Теоретико-методологічні підходи до визначення національного, міжнародного та європейського правопорядкуТеоретико-методологічні підходи до визначення національного, міжнародного та європейського правопорядку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національної академії внутрішніх справ

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО, МІЖНАРОДНОГО ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВОПОРЯДКУ

Білас Андрій Іванович

Розуміння права як функціонуючої комунікативної системи пов'язується з визначенням його мети - створення такого суспільного порядку, суб'єкти якого задовольняють власні інтереси шляхом реалізації суб'єктивних прав та обов'язків. Суспільний порядок при цьому розуміється як система суспільних відносин, заснована на сукупності соціальних норм як засобів їх упорядкування і розвитку. Він забезпечує соціалізацію людини, наділяючи її можливістю спілкуватися за певними правилами з іншими суб'єктами. Багатоаспектність суспільного порядку обумовлює функціонування у його складі різноманітних типів порядку. Невід'ємною частиною суспільного порядку є правопорядок, який, у свою чергу, є результатом дії права.

Не дивлячись на те, що категорія „правопорядок” широко використовується в діючому законодавстві, сучасна наука ще не відпрацювала її єдиного поняття. Одні автори визначають правопорядок як різновид суспільного порядку, що утворюється під впливом права [1, с. 346.], інші характеризують його як засновану на праві та законності організацію суспільного життя чи як об'єктивно обумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та врегульованіс- тю системою правових відносин [2, с. 222]. Відомий дослідник проблем правопорядку академік В.В.Борисов визначає правопорядок як об'єктивно зумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та впорядкованістю системи правових зв'язків [3, с. 563]. Характеризує і цю категорію як засноване на праві упорядкування суспільних відносин, що є результатом здійснення принципів законності та відображається у правомірній поведінці їх учасників [4, с. 385]. Академік Ю.С.Шемшученко характеризує правопорядок як суспільні відносини, засновані на праві [5, с. 696.].

Правопорядок - це правовий стан суспільних відносин, що забезпечує їх стабільність, упорядкованість та охорону шляхом фактичної реалізації правових норм і вимог законності.

Природа правопорядку та його сутнісна характеристика пов'язується з визначенням основних ознак цієї категорії:

• це результат свідомої, раціональної, вольової діяльності як окремих соціальних суб'єктів, так і держави;

• засіб забезпечення і результат правової самоорганізації суспільства;

• правопорядок підтримується і забезпечується державою;

• він існує у режимі законності;

• підставою правопорядку є правові норми, вміщені у правові тексти;

• змістом правопорядку є правомірна поведінка суб'єктів, що використовують надані права та виконують покладені обов'язки;

• є результатом реалізації правових норм;

• забезпечує необхідні умови щодо здійснення суб'єктами наданих прав;

• засновується на своєчасному та усвідомленому виконанні обов'язків.

Вказані ознаки характеризують правопорядок як юридичну категорію. Однак, він має і практичне призначення, що визначається у процесі аналізу функцій. У процесі їх дослідження виявляються напрямки його взаємодії з оточуючою дійсністю, визначається його місце серед елементів правової системи суспільства, характеризуються внутрішні зв'язки між елементами структури правопорядку.

Забезпечення надійного, усталеного і справедливого правопорядку вирішальною мірою залежить від правильного відбору правових засобів, які, якщо вони найбільше відповідають природі суспільних відносин, позитивно сприймаються індивідами, соціальними групами і суспільством в цілому. Зазначене свідчить, що правові відносини «напряму» впливають на сам процес становлення правового порядку, що дало міцний поштовх доктринальній традиції у вітчизняній юриспруденції визначати його саме через «генетичну» залежність від правовідносин.

Категорія «правопорядок», і як наукова величина, і як практично значуща, є базовою і невід'ємною складовою системи правових категорій, які відображають сутнісні характеристики правового життя сучасного суспільства. Будь-яке правове поняття чи правова категорія так чи інакше відображає результати правового досвіду, який склався протягом визначеного історичного часу у відповідних соціально-культурних і правових умовах.

