Джерела адміністративного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Навчально-науковий інститут права

Кафедраадміністративного, господарського права та фінансово економічної безпеки

Курсова робота

З дисципліни: “Адміністративне право”

на тему: “Джерела адміністративного права”

2-й курс, група Ю-71

Науковий керівник:

к.ю.н.,

Янішевська К. Д.

Суми 2018



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕНЯ ДЖЕРЕЛ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

1.1 Поняття та значення джерел адміністративного права

1.2 Основні форми систематизації адміністративного законодавства (інкорпорація і кодифікація)

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ДЖЕРЕЛ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

2.1 Види джерел адміністративного права

2.2 Конституція України, як важливе джерело адміністративного права

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми дослідження.Питання джерел права завжди були актуальними для адміністративного права, оскільки ця галузь (на відміну від інших матеріальних) не має єдиного кодифікованого акту, у якому б містились норми галузі. Адміністративно-правові норми знаходяться у нормативних актах, які приймаються парламентом, президентом, урядом, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, адміністраціями державних підприємств, установ, організацій. Джерелами адміністративного права є і міжнародно-правові угоди України, які ратифіковані Верховною Радою України, міжнародні акти, визнані Україною, якщо вони регулюють адміністративно-правові відносини.

Головним конституційним завданням діяльності органів держави тепер є забезпечення прав і свобод особи та громадянина, що потребує оновлення всієї правової системи, приведення її у відповідність до норм Основного Закону, правил та принципів міжнародного співтовариства. У цьому процесі важливим є реформування публічних галузей права, серед яких чільне місце належить адміністративному, оскільки його нормами безпосередньо регулюються питання реалізації завдань і функцій держави.

Метою курсової роботи єопрацювання поняття “джерела адміністративного права України”, системи та особливостей правових актів, які містять у собі загальнообов'язкові правила поведінки у галузі державного управління, теорії та практики нормотворчої діяльності.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

- з'ясувати поняттята значення джерел адміністративного права;

- проаналізувати основні форми систематизації адміністративного законодавства (інкорпорація і кодифікація);

- розглянути види джерел адміністративного права;

- дослідити Конституцію України, як важливе джерело адміністративного права.

Об'єктом дослідження курсової роботи єпоняття, система джерел адміністративного права, їх особливості, проблеми узгодженості і підпорядкованості юридичних актів, які містять у собі адміністративно-правові норми. адміністративний право законодавство

Предметом дослідження курсової роботи є теоретичні та методологічні проблеми суспільних відносин, пов'язаних з підготовкою, прийняттям, дією та оновленням зовнішніх форм виразу адміністративно-правових норм.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі наукові методи дослідження як формальний, аналіз. Формальний метод дозволив визначити поняття джерел адміністративного права. За допомогою аналізу були розглянуті види джерел.

Стан наукової розробки. Питання джерел адміністративного права у правовій науці розглядались у наукових працях І. Потапенка, Р. Тополевського, В. Курила, Ю. Шемшученка та інших, що дало можливість оцінити стан досліджуваної теми і відтворити цілісну картину того, що було зроблено.

Структура курсової роботи. Курсова робота складаєтьсязі вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи 26 сторінок. Список використаних джерел містить 21 найменування.



РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕНЯ ДЖЕРЕЛ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

1.1 Поняття та значення джерел адміністративного права

Питання джерел адміністративного права є одним з ключових у теорії цієї галузі права. Воно висвітлюється у кожному підручнику, посібнику з адміністративного права, проте поряд із цим, досі немає спільного підходу до його розуміння. У науковій літературі є чимало думок щодо визначення сутності та поняття джерел адміністративного права, неоднаково визначається система його джерел. Це, своєю чергою, підтверджує факт відсутності єдиної доктринальної концепції джерел адміністративного права. Визначення джерел адміністративного права має не лише важливе теоретичне значення, але й практичне у сфері правотворчості, правозастосування та правотлумачної діяльності.

Досліджуючи джерела адміністративного права, практично будь-який дослідник стикається з рядом проблем, від вирішення яких залежить всебічність та об'єктивність його дослідження. Враховуючи те, що адміністративне право базується на постулатах загальної теорії права, головною з цих проблем, на нашу думку, є визначення загального поняття «джерело права», яке потім можна буде брати за основу при конструюванні поняття «джерела адміністративного права» [1, с. 76].

Звернення до фахової монографічної літератури дає можливість говорити про те, що питання джерел права були і залишаються актуальними. Їх дослідженням займались як представники загальної теорії права, так і представники інших галузей. Але варто звернути увагу на те, що до сьогоднішнього часу сприйняття поняття «джерела права» різними вченими є неоднозначним. Навіть враховуючи те, що термін «джерело прва» відноситься до ключових у понятійному апараті теорії права і відображає найбільш суттєві зв'язки та відносини реальної дійсності та пізнання, поверхове знайомство з використанням цього терміну в юридичній літературі (як в теорії права, так і в галузевих юридичних науках) дає підставу для зазначеного нами твердження. Особливо показовою в цьому відношенні є позиція видатного теоретика права С.Ф. Кечекяна. На його думку, саме поняття джерела права належить до кола найбільш неясних у теорії права. Немає не лише загальноприйнятого його визначення, спірним є навіть значення, в якому вживається словосполучення «джерело права» [2, с. 3-25].

Різне сприйняття поняття «джерело права» пов'язане з різним мовним вживанням, за допомогою якого визначається дана правова категорія. Так, Т.В. Гурова підкреслює, що поняття джерела права повинно розглядатися в науці з урахуванням положень лексикології про полісемію (багатозначність) більшості слів природної мови, яка справляє істотний вплив на формування понятійного апарату теорії держави і права, оскільки мова правової науки є похідною від природної (розмовної) мови. Лексична полісемія загальновживаного слова «джерело», запозиченого правознавцями з розмовної мови й поміщеного в контекст правової науки, об'єктивно зумовила багатозначність терміну «джерело права», який активно використовується в юриспруденції [3, с. 10].

Враховуючи це, є об'єктивна необхідність звернення до довідкової літератури.

Аналіз наведених значень слова «джерело» дає підстави стверджувати, що в юриспруденції (а також і в інших гуманітарних науках, наприклад, історії, філософії тощо) використовуються всі його значення, за винятком першого, що вживається для позначення природного водотоку. Отже, поряд з загальновживаним розумінням слова «джерело» існують спеціальні, наукові його значення. Ретроспективний огляд наукових досліджень цієї, безумовно, фундаментальної правової категорії, показує, що саме навколо різних аспектів розвитку зазначених її розумінь і зосереджувались спроби визначення й побудови цілісної теоретичної концепції джерел права.

На сучасному етапі розвитку юридичної науки наукова дискусія з приводу джерел права, що носить характер переважно термінологічної, привела до того, що більшість авторів стала додавати до поняття «джерело права» різні характеристики: в юридичному значенні, в спеціальному, в широкому, у вузькому, у формальному розумінні тощо. Досить значного поширення в науковій літературі набуло вживання терміну «джерело права» лише в формальному (формально-юридичному) значенні, для чого часто використовуваним є словосполучення «джерела (форми) права».

На думку О.Ф. Скакун, слід виділяти загально-соціальні та спеціально-соціальні джерела права. Загально-соціальні джерела права - це економічні, соціальні, політичні, культурні, які породжують виникнення правових норм. Спеціально-соціальними, юридичними джерелами права є нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародно-правовий акт, котрі виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм [4, с. 334].

Вказану позицію поділяють і інші українські теоретики держави та права. Зокрема, автори посібника «Теорія держави та права» за загальною редакцією С.Л. Лисенкова, В.В. Копейчикова зазначають, що термін «джерело» використовують у двох аспектах соціальне (матеріальне) джерело права та юридичне. На розвиток цього положення наводиться класифікація джерел на:

1) соціально-правові джерела, у тому числі об'єктивні та суб'єктивні (матеріальні та ідеальні);

2) юридичні джерела (офіційні та неофіційні) [5, С. 191-192].

Поділ джерел права на загально-соціальні та спеціально-соціальні (юридичні) підтримує також Р.Б. Тополевский [6, С. 9-20].

З позитивістської позиції підходить до проблеми джерел права Н.М. Пархоменко. З'ясувавши основні ознаки джерел права у формально-юридичному розумінні, вона визначає джерело права як акти волевиявлення в суб'єктів правотворчості, що містять положення правових норм у письмовій формі або неписані нормативні факти, на основі яких виникають, змінюються та припиняються права та обов'язки суб'єктів правовідносин [7, с. 39].

Підводячи підсумок основних теоретичних поглядів на джерела права, слід зазначити, що, незважаючи на різноманітність запропонованих визначень і характеристик джерел права, всі вони, не забезпечуючи універсальної дефініції, розкривають ті чи інші аспекти досліджуваної категорії і мають право на існування. Проте в аспекті нашого дослідження все ж спробуємо визначитись з поняттям, яке будемо брати як основу для визначення поняття «джерела адміністративного права».

Спираючись на зазначене, під джерелами права розуміти систему зовнішніх форм, у яких містяться норми багаторазового застосування, що оформлюють загальні правила поведінки, чинні на території окремого державного чи міждержавного утворення, видані уповноваженим суб'єктом, доведені до відома всіх суб'єктів права й визнані ними, результатом застосування яких є виникнення, зміна та припинення правовідносин.

У той же час слід вказати на специфіку системи джерел права України, яка визначається характером історичного розвитку й формування українського права в рамках романо-германської правової сім'ї та впливом недавнього радянського соціалістичного минулого; урахуванням національних особливостей; інтенсивними змінами в структурі факторів правоутворення (первинних джерел права) та векторів їхньої дії; розширенням кола та оновленням регулятивного значення формально-юридичних джерел права у зв'язку з кардинальними соціально-економічними перетвореннями, що виражається, зокрема, у посиленні ролі міжнародних договорів, правових звичаїв (про що свідчить санкціонування їх низкою новітніх нормативно-правових актів та практика правозастосовчої діяльності), офіційному визнанні судового прецеденту (рішень Європейського суду з прав людини) джерелом права України при збереженні панування нормативно-правового акту, перш за все, закону; нарешті поглибленням і зміцненням субординаційності основних формально-юридичних джерел права, вдосконаленням їх ієрархічної структури та внутрішньої скоординованості.

При цьому тенденції розвитку як окремих видів джерел права, так і комплексів джерел галузей, підгалузей, інститутів права безпосередньо визначаються їх системно-функціональними зв'язками. На нашу думку, систему джерел права слід визначати як цілісну сукупність видів джерел, що утворюють у ній окремі родові підсистеми і функціонують (взаємодіють) під впливом зовнішніх факторів та внутрішніх закономірностей розвитку.

Взявши за основу зазначене стосовно загального поняття «джерела права» та системи джерел права, спробуємо визначити поняття «джерела адміністративного права». Звернення до фахової як навчальної, так і монографічної юридичної літератури свідчить, що на сьогодні існує досить велике різноманіття пошукуваного нами визначення.

На думку Д.Н. Бахраха, джерелами адміністративного права є акти державних та муніципальних органів, у яких містяться адміністративно-правові норми.

Ю.М. Старілов визначає джерела адміністративного права як зовнішні, конкретні форми його вираження, тобто нормативно-правові акти, що містять норми адміністративного права.

Як зовнішнє вираження адміністративно-правових норм, тобто юридичні акти різних державних органів, у яких містяться адміністративно-правові норми сприймає джерела адміністративного права Л.М. Рябцев. Інші автори вказують, що під джерелами адміністративного права можна розуміти форми «адміністративного правоутворення» та зовнішнього, структурного вираження адміністративно-правових норм [8, с. 52].

О.В. Константий, безпосередньо досліджуючи джерела адміністративного права, сприймає їх як зовнішні форми встановлення і виразу загальнообов'язкових правил поведінки, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері державного управління, акти правотворчості державних органів (законодавчих, виконавчих, судових, господарського управління), місцевих рад та їх виконкомів, а іноді громадських організацій (коли вони виконують функції виконавчої влади).

Безумовно, можна ще продовжувати наводити визначення, які надаються різними вченими, , усі дослідники акцентують увагу практично на одних і тих ознаках та характеристиках. Враховуючи це, цілком можливо визначити ознаки джерел адміністративного права.

Зокрема до них, на нашу думку, належить те, що джерела адміністративного права:

- це зовнішні форми вираження норм адміністративного права;

- містять норми адміністративного права;

- прийняті уповноваженими органами відповідно до їх компетенції;

- є актами правотворчості уповноважених органів;

- містять як матеріальні, так і процесуальні норми;

- переважну більшість становлять підзаконні нормативно-правові акти, що мають відповідати актам вищої юридичної сили.

Враховуючи виділені ознаки, вважаємо за можливе джерела адміністративного права визначити як систему зовнішніх форм вираження норм адміністративного права, що об'єктивуються у нормативно-правових актів уповноважених органів, які прийняті відповідно до їх компетенції і є результатом їх правотворчості.

Надана дефініція, як уявляється, відповідає сучасним реаліям та може бути покладена в основу подальших досліджень суті та змісту джерел адміністративного права України [1].

Отже, визначення поняття джерел адміністративного права, вважаємо за необхідне підкреслити, що під ним варто розуміти не лише форму зовнішнього вираження і закріплення адміністративно-правових норм, але й інших загальнообов'язкових регуляторів суспільних відносин в адміністративно-правовій сфері, на підставі яких норми адміністративного права виникають, змінюються, зупиняються та перестають діяти.

1.2 Основні форми систематизації адміністративного законодавства (інкорпорація і кодифікація)

Систематизація нормативно-правових актів - це упорядкування чинних нормативно-правових актів, приведення юридичних норм до єдиної, узгодженої системи.

У сучасних державах існує чимало нормативно-правових актів, прийнятих різними правотворчими органами. Якщо вчасно не займатися упорядкуванням цієї бази, у майбутньому можуть виникнути труднощі з використанням чинних норм права.

Крім того, систематизація проводиться з метою усунення суперечностей між нормативними актами, скасування тих, що припинили свою дію, забезпечення доступності законодавства для всіх громадян.

Адміністративне законодавство являє собою систему тісно взаємопов'язаних законодавчих актів, які регламентують відносини в галузі організації і функціонування державного управління, виконавчої влади, правового статусу суб'єктів управлінської діяльності, визначення адміністративно-правових режимів, реалізації адміністративного примусу [9].

Адміністративному законодавству належить чільне місце у правовій системі. Щодо чинного адміністративного законодавства слід відзначити:

- досі діє певна частина нормативно-правових актів, які прийняті ще за радянських часів;

- потребує приведення у відповідність до Конституції України той масив нормативно-правових актів, який прийнято у перші роки незалежності України;

- останнім часом розвиваються принципово нові державно-уп-равлінські явища, які потребують нормативного закріплення (інститути адміністративно-правових режимів, державної служби, адміністративної юстиції, адміністративних, управлінських послуг);

- адміністративно-правові норми містяться у численних нормативних актах загальнодержавного, відомчого та місцевого характеру, що ускладнює їх застосування.

Усе це вимагає перегляду змісту правового регулювання публічно-управлінської сфери, піднесення її на новий якісний рівень. Вирішальним засобом на цьому шляху є систематизація адміністра­тивного законодавства.

Взагалі під систематизацією законодавства розуміється впорядкування і вдосконалення чинних нормативно-правових актів шляхом їх опрацювання, перегляду і викладу в певному порядку у формі збірників (довідників) актів (предметних, системно-предметних, хронологічних та ін.) чи зведених кодифікаційних актів. Систематизація законодав­ства є об'єктивно необхідним елементом правової політики держави, засобом зміцнення правової основи державного і громадського життя [10].

Основними формами систематизації законодавства, які відомі у законотворчій практиці та юридичній науці, є інкорпорація та кодифікація.

Інкорпорація являє собою зовнішнє опрацювання законодавства, облік і об'єднання діючих нормативно-правових актів у певному порядку -- за галуззю правового регулювання, роком видання, за алфавітом. Вона здійснюється заінтересованими органами, посадовими особами, науковими працівниками. Підготовлені ними інкорпоровані збірники не підлягають затвердженню.

Інкорпорація має за мету полегшити пошук нормативного матеріалу та проведення наукових досліджень у галузі права, сприяти ефективнішій підготовці фахівців-юристів. До інкорпорованих збірників може бути включене лише чинне законодавство, нормативні акти у них викладаються з усіма змінами на момент видання. Так, прикладом предметної інкорпорації адміністративного законодавства є збірник нормативних актів «Законодавство України про адміністративну відповідальність», який видано редакцією Бюлетеня законодавства і юридичної практики України у 1997 р.

Отже, інкорпорація законодавства -- це впорядкування нормативно-правового масиву шляхом його опрацювання і викладу у вигляді хро-нологічних, предметних, алфавітних збірників, її можна розглядати як підготовчу стадію для проведення кодифікації законодавства.

Кодифікація законодавства -- це складніша і досконаліша форма систематизації, яка передбачає переосмислення, творчу переробку і якісне поліпшення існуючого законодавства. Результатом виступає новий зведений акт кодифікаційного типу (кодекс, статут, положення), який комплексно врегульовує окрему галузь суспільних відносин, відзначається логічною послідовністю, чіткістю структури. Завдяки цьому вдосконалюється зміст адміністративно-правових норм, припиняється дія застарілих норм, заповнюються прогалини в адміністративно-правовому регулюванні, створюються передумови для значного підвищення його ефективності. Кодифікація завжди має офіційний характер, здійснюється державними органами, які мають відповідну компетенцію. Докладніше про кодифікацію адміністративного законодавства йдеться у наступному параграфі.

Кодифікація адміністративного законодавства не може бути суцільною. Адже адміністративне право, як вже зазначалося, регулює надзвичайно широке коло управлінських відносин. Його норми містяться у численних актах різної юридичної сили. Крім того, нормотворчість у державному управлінні характеризується високою динамічністю, частою появою нових норм, що ускладнює зміст та структуру правового матеріалу, обмежує можливість його кодифікації.

У зв'язку з цим упорядкування адміністративно-правових норм має здійснюватися шляхом поетапної кодифікації за окремими інститутами адміністративного права (за прикладом інституту адміністративної відповідальності) з наступною підготовкою та прийняттям Зводу адміністративного законодавства України.

Характерні риси кодифікації:

акт кодифікації має складну структуру і завжди значний за обсягом;

- предмет кодифікації визначається розподілом системи законодавства на галузі й інститути;

- кодифікація розрахована на створення більш стійких і стабільних норм з тривалим терміном дії;

- у кодифікованому акті містяться норми, що регулюють важливі, принципові питання громадського життя;

- кодифікований акт являє собою зведений акт, який регулює значну і досить широку сферу відносин [11].

У теорії права виділяють ще одну форму систематизації законодавства -- консолідацію, яка передбачає об'єднання виданих у різний час актів, що регулюють однорідні суспільні відносини, в один зведений нормативно-правовий акт, але без зміни їх змісту.

Вона є доцільною за умов, коли одні й ті самі питання, які врегульовано правильно і повно (нема необхідності змінювати нові норми права), містяться у багатьох розрізнених актах, що ускладнює їх застосування.

Консолідація має схожі риси як з інкорпорацією, так і з кодифікацією. Однак у теорії права ще недостатньо ґрунтовно висвітлено самостійне значення цієї форми систематизації законодавства.

З урахуванням потреби змістовного, тобто відповідно до нових суспільних потреб, оновлення українського адміністративного права і наявності значної кількості застарілих норм, теоретичної і практичної невирішеності багатьох питань адміністративно-правового регулювання говорити про доцільність консолідації адміністративного законодавства на сучасному етапі нема підстав.



РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ДЖЕРЕЛ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

2.1 Види джерел адміністративного права

Сучасна Україна переживає період процесу інтеграції до європейського правового простору. Цей процес супроводжується широкомасштабним реформуванням усієї правової системи. Це, зокрема, впливає і на оновлення вітчизняної адміністративно-правової доктрини. Саме тектонічні зміни в адміністративному праві актуалізують проблему систематизації джерел права цієї галузі. Так, у радянські та пострадянські часи, до системи джерел адміністративного права відносили лише акти правотворчості органів державної влади, які містять в собі адміністративно-правові норми. Водночас, в українській адміністративній науці коло джерел не вичерпується актами законодавства, а спостерігається тенденція до їх розширення за допомогою, так званих, «не законодавчих» джерел. Та до того ж, на теперішній час, немає єдиного підходу серед науковців щодо складових елементів системи джерел цієї фундаментальної галузі.

Усі без винятку сучасні правники погоджуються з тією думкою, що у нашій країні законодавство є першоджерелом. Тобто, нормативно-правові акти державних органів, у яких закріплені норми адміністративного права, відносяться до першої та найбільшої групи джерел сучасного адміністративного права. До цієї групи відносяться нормативні акти, які умовно розподілимо на три групи за ієрархічною системою:

- Конституція України вважається фундаментальним джерелом адміністративного права України, адже вона є Основним Законом України (у ст. 8 закріплений принцип верховенства права), слугує базою для появи нових джерел зазначеної галузі права. ЇЇ норми є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо на підставі Конституції України - гарантується[12].

- Закони займають основну за значущістю частину нормативно- правових актів в Україні, адже саме вони покликані регулювати найважливіші суспільні відносини. Важливе місце у системі джерел адміністративного права займає кодифікований акт - Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), основними завданнями якого є: охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильногододержання Конституції та законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством ( ст. 1 КУпАП) [13]. Також, до кодифікованих законів, що є джерелами адміністративного права, ми можемо віднести Кодекс адміністративного судочинства України (КАСУ), який визначає: юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства( ст. 1 КАСУ) [14]. Також, Митний Кодекс України, що визначає засади організації та здійснення митної справи в України, регулює: економічні, організаційні, правові, кадрові та соціальні аспекти діяльності митної служби України. Специфікою адміністративного права є регулювання широкого кола суспільних відносин. У зв'язку із цим, до джерел адміністративного права відносяться безліч законів. До найбільш актуальних законодавчих актів Верховної ради необхідно віднести: Закони України «Про Кабінет Міністрів», «Про об'єднання громадян», «Про звернення громадян», «Про державну службу», «Про місцеве самоврядування» та ін.

- Підзаконні юридичні акти, це - укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази центральних органів виконавчої влади, а також - акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, в яких містяться норми адміністративного права. На нашу думку, окрім нормативно-правових актів органів виконавчої влади, які містять адміністративні норми і є джерелами адміністративного права, необхідно розглянути акти керівників державних підприємств, об'єднань, установ і організацій. До таких актів ми можемо віднести: накази керівників, інструкції адміністрацій, статути, положення, правила внутрішнього розпорядку. Зазначені підзаконні нормативно-правові акти мають локальний характер, адже вони діють, зазвичай, лише в межах певного підприємства( об'єднання, установи, організації).

Стеценко С.Г., окрім вищезазначених актів чинного законодавства, до кола джерел адміністративного права також відносить міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України[15,с.38]. Безумовно, міжнародний договір є важливим джерелом адміністративного права. У системі норм національного законодавства, в «ієрархічній піраміді», це джерело знаходиться на наступній сходинці після Конституції України. В адміністративно-правовій сфері ці акти регулюють: правовий статус іноземців та осіб без громадянства, захист прав людини і громадянина, охорони природи, культурної спадщини, порядок перетину державного кордону, взаємодії прикордонних військ та митних служб суміжних держав, міжнародного сполучення, співробітництва у різних галузях народного господарства, боротьби із злочинністю.

Поряд з міжнародними договорами вважаємо доцільним розглянути і судову практику Європейського суду з прав людини. Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 року, та низку протоколів до неї, Україна визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини з питань тлумачення та застосування її положень. Цікавою є думка М.П. Орхіза: він зазначає, що в Європі фактично склалася норма звичаєвого міжнародного права, згідно з якою сукупність рішень Європейського суду з прав людини розглядається, як європейське прецедентне право в галузі захисту прав людини та основних свобод [16, с.104-105]. І хоча в Україні до тепер судовий прецедент не визнається джерелом адміністративного права у КАСУ вказано, що суд у вирішеннісправи застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст. 8). Окрім цього, згідно із законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», судам надається право застосувати у розгляді справ практику Європейського суду з прав людини, як джерело права (ст. 17) [17].

Нині у літературі можна зустріти обґрунтовану думку науковців про те, що норми міжнародних договорів, схвалених парламентом, не перестають бути нормами міжнародного права, вони не перетворюються на норми національного права. В. Є. Скоромаха стверджує, що: «Ставши частиною національного права України, відповідна норма договору не трансформується в нову національну норму, а реалізується самостійно, в окремих випадках разом із прийняттям внутрішньодержавним правовим актом». На підставі викладеного, вважаємо за доцільне міжнародні договори та практику Європейського суду з прав людини в системі джерел адміністративного права розглядати, як окремий вид міжнародних джерел адміністративного права.

Науковець Битяк Ю. П. до джерел адміністративного права відносить вищевказані джерела та рішення Конституційного Суду України, оскільки в результаті діяльності цього органу можуть тлумачитися або визнаватися такими, що не відповідають Конституції України (фактично скасовуватися) окремі адміністративно-правові норми [18, c. 54]. Колпаков В.К. також вважає, що до цієї системи доцільно відносити й акти судових органів[19; с. 166-167].

Незважаючи на те, що в українській правовій системі традиційно судові рішення не визнаються джерелом адміністративного права, щораз частіше сучасні науковці схильні до протилежного. Але є й противники цього. Так, на думку Н.М. Пархоменко, визнання судового прецеденту джерелом права може розбалансувати систему розподілу влади, що не відповідатиме основним засадам правової демократичної країни та суперечитиме існуючій сталій практиці державотворення та правотворення. Аналізуючи вищевикладене, до сучасної системи джерел національного адміністративного права, окрім нормативно-правових актів та міжнародних джерел, також можуть відноситися судові рішення національних судів. Але, варто зазначити, що суди жодним чином не можуть підміняти законодавчий орган.

Є дослідники, які сучасну систему джерел адміністративного права тлумачать в максимальному широкому сенсі. Наприклад, на думку В. І. Курило, до цієї системи ще також відносяться: адміністративно-правові концепції і доктрини, природне право та адміністративно-правові звичаї [20, с. 31].

Отже, здійснивши аналіз ряду робіт з цього питання, ми робимо висновок про те, що найбільш дискусійним та актуальним є питання щодо місця судових рішень в системі джерел адміністративного права. З одного боку, сучасні правники та науковці активно використовують рішення національних судів, як положення, що розкривають та тлумачать зміст права, а з іншого - ці рішення нормативно не визнаються джерелом національного адміністративного права.

2.2 Конституція України, як важливе джерело адміністративного права

Незважаючи на те, що конституційні норми відображають політику держави, конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її місце і роль у системі національного права України, її юридичну силу та особливості. На всі ці питання може дати відповідь висвітлення юридичних властивостей Конституції як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України є елементом системи нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права, оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час -- специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція -- основна галузь національного права і всієї правової системи України.

Особливою юридичною властивістю Конституції України є її правовий захист, метою якого є виключення можливості порушення та дотримання нормОсновного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими,фізичними і юридичними особами.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, посідає самостійне й особливе місце у правових системах сучасних демократичних держав. Від усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими рисами:

- особливим суб'єктом, який розробляє Основний Закон або від імені якоговін приймається (народ, парламент, установчі збори);

- всеосяжним об'єктом конституційного регулювання, тобто тією сфероюполітико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

- особливими юридичними властивостями: верховенством у системі права, вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення вконституцію змін і доповнень, спеціальними формами охорони конституції.

Отже, Конституція -- нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньонарод або від його імені відповідні органи державної влади, як правило -- парламент. Установчий характер Конституції виявляється у тому, що народ, як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом, як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті засади державного і суспільного устрою, які визначає народ [21].

Що стосується всеохоплюючого об'єкта конституційного регулювання, то він виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у специфіці тих політико-правових суспільних відносин, які він регулює і закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених вище, виявляютьсятакож у ролі Основного Закону як ядра всієї правової системи, а також в особливостях прийняття конституції, її перегляді та внесенні в її текст відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правовихактів) -- це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади устрою суспільства і держави, визначають суб'єктів влади, а також механізм її організації і здійснення [22].

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя група -- це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів, які «не замкнуті» на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція стимулює подальший розвиток і оновлення законодавства, приведення його у відповідність з Конституцією України.

Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь на питання про обсяг конституції і «конституційну мову». Як свідчить практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше, короткою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного мовою.

Конституція України, як і інші конституції цивілізованих країн, повинна виступати юридичним виразом обмеження державної влади. Саме Конституція визначає межі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний характер. Нормативний, свого роду загально-правовий характер Конституції ставить її в один ряд з іншими нормативними актами, особливо із законами, але не можна забувати про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин, регулювання яких у поточному законодавстві не спиралося б на Конституцію.

Різниця між Конституцією та іншими законами визначається, таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі. Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулюючих відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішенняконкретизується у галузевому законодавстві [21].



ВИСНОВКИ

Отже, джерела адміністративного права - це зовнішні норми вираження адміністративно-правових норм. Той факт, що адміністративне право регулює значну кількість суспільних відносин різноманітного обсягу й зумовлює чисельність джерел адміністративного права. Джерела адміністративного права, можна сказати, складають певну систему в якій можна виділити: -- Конституцію України; -- Кодекс про адміністративні правопорушення України; -- Кодекс адміністративного судочинства України. В Україні постійно спостерігається процес систематизації адміністративного законодавства. Систематизація - це упорядкування та удосконалення нормативного матеріалу, приведення його у певну систему. Систематизація здійснюється у двох формах: інкорпорація та кодифікація. Інкорпорація адміністративного законодавства - зовнішня обробка чинного та недіючого нормативно-правового матеріалу й розташування його в певному порядку. Кодифікація адміністративного законодавства - перегляд нормативно-правових актів з метою усунення протиріч між ними, створення нових правових актів, створення кодифікованих актів. Для адміністративного законодавства характерна часткова кодифікація, оскільки протягом довгого часу кодифікації підлягали лише адміністративно-деліктні норми.

