Основні напрями вдосконалення державного управління соціогуманітарним розвитком на регіональному рівні

Постановка проблеми. Сфера соціогуманітар- ного розвитку набуває все більшої ваги в сучасних системах державного управління. Якщо раніше добробут суспільства вимірювали його економічним розвитком, то сьогодні в умовах постінду- стріального, інформаційного суспільства, суспільства знань перспективи розвитку не лише соціального, духовного, а й економічного багатства залежить, насамперед, від соціогуманітарного розвитку суспільства. Отже, невипадково державне управління соціальним і гуманітарним розвитком називають викликом і пріоритетом XXI ст.

Аналіз останніх публікацій за проблематикою та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Аналіз вітчизняних нормативно-правових документів [1; 12], фахових досліджень В.М.Вакуленка, В.Є.Воротіна, Я.А.Жа- ліла, О.С.Ігнатенка, О.Ю.Лебединської, Е.М.Ліба- нової, О.В.Макарової, В.А.Скуратівського, А.Є.Тамма, В.П.Трощинського, Л.М.Черенько та інших [2-4; 8-10; 13; 16; 17] засвідчують, що державна регіональна політика в Україні спрямована переважно на економічний та просторовий розвиток та не враховує потреб соціального вирівнювання й особливостей гуманітарного розвитку регіонів. Негативні наслідки такої політики з особливою гостротою виявилися внаслідок світової фінансової кризи та набувають загрозливих тенденцій у сучасних умовах зростання як зовнішніх, так і внутрішніх економічних і політичних загроз.

Завдання вдосконалення державного управління регіональним соціогуманітарним розвитком для підвищення якості життя населення, духовного розвитку й збагачення соціального потенціалу кожної окремої людини та суспільства в цілому актуалізують необхідність цього дослідження, метою якого є обґрунтування основних напрямів удоско - налення державного управління соціогуманітар- ним розвитком на регіональному рівні.

Виклад основних результатів. Серед основних проблем розвитку соціогуманітарної сфери на регіональному рівні є недоліки існуючої системи державного управління, його централізована обтяженість, успадкована з радянського минулого, коли була розвинена командно-адміністративна система. Негативно позначаються на ситуації в соціогуманітарній сфері на регіональному рівні також помилки та прорахунки державного управління, які здебільшого стали вже породженням новітніх українських реалій. Серед найбільш значущих таких прорахунків - ігнорування регіональної специфіки, сформованої під впливом історичних, релігійних, етнічних, мовних, економічних, інституційних, ціннісних особливостей та геопо- літичних орієнтацій [3; 8; 10; 13-15]. Розглянемо докладніше окремі з них.

Історична доля України складалася так, що її західні регіони розвивалися переважно під впливом західноєвропейської культури, а південно- східна і центральна частина - російської. Розвиток під впливом різних культур і цивілізаційних процесів наклав своєрідний відбиток на соціогу- манітарну сферу в тому чи іншому регіоні, на формування особливої регіональної ідентичності.

Регіональна соціогуманітарна мозаїка українського суспільства особлива також поліконфесійні- стю та відсутністю церкви, яка б мала загальнонаціональний статус. Регіональна релігійна структура в країні виявляється неоднаковим ступенем поширення різних конфесій, нерівномірністю їх регіональної присутності та сферами впливу, міжправославними суперечностями. Значно підсилює регіоналістські практики локальне поєднання в окремих регіонах релігійного й етнічного чинників [17]. соціогуманітарний регіональний європейський спільнота

Україна - держава з поліетнічним складом населення. Етнічну регіональну специфіку українського суспільства характеризують: кількісне переваження українців у всіх регіонах держави, за винятком Автономної Республіки Крим (АРК); істотне кількісне переважання українців (77,8%) над сукупністю осіб (22,2%), які належать до всіх національних меншин, включно з росіянами; істотне кількісне переважання росіян (понад 8,3 млн) над сукупністю осіб (понад 2,3 млн), які належать до інших національних меншин; висока частка росіян у складі населення південних і східних регіонів України (зокрема росіяни становлять 58,3% від усього населення АРК; 17,6% - від усього населення Дніпропетровської обл.; 38,2% - Донецької обл.; 24,7% - Запорізької обл.; 39% - Луганської обл.; 20,7% - Одеської обл.; 25,6% - Харківської обл.); зміна статусу росіян як домінантної етнічної спільноти в колишньому СРСР на національну меншину в сучасній Українській державі; закріплення в 1990-х рр. як важливого елементу етнонаціональної структури українського суспільства кримськотатарської спільноти, кількість членів якої внаслідок масового повернення до Криму з місць депортації зросла, проти попереднього перепису (1989 р.), у 5,3 раза і налічувала в 2001 р. 248,2 тис. осіб, та ін. [17].

Історичні умови розвитку, поліетнічний склад населення своєрідно позначилися на мовній ситуації в Україні. Однією з найважливіших сутнісних характеристик мовної ситуації є поширення маргінальної моделі акультурації етнічних спільнот - так звана українсько-російська двомовність, що досить часто знаходить свій вияв у протиприродній розбіжності етнічного походження людини та її рідної мови і мови спілкування в сім'ї: за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., із загальної кількості понад 37,5 млн етнічних українців у державі більш ніж 5,5 млн осіб рідною мовою вказали російську, а ще майже 15 тис. осіб - інші мови. Якщо в західних, у північних і центральних регіонах України переважає українська мова, то в східних та Криму - російська [17].

Особливості державного управління соціоума- нітарною сферою зумовлені також специфікою соціально-економічного розвитку регіонів України, що, попри багато спільних рис, роблять кожен окремий регіон у багатьох відносинах унікальним. Зокрема, певну територіальну самобутність зумовлює існування значного розриву в рівнях соціального та економічного розвитку між окремими регіонами. Свідченням тому є дані Державної служби статистики України щодо економічної активності населення у віці від 16 до 70 років (від 68,4% у Києві до 59,8% в Івано-Франківській обл.), рівня зайнятості (від 71,4% у Києві до 59,3% у Чернівецькій обл.) та безробіття (від 10,3% у Тернопільській і Рівненській обл. до 5,7% у Києві та Одеській обл.) працездатного населення [4], розміру середньої заробітної плати (від 4783 грн у Києві до 2182 грн у Тернопільській обл.) [14] та отримані експертами Інституту демографії та соціальних досліджень результати комплексної оцінки бідності регіонів (від 6,4% у Києві до 46,1% та 43,3%, відповідно, у Рівненській та Тернопільській обл.) [7].

Суттєвими в країні є також відмінності в системі територіально-поселенських та демографічних відносин, які сформували специфіку більш урбані- зованої південно-східної частини країни з більшою чисельністю населення порівняно з північно-західною. У південно-східній частині розташовані крупні індустріальні центри, такі як Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Одеса, яких немає в північно-західній. Зазначені регіональні відмінності кардинальним чином вплинули на різновекторність ціннісних і геополітичних орієнтацій населення. Якщо Південний Схід і Південь України спрямовані більше до Росії, то Захід та Північний Захід ближчі до Польщі, Угорщини, Словаччини [15].

Негативно вплинула на ситуацію у сфері со- ціогуманітарного розвитку регіонів інституціо- нальна незавершеність процесу становлення статусу та компетенції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, непрозорі механізми фінансового забезпечення розвитку регіонів, і, як результат - неефективне державне управління регіональним розвитком.

Нестабільність соціально-економічних та соціально-політичних процесів, що розгорталися на тлі невиправданих диспропорцій у системі соціально-демографічних, територіально-поселенських, соціально-трудових, соціально-класових відносин, активізувала небезпечні глибинні трансформації в соціогуманітарній сфері суспільства. Духовний і соціальний розкол населення України запустив механізм поширення сепаратистських настроїв, посилив руйнівний вплив зовнішніх підбурювань до антидержавних дій, уможливив російську окупацію Криму і продовжує створювати загрозу державності, миру і свобод громадян України.

Виходячи з вищевикладеного на тлі останніх подій все очевиднішою стає ключова роль соціальної і гуманітарної складової в удосконаленні державного управління на регіональному рівні для призупинення деструктивних соціогуманітарних процесів та створення підґрунтя для подальшого дієвого забезпечення соціальних і культурних прав людини, розвитку системи соціальних відносин, гарантій соціальної безпеки та підвищення якості життя населення, вирівнювання соціогуманітар- ного розвитку регіонів, нарощування соціогумані- тарного потенціалу українського суспільства в цілому. Сьогодні соціогуманітарний розвиток регіонів стає запорукою виходу України із системної кризи та центральним елементом збалансованої та прогнозованої розбудови держави, а відтак, стратегічним завданням державного управління у сфері соціогуманітарного розвитку регіонів є пошук новітніх інноваційних моделей управління соціальними та політичними процесами.

Важливе значення для формування дієвої системи державного управління України у сфері со- ціогуманітарного розвитку на регіональному рівні має досвід Європейського Союзу [5; 6; 11; 18; 19]. Еволюція поглядів на соціогуманітарний розвиток в політиці ЄС відбувалася під впливом парадиг- мальних змін регіональної політики: регулювання міжрегіональних відмінностей шляхом стимулювання слабко розвинених регіонів (1920-1940 рр.); міжрегіонального незбалансованого економічного зростання, або «полюсів зростання» (1950-1970 рр. ХХ ст.); реструктуризації регіонів, зорієнтованості на посилення конкурентоспроможності регіонів в умовах глобалізації ринків, використання внутрішнього потенціалу регіонів, розвиток інноваційної інфраструктури, освіти й науки, підтримку малого і середнього бізнесу (1970-1990 рр.); парадигма регіоналізму - стимулюючої регіональної політики - ґрунтується на поєднанні принципів ефективності й справедливості, збалансованого розподілу повноважень між центром і регіонами, децентралізації процесу прийняття рішень не тільки у федеративних, а й у формально унітарних державах (з початку 1990-х рр.) [16].

Сьогодні питання соціогуманітарного розвитку є невід'ємною складовою регіональної політики згуртування (cohesionpolicy) ЄС, націленої на економічне і соціальне згуртування регіонів і дер- жав-членів [18]. Інвестуючи в підтримку створення робочих місць, конкурентоспроможність, еко - номічне зростання, поліпшення якості життя і сталого розвитку, регіональна політика ЄС сприяє реалізації соціогуманітарних цілей Стратегії «Євро- па-2020» [11].

Соціальна політика, що узгоджена з регіональною політикою, забезпечує згуртування європейської спільноти по горизонталі (між регіонами - регіональна політика) і по вертикалі (між верствами суспільства - соціальна політика). З часу утворення та в процесі соціального розвитку, соціальної інтеграції ЄЄ відбувся відхід від обмеженого погляду на соціальну політику як рефлексію суспільства, його реакцію на певні поточні події та економічні трансформації, пов'язані із захистом рівня життя і права громадян на працю. Процес розширення ЄС, розвиток міжнародних зв'язків, з одного боку, та намір побудувати єдиний соціальний простір, з другого боку, зумовили постійне збільшення діапазону соціальної політики, інтенсивного розвитку її зовнішнього виміру і правового оформлення її досягнень.

У сучасних умовах соціогуманітарна політика ЄС не обмежується лише сферою праці, розв'язанням виникаючих соціогуманітарних проблем та виправленням несприятливої ситуації, а покликана прогнозувати і регулювати їх. Поряд із матеріальними засобами і планами гуманітарної допомоги реалізуються профілактичні програми з подолання соціальних конфліктів, уживаються превентивні заходи у сфері соціальної екології, включно з питаннями регулювання відносин людини і суспільства, стратегій бізнесу, рівня його цивілізованості та ін.

Центральною ідеєю, навколо якої вибудовується європейська політика соціогуманітарного розвитку, є те, що ця політика покликана забезпечити захист інтересів різних груп і категорій суспільства, не обмежуючись підтримкою знедолених шляхом перенесення акцентів від заходів соціального захисту населення (цей захист, як правило, гарантується законами держав-членів) до діяльності, зорієнтованої на продуктивність і рентабельність соціальної політики в цілому. Інвестиції в соціальну політику розглядаються як продуктивні інвестиції, соціальне згуртування - як продуктивний фактор, а витрати на соціальний захист - як продуктивні вкладення.

Результати дослідження дають підстави для визначення таких основних напрямів та завдань з удосконалення вітчизняної системи державного управління у сфері регіонального соціогуманітарного розвитку: удосконалення регіональної політики; удосконалення соціогуманітарної політики.

Удосконалення регіональної політики має здійснюватися шляхом децентралізації влади, демократизації політичних і соціально-економічних відносин, активізації процесів горизонтального (міжгалузевого, секторального) та вертикального (управлінського) співробітництва, співробітництва всіх гілок влади та місцевого самоврядування з метою наближення управління до його споживачів, полегшення доступу до участі у прийнятті та контролю за реалізацією управлінських рішень, спрощення громадського контролю за державними витратами та їх результатами. Умовою вдоско - налення регіональної політики є розвиток громадянського суспільства, самоорганізації населення, соціального діалогу, державно-приватного партнерства, соціальної відповідальності для нарощування соціального капіталу, підвищення ефективності управління на основі програмно-цільових механізмів, активного залучення та участі населення в прийнятті рішень, які зачіпають його інтереси на різних рівнях та в різних сферах життєдіяльності.

Удосконалення соціогуманітарної політики має здійснюватися в напрямі оптимізації державного управління гуманітарною сферою та модернізації державного управління сферою соціального розвитку та соціального вирівнювання регіонів.

Удосконалення державного управління гуманітарною сферою на регіональному рівні потребує: визначення фундаментальних духовних цінностей, досягнення порозуміння з найгостріших проблем історичного минулого України, як історичний досвід та історична пам'ять усіх регіонів та усіх поколінь українців; створення і впровадження в практику національної системи постійного моніторингу за прийнятим ООН індексом людського розвитку з метою здійснення невідкладних заходів щодо регіональних вимірів та соціогуманітарно- го вирівнювання регіонів; визначення цілей і пріоритетів, а також розроблення комплексного правового механізму з питань розвитку культури, реалізації державної мовної політики, у тому числі на регіональному рівні; розробки і реалізації загальнонаціональних та галузевих середньо- і довгострокових програм, спрямованих на соціо- гуманітарну інтеграцію регіонів України в єдиний національно-державний організм та формування національної ідентичності українського суспільства, яка має спиратися на базові, спільні для всіх громадян держави, цінності й враховувати бага- токультурність України як її суспільне надбання.

Удосконалення державного управління соціальним розвитком та соціальне вирівнювання регіонів покликане забезпечити: розвиток людського потенціалу (освіти, прав дітей, здоров'я, культури, зайнятості та соціальної згуртованості, тендерної рівності); розвиток на основі демократичних цінностей (повага прав людини, демократії, основних свобод і верховенства закону, належного врядування, гендерної рівності, солідарності, соціальної справедливості) тощо; зниження рівня бідності (забезпечення гарантованого мінімального доходу, установлення розміру прожиткового мінімуму з урахуванням регіональних особливостей соціально-економічного розвитку, подолання нерівності в доступі до освіти, охорони здоров'я та інших послуг, запобігання конфліктам); сталий розвиток (сприяння зайнятості та гідній праці, створення «справедливого кола» економічного і соціального розвитку, забезпечення на цій основі конкурентоспроможності економіки та соціальної солідарності для вразливих груп населення, здійснення фіскальної реформи, установлення корпоративної соціальної відповідальності, підтримка соціального забезпечення в інтересах бідних, зростання рівня зайнятості) тощо.

Висновки

1. У результаті дослідження виявлено, що однією серед центральних проблем розвитку соціогумані- тарної сфери України є недоліки існуючої системи державного управління з властивою їй централізованою обтяженістю, ігноруванням регіональної специфіки, зумовленої потребами та інтересами соціо- гуманітарного розвитку населення різних регіонів.

2. Удосконалення державного управління Ук - раїни у сфері соціогуманітарного розвитку на регіональному рівні потребує врахування та взаємної узгодженості як загальнонаціональних пріоритетів, так і існуючих регіональної соціальної та культурної специфіки, сформованої під впливом історичних, релігійних, етнічних, мовних, економічних, інституційних, ціннісних особливостей та геополітичних орієнтацій населення.

3. Питання соціогуманітарного розвитку відіграють ключову роль у системі регіональної політики згуртування (cohesionpolicy) ЄС: соціальна політика, що узгоджена з регіональною політикою, забезпечує згуртування європейської спільноти по горизонталі (між регіонами - регіональна політика) і по вертикалі (між верствами суспільства - соціальна політика).

4. Визначено основні напрями з удосконалення вітчизняної системи державного управління у сфері регіонального соціогуманітарного розвитку: 1) удосконалення регіональної політики шляхом демократизації управління та децентралізації влади; 2) удосконалення соціогуманітарної політики шляхом: а) оптимізації державного управління гуманітарною сферою на регіональному рівні; б) модернізації державного управління соціальним розвитком та забезпечення соціального вирівнювання регіонів.

Перспективним для подальших досліджень є проведення комплексних досліджень соціальних та культурних особливостей з метою використання отриманих результатів у процесі розроблення державної політики та регіональних програм со- ціогуманітарного розвитку.

Список використаних джерел

1. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 лип. 2006 р.

2. Державне регулювання розвитку соціальної інфраструктури населених пунктів України : навч. посіб. / В. М. Вакуленко, О. С. Ігнатенко, О. Ю. Лебединська та ін. - К. : Вид-во УАДУ, 2002. - 112 с.

3. Державне управління регіональним розвитком України : монографія / за заг. ред. В. Є. Воротіна, Я. А. Жаліла. - К. : НІСД, 2010. - 288 с.

4. Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 трав. 1996 р. / Хартія Ради Європи // Офіц. вісн. України. - 2013. - № 39. - Ст 1418.

5. Derzhavne rehulyuvannya rozvytku sotsial'noyi infrastruktury naselenykh punktiv Ukrayiny [Public administration of social infrastructure of human settlements of Ukraine] : navch. posib. / kol. avt. : V. M. Vakulenko, O. S. Ihnatenko, O. Yu. Lebedyns'ka ta in. - K. : Vyd-vo UADU, 2002. - 112 s.

6. Derzhavne upravlinnya rehional'nym rozvytkom Ukrayiny [Public administration Regional Development of Ukraine] : monohrafiya / za zah. red. V. Ye. Vorotina, Ya. A. Zhalila. - K. : NISD, 2010. - 288 s.

7. Концептуальні засади державної політики в соціогу- манітарній сфері на регіональному рівні: експертні матеріали : навч. посіб. / В. П. Трощинський, В. А. Скуратівський, П. К. Ситник та ін. ; за заг ред. В. П. Трощинського, О. М. Петроє. - К. : НАДУ 2008. - 80 с.

8. Копилова Н. А. Управління соціальним розвитком територіальної громади міста : автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.04 / Копилова Надія Анатоліївна. - Х., 2011. - 20 с.

9. Людський розвиток в Україні: трансформація рівня життя та регіональні диспропорції : кол. монографія : у 2 т / відп. за вип. Л. М. Черенько, О. В. Макарова ; за ред. Е. М. Лібанової. - К. : Ін-т демографії та соц. дослідж. ім. М. В. Птухи НАН України, 2012. - 436 с.

Размещено на Allbest.ru