Історико-теоретична характеристика релігійних та традиційних правових сімей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-теоретична характеристика релігійних та традиційних правових сімей

Письменна О.П.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії та теорії держави і права та адміністративного права Донецького національного університету імені Василя Стуса

Статтю присвячено аналізу сім'ї релігійно-традиційного права, релігійній правовій системі, заснованій на будь-якому віровченні, і традиційній правовій системі, заснованій на звичаєвому праві, аналізу поняття релігійних та традиційних правових сімей, визначенню їхнього змісту та структури дослідження, характеристиці особливостей функціонування релігійних і традиційних сімей в сучасному світі, особливостей структури релігійних і традиційних правових сімей.

Ключові слова: звичаєві правові сім'ї, релігійні правові сім'ї, традиційні правові сім'ї, мусульманське право, Коран.

Статья посвящена анализу семьи религиозно-традиционного права, религиозным правовым системам, основанным на любом вероучении, и традиционным правовым системам, основанным на обычном праве, анализу понятия религиозных и традиционных правовых семей, определению их содержания и структуры исследования, характеристике особенностей функционирования религиозных и традиционных семей в современном мире, особенностей структуры религиозных и традиционных правовых семей.

Ключевые слова: обычные правовые семьи, религиозные правовые семьи, традиционные правовые семьи, мусульманское право, Коран.

Historical and theoretical characteristics of religious and traditional legal families

The article is devoted to the analysis of the family of religious-traditional law, religious legal systems based on any doctrine, and traditional legal systems based on customary law, the concept of religious and traditional legal families, to determine their content and structure of research, to characterize the peculiarities of the functioning of religious and traditional families in the modern world, especially the structure of religious and traditional legal families.

Key words: customary legal families, religious legal families, traditional legal families, Muslim law, Koran.

Постановка проблеми. Релігійно-традиційна правова сім'я - це сукупність або релігійних правових систем держав, що базуються на віровченнях, або традиційних правових систем держав, що ґрунтуються на звичаєвому праві, пристосованому до нових національних відносин.

До релігійних правових систем зараховують: мусульманське право, іудейське право, індуське право, канонічне право християнської релігії. До традиційних правових систем належать: японське право, далекосхідне право, звичаєве право окремих держав Африки, Азії, Океанії.

Мусульманське право базується на зобов'язаннях мусульман перед Аллахом та іншими ісламістами, викладених в Корані, а також на санкціях за порушення цих зобов'язань.

Стан опрацювання цієї проблематики представлений сучасними дослідженнями тлумачення релігійних та традиційних правових сімей у працях Р Давида, Н.О. Крашенинникова, К. Цвайгерта і X. Кетца Г Лібесни, Д. Кларка, А.Х. Саїдова і Дж. Меррімена.

Метою статті є аналіз сім'ї релігійно-традиційного права, поняття релігійних і традиційних правових сімей, визначення їхнього змісту та структури дослідження, характеристика особливостей структури та функціонування релігійних і традиційних сімей в сучасному світі.

Виклад основного матеріалу. Джерела мусульманського права: Коран - слово Аллаха, книга, що містить як загальні релігійно-моральні положення, так і конкретні правила поведінки мусульман, які виникли під час розв'язання пророком Мухаммедом конкретних конфліктів або в результаті його відповіді на запитання; сунна - тлумачення положень Корану у вигляді прикладів із життя Мухаммеда для керівництва віруючими власними діями; іджма - узгоджене тлумачення юристами ісламу Корану і суни для вирішення питань, що не відображені в цих джерелах; кіяс - рішення за аналогією відповідно до нових суспільних відносин.

Іудейське право - право єврейського народу. Основними джерелами є: вчення Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон; Мішна; Мндрашим; Барайти; Єрусалимський та Вавилонський талмуди.

Індуське право - сукупність релігійних, моральних і правових норм, основою яких є індуїзм. Джерела права: веди - ідейні принципи індуського права; смрити - коментарі вед, зібрання висловлювань видатних людей; правові звичаї - правила поведінки для кожної касти.

Канонічне право - сукупність канонів (правових рішень), які встановлені на християнських церковних зборах, а також постанови Папи Римського в католицькій церкві. Канонічне право поєднує моральні й корпоративні правила поведінки і визнається законом за підтримки відповідної держави (наприклад, Ватикану).

Традиційне японське право - сукупність моральних, релігійних і правових норм, що склалися на основі філософії Давнього Китаю, звичаїв власного народу, рецепції романо-германського й американського права. Значну роль під час вирішення юридичних справ відіграють норми «гірі», що передбачають примирення сторін до звернення в судові інстанції.

Далекосхідне звичаєве право базується на філософських ученнях конфуція про гармонічну поведінку людей. Основні джерела правової поведінки: норми-традиції (ритуали), етичні норми, норми-звичаї, норми права. релігійний традиційний правовий сім'я

Звичаєве право держав Африки, Азії, Океанії - сукупність правил поведінки, що склалися на основі норм-звичаїв протягом тривалого часу, а також норм права колоніальних держав. Звичаєве право має в основному неписаний характер і передається поколіннями. воно захищає інтереси спільноти, а не окремої людини. Спірні питання здебільшого розглядаються, не доходячи до офіційних судів.

Непорушною основою мусульманського права є коран. він виступає як головна священна книга мусульман, що містить у собі збори різних проповідей, обрядових і юридичних установлень, молитов, заклинань, усілякого роду повчальних розповідей і притч, виголошених Мухаммедом у Мецці й Медині. Зміст корану становлять висловлювання Аллаха своєму пророкові й посланцю Мухаммеду [2, с. 176].

У науковій літературі стосовно мусульманського права цілком виправдано вказується на обмежений характер аналогії. За допомогою судження за аналогією найчастіше можна знайти рішення, виходячи з існуючих норм права, лише стосовно даного окремого випадку. Однак не можна сподіватися пристосувати за допомогою цього методу всю систему мусульманського права до сучасності. до того ж слід зазначити, що подібне завдання ніколи не ставилося і не могло ставитися богословами і юристами, виходячи з релігійно-догматичної основи даної правової системи. Мусульманське право «не хоче бути відображенням дійсності. Це, швидше, світло, яке повинно вести віруючих до релігійного ідеалу, оскільки часто вони не бачать потрібного напрямку. Ідея пристосування права до еволюції фактів зовсім чужа цій системі» [3, с. 131].

Відповідно до теорії мусульманського права держава в особі суверена-монарха, або ж у більш пізній час - парламенту, не може творити право, законодавствувати. Суверен в ісламістському розумінні є не паном, а слугою права. Мусульманське право створюється лише самим Аллахом і його посланцем і пророком Мухаммедом. Що ж стосується суверена, то він, слідуючи праву, видає лише адміністративні акти і стежить за правильним здійсненням правосуддя [1, с. 156].

Сказане повною мірою відноситься до ранніх етапів становлення і розвитку мусульманського права. Збереглося безліч документальних матеріалів, які свідчать про повну обумовленість і підпорядкованість нормотворчої та судової діяльності вимогам шаріату, тобто зводу мусульманських правових і теологічних нормативів, проголошених ісламом «вічним і незмінним» плодом божественних установлень.

Суверен або володар у мусульманському світі завжди мав величезну владу. видавані їм акти завжди мали величезне для життя країни значення. Але всі його акти і дії ніколи не повинні були грубо порушувати традиції та вимоги ісламу або суперечити їм.

Суд також здійснювався в рамках вимог і на основі загальновизнаних канонів ісламу. теоретично він вершився ім'ям або від імені Аллаха, практично ж - спеціально обраним особою (каді), якому володар доручав виконання судових функцій.

Незважаючи на те, що інститут суддівства вважався дуже важливим у суспільстві та грав у мусуль-манському світі величезну роль, відношення серед населення до нього і до самої суддівської посади не завжди було однозначним.

У «Книзі про суддів», яка дійшла до нас з X ст., йдеться, наприклад, про те, що, з одного боку, суддівська посада - справа Божа, вона підносить людину, обіцяє йому шану і повагу. Бути суддею - значить виконувати релігійний борг по відношенню до громади віруючих. А з іншого боку, суддівська посада викликає в людей сум'яття і страх, виконання її сприймається ними як справжнє «випробування і нещастя» [2, с. 178].

Вважалося, що, прийнявши посаду, людина вступає на дуже небезпечний шлях, бо вона може допустити прорахунок у своїх діях, зробити неправий вчинок (оскільки знання істини належить тільки Аллаху), проявити зарозумілість і пихатість або ж опинитися замішаною в хабарництві. За все це, згідно з ісламськими канонами, її очікує в «майбутньому житті» суворе покарання.

На ранніх і на більш пізніх стадіях розвитку суспільства мусульманські судді керувалися переважно релігійними канонами, тлумаченнями вчених-бого- словів, але аж ніяк не іншими джерелами права, вклю-чаючи закони. Останні, в сучасному їх розумінні, як акти, видані вищими органами державної влади, довгий час взагалі не визнавалися в мусульманському праві. Однак теорія та практика застосування мусульманського права не відкидала будь-якого роду регламенти, угоди та звичаї. Строго кажучи, вони не входили і не входять у зміст мусульманського права, знаходяться якби поруч, поза цього права. Але навіть за такого положення справ все вони і, в першу чергу, широко поширений звичай, зовсім не засуджуються і не відкидаються правом. Мусульманське право, - констатує у зв'язку з цим Р. Давид, - займає по відношенню до звичаїв позицію, «схожу зі ставленням нашого західного права до застереження полюбовної або світової угод, які в деяких випадках визнаються суддею». Зацікавленим особам дозволено в таких випадках організовувати їх відносини і регулювати свої розбіжності без втручання права [5, с. 180].

Не всі звичаї однаково сприймаються і освячуються мусульманським правом, деякі з них категорично відкидаються їм. Однак ті, які узгоджуються з ним, фактично розширюють сферу його застосування та доповнюють його. У числі такого роду звичаїв можна назвати: звичаї, що стосуються розмірів та способів виплати приданого; звичаї, які засуджують поряд з мусульманським правом необгрунтоване збагачення або отримання «фінансових переваг без взаємної винагороди»; звичаї, що регулюють спільне використання різними землевласниками одних і тих же водних джерел та інше.

Поряд з визнаними звичаями важливе практичне значення для функціонування мусульманського права та його фактичного пристосування до дійсності, що змінюється, мають угоди. Як і звичаї, вони не є джерелами права, проте відіграють важливу роль в його еволюції.

Зміни в мусульманському праві в бік його пристосування до мінливих умов вироблялися не тільки за допомогою актів суверена, звичаїв та угод, але й за допомогою так званих юридичних стратагем і фікцій. Суть їх полягає в тому, щоб з огляду на сформовані у правозастосовчій практиці багатьох мусульманських країн традиції враховувати насамперед букву, а не дух закону, зовнішні обставини розглянутих справ, а не спонукальні мотиви, обходити за допомогою будь-яких прийомів і застережень діючі норми мусульманського права. Так, наприклад, заборонну норму на оренду землі обходять, не порушуючи законодавства, шляхом заміни її на дозволений законом договір товариства. Заборонений Кораном інститут лихварства, заборона видачі позики «під відсоток» обходиться шляхом обмежувального тлумачення кола осіб, на який він поширюється. Стверджується, що ця заборона поширюється лише на приватних осіб, але не на банки та інші відповідні інститути [2, с. 164]. Будь-які заборонні та обмежувальні норми в мусульманському праві обходяться також за допомогою обліку та використання тієї обставини, що дане право, в основі якого лежать положення і догми ісламу, поширюється лише на мусульман. наприклад, заборона на договір страхування між мусульманами обходиться шляхом укладення його мусульманином з немусульманином.

Існування численних шляхів і прийомів обходу канонів мусульманського права, використання для цього звичаїв, угод та інших форм з усією очевидністю свідчить про те, що реальне життя завжди було і залишається набагато складнішім, ніж воно представляється в етичних, релігійних або юридичних догмах. невипадковим тому є той факт, що ні в одній країні мусульманського права, в тому числі в арабських країнах, де панівною релігією традиційно був і залишається іслам, дана правова система ніколи не існувала в чистому вигляді, а завжди доповнювалася і змінювалася за допомогою звичаїв, договорів, угод, адміністративних рішень та інших актів, що містять позитивні норми.

Для того, щоб глибше зрозуміти, чи діють у країнах ісламу правові системи, й уникнути непорозуміння в даному питанні, вітчизняні та зарубіжні вчені-юристи виходять з того, що не слід змішувати мусульманське (релігійне) право з позитивним правом, з позитивними правовими системами мусульманських країн. Необхідно розрізняти два близьких, але далеко не ідентичних поняття: «мусульманське право» і «право окремо взятих мусульманських країн». Вони існують не тільки в теорії, але й в реальному житті кожної мусульманської країни, бо так само, як у християнських та інших країнах, в ісламі громадянське суспільство ніколи не змішується з релігійною спільнотою і живе переважно за своїми писаними і неписаними законами, аж ніяк не тільки за релігійними канонами.

Відзначаючи цю обставину, Рене Давид цілком резонно зауважує, що громадянське суспільство в мусульманських країнах «завжди живе під владою звичаїв чи законів», які, безумовно, спиралися взагалі на принципи мусульманського права і відводили їм серйозну роль. Однак у різні епохи в певних країнах і з певних питань вони водночас могли відходити від ортодоксальних положень і входити в протиріччя з принципами і нормами релігійного мусульманського права. Навіть тоді, коли мусульманське право було найвищим авторитетом, далеко не всі його елементи мали однакове практичне значення [1, с. 234].

В існуючій суміші правових, моральних і релігійних положень та норм, що складають мусульманське право, завжди були і є положення юридичного порядку, приписи певної поведінки, норми моральної дисципліни. Виходячи з цього, слід завжди відрізняти реальність від утопії, існуючі правові норми і дійсні результати юридичної життя - від химер, створених уявою теологів. Почасти в силу цієї причини мусульманське право сприймалося найчастіше «лише частково, як корпус права».

Рене Давид розподіляє всі існуючі у світі національні правові системи на наступні групи - правові сім'ї: романо-германську, англосаксонську правову сім'ю, соціалістичну правову сім'ю, мусульманську правову систему; ті, що розглядаються як окремі правові сім'ї: індуське право, іудейське право, а також правові системи країн Далекого Сходу і країн Африки.

Дещо іншої думки щодо питання про конкретні види критеріїв класифікації правових систем і гру-пування їх у правові сім'ї дотримуються компаративісти Дж. Меррімен і Д. Кларк. Використовуючи як критерій класифікації правових систем правові традиції, автори доходять висновку про те, що в сучасному світі існують три основні правові сім'ї - цивільне, загальне і соціалістичне право та інші правові сім'ї, що знаходяться в Азії, Африці та на Близькому Сході [2, с. 144].

Г Лібесни оперує на такі критерії, як правова свідомість, традиції і звичаї народів тієї чи іншої країни. Оперуючи даними критерієм, автор виділяє лише дві групи основних правових систем - континентальне (цивільне) право і загальне право [7, с. 145].

К. Цвайгерт і Х. Кетц для класифікації правових систем взяли поняття «правовий стиль», що враховує п'ять факторів: 1) походження і еволюція правової системи, 2) своєрідність юридичного мислення;

3) специфічні правові інститути; 4) природа джерел права і способи їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.

На цій основі К. Цвайгерт розрізняє вісім «правових кіл»: романський, германський, скандинавський, англо-американський, соціалістичний, право ісламу, індуське право, далекосхідне право [4, с. 39].

А.Х. Саїдов вважає, що для виділення основних правових сімей найбільш суттєвими є наступні критерії: 1) історичний генезис правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи - провідні правові інститути й галузі права. На основі цих трьох взаємопов'язаних критеріїв він виділяє такі основні правові сім'ї: романо-германську, соціалістичну, загального права, скандинавську, латиноамериканську, мусульманську, індуську, далекосхідну [5, с. 553].

Правова система - це сукупність взятих у масштабі однієї або декількох країн, на певному відрізку часу, взаємопов'язаних між собою правових явищ: позитивного права і його принципів, правосвідомості, джерел права, діяльності людей та організацій, що мають правове значення.

Під правовою сім'єю розуміється сукупність національних правових систем, що володіють певною спільністю характерних ознак і відмінних рис, що виявляються як у порядку їх формування, так і в процесі регулюючого впливу на суспільні відносини.

Традиційно виділяють наступні основні правові сім'ї:

1. Континентальна, або романо-германська правова сім'я;

2. Англосаксонська правова сім'я (сім'я загального права);

3. Релігійні правові сім'ї (мусульманська, іудейська, християнська, індуїстська правові підсистеми);

4. Зазвичай традиційні правові сім'ї;

5. Соціалістична (радянська) правова сім'я;

Релігійний тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі релігійного тексту як основного джерела права, котре являє собою тісне переплетення релігійних, юридичних, моральних, міфічних приписів, визнаних державою.

До релігійних правових систем зараховують: мусульманське право, іудейське право, індуське право, канонічне право християнської релігії. до традиційних правових систем належать: японське право, далекосхідне право, звичаєве право окремих держав Африки, Азії, Океанії.

Релігійний тип правових систем складається з великих груп, об'єднаних внутрішньою подібністю (мусульманська, індуїстська, іудейська, християнська).

Мусульманське право базується на зобов'язаннях мусульман перед Аллахом та іншими ісламістами, що викладено в Корані, а також на санкціях за порушення цих зобов'язань.

Іудейське право - право єврейського народу. основними джерелами є: вчення тора, отримане

Мойсеєм на горі Сіон; Мішна; Мндрашим; Барайти; Єрусалимський та Вавилонський талмуди.

Індуське право - сукупність релігійних, моральних і правових норм, основою яких є індуїзм. Джерела права: веди - ідейні принципи індуського права; смрити - коментарі вед, зібрання висловлювань видатних людей; правові звичаї -- правила поведінки для кожної касти.

Канонічне право - сукупність канонів (правових рішень), які встановлені на християнських церковних зборах, а також постанови Папи Римського в католицькій церкві. Канонічне право поєднує моральні й корпоративні правила поведінки і визнається законом за підтримки відповідної держави (наприклад, ватикану).

Основні ознаки релігійного типу (сім'ї) правових систем:

1) релігійна норма домінує в соціальному регулюванні, оскільки основним творцем усього сущого, зокрема права, визнається Бог;

2) правова норма є частиною релігійної, становить з релігійною нормою синкретичну єдність, не відділена від неї, а також від моральних та інших соціальних норм;

3) релігійно-правова норма міститься у священних книгах, які є основним джерелом права (у мусульман - Коран, Сунна, іджма, кияс; в індусів - піастри (Артхашастра) тощо; в іудеїв - Тора (Старий Заповіт), талмуд);

4) релігійно-правова норма застосовується в громаді (мусульманській, індуїстській, іудейській), що тривалий час зберігалася, і, як правило, не використовується за її межами;

5) чільне місце в системі джерел права посідає доктрина, що міститься у працях (трактатах) вче- них-богословів і правознавців та спрямована на конкретизацію тлумачених релігійно-правових першоджерел - її покладено в основу конкретних рішень; у мусульманському праві є різноманіття напрямів тлумачення, так званих «толків» - ханіфітський, ханбалістський та ін.; в індуїстському - тлумачення релігійних текстів філософами і правознавцями містяться в коментарях до дхармашастр, які зазвичай санкціонувалися державою;

6) закон (нормативно-правовий акт) визнається вторинним джерелом, права, але чимало його норм зазнали впливу релігії, тобто право, яке історично освячене релігією і звичаєм, поєднується із сучасними правовими приписами законів і підзаконних актів;

7) право структуроване своєрідно - немає поділу на приватне і публічне право, а галузевий принцип поділу норм не є адекватним структурі романо- германського права (галузь, підгалузь, інститут, норма). Наприклад, у мусульманському праві є такі галузі права: «право особистого статусу» (його провідні інститути - шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення родини, обов'язок щодо виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності тощо), деліктне право, цивільне право, яке регулює цивільно-правові відносини, забезпечує захист п'яти основних цінностей ісламу: релігії, життя, розуму, продовження роду, власності;

8) право здебільшого формувалося як система обов'язків і заборон, на відміну від правових систем романо-германського і англо-американського типів, де переважають дозволи;

9) різний ступінь впливу права колишніх метрополій на трансформацію правових систем країн Арабського Сходу, Індії, Ізраїлю та ін. Правові системи релігійного типу, хоч і найменш піддаються зовнішньому впливу, проте вони не є «нерухомими», не застигли у своєму первозданному вигляді, поро-дженому особливостями розвитку і географічного положення. В разі збереження наступності з минулою правовою культурою вони під впливом романо-гер- манського й англо-американського типів правових систем внесли чимало нововведень у національне право, змінили його структуру, врегулювали суспільні відносини на рівні законодавства, визнали норму права як важливий еталон поведінки тощо [6, с. 456].

Традиційний тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі традицій як основних джерел права, котрі становлять тісне переплетення моральних, звичаєво-общинних, міфічних, релігійних, юридичних норм, визнаних державою.

Далекосхідну групу становлять правові системи Китаю, Гонконгу, Японії, Бірми, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Малайзії. Китай і Японія виділяються специфікою морально-ідеологічного підходу до права, що вплинув на правові системи інших країн сходу.

Африканську групу становлять правові системи країн Африки і Мадагаскару (Мальгаська Республіка), що розвиваються. сьогодні на Африканському континенті налічується понад 50 незалежних держав, що мають різний ступінь економічного, політичного і соціокультурного розвитку.

Основні загальні ознаки традиційного типу (сім'ї) правових систем:

1) домінуючими, тобто такими, що мають пріоритет перед правовими нормами, є традиції - моральні норми (в китайському і японському праві) і норми- звичаї (в африканському праві), тобто норми, які зде-більшого мають неписаний характер;

2) правові норми, не віддиференційовані від інших соціальних норм (моральних, звичаєво- общинних, релігійних та ін.), які широко використовуються;

3) традиції і звичаї застосовуються в громаді завдяки тривалому збереженню общинного устрою (особливо в африканському праві);

4) особа розглядається в контексті груп, до яких вона входить, а групи функціонують на принципах ієрархічності й одноголосності - правові рішення приймаються за абсолютної або відносної більшості;

5) право здебільшого формується як система обов'язків і заборон, на відміну від правових систем романо-германського і англо-американського типів, де переважають дозволи;

6) у конфліктних ситуаціях застосовуються примирливі процедури на основі традицій (за допомогою жерців, старійшин тощо), тобто використовуються традиції позасудового вирішення спорів;

7) зберігається вплив права колишніх метрополій на розвиток правових систем (в африканському праві): вплив романо-германського права - в Алжирі, Конго, Марокко, Сенегалі, Тунісі та ін.; вплив англійського права - в Нігерії, Судані, Танзанії та ін.;

8) закон (нормативно-правовий акт) визнається вторинним джерелом права, а судовий прецедент не набуває значення джерела права;

9) традиційні (моральні і звичаєві) норми протиставляються приписам законів та інших нормативних актів держави.

Висновки. Отже, розглянувши основні правові системи світу, можна зробити висновок, що правова система - це вся правова дієвість національної держави, а правова сім'я - це сукупність національних правових систем, які мають загальні ознаки та риси.

Визначити правову систему можна як наукову категорію, що дає багатовимірне відображення правової дійсності конкретної держави на її ідеологічному, нормативному, інституціональному та соціологічному рівнях. Або як сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих юридичних засобів, що забезпечують правове регулювання суспільних відносин і виражають якісний стан правової організації того чи іншого суспільства.

Існують численні точки зору і підходи до визначення критеріїв класифікації правових систем і виділення різних видів правових сімей. Звести різні точки зору і підходи щодо даного питання до спільного знаменника не є можливим. У реальному житті немає закінченої правової та іншої будь-якої класифікації і будь-яка правова сім'я з неминучістю матиме не абсолютний, а відносний характер.

Заслуговує на особливу увагу класифікація правових сімей, дана Р. Давидом. Вона заснована на поєд-нанні двох критеріїв: ідеології, яка включає релігію, філософію, економічні й соціальні структури, і юри-дичної техніки, що включають як основну складову частину джерела права.

Дещо іншої думки щодо питання про конкретні види критеріїв класифікації правових систем і гру-пування їх у правові сім'ї дотримуються компаративісти Дж. Меррімен і Д. Кларк. Використовуючи як критерій класифікації правових систем правові традиції, автори доходять висновку, що в сучасному світі існують три основні правові сім'ї - цивільне, загальне і соціалістичне право та інші правові сім'ї, що знаходяться в Азії, Африці і на Близькому Сході. Г. Лібесни оперує на такі критерії, як правова свідомість, традиції і звичаї народів тієї чи іншої країни. К. Цвайгерт і Х. Кетц для класифікації правових систем взяли поняття «правовий стиль», що враховує п'ять факторів: 1) походження і еволюцію правової системи, 2) своєрідність юридичного мислення; 3) специфічні правові інститути; 4) природу джерел права і способи їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.

А.Х. Саїдов вважає, що для виділення основних правових сімей найбільш суттєвими є наступні критерії: 1) історичний генезис правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи - провідні правові інститути й галузі права.

Американський дослідник порівняльного правознавства К. Осакве висунув теорію, згідно з якою правові системи класифікуються на трьох рівнях і за різними критеріями. На першому рівні макро- класифікації за критерієм релігійної орієнтації релігійні правові системи обмежуються від нере- лігійних. До основних релігійних правових систем відносяться мусульманське (ісламське) право, єврейське (іудейське) право, канонічне право католицької церкви й індуське право. На другому рівні макрокласифікації нерелігійні правові системи за критерієм праворозуміння і ролі права в суспільстві поділяються на дві основні правові традиції - західну і позазахідну. На рівні мікрокласифікації за ознаками: правовий стиль, філософія процесу-ального права, інфраструктура права, архітектура судової системи західне право поділяється на три правові сім'ї: романо-германську, англо-американ- ську і скандинавську

Р. Давид висунув ідею трихотомії - виділення трьох основних сімей: романо-германської, англо-саксонської, і соціалістичної. До них примикає інший юридичний світ, який отримав назву «релігійні та традиційні системи».

Не намагаючись охопити всі правові сім'ї, що існують в сучасному світі, стаємо на розгляді лише деяких, найбільш поширених і найбільш значущих з них.

Говорячи про родину релігійно-традиційного права, можна зробити висновок, що напрям і глибина впливу мусульманського права на сучасні правові системи тієї чи іншої країни обумовлені досягнутим нею рівнем економічного та культурного розвитку.

Структура мусульманського права своєрідна. Тут склалися інші принципи інтеграції релігійних право-вих норм у зв'язку з розколом самого ісламу на дві основні течії - сунітську та шиїтську. Відповідно, правові школи розділилися на дві течії. У результаті, пристосовуючись до конкретних історичних умов у різних країнах, мусульманське право фактично втратило свою цілісність.

Поряд з поділом на різні течії та школи в мусульманському праві спостерігається інтеграція однорідних норм у певні блоки, що нагадують галузі права в романо-германській правовій сім'ї.

Незважаючи на значний вплив на мусульманське право європейських правових систем, воно буде, мабуть, ще довго залишатися самостійною правовою сім'єю, що визначає поведінку сотень мільйонів людей у всіх регіонах світу.

Список використаних джерел

1. Давид Р «Основні правові системи сучасності». М.: Міжнародні відносини, 1998. 358 с.

2. Кнапп В. Великі системи права в сучасному світі. Порівняльне правознавство. М.: Зерцало-М, 1978. 326 с.

3. Саїдов А.Х. Теорія держави і права; за ред. В.С. Нерсесянца. М.: Зерцало-М, 2002. 569 с.

4. Загальна теорія права і держави: підручник / за ред. В.В. Лазарєва. М.: Зерцало-М, 1994. 496 с.

5. Правові системи світу. Єкатеринбург: Справа, 1995. 433 с.

6. Саїдов А.Х. Порівняльне правознавство і юридична географія світу. М.: Зерцало-М, 1993. 629 с.

Размещено на Allbest.ru