Особливого обговорення ця проблема заслуговує з огляду на те, що правова дійсність, а, відповідно, і система правових категорій, які її відображають, мають не тільки національний, локальний чи регіональний характер, а й, значною мірою, глобальний, тобто являється результатом загальнолюдського розвитку і досвіду. Правова категорія - це не тільки відбиток правової дійсності, але і перетворююче розуміння правової реальності, оскільки усвідомлення людини виступає важливим фактором формування цієї реальності.

Самобутність категорії «правопорядок» полягає у тому, що це базове поняття, як і норма права, форма (джерело) права, система права, правові відносини, законність, належить до загальних (тобто до тих, які мають найвищу ступінь узагальнення) в теорії права [6, с. 17-18].

Правопорядок охоплює ті сфери відносин між людьми, які пов'язані з важливими цінностями для людини і суспільства в цілому: життя, здоров'я, свобода, власність й ін. Забезпечення упорядкованості відносин між людьми на основі правових принципів складає передумову безпечного буття, задоволення важливих людських потреб. Стан правопорядку виступає певним фоном, своєрідним правовим кліматом, в умовах якого протікає життя окремих людей і всього суспільства. Відсутність правопорядку, хаос і безпорядки протягом тривалого часу деформують життя людей [7].

Наприклад, у період війн, міжнаціональних конфліктів страждає укладений порядок життєдіяльності людей, різко знижується досягнута суспільством якість життя, руйнується духовна сфера життєдіяльності. Негативні результати відображаються на свідомості декількох поколінь людей, а їх подолання, повернення до нормальних цивілізованих відносин займає багато десятиліть.

Разом із тим правопорядок - завершальний етап всіх правових процесів і процедур. Він «поглинає» все те, що виходить із найрізноманітніших правових явищ, які виступають у якості інтегративних величин.

При такій трансформації вони втрачають свою якість, передаючи правопорядку багато зі своїх ознак, взаємодіюча сукупність яких формує його (правопорядку) нову якість. Зазначена обставина слугує прикладом прояву переходу кількісних характеристик правових явищ у якісні, що обумовлює складний системний характер правопорядку. Таким чином, правовий порядок - це правовий результат, якого потребує суспільство і діюча в його інтересах державна влада, яка використовує для його забезпечення різноманітні прийоми і засоби. Проте більше всього зацікавлено в правопорядку саме суспільство, для якого суспільний порядок, і його важлива складова - упорядкованість правової сфери - є найбільш сприятливою умовою розвитку соціального потенціалу.

Це і складає суспільний ефект, у якому об'єктивні потреби суспільного життя переплітаються із суб'єктивною діяльністю людей щодо встановлення і підтримання необхідного правопорядку.

Будучи категорією загального рівня, правопорядок одночасно відноситься у науці до двох найбільш значних типологічних рівнів теорії права - структурного і функціонального.

Поєднання в рамках одного поняття більше ніж двох аспектів аналізу однієї системи чи підсистеми суспільства - явище рідкісне, яке свідчить у ряді випадків про те, що це поняття є не тільки соціальним, але і соцієтальним. Тобто таким, яке відображає не просто відокремлену групу явищ і процесів, а виражає у своєму змісті те, що стосується соціуму в цілому, не залежно від його конкретних форм і станів. До таких процесів і явищ відноситься все те, що забезпечує і сприяє інтеграції соціуму як цілого, від нього залежать основи життєдіяльності і навіть самого існування суспільства. Багатофункціональність конкретного феномену є одним з проявів того, що він є соцієтальним, тобто забезпечує життєдіяльність суспільства як цілого [8, с. 23]. Неважко помітити, що соцієтальність правопорядку тісним чином пов'язана з правовими відносинами, у яких, власне, і концентрується інституційність правових зв'язків між суб'єктами права і забезпечується задоволення суспільних потреб у правових комунікаціях. поліцейський правопорядок законний

Ще одним важливим аспектом теорії правового порядку слід визнати «наявність» правових відносин у його дефініціях. Представлені в науковій і навчальній літературі численні і різноманітні визначення правового порядку відкривають у цій категорії такі властивості і сторони, які виявляють багатоаспектність правопорядку і його зв'язків з практично всіма соціально-правовими явищами. При цьому правовідносини в тому чи іншому аспекті відображаються багатьма авторами як неодмінний компонент чи фактор правового упорядкування суспільного життя.