У системі джерел адміністративного права Конституція та закони України відіграють провідну роль, оскільки, маючи вищу юридичну силу, вони є базою для появи нових джерел зазначеної галузі права.

Конституція України як джерело адміністративного права забезпечує діяльність органів виконавчої влади, місцевого самоврядування й, разом з тим, визначає способи захисту прав громадян від зловживань з боку владних структур. Так, у Основному Законі окреслено систему органів виконавчої влади, їх найважливіші повноваження, організацію діяльності, зовнішні форми правових актів тощо.



Список використаних джерел

1. Потапенко І. В. Щодо поняття «джерело адміністративного права» / І. В. Потапенко// Юридичний науковий електронний журнал. - 2014. - №5. - С. 76-80.

2. Кечекьян С.Ф. О Понятии источника права // Ученые записки: Труды юридического факультета. Ученые записки МГУ. Вып. 116, Кн. 2 - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1946. - С. 3-25.

3. Гурова Т.В. Актуальные проблемы теории источников права: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Киев, 2000. - 19 с.

4. Скакун О.Ф. Теорія государства и права: Учебник. - Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. - 691 с.

5. Теорія держави і права: навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копейчиков, С.Л. Лисенков та ін. За заг ред. С.Л. Лисенкова В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С.191-192

6. Тополевський Р.Б. Системні зв'язки юридичних джерел права: Автореф. Дис.. … канд.. юрид. наук: 12.00.01. / Х.: НУВС МВС України, 2004.

7. Джерела конституційного права України: монографія. / За наук. ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка, д.ю.н.- О.І. Ющик., - К.: Наукова думка, 2010. - 239 с

8. Адміністративне право: підручник / Ю.П. Битяк (кер. авт. колт.) ; за заг. Ред.. Ю.П. Битяка, В.М. Гаращука, В.В. Зуй. - 2-е вид., перероб. та допов. - Х: Право, 2012. - 656 с.

9. Алфьоров С. М., Ващенко С. В., Долгополова М. М., Купін А. П. Адміністративне право. Загальна частина. Навч. посіб. - К.: Центр учбової літера- тури, 2011. - 216 с.

10. Адміністративне право України. Академічний курс : Підручник. , у двох томах : Том 1. Загальна частина / Ред. колегія : В.Б. Авер'янов (галова). - К .: Видавництво "Юридична думка", 2004. - 584 с

11. Систематизація законодавства: поняття, мета та види [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://krjust.gov.ua/UserFiles/File/pravovyy/metod_5.pdf

12. Конституція України : Закон України : від 28.06.1996 р., № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30.

13. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984. - додаток до № 51 - ст. 1122

14. Кодекс адміністративного судочинства України. -Х.: Одіссей, 2014. - 168 с.

15. Стеценко С. Г. Адміністративне право України / С. Г. Стеценко. - К.: Атіка, 2007. - 624 с.

16. Орзих М. Ф. Современный конституционализм в Украине. Введение в украинское конституционное право: монография /М. Ф. Орзих, А. Р. Крусян. - К. : Алерта, 2006. - С. 104-105.

17. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України: від 23.02.2006 р., № 3477-IV

18. Адміністративне право: підручник / Ю.П. Битяк (кер.авт.кол.), В.М. Гаращук, В.В. Богуцький та ін..; за аг. Ред.. Ю.П. Битяк, В.М. Гаращука, В.В. Зуев. - Х.: Право, 2010. - 624 с

19. Колпаков В. К. Вступ до навчального курсу «Адміністративне право України» / В. К. Колпаков, Т. О. Коломоєць. - К.: Ін Юре, 2014. - 240 с

20. Курило В.І Про систему джерел адміністративного права України / В.І. Курило // Юридичний вісник. - 2009. - №2 (11) - С. 30-33

21. Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних занять з навчальної дисципліни “Адміністративне право” (галузь знань 08 “Право”, напрям підготовки 081 “Право”, перший (бакалаврський) освітній рівень) для студентів 2 курсу денної форми навчання / уклад.: Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук та ін. - Харків: Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого, 2016. - 101 с.

Размещено на Allbest.ru