Сучасним стан правового регулювання залучення громадян до конфіденційного співробітництва з органами внутрішніх справ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасним стан правового регулювання залучення громадян до конфіденційного співробітництва з органами внутрішніх справ

На сучасному етапі формування в Україні правової держави дослідження змісту нормативно-правового регулювання суспільних відносин у сфері оперативно-розшукової діяльності набуває суттєвого як теоретичного, так і практичного значення. Боротьба зі злочинністю може успішно здійснюватися лише за умов ефективної роботи правоохоронних органів, зокрема й тих підрозділів органів внутрішніх справ, яким надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність. Правове регулювання розуміється передусім як вплив права на суспільні відносини [4, 25]. Тому головним призначенням правового регулювання можна визнати - функціональний, управлінський вплив на відповідні відносини. Відповідно, правове регулювання конфіденційного співробітництва в оперативно-розшуковій діяльності також носить насамперед функціональний характер, при цьому шляхом прийняття правових норм регулюються відносини між державою (її представниками) і громадянами у зв'язку з необхідністю захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави. Як слушно зазначають науковці, правове регулювання суспільних відносин є одним з різновидів державного владного впливу [6, 12]. Правове регулювання - це регламентація суспільних відносин засобами загальнообов'язкових правил поведінки й заснованих на них приписів індивідуального значення, що забезпечується в необхідних випадках державним примусом. Категорія “правове регулювання” виражає динамічну сутність усієї юридичної надбудови, вона характеризує активно-творчу сторону права, відображає процес перетворення його з можливості на дійсність [8,18]. Правове регулювання - це особлива регламентація суспільних відносин. Вона являє собою систему різноманітних юридичних засобів: норми права, юридичні факти, правові відносини, встановлення право - та дієздатності осіб і правового статусу громадян, визначення компетенції органів держави, правового становища громадських організацій, юридичних осіб та інших суб'єктів.

Правовою основою залучення громадян до конфіденційного співробітництва з оперативними підрозділами в протидії злочинам є сукупність правових норм, що містяться в нормативно-правових актах, які регламентують сам процес використання цієї категорії осіб, їх права та обов'язки, визначають гарантії законності в цій діяльності, соціальний і правовий захист співробітників і осіб, які залучаються до негласного співробітництва. Питанням правового регулювання конфіденційного співробітