Кримінальний процес

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Забезпечення поваги до людської гідності як засада кримінального процесу

2. Забезпечення права на захист у кримінальному провадженні

3. Процесуальні функції та повноваження прокурора в кримінальному провадженні

4. Процесуальний статус заявника в кримінальному провадженні

5. Під час досудового розслідування вбивства Голубенка до слідчого надійшли одночасно заяви від батька і брата загиблого про залучення їх до провадження як потерпілих

Як має діяти слідчий?

Той же випадок, але заява батька вбитого надійшла до слідчого після того, як брат убитого був залучений як потерпілий.

Той же випадок, але слідчий залучив і батька, і брата загиблого без їх заяв. При цьому батько заявив, що не бажає брати участі у кримінальному провадженні як потерпілий.

1. Забезпечення поваги до людської гідності як засада кримінального процесу

Людська гідність є постійно змінюваним суспільним явищем. Її сутність може бути теоретично виражена лише поняттями, що розвиваються, перетворюються, змінюють одне одного. Вона склалась як відображення в свідомості людей того особливого місця, яке займає людина, а також як відображення її соціальної цінності.

З одного боку, людська гідність втілює всі найкращі ціннісні здобутки людства, виражає рівень гуманістичного розвитку автономної людини як родової істоти. З іншого, людська гідність вчиняє прямий і безпосередній вплив на кожну людину, на її поведінку через базові цінності суспільства, формуючи її погляди на життя, особисту систему цінностей, ціннісні орієнтації і, таким чином, зумовлює та формує особисту гідність кожної людини [1, с. 13]. Вона слугує критерієм загальної оцінки особистості як гідної або недостойної людини.

Стаття 28 Конституції України нормативно закріплює право на повагу до людської гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам [2]. Зазначене право не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Тобто, це пряма заборона на вчинення зазначених вище дій. Наведена конституційна норма є відображенням положень міжнародного права, а саме ст. 5 Загальної декларації прав людини, статей 7 і 10 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. З Європейської конвенції з прав людини, Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Більш детально правові питання реалізації зазначеного принципу врегульовані у Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. У вказаному документі дається розгорнуте визначення термінe «катування», під яким розуміється як будь-яка дія, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. Цей термін не включає біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільних від цих санкцій чи спричиняються ними випадково [3].

Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року - один з перших нормативно-правових актів нашої держави на шляху адаптації українського законодавства до європейських стандартів. В п.4 ч.1 ст.7 КПК України закріплено конституційну норму поваги до людської гідності як одну з основних засад кримінального провадження. Ця норма деталізована також в ст. 11 КПК України, в якій зазначено, що під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи. Забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

Кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження [4]. Під засобами захисту в контексті статті слід розуміти право особи на всі форми оскарження дій (бездіяльності) посадових осіб, які здійснюють провадження, право звернення до суду, органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських організації. Зокрема, рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді під час досудового розслідування можуть бути оскаржені особою відповідно до вимог законодавства; судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку; вироки таінші рішення після їх перегляду в апеляційному порядку, а також визначені в законі рішення суду апеляційної інстанції також можуть бути оскаржені в касаційному порядку.

Відповідно до Конституції України кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Вперше в 2012 році з прийняттям нового КПК України це положення знайшло своє відображення в окремій статті як показник того, що здоров'я, честь, гідність людини є найвищою цінністю суспільства і за жодних умов не підлягають порушенню. Необхідність виділення коментованої засади у кримінальному провадженні як загальної обумовлена тим, що у цьому виді провадження кримінальні процесуальні відносини характеризуються здебільшого імперативним методом правового регулювання, в процесі якого застосовуються до окремих учасників провадження заходи забезпечення, в тому числі й запобіжні заходи, а в деяких випадках - і з обмеженням їх прав та свобод [5, с. 49]. Так, наприклад, в КПК України містяться спеціальні статті, де фундаментальним показником є гідність особи, а саме: недопустимість доказів, одержаних внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України, зокрема одержаних внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження (ч.2 ст. 87 КПК); недопустимість застосування приводу до неповнолітньої особи, вагітної жінки, інвалідів першої та другої груп, особи, яка одноосібно виховує дітей віком до шести років або дітей-інвалідів (ст.143 КПК); обшук особи може проводити лише слідчий тієї ж саме статі, що й особа, яка підлягає обшуку (ч.5 ст.236); проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров'я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижуються їх честь і гідність, не завдається шкода (ст. 240); при освідчуванні не допускаються дії, які принижують честь і гідність особи або небезпечні для її здоров'я (ч.4 ст. 241). Так, повага людської гідності в новому КПК України висвітлюється не лише в загальній статті, а й в спеціальних, щоб не було можливості у слідчих, органів дізнання, прокуратури, суду переступати межі тих повноважень, якими їх наділив закон, щодо підозрюваних, обвинувачених, а також нерідко свідків та потерпілих, які останніми роками все частіше скаржаться на систему, яка діє в кримінальному судочинстві. Також важливим є обов'язок посадових осіб та відповідних органів, які здійснюють кримінальне провадження, за допомогою норм КПК України та правильного їх тлумачення забезпечити повагу до людської гідності одних учасників процесу від посягання інших.

Гідність - це певний обсяг поваги до людини, на яку вона має право з народження, зберігає протягом всього життя і навіть після смерті. Порушення цього принципу та відповідного ставлення до людини на правовому та моральному рінях повинно тягнути за собою реальну відповідальність, незалежно від того, що це за особа: підозрюваний у злочині чи потерпілий. Для усвідомлення будь-чиєї гідності як важливої соціальної цінності, як невідчужуваного та непорушуваного права, необхідні не лише знання норм процесуального та матеріального права, а також належний культурний та моральний рівень розвитку посадовців та органів кримінального провадження. Важливою та беззаперечною є роль науки, адже діяльність, в першу чергу, науковців спонукала до прийняття законодавчого акту (КПК), який по-новому акцентує увагу на проблемі поваги людської гідності шляхом оформлення окремою нормою

2. Забезпечення права на захист у кримінальному провадженні

Право людини на захист традиційно не розглядається в максимально широкому теоретичному та практичному обсязі його юридичного розуміння, а, як правило, охоплює виключно певний спектр суспільно-правових відносин щодо якого воно застосовується. Слід підкреслити, що таке право зазвичай прямо не встановлено нормативно-правовими актамизагального характеру (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Конституція України тощо), а виводиться в результаті тлумачення інших прав людини та правових позицій, встановлених спеціалізованими нормативно-правовими актами. Слід також зазначити, що право людини на захист існує на перетині різного роду правових відносин і, як наслідок, - на перетині різних галузей права та законодавства. Як наслідок це право може розглядатись як основоположне та загальне поруч з правом людини на життя, особисту свободу і недоторканність, людську гідність та ін.

В Україні сучасна правова політика здійснюється на основі орієнтування на міжнародні стандарти в галузі прав людини та конституційні засади, відповідно до яких найвищою соціальною цінністю проголошується людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини виступає головним обов'язком держави. Саме тому Кримінально-процесуальний кодекс України 2012 року побудований таким чином, щоб здійснення прав і законних інтересів особи мало надійний механізм для реалізації правового захисту.

Право на захист від підозри та обвинувачення у вчиненні злочину є невід'ємним, природним правом людини, загальновизнаним принципом міжнародного права (пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини), одним із основних конституційних правлюдини та громадянина (ст. 59, ст. 63 Конституції України), забезпечення якого є загальною засадою кримінального судочинства (п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 20 КПК України), важливою гарантією досягнення завдань кримінального провадження, закріплених законодавцем у ст. 2 КПК України. В умовах реформування кримінального процесуального провадження загалом та адвокатури зокрема, важливість та інтерес до захисту як правового інституту важко перебільшити, адже саме завдяки його ефективній реалізації забезпечується всебічний розвиток демократії, рівність учасників кримінального провадження, право підозрюваного (обвинуваченого) на захист, змагальність сторін, справедливе правосуддя та досягнення істини у провадженні.

Глава 2 Кримінального процесуального кодексу України має назву «Засади кримінальногопровадження» і складається із норм-принципів, яким повинні відповідати зміст та форма кримінального провадження. Вперше із прийняттям КПК України в 2012 році в окремій главі законодавчо закріплені загальні засади кримінального провадження та окреслено їх головний зміст. Така позиція законодавця свідчить про те, яке принципове значення надається головним положенням кримінального процесу. Власне у даному розділі закріплені правові норми-принципи як сутнісні цінності, що визначають зміст та форму кримінального провадження загалом та всіх його інститутів зокрема. Тут знайшли своє вираження найбільш прогресивні положення, які позиціонуються міжнародною спільнотою як міжнародно-правові стандарти кримінальної процесуальної діяльності, що містяться у Конституції України, Загальній декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права.

Закріплення у ст. 20 КПК України однією із засад кримінального провадження забезпечення права на захист свідчить про надання даному праву особи виключно особливого значення, так як засади кримінального провадження - це ті вихідні, основоположні правила та ідеї організації кримінального судочинства, які мають у ньому найвищу юридичну силу у порівнянні з іншими кримінально-процесуальними нормами. Будучи конституційною засадою кримінального провадження, забезпечення права на захист створює загальні умови правового регулювання одного із основоположних прав - права на правову допомогу та встановлює загальні вимоги, яким повинна відповідати кримінально-процесуальна діяльність суб'єктів сторони захисту щодо здійснюваної ними функції, а також й інших суб'єктів кримінального судочинства щодо відповідності їх практичної діяльності цим нормам, та кримінально-процесуальній формі.

Відповідно до п. 1 ст. 20 КПК України розкривається зміст поняття фундаментального, конституційного об'єктивного права особи на захист від підозри, обвинувачення, а саме «підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь укримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом» [4].

На сьогодні законодавчо, право підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого на захист як учасника кримінального провадження включає усю сукупність процесуальних прав, використання яких дозволяє йому особисто захищатися від підозри, обвинувачення у вчиненні злочину, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість або менший ступінь вини, захищати інші законні інтереси у провадженні. Викладення цієї складової засади у такій редакції, відображає частину процесуального статусу обвинуваченого (підозрюваного) як учасника кримінального провадження, а також наповнює право на захист від підозри (обвинувачення) тим повним змістом, відповідно до якого розглядуване право особи визначається як об'єктивне активне право підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого, що породжує виникнення багатьох інших кореляційних прав, а не пасивне право на захист, що гарантувалось в силу забезпечення його особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом, як це визначалось у КПК України 1960 року. Це нововведення суттєве із точки зору закріпленої змагальності сторін, яка передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів (ч. 1 ст. 22 КПК України), а відповідно подальшої реальної можливості реалізації права на захист особи з моменту висунення проти неї підозри у вчиненні злочину та притягнення її як обвинуваченого[4].

Важливим елементом засади забезпечення права на захист є правило про те, що участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого, не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, що зокрема знайшло втілення в положенні ч. 4 ст. 20 КПК України. Така позиція законодавця є послідовною і виправданою, так як ще раз підтверджується, що захисник не заміняє свого підзахисного, а дані суб'єкти є окремими повноправними учасниками, які реалізують функцію захисту. Безперечно надання захисником правової допомоги підзахисному не знаходиться поза захистом, однак і не зливається з ним, так як дані учасники провадження мають різний правовий статус[4].

Важливою гарантією права на правову допомогу є надання безоплатної правової допомоги, що визначено положенням ч. 3 ст. 20 КПК України, яке відтак є невід'ємною складовою засади забезпечення права на захист, а саме: у випадках, передбачених КПК України та/або законом, щорегулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави. Цією нормою та Законом України від 02.06.2011 року «Про безоплатну правову допомогу» створено правову базу та механізм для реалізації права кожного на правову допомогу у випадках, коли вона повинна надаватись безоплатно [6]. Це правова допомога захисника, що надається за рахунок коштів Державного бюджету України і є безоплатною для підозрюваного, обвинуваченого.

3. Процесуальні функції та повноваження прокурора в кримінальному провадженні

Функції прокуратури, як доречно зауважує В. Сухонос, - це види її діяльності, спрямовані на забезпечення правопорядку, які відповідають завданням, поставленим перед прокуратурою, закріпленим у Конституції і законодавстві, і які визначають характер компетенції прокуратури [7, с. 63].

На даний час в Україні триває реформування органів прокуратури з метою повернення довіри населення до них. Під час проведення змін законодавець має бути надзвичайно обережний, щоб не створити правових перешкод у роботі працівників прокуратури. Прокуратура повинна мати статус незалежного правоохоронного органу, який визначено у ст. 1 Закону України від 23 грудня 1993 року «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», бути наділена адміністративно-фінансовою і функціональною автономією. Неоднозначним є питання функцій, які виконує прокуратура, з огляду на їх донедавнєзаконодавче регулювання. Відповідно до Конституції України на прокуратуру покладались наступні функції:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами [8].