Для розуміння правопорядку в сучасному трактуванні, - запевняє Н.М. Оніщен- ко, - важливо те, що він, як цілісне явище пов'язаний із сукупністю урегульованих правом суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності людей. Своє відображення він отримує, по-перше, на рівні системи права, по-друге, у визначених галузях права, які регулюють однорідні відносини, по- третє, конкретній правовій галузі, яка бере участь у регулюванні однопорядкових суспільних відносин [9, с. 143].

П. М. Рабінович визначає правовий порядок як режим (стан) упорядкування, організованості суспільних відносин, який складається в умовах законності [10, с. 130].

О.Ф. Скакун розуміє правопорядок як стан (режим) правової упорядкованості (урегу- льованості узгодженості) системи суспільних відносин, яка складається в умовах реалізації законності, тобто це атмосфера нормального правового життя, яка установлюється в результаті точного і повного здійснення приписів правових норм (використання прав, виконання обов'язків, дотримання заборон) всіма суб'єктами права [11, с.669]. Такий підхід розділяє більшість авторів в Україні наукових публікацій з проблематики правопорядку (але нечисленні), і в навчальній літературі.

Підтримуючи акцентовані авторами такі дефініції, значимість правових відносин для формування і функціонування правопорядку, разом із тим не можна не побачити і тієї обставини, що нерідко така позиція означає ототожнення правопорядку із «системою правовідносин». Такий підхід позбавляє правопорядок власної «субстанції»: система правових відносин не може бути одночасно «самою собою» і «чимось іншим». Це, у підсумку, може означати заперечення правового порядку як самостійного, самодостатнього правового феномену, що поширюється на інші правові явища (правові відносини, правомірна поведінка і т.д.), що принципово не узгоджується з усталеними у вітчизняному правознавстві позиціями.

Розуміння правопорядку в українській юридичній літературі (частково в науковій, але більше в навчальній) може бути охарактеризовано як таке, що зберігає риси домінуючого нормативного (позитивістського) підходу до інтерпретації даного явища, яке було властиво ідеологізованій його концепції у радянській юриспруденції. Найбільш очевидною ознакою такого підходу є визнання правопорядку результатом (наслідком) законності. Таке тлумачення правопорядку з позицій сучасного праворозуміння не тільки етатизує цей загальносоціальний правовий феномен, але і зводить його до рівня наслідків (результатів) окремого правового принципу, і, відповідно, спрощує саму проблематику формування і забезпечення правопорядку в суспільстві. Подолання таких позицій у доктринальній, професійній, компетентній і повсякденній правосвідомості повинно складати одне з важливих завдань сучасного правознавства.

У сучасній юридичній науці обґрунтовується можливість виокремлення трьох основних функцій правопорядку: взаємодії з оточуючим середовищем; зміцнення внутрішніх відносин і зв'язків; забезпечення вдосконалення правопорядку тощо.

Аналіз правопорядку зумовлює необхідність його визначення як системного утворення, що характеризується наявністю взаємодіючих елементів, які мають своєрідні властивості, співвідносяться між собою на основі статичної та динамічної упорядкованості. Елементи правопорядку характеризуються відносною залежністю, автономністю, підсистемністю. Наявність структури характеризує правопорядок як якісно цілісну категорію, що має зовнішні зв'язки, які забезпечують взаємодію з оточуючим середовищем та внутрішні зв'язки, що забезпечують взаємодію структурних елементів правопорядку. Їх упорядкованість має юридичні характеристики, засновується на нормативності та притаманна всім елементам правопорядку.

Елементами структури правопорядку є: правова структура суспільства, правові відносини та зв'язки, атрибутивні елементи правопорядку виявляються в упорядкуванні елементів структури. Наявність трьохрівневої структури правопорядку забезпечує його стійкість та стабільність, що характеризує його як монолітне утворення.

Як бачимо, правопорядок - це стан суспільного життя, де усі унормовані суспільні відносини ґрунтуються на діючій у даному суспільстві системі права та обумовлюються інтересами як громадянського суспільства, так і держави. Доктринальні погляди на правопорядок і практика правового регулювання суспільних відносин не завжди збігаються. Саме тому для встановлення відмінностей між правопорядком de jure та правопорядком de facto, крім класично визначених ознак правопорядку, необхідно також враховувати рівень праворозуміння щодо сутності правопорядку в суспільстві та належний рівень правової культури суспільства.

Іншу категорію «міжнародний правопорядок» можна визначити як такий порядок відносин, який функціонує на основі норм та принципів міжнародного права для регламентації правовідносин між його суб'єктами. Даний правопорядок є універсальним.

Міжнародний правопорядок як міжнародно-правове явище не співпадає змістовно з такими поняттями, як «світовий порядок» та «світовий правопорядок». «Світовий порядок» представляє собою геополітичну категорію, що відображає методи та засоби політичного регулювання міжнародних відносин у рамках глобалізованої світової спільноти. Разом з тим, використовуючи міжнародно-правовий інструментарій, світовий порядок може виступити як спосіб організації та трансформації міжнародного правопорядку.

«Світовий правопорядок» за своїм змістовним наповненням стоїть ближче до категорії міжнародний правопорядок, однак також з ним не співпадає. На відміну від міжнародного правопорядку, світовий правопорядок побудований не на принципах міжнародного права, а на загальних принципах права, притаманних основним правовим системам сучасності. Таким чином, світовий правопорядок є категорією не міжнародно-правовою, а глобального права.

У літературі зазначається, що є спроби виявлення новітньої тенденції розвитку міжнародного права - фрагментації, яка відбувається у тому числі через його регі- оналізацію та проявляється у прагненні суб'єктів міжнародного права досягти географічних винятків з універсальних норм міжнародного права. Свідченням цієї тенденції стала поява нових міжнародних правопорядків. Ця тенденція посилюється глибокою економічною інтеграцією держав, що призводить до виникнення такого феномену міжнародно-правової реальності, як регіональний правопорядок.

При цьому найбільшою регіоналізацією характеризується право Європейського Союзу, яке стало основою для виникнення та розвитку правопорядку ЄС. Обґрунтовано, що за своєю правовою природою ЄС є такою регіональною інтеграційною структурою, яка сформувала фрагментований міжнародно-правовий простір і міжнародну регіональну правову систему, встановивши на їх основі специфічний правопорядок, що поступово поширюється на весь регіон. Існування такого правопорядку дозволяє більш ефективно, послідовно та справедливо реалізовувати відповідні норми.

Важливо з'ясувати природу, сутність і основні риси європейського правопорядку, визначено його ціннісні характеристики. Тобто «європейський правопорядок - це міжнародний регіональний правопорядок, що формується у міжнародних регіональних правовідносинах з огляду на певну однорідність відповідних інтересів та суб'єктів». В основі європейського правопорядку лежать спільні європейські цінності, які виступають системоутворюючим елементом даного правопорядку.

При цьому виділяється у розумінні європейського правопорядку senso stricto та senso lato. Під senso stricto слід розуміти правопорядок, сформований у рамках ЄС, тоді як senso lato - це правопорядок, який сформований у Європі під впливом та у рамках діяльності, передусім, Ради Європи та ОБСЄ [12].

Для дослідження європейського правопорядку як міжнародно-правового феномену доцільно використовувати інтегративні підходи, що дозволяють методологічно пояснити природу самого правопорядку як результату зближення різних концепцій права, визначити закономірності його розвитку на сучасному етапі та змоделювати його майбутнє. Це дозволяє довести, що в основі європейського правопорядку лежать ідеї та принципи, які поступово розвиваються в інституціоналізовану систему норм і стають основним регулятором відносин у рамках конкретного об'єднання.

Розкриваючи співвідношення категорії європейського правопорядку з іншими правовими категоріями, зокрема, варто встановити, що правова система стає правовою основою для формування європейського правопорядку, європейський простір - правовим середовищем, у якому він встановлюється, розвивається та підтримується; європейське право виступає його основним регулятором; європейське праворозуміння та правова культура - засобами посилення ефективності функціонування. Останні, з точки зору концепції інтегративного права, поєднують у собі всі сутнісні правові характеристики та форми прояву права у соціумі.

На території Європи спостерігається тенденція до зближення загального і континентального права. Цей процес позначився і на формуванні європейської правової системи, яка переважно увібрала риси романо-германської, але водночас набула певних ознак англосаксонської правової сім'ї. Це стало основною передумовою формування європейського правопорядку наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття.