Відповідальність за невиконання судового рішення в історії кримінального права

Аналіз відповідальності за невиконання судового рішення в історії кримінального права. Тенденції застосування норм, які забезпечували охорону судових актів у пам'ятках кримінального законодавства. Визначення в історичному аспекті видів судових рішень.

Рубрика Государство и право
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 04.12.2018
Размер файла 27,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відповідальність за невиконання судового рішення в історії кримінального права

Підхід до розуміння імперативності та необхідності неухильного виконання судових рішень став результатом еволюційного розвитку вітчизняного кримінального законодавства. Історичний екскурс встановлення кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення надасть змогу ознайомитись із тенденцією використання відповідних норм, та, в свою чергу, визначити недоліки нормотворчої діяльності законодавця, оптимальність рівня криміналізації, необхідності декриміналізації відповідних діянь. Також таке дослідження допоможе з'ясувати на якому етапі розвитку кримінального законодавства вперше з'явилися відповідальність за невиконання судового рішення.

Питання регламентації відповідальності за невиконання судового рішення в історії кримінального права, піднімались у кримінально-правовій літературі, як правило, в межах опрацювання того чи іншого злочину. Аналіз історичних джерел, в частині забезпечення кримінально- правової охорони судових актів, став об'єктом розгляду лише поодиноких авторів. Так, В.А. Головчук досліджував ґенезу розвитку інституту кримінальної відповідальності за порушення порядку виконання судових рішень [1]. Однак автор оминув своєю увагою такі визначні пам'ятки вітчизняного та російського кримінального права як Литовські Статути, Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р., Судебники 1497 р. 1550 р., Соборне Уложення 1649 р., Статут про покарання, що накладаються мировими суддями 1864 року.

Натомість, Л.Г. Бандоля досліджував відповідальність за невиконання судового рішення, взявши за основу лише статтю, яка регламентує кримінально-правову заборону ухилення від відбування покарання у виді випраних робіт [2]. Проте ніхто з авторів не досліджував комплексно відповідальність за невиконання судового рішення в історії кримінального права з урахуванням усіх статей, які забезпечують охорону судових актів у пам'ятках кримінального права.

Тому основними завданнями цієї статті є дослідження історичних аспектів розвитку кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення.

В одній із найдавніших пам'яток вітчизняного права - Руській Правді - не встановлювалась кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення. Загалом, судові органи як особливі державні структури в Київський Русі не існували. Водночас, суд за Часів Київської Русі відбувався і серед судових органів, перш за все, можна виділити суд общини, як найбільш давній судовий орган, але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Великий князь судив або сам, або через посадників, тіунів, волостелів та їхніх помічників. Форма, в якій виносилось судове рішення, була усною. Судове рішення виконували різноманітні княжі агенти і вірники, мечники та ін. [3].

І хоча в статтях «Руської Правди» не знаходимо положень, які б підтверджували існування кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду, однак як в Короткій (ст. 33), так і в Розширеній (ст. 78) редакції містилися норми, що встановлювали відповідальність за самовільне застосування покарання без суду до осіб, що підпадали під князівську юрисдикцію: «Если без княжеского распоряжения будут истязать смерда, то (платить) 3 гривны за обиду, а за (истязание) огнищанина, тиуна и мечника - 12 гривен»; «если смерд истязает смерда без княжеского распоряжения, то (платить) 3 гривны штрафа, а за истязание гривну денег, если истязает огнищанина, то (платить) 12 гривен штрафа и за истязание гривну» [4, 112, 130].

Правові норми Руської Правди, незважаючи на розпад Київської Русі, продовжували діяти у Галицько-Волинському князівстві. Однак в середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Основна частина політично роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. У зв'язку із цим правові норми, що діяли на західноукраїнських землях теж зазнали певних змін.

Так, у результаті еволюційного розвитку державно-правових інститутів на кінець XIV ст. на території України сформувалася система судів, яка складалася із центральних, місцевих і спеціальних судів [5]. Зокрема, в одній із пам'яток російського права - Судебнику Казимира (1468 р.), не була встановлена кримінальна відповідальність за невиконання рішення суду, однак у ст. 9-11 Судебника визначено порядок ведення судочинства, межі компетенції суду щодо певних категорій осіб, а в ст. 12 безпосередньо вказується на те, що вирок щодо винної особи має бути обов'язково виконаний, а у випадку самовільної зміни передбаченого вироком покарання сам виконавець такого покарання підлягає відповідальності за його невиконання: «А коли злодію винесуть вирок, то до чого його прирекли, [так] і карати по його діяннях. А кому татя видадуть, а той не схоче його покарати, а схоче з нього сплату отримати, а його відпустити, або до себе у неволю взяти, і на те буде доказ, той вже право порушив, і нам із Пани-Радою нашою Великого князівства Литовського про те порадившись, винести йому вирок і покарати, як заслужив. А до злодія милості не треба»[6, 50].

С.Г. Ковальова зазначає, що існування такого положення у Судебнику було обумовлено тим, що для феодального права характерним є погляд на злочин, як на приватну справу між винуватим і потерпілим. Прояви приватноправового ставлення до злочину були настільки сильними у литовсько-руському суспільстві, що законодавець вважав за потрібне зазначити: пан не може замінити кару звичними способами: обернути винуватого селянина на невільного - холопа чи челядина, замінити покарання грошовою компенсацією тощо. Феодал, який порушив дану норму, сам вчинив процесуальне правопорушення і підлягає суду великого князя і Пани-Ради [6, 80-81].

Таким чином у Судебнику було констатовано, що особа, яка не виконала визначене судом покарання сама вважалася злочинцем і заслуговувала на покарання. Ця норма цілком відповідала впливу римського права, відповідно до основних положень якого нікого не можна звільнити від відповідальності за правопорушення та погані вчинки не повинні залишатися безкарними, бо безкарність є постійним заохоченням злочинців. Дана норма була внесена до Статуту Великого князівства Литовського 1529 року (розд. ХІІІ, арт. 6 і 25).

Судебник Казимира не був всебічною кодифікацією права, а тому на зміну йому приходять Литовські Статути 1529, 1566 та 1588 рр. Значну увагу у всіх трьох Литовських статутах було приділено системі правосуддя та порядку ведення судочинства, зокрема і встановлювалася відповідальність за невиконання судових вимог [7]. Зокрема, у артикулі 12 розділі IV Статуту 1566 року (артикулі 22 розділу IV Статуту 1588 року) встановлювалася відповідальність за неявку в суд за викликом без поважних на те причин: «Уставуемъ тежъ, хто бы будучы позванъ на першыхъ рокохъ не сталъ, и причины слушное нестанья своего у суду не опов^далъ; таковый маеть сторон на другихъ рокохъ, первей нижли у судъ уступитъ, заплатити нестаного копу грошей, а суду дванадцать грошей, то естъ судьи осмъ грошей а подсудку чотыри грошы»[8, 447; 8, 300]. Водночас, у жодному із Статутів 1529, 1566 та 1588 років не було норми про встановлення відповідальності за невиконання рішення суду. Відсутність такого положення наштовхує на думку, що рішення суду виконувалися безпосередньо у суді, а тому не виникало необхідності передбачати кримінальну відповідальність за такі діяння.

Для періоду другої половини XVI ст. - середини XVII ст. в Росії характерним було існування доволі складної системи управління. Суд і надалі залишався невідокремленим від адміністративних органів, але попри це значно ускладнився процес розподілу функцій між судами. Варто відзначити, що розвиток судових органів і обумовив розвиток системи злочинів проти правосуддя. Це знайшло своє відображення в Соборному Уложенні 1649 року: по-перше була зроблена спроба узгодити кримінально-правові та процесуальні норми в межах глави Х «О суде» і по-друге, сформульована тенденція до розмежування кримінального і цивільного судових проваджень.

Таким чином Соборне Уложення 1649 року стало першим нормативно-правовим актом, що вміщував систематизовані норми практично усіх існуючих на той час галузей права. Не винятком стало і врегулювання діяльності судів: визначався порядок звернення до суду, порядок розгляду справ, винесення рішень тощо (Глава Х «Про суд»). Попри це, кримінальна відповідальність за невиконання рішення суду так і не встановлювалась. Однак передбачалась відповідальність за винесення завідомо неправдивого рішення суду у ст. 5 Глави Х «Про суд»: «А будет который боярин или околничей, или думной человек, или дияк, или иной какой судья, исца или ответчика по посулом, или по дружбе, или по недружбе правого обвинит, а виноватого оправит, а сыщется про то допряма, на тех судьях взяти исцов иск втрое, и отдати исцу, да и пошлины и пересуд и правой десяток възяти на государя на них же...» [9, 102].

Таким чином у Соборному Уложенні 1649 року містилися норми, які забезпечували охорону судових актів. Однак ці норми мали доволі казуїстичний характер, та й узагалі, не всі судові рішення були захищені кримінально-правовими засобами.

Однак, Соборне Уложення діяло не на всій території України. Наприкінці XVIII ст. майже усі західноукраїнські землі (Галичина, Північна Буковина і Закарпаття) опинилися під владою Австрії, а тому на їх території набув поширення новий, Австрійський кримінальний кодекс, прийнятий у 1787 р. [7].

В нормативно-правових актах, які діяли на території західноукраїнських земель у період Австрійського панування (1772-1918 рр.) також є згадки про порядок здійснення правосуддя. В § 53 Угорського кримінального уложення про злочини і проступки 1879 р. було вперше передбачено можливість заміни одного покарання іншим у разі неможливості його виконання згідно з рішенням суду. Так, у вирокові, яким накладався штраф, одночасно, на випадок не внесення суми штрафу, встановлювався термін позбавлення волі. При цьому грошове стягнення в розмірі від одного до десяти гульденів вважалося рівним одному дню позбавлення волі [10, 411-412]. Така практика існує і у чинній редакції Кримінального кодексу України, однак навряд чи можна вважати її досить вдалою, адже заміна найм'якішого із покарань - найсуворішим є невиправданою. Таке положення закону свідчить про прагнення законодавця ще раз підкреслити - елітні верстви населення можуть заплатити, а нижчі верстви будуть змушені відбувати покарання у місцях позбавлення волі.

Диференціація судової системи сприяла появі нових складів злочинів, що посягають на інтереси правосуддя. В Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. (далі - Уложенні) законодавець вперше виділив правосуддя як самостійний об'єкт кримінально-правової охорони. Разом з тим ідея об'єднання всіх норм про посягання на правосуддя в одній главі Уложення його укладачами не було реалізовано у повній мірі. Багато злочинів, спрямованих проти діяльності суду або органів і осіб, які сприяють здійсненню правосуддя, були розкидані у різних главах. Наприклад, помістивши такі діяння як винесення неправосудного, умисного або помилкового рішення, постанови чи вироку, незаконне звільнення від покарання або призначення необґрунтовано м'якого покарання в главу «Про неправосуддя», законодавець не відніс до них неприйняття належних заходів щодо своєчасного розслідування кримінальних справ, порушення правил кримінального провадження. Дана тенденція торкнулася і нормативної заборони щодо невиконання вироку суду засудженою особою. Так, ст. 364 Уложення, яка передбачала відповідальність за невиконання або неналежне виконання судових рішень, що набрали чинності, була поміщена не в Розділ V «Про злочини і проступки, що вчинені на державній чи суспільній службі» Глави V «Про неправосуддя», а в Розділ IV «Про злочини і проступки проти порядку управління». Суб'єктом даного злочину було визнано посадову особу. Покарання за такі діяння залежало від суб'єктивних ознак: якщо воно вчинялося з легковажності, то розглядалося як кримінальний проступок - особа відмовлялася від посади або звільнялася зі служби, якщо ж доводилася наявність умислу, то особа посилалася в Томську або Тобольську губернії з укладенням від двох до трьох років або засуджувалась до позбавлення всіх прав і засилалась в Сибір на поселення.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. передбачало відповідальність за опір виконанню судових ухвал або інших постанов і розпоряджень влади, встановлених урядом, а рівно і законним діям чиновника у відправленні його посади, коли вони були вчинені не багатьма, а лише двома або трьома людьми, або навіть і одним, але зі зброєю і з використанням якого-небудь з його боку насильства (ст. 291) [11, 242].

В Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (у редакції 1885 р.) з'явились нормативні заборони невиконання вимог вироку суду. Водночас, можна цілком правомірно констатувати, що вказане Уложення ще не до кінця розмежовувало такі об'єкти, як правосуддя та інтереси державної служби.

Певна демократизація кримінального законодавства відбулася із затвердженням Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями від 20 листопада 1864 року (далі - Статут). Перш за все у ньому відповідальність передбачалася лише за ті проступки, перелік яких містився у Статуті, і лише за наявності вини [10, 282]. Судячи із того, які покарання можуть накладатися мировими суддями (ст.1 Статуту), за своїм характером такі правопорушення були незлочинними, адже най- суворішим із покарань було ув'язнення в тюрмі не більше одного року та більш м'які покарання [13, 395].

У ст.ст. 29, 30 Глави ІІ «Про проступки проти порядку управління» Статуту встановлювалась відповідальність за невиконання законних розпоряджень, вимог або постанов урядової і поліцейської влади... винні підлягають грошовому штрафу не більше п'ятнадцяти рублів [13, 398]. Водночас, у коментарі до цієї статті зазначено, що не підлягали покаранню за ст. 29 особи, які не виконували рішення суду чи ті, що ухилялися від явки в поліцію. Для притягнення до відповідальності за цією статтею було необхідно, щоб відповідні приписи та вимоги були законними, не виходили за межі повноважень органу чи службової особи, які їх пред'являють, а також щоб вони були виражені у належному порядку [13, 432].

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року та Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, містили норми матеріального права, а тому виникла необхідність у прийнятті акта, який би містив норми процесуального права. Таким актом став Статут кримінального судочинства. Статут кримінального судочинства був фактично уніфікованим законодавчим актом, що регулював діяльність суду щодо розгляду та вирішення справ. Так, у главі Х «Про виконання вироків у ст. 183 було зазначено, що «Вироки мирового судді виконуються ним самим.» [14, 137138]. Окрім цього, в Статуті було передбачено інститут приводу засудженого у випадку його неявки в суд за допомогою поліції (тобто встановлювалась не кримінальна відповідальність, як це було до цього, а застосовувався примусовий привід). Також за несплату штрафу встановлювалась не відповідальність, а визначався порядок його стягнення - у ст. 189 Статуту визначався порядок стягнення несплаченого засудженим штрафу - за допомогою виданих мировими суддями виконавчими листами органам поліції [14, 138].

Значний внесок у розвиток кримінального законодавства здійснило Кримінальну уложення 1903 р. У цьому документі відбилася тенденція до збільшення норм, які охороняли діяльність судових органів. Норми про злочини, які сучасний законодавець відніс до злочинів проти правосуддя, були розміщені в Главі 37 «Про злочинні діяння по службі державній і суспільній». Одна з них передбачала відповідальність службовців за невиконання ухвал, рішень або вироків суду [15, 317-320]. Вказаний акт містив досить широкий перелік суб'єктів, відповідальних за невиконання судових рішень.

У грудні 1919 року в Росії приймаються «Керівні начала з кримінального права РСФРР», які 4 серпня 1920 року офіційно були введені в дію на території України [5]. Цей нормативний акт був побудований на принципі доцільності застосування покарання, який протиставлявся принципу законності. Таким чином законодавець вважав, що чітке визначення переліку злочинів, а також і існування Особливої частини - зайве, адже був переконаний, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, вирішуватимуть справи лише на основі норм загальної частини кримінального кодексу. При такій необмеженій суддівській сваволі можна лише констатувати те, що судові рішення виконувалися беззаперечно під загрозою застосування до осіб, що наважилися на такий злочин найсуворіших видів покарання, адже такий злочин (невиконання судового рішення) підривав авторитет як судових органів так і органів державної влади, що було для тодішньої влади неприпустимо.

У 1922 році був прийнятий КК УСРР, який містив Загальну та Особливу частини. У Загальній частині містилися норми, що свідчили про наявність можливості в суду для індивідуалізації кримінальної відповідальності. У зв'язку з різким посиленням виконавчої влади, яка заміняла і судову, і законодавчу, суд фактично не був самостійним і незалежним. Таке положення суду відбилося в першому радянському Кримінальному кодексі 1922 р., в якому правосуддя не виділялося як самостійний об'єкт кримінально-правової охорони. В умовах політичної зовнішньої і внутрішньої нестабільності молодої Радянської республіки не могло йти й мови про поділ влади і судова влада в умовах жорсткої централізації була «вбудована» в систему органів управління державою.

Слід зазначити, що при конструюванні положень цього Кримінального кодексу, законодавець підійшов до проблеми охорони судового акта від невиконання не зовсім послідовно. Спеціальна норма, що регламентувала відповідальність за невиконання судового вироку або рішення, не передбачалася взагалі. Це пов'язано з характерною для того періоду розвитку граничною централізацією державної влади. Відповідно, за таких умов не було підстав виділяти спеціальний склад злочину про невиконання судового акта, оскільки кримінально-правове регулювання подібних питань здійснювалося за допомогою норм, що містили заборони на посадові злочини.

На зміну КК 1922 року прийшов КК УСРР 1927 року, який мало чим відрізнявся від свого попередника. КК УСРР 1927 р. також не мав спеціальної глави, присвяченої злочинам проти правосуддя. Суд був таким же інструментом в руках правлячої партії, як будь-яка інша ланка механізму держави, і проводив у життя і захищав «політику партії» - волю політичного керівництва держави. Необхідно відзначити, що часовий проміжок між КК 1922 р. і КК 1927 р. склав 5 років, ситуація щодо правосуддя в принципі не могла кардинально змінитися. Відповідно, в ньому і не з'явилась норма, яка б встановлювала кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень.

Важливий крок у розвитку кримінально-правових норм, що забезпечують виконання судового акта, зробив Кримінальний кодекс 1960 р., який в порівнянні з попередніми кодексами містив досить широкий перелік злочинів проти правосуддя, що було обумовлено, насамперед, зміною соціально-політичних умов (розвінчання культу особи, реабілітації репресованих та ін.) Внаслідок цього з'явилася тенденція до розвитку самостійності системи органів правосуддя, для охорони якої і були потрібні спеціальні кримінально-правові норми. Ідея виокремлення злочинів проти правосуддя в єдину главу кримінального закону виникла в проекті КК СРСР 1946 р. Сприйняв цю ідею КК Української РСР 1960 р., об'єднавши в самостійну главу VIII «Злочини проти правосуддя» правові норми, які передбачали відповідальність за посягання на інтереси правосуддя.

З прийняттям КК Української РСР 1960 р. була введена ст. 182 «Утаювання майна, що підлягає конфіскації, або утаювання чи розтрата майна, на яке накладено арешт або яке описано». Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу Української РСР» від 12 січня 1983 р. КК Української РСР доповнено ст. 1832 «Невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю». Вказана стаття складалась з двох частин. Пізніше дану статтю викладено в новій редакції та передбачено покарання за невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю особою, щодо якої винесено вирок. Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР» від 4 травня 1990 р. у КК Української РСР вперше було створено загальну норму, яка регламентувала відповідальність за невиконання судового рішення (ст. 1764), в якій передбачалось, що умисне невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або перешкоджання їх виконанню, - карається штрафом від двохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

Таким чином, КК Української РСР 1960 р. в період своєї дії передбачав відповідальність за порушення порядку виконання судових рішень у частині правового режиму майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано (ст. 182). З 12 січня 1983 р. встановлена відповідальність за невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 1832), а з 4 травня 1990 р. - за невиконання судового рішення (ст. 1764). При тому у цих статтях вже використовувались кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки. Беззаперечно, цей Кодекс містив багато недоліків, але у цей же час у ньому знаходимо хай недосконалу, але певну систему використання кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, що залишилась із певними змінами у КК України 2001 року.

Аналіз історичних джерел права засвідчив, що кримінально-правова охорона виконання судового рішення забезпечувалась не на всіх етапах розвитку суспільства. Виникнення даної кримінально-правової норми, насамперед, пов'язане із створенням органів правосуддя у системі органів державної влади та необхідністю забезпечення виконання судового рішення кримінально-правовими заходами примусу.

Аналізуючи ґенезу розвитку законодавства у сфері здійснення правосуддя щодо порядку виконання судових рішень, починаючи з Руської Правди і закінчуючи чинним кримінальним законодавством України, можна побачити, що протягом століть правові норми розвивались поступово. Чим складнішими ставали суспільні відносини, тим більше впроваджувалось в життя нових правових норм, які регулювали порядок здійснення правосуддя, тим чіткіше ці норми виписувались. Якщо до ІХ ст. спеціальні норми, які регулювали б порядок здійснення правосуддя, були відсутні, то вже за часів Київської Русі є згадки про них. Законодавчі норми, які передбачають кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень, у сформованому вигляді з'явились у чинному КК України.

Існуючі норми в процесі ґенези законодавства зазнаючи постійних змін, продовжують розвиватись і сьогодні. В той же час, чинні кримінально-правові норми не забезпечують на достатньо ефективному рівні належну охорону порядку здійснення правосуддя у сфері виконання судових рішень та потребують подальших змін.

Актуальним у цьому напрямі є запозичення історичного досвіду щодо забезпечення неухильного виконання судових рішень, адже як слушно зазначав Ш.Л. Монтеск'є - велику загрозу несе в собі невиконання рішення суду, адже немає нічого страшнішого, аніж безкарність злочинця. У зв'язку із цим неможливо не згадати положення Судебника, в якому зазначалося, що особа, яка не виконала визначене судом покарання сама вважалася злочинцем і заслуговувала на покарання. При цьому, як видається, доцільно карати особу, що не виконала передбачене судом покарання, передбаченим у рішенні суду покаранням.

Окрім цього, неможливо не згадати позитивний досвід законотворення у сфері захисту інтересів правосуддя при встановленні кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду не лише для службових осіб органів державної влади, а й для загального суб'єкта злочину. У зв'язку із цим актуальним на даний видається історичний досвід неухильного забезпечення виконання рішення суду - виконання його безпосередньо після вирішення судової справи у залі судових засідань, а у разі неможливості такого виконання - визначення порядку його виконання. Позитивним у цьому аспекті є збереження можливості заміни одного виду покарання іншим - це сприяє унеможлив- ленню невиконання судового рішення. Водночас, слід пильно стежити за тим, щоб альтернативними визначалися покарання, що є еквівалентними одне одному. Мається на увазі те, що майнові покарання не можна вважати гідною заміною покаранню, що обмежує свободу особи.

Також беззаперечно необхідним на даному етапі розвитку кримінального законодавства є запровадження кримінальної відповідальності за завуальоване невиконання рішення суду - коли особа прямо не відмовляється від його виконання, однак своїми діями (чи бездіяльністю) створює передумови для його невиконання. Такий історичний досвід не може залишитися осторонь наукових інтересів, адже його аналіз допомогає віднайти шляхи вирішення проблем щодо належного забезпечення виконання судових рішень.

Список литератури

судовий рішення кримінальний законодавство

1. Головчук В. А. Кримінально-правова охорона порядку виконання судових рішень: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / Віталій Анатолійович Головчук. - К., 2012. - 259 с.

2. Бандоля Л. Г. Історико-правовий аналіз запобігання ухиленню від відбування покарання у вигляді виправних робіт / Л. Г. Бандоля // Вісник Академії митної служби України. Серія: «Право»: науковий журнал. - 2010. - № 1. - С. 7-12.

3. Музиченко П. П. Історія держави і права України: навч. посіб. [Електронний ресурс] / П. П. Музиченко. - [6-те вид., перероб. і доп.]. - К.: Знання, 2007. - 471 с. - Режим доступу: http://pidruchniki.ws/15851017/pravo/sud_ protses_kiyivska_rus#390

4. Хачатуров P JI. Русская Правда / Р Л. Хачатуров. - Тольятти: ВУиТ, 2002 - 230 с.

5. Музиченко П. П. Історія держави і права України: навч. посіб. [Електронний ресурс] / П. П. Музиченко. - [6-те вид., перероб. і доп.]. - К.: Знання, 2007. - 471 с. - Режим доступу: http://pidruchniki.ws/14290210/pravo/sud_ protses_litovsko-ruska_derzhava#214

6. Ковальова С. Г. Судебник великого князя Казимира Ягайловича: монографія / С. Г. Ковальова. - Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. - 112 с.

7. Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. - Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. - Кн. 1 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Пань- кова. - Одеса: Юридична література, 2004. - 672 с.

8. Соборное уложение 1649 года // Российское законодательство Х-ХХ векав. В девяти томах. Т. 3. Акты Земских соборов. - М.: Юрид. лит., 1985. - С. 76-448.

9. Стебельський П. Австрійське карне право. Після викладу проф. П. Стебельського. 1902/1903. - Львів: Накладом «Кружка правників» в «Акад. Громаді», 1903. - 419 с.

10. Іванов В. М. Історія держави і права України: навчальний посібник / В. М. Іванов. - К.: Атіка, 2007. - 727 с.

11. Устав уголовного судопроизводства // Российское законодательство Х-ХХ векав. В девяти томах. Т. 3. Акты Земских соборов. - М.: Юрид. лит., 1985. - 512 с.

12. Российское законодательство Х-ХХ векав. В девяти томах. Т. 9. - М.: Юрид. лит., 1994. - 352 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Ознаки, система та структура закону про кримінальну відповідальність як джерела кримінального права. Основні етапи формування та розвитку кримінального законодавства України. Порівняльний аналіз норм міжнародного та українського кримінального права.

    реферат [35,4 K], добавлен 12.11.2010

  • Кримінальне право як галузь права й законодавства, його соціальна обумовленість, принципи. Завдання, система та інститути кримінального права. Підстави і межі кримінальної відповідальності. Використання кримінального права в боротьбі зі злочинністю.

    курсовая работа [36,7 K], добавлен 02.01.2014

  • Характеристика нового Кримінального Кодексу України, його основні концептуальні положення. Функції та завдання кримінального права і його принципи. Система кримінального права. Суміжні до кримінального права галузі права. Наука кримінального права.

    реферат [44,6 K], добавлен 06.03.2011

  • З’ясування системи історичних пам’яток, які містили норми кримінально-правового та військово-кримінального характеру впродовж розвитку кримінального права в Україні. Джерела кримінального права, що існували під час дії Кримінального кодексу УРСР 1960 р.

    статья [20,2 K], добавлен 17.08.2017

  • Вивчення процедури прийняття і оприлюднення рішень Конституційного Суду України. Визначення правової природи, виявлення підстав і аналіз причин невиконання рішень Конституційного суду. Підвищення ефективності рішень Конституційного Суду України.

    курсовая работа [36,5 K], добавлен 10.06.2011

  • Поняття та завдання кримінального кодексу України. Об'єкти, що беруться під охорону за допомогою норм КК. Джерела та основні риси кримінального права. Поняття злочину, його ознаки, склад та класифікація, засоби і методи вчинення. Система та види покарань.

    контрольная работа [23,1 K], добавлен 24.10.2014

  • Поняття кримінального права, його предмет, методи та завдання. Система кримінального права України. Наука кримінального права, її зміст та завдання. Загальні та спеціальні принципи кримінального права. Поняття кримінального закону.

    курс лекций [143,2 K], добавлен 09.05.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.