До речі, Розділ VII «ПРОКУРАТУРА»виключено на підставі Закону № 1401-VIII від 02.06.2016.

Натомість у Законі України від 14 жовтня 2014 року «Про прокуратуру» визначено наступні функції прокуратури:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян [9].

Як свідчить практика, 14 жовтня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про прокуратуру», яким позбавила органи прокуратури функції нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Перехідними положеннями Розділу ХІІІ Закону передбачено, що прокуратура виконує функцію нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами виключно у формі представництва інтересів громадянина або держави в суді [9].

Відповідно до КПК України повноваження прокурора: доручати органу досудового розслідування проведення досудового розслідування (п. 3 ч. 2 ст. 36); доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії (п. 4 ч. 2 ст. 36); доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам (п. 5 ч. 2 ст. 36); скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих (п. 7 ч. 2 ст. 36); приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених КПК, у тому числі щодо закриття кримінального провадження та продовження строків досудового розслідування (п. 9 ч. 2 ст. 36); погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слідчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій у випадках, передбачених КПК, чи самостійно подавати слідчому судді такі клопотання (п. 9 ч. 2 ст. 36); затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акту, клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру (ПЗМХ, ПЗВХ відповідно), вносити зміни до складеного слідчим обвинувального акту чи зазначених клопотань, самостійно складати обвинувальний акт чи зазначені клопотання (п. 13 ч. 2 ст. 36); погоджувати запит органу досудового розслідування про міжнародну правову допомогу, передання кримінального провадження або самостійно звертатися з таким клопотанням в порядку, встановленому КПК (п. 16 ч. 2 ст. 36); доручати органу досудового розслідування виконання запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу або перейняття кримінального провадження (п. 17 ч. 2 ст. 36); доручати органамдосудового розслідування проведення розшуку і затримання осіб, які вчинили кримінальне правопорушення за межами України, виконання окремих процесуальних дій з метою видачі особи (екстрадиції) за запитом компетентного органу іноземної держави (п. 19 ч. 2 ст. 36).

4. Процесуальний статус заявника в кримінальному провадженні

Визначення поняття «заявник» в науці кримінального процесуального права та віднесення його до однієї з груп учасників кримінального провадження є неодноднозначними та викликає ряд дискусій.

Костилева Г.В. та Муженська Н.Є. вважають, що заявник - особа, яка звернулася до органу внутрішніх справ або світового суду з наміром зробити заяву про вчинений злочин або злочин, що готується з дотриманням процедур, які передбачають порядок його звернення, а також інших правил його участі в кримінальному судочинстві, сприяє знищенню проявів беззаконня, корупції з боку посадових осіб, покликаних здійснювати кримінально-процесуальну діяльність [10, с. 52-56].

На думку Родевич Л.І. заявником є будь-яка особа, що звернулась до суду або органу кримінального переслідування в порядку встановленого кримінально-процесуальним законом, з метою захисту свого дійсного чи передбачуваного права, або яка повідомила про відоме йому суспільно небезпечне діянні, що здійснюється або вже вчинене та передбачене кримінальним законом [11, с. 58].

Кримінальним процесуальним кодексом України в редакції 2012 року заявника визначено як повноцінного учасника кримінального провадження [4].

Чинний кримінальний процесуальний закон вперше вмістив в собі окрему правову норму, що регламентує процесуальний статус заявника та визначає його поняття як учасника кримінального провадження.

Статтею 60 КПК України встановлено виключний перелік прав заявника, які визначають обсяг та межі його дозволеної і гарантованої поведінки у кримінальному провадженні, а саме: отримувати від органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію, подавати на підтвердження своєї заяви речі і документи; отримувати інформацію про закінчення досудового розслідування.

Згідно КПК, заявник це фізична або юридична особа, яка звернулась із заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної влади, уповноваженого розпочати досудове розслідування.

Заяви та повідомлення про кримінальне правопорушення можуть бути подані до органів прокуратури, органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів державного бюро розслідувань.

Заявник фактично не може приймати активну участь у процесі доказування. Так, згідно ст. 60 КПК України, заявник позбавлений права брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях, заявляти клопотання щодо проведення слідчих (розшукових) дій, та відповідно, фактично не може процесуально впливати на оперативність та строки проведення досудового розслідування та зокрема на хід окремих слідчих (розшукових) дій попри наявності відповідних даних про вчинення кримінального правопорушення на відміну від потерпілого, який має цілих три групи процесуальних прав у кримінальному провадженні:

1) права які він має протягом всього кримінального провадження (ч. 1 та ч. 4 ст. 56 КПК);

2) права, які він має під час досудового розслідування ( ч. 2 ст. 56 КПК);

3) права які він має під час судового провадження (ч. 3 ст. 56 КПК) [4].

В кримінальному процесуальному законі законодавець формально визначає особу, яка звернулась із заявою про кримінальне правопорушення як повноцінного учасника кримінального провадження, однак не надає цій особі реальних процесуальних важелів за допомогою яких заявник мав би змогу здійснювати контроль за досудовим розслідуванням відповідного злочину задля отримання кінцевого результату -- притягнення правопорушника до кримінальної відповідальності та відновлення конституційних прав потерпілого, які були порушенні внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Отже, згідно норм чинного кримінального процесуального кодексу України, заявник як особа якій стало відомо про факт будь-якого кримінального правопорушення, що вчинене не відносно неї, та яка проявила правильну суспільно-правову позицію, має прагнення до боротьби зі злочинністю і допомоги потерпілому, звернулась до уповноваженого органу із заявою про злочин, тобто фактично є найпершим учасником кримінального провадження, а також ініціатором досудового розслідування, необґрунтовано не наділений процесуальними повноваженнями щодо заявлення клопотань, участі в слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях під час досудового розслідування, оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, та ін.

право захист кримінальний прокурор

5. Під час досудового розслідування вбивства Голубенка до слідчого надійшли одночасно заяви від батька і брата загиблого про залучення їх до провадження як потерпілих

Як має діяти слідчий?

Той же випадок, але заява батька вбитого надійшла до слідчого після того, як брат убитого був залучений як потерпілий

Той же випадок, але слідчий залучив і батька, і брата загиблого без їх заяв. При цьому батько заявив, що не бажає брати участі у кримінальному провадженні як потерпілий

1. Відповідно до ч. 1 ст. 55 КПК України: «Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди».

Частина 6 ст. 55 КПК України визначає, що: «Якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої-третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім'ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім'ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька осіб».

Відтак, для залучення до кримінального провадження кількох осіб як потерпілих необхідно внести клопотання про визнання потерпілими декількох осіб.

2. Частина 3 ст. 55 КПК України:«Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв'язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого».

Посилаючись на ч. 6 ст. 55 КПК України слід наголосити, що: «Якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої-третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім'ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім'ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька осіб», відтак і в цьому випадку можна говорити про можливість залучення батька як потерпілого.

3. Частина 2 ст. 55 КПК України визначає, що: «Права і обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого».

Примусове залучення до кримінального провадження як потерпілого не може вважатись законним, зважаючи на положення ч. 7 ст. 55 КПК України: «Якщо особа не подала заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяву про залучення її до провадження як потерпілого, то слідчий, прокурор, суд має право визнати особу потерпілою лише за її письмовою згодою. За відсутності такої згоди особа в разі необхідності може бути залучена до кримінального провадження як свідок.

Положення цієї частини не поширюються на провадження, яке може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого (кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення)».

Список використаних джерел

1. Грищук О. В. Людська гідність у праві: філософський аспект : автореферат дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук: спец. 12.00.12 «Філософія права» / О. В. Грищук. - Х., 2008.

2. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, с. 141.

3. Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (Страсбург, 26 листопада 1987 р.) // Збірка договорів Ради Європи. - К. : Парламентське видавництво, 2000. - 655 с.

4. Кримінальний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар; за заг. редакцією В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила.- К.: Юстиніан, 2012. - 1224с.

6. Закон України від 02.06.2011 року№ 3460-VI «Про безоплатну правову допомогу». [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3460-17

7. Сухонос В.В. правові та організаційні аспекти розвитку прокуратури України в сучасних умовах: монографія.-Суми, 2010. -83 с.

8. Конституція України від 28 червня 1996 р, зі змінами та доповненнями. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.

9. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 р. // Відомості Верховної Ради.[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1697-18

10. Костилева Г.В., Муженська Н.Є. Заявитель - учасник уголовногосудопроизводства // «Законность» - 2012. - №7. С. 52-56.

11. Родевич Л.І. Классификация участников уголовного процесса // Міжнародний науково-практичний правовий журнал «Закон и жизнь» - 2007. - №3.

Размещено на Allbest.ru