати себе частиною європейської культури. Характерною рисою культурного роз-витку став синтез самобутніх націо-нальних традицій та запозичених античних надбань. На цій основі в Х-ХТТ ст. відбувся мистецький ренесанс високого європейського рівня, який збагатив культуру давньоруськими шедеврами світового значення. Мова йде не про поодинокі здобутки, а про культурно-духовний феномен - скла-дову світової історії цивілізації.

Характерною рисою руського ре-несансу було створення міської куль-тури. Столиця, великі міста стали цент-рами єпископств та інтелектуального розвитку. Перші єпископи - греки за походженням привозили з собою по-мічників, писарів, майстрів різних справ, які згодом перетворювали міста та єпископства на осередки європей-ської візантійської культури в Русі.

Значним культурним перетворен-ням стало введення єдиної кирилич-ної писемності та створення системи освіти по всій державі. Створювались школи, де навчались грамоті обов'яз-ково боярські діти та люди з різних верств населення, готувались духовні та світські кадри давньоруської інте-лігенції. Князь Володимир засновував школи та будував церкви та монасти-рі спочатку в Києві, а згодом в інших містах. Першими вчителями були корсунські священики, які володіли слов'янською мовою. Згодом мона-стирі стали осередками християнської освіти, книгописання, виконували роль своєрідних академій, сприяли впрова-дженню писемності на побутовому рівні та поширенню грамотності серед населення. У Києві, Чернігові, Галичі, Смоленську було засновано навчальні заклади вищого типу, які стали осеред-ками та вогнищами культури і знань.

Запровадження в Русі шкільної освіти і активного храмобудування зумовило нагальну потребу розвитку літератури, зокрема церковної та пов-чально-проповідницької. Частину біб-лійних, богослужбових, проповідни-цьких, агіографічних, апокрифічних творів, санкціонованих церквою, було завезено на Русь у болгарських пере-кладах. Руси, які не володіли грець-кою мовою, літературне надбання Візантії запозичували через посеред-ництво давньоболгарської мови, яка була зрозумілою та близькою для тогочасної Русі.

Візантійська літературна традиція, приживлюючись на давньоруському ґрунті через пам'ятки візантійської та давньоболгарської літератури, сприяла засвоєнню нових ідей, розши-ренню світоглядних засад та розвитку оригінальної творчості руською мо-вою. Нова руська література ґрунту-валася насамперед на вітчизняному суспільно-історичному та культур-ному ґрунті. Псалтир, «Остромирове Євангеліє», «Учительське Євангеліє» та інші книги набули поширення в Русі через переписування зі староболгар-ської. У ті часи, як відомо, існувала достатньо розвинена мережа скрипто- ріїв. Здійснювалися переклади праць відомих ідеологів християнства - отців церкви Іоанна Златоуста, Григо-рія Богослова та інших хронографів, пам'яток історичного змісту на руську мову. Перекладена література з'яви-лася на ґрунті вітчизняного письмен-ства, що засвідчує високий рівень розвитку культури давньоруського суспільства. Під впливом візантій-ських історичних творів (зокрема манери викладу) започаткувалися літо-писи - історичні твори.

Згодом під впливом християнської традиції в Русі виникла власна по-вчальна, філософська, історична оригі-нальна література, глибоко національ-на за характером і духом. Давньоруські письменники, філософи, публіцисти, взявши на озброєння творчості метод християнської діалектики, забезпечи-ли швидкий прогрес літературного процесу. Відомі факти існування в Русі бібліотек, книгозбірень у князівських палацах та при монастирях. Згодом при храмі святої Софії князем Яро-славом Мудрим було зібрано велику бібліотеку, з якої на сьогодні залиши-лася лише одна книга, відома як Рейм- ське Євангеліє, яка стала святинею французького народу.

Згодом давньоруська література набула такого високого ступеня роз-витку, що почала справляти вплив на південнослов'янські літератури. При-кладом цього є долучення елементів руської мови до болгарської, сербської та інших південнослов'янських літе-ратур, поширення руської літератури в оригіналі та перекладах у балкан- ських слов'янських країнах.

Християнство як державна релігія справило великий вплив на розвиток церковного та світського зодчества. Монументальна культова архітектура на Русі набула державної підтримки та значення. Будівництво та пишне оздоблення багатьох культових спо-руд монументальним і станковим жи-вописом здійснювалося за підтримки державної скарбниці.

Християнство завдяки впливу візан-тійської культури на Русь сприяло поширенню античної традиції у світ-ській архітектурі, а також живописі (іконографії), малярстві, музиці, хоро-вому співі. Фактично завдяки впливам нової релігії Київська Русь в ХІ ст. в культурному плані перетворилась на одну із найрозвиненіших держав у Європі.

У Х ст. християнство сформу-валось як світова релігія, яка відігра-вала роль стимулюючого фактора між-народної та міждержавної співпраці. Тому прийняття християнства Руссю мало велике значення для розвитку міжнаціональних відносин. У першому випадку християнство сприяло забез-печенню етнічної основи і консоліда-ції на духовній єдності всіх племен і земель Русі, зокрема неслов'янських етносів, які проживали на окраїнах держави, що з Х ст. формувалась як багатонаціональна за домінування руської народності.

Історичне прогресивне значення християнства згодом виявило певну обмеженість його візантійської моде-лі, що спричинило формування низки негативних явищ, тенденцій та проце-сів. Візантійська модель передбачила підпорядковування церкви світській владі, що спричиняло формування самодержавної влади, тоді як у като-лицизмі навпаки - світська влада під-порядковувалася духовній. Православ-на церква не мала такої могутньої підтримки ззовні, як католицька завдя-ки діям папи римського. Церква східного обряду не стала справжнім духовним опонентом світській владі, що врешті-решт спричинило створен-ня монархами системи тотального підкорення державі всіх сфер соціаль-ного життя, беззахисність широких соціальних верств.

Східне християнство значно обме-жило прилучення Руси до багатств сві-тової культури. Мовою богослужіння та церковної літератури на Заході була латина, тоді як слов'янська мова помітно звужувала для Русі русло куль-турного потоку. Позбавлення руської еліти доступу до латиномовної літе-ратури суттєво гальмувало накопичен-ня знань та обмін інформацією, що зумовлювало наростання певної куль-турної замкненості Руси.

На час прийняття християнства східного зразка Візантія ввійшла в епоху перманентних криз. Політична криза завжди зумовлює кризу духовну. Циві- лізаційний вплив Візантії на Русь почи-наючи з ХІУ ст. спадав. Відсутність новаторських поглядів, панування тради-ціоналізму і консерватизму в політиці, поширення ідей містицизму, аскетиз-му, відчуження від життя спричинили кризу ромейської духовної еліти. У своєму розвитку вона зупинилася на засвоєнні античної спадщини, але не була здатною до усвідомлення нових суспільних процесів, внаслідок чого опинилася на узбіччі розвитку загаль-ної течії світової громадської думки. Це спричинило занепад шкільної, галь-мування університетської освіти, обме-ження духовної свободи, що зумовило незворотну тенденцію до відставання православного світу від Заходу у визна-чальних сферах соціального життя.

Вибір князем Володимиром хри-стиянства східного зразка стався в період, коли очевидними були стійкі процеси консервації православ'я на етапі рішень Вселенських соборів церкви, що з часом спричинило галь-мування процесів суспільного пошуку. Історія засвідчила, що жодна з країн, де православ'я виступало духовною домінантою,- Греція, Росія, Білорусь, Сербія, Болгарія, Македонія, Чорного-рія, Румунія, Молдова, країни Близь-кого Сходу і Закавказзя, зокрема Україна, не досягли значних успіхів у своєму суспільному поступі.

Дійсність і реалії сьогодення висувають на порядок денний завдан-ня для православ'я, зокрема україн-ського. За цих умов православні конфесії України: УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, щоби зберегти і забезпечити своє місце в майбутньому, залишитися впливовими конфесіями, мають іти на-віть не в ногу з життям, а випереджати його. Забезпечення динамізму право-славної церкви в Україні потребує її реформування і модернізації, радикаль-ного оновлення її соціальної доктрини та роботи з масами.

* * *

Відзначення 1025-річчя хрещення Руси - важлива історична подія в істо-рії нашої державності, європейської ідентичності нашого народу. Це - сим-вол соборності, нашої духовної та культурної єдності.

Великий князь київський Воло-димир 1025 років тому спромігся з наших пращурів зробити християн.

На відміну від нього сучасні державні лідери та проводирі українських цер-ков, які урочисто святкують ювілей хрещення Руси на високому держав-ному рівні, не спромоглися об'єднати православних мирян і суспільство. Українське православ'я залишається розколотим. Історія виносить вердик-ти, повчає. Ювілейна дата в історії нашої церкви спонукає до усвідомлен-ня того, що цінності християнства стали основою тих моральних устоїв, які завжди будуть залишатись акту-альними для всіх людей незалежно від їхнього ставлення до віри та релігії. Дер-жавність, суспільний прогрес, біль-шість культурних досягнень нашого народу неможливо уявити без того духовного середовища, яке сформува-лося під впливом християнства.

Список використаних джерел

1. Котляр М. Русь язичницька / М. Котляр. - К.: Заповіт, 1995. - C. 266.

2. Попович М. Мировоззрение древних славян / М. Попович. - К., 1985. - С. 88.

3. Толочко П. П. Древняя Русь / П. П. Толочко. - К. : Наукова думка, 1987 - С. 60.

4. Толочко П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий / П. Толочко. - К.: АртЕк, 1996. - С. 93.

5. Балух В. О. Візантистика / В. О. Балух. - Чернівці : Книги ХХІ, 2006. - С. 332.

6. Раушенбах Б. В. Сквозь глубь веков / Б. В. Раушенбах // Коммунист, 1987 - № 12. - С. 88.

7 Толочко П. Християнство в контексті історії і культури України / П. Толочко. - К., 1997 - С. 3.

8. Блаженний Митрополит Володимир, Предстоятель Української православ-ної церкви // День, 2013. - № 130-131. - С. 1.

9. Софрон Мудрий. Нарис історії Церкви в Україні. - Івано-Франківськ, 1999. - С. 51.

10. Історія релігії в Україні / за ред. проф. А. М. Колодного і П. П. Яроцького. - К. : Знання, 1999. - С. 88.

11. Нікітенко Н. День хрещення Русі та освячення київських першохрамів / Н. Нікітенко // Християнство в контексті історії і культури України. - К., 1997 - С. 22-23.

12. Шпорлюк Р Україна - продукт європейської ідентичності... / Р Шпорлюк // День, 2013. - № 186. - С. 1.

13. Палій О. Українські ідеологи ХІ-ХУІІ століть говорять про столицю Русі (України) Київ як про «новий» Єрусалим / О. Палій // День, 2013. - 169-170. - С. 11.

14. Брайчевський М. Вибране: у 2 т. - Т. 1 : Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. Історична думка в Київській Русі / М. Брайчевський. - К. : вид-во імені Олени Теліги, 2009. - С. 72 ; Котляр М. Русь язичницька / М. Котляр. - К. : Заповіт, 1995. - С. 277.

15. Скрипнюк О. В. Акт хрещення Русі-України / О. В. Скрипнюк // Юридична енциклопедія: в 6 т. - Т 1. - К.: Українська енциклопедія, 1998. - С. 80.

16. Толочко П. П. Древняя Русь / П. П. Толочко. - К. : Наукова думка, 1987. - С. 58.

17. Початки християнства в Русі-Україні або трохи історії... // Сільські вісті, 2013. - № 89. - С. 1.

18. Патріарх Філарет. Для церкви природно бути в конфлікті зі світом // Україн-ське слово, 2013. - № 29. - С. 8.

Размещено на Allbest.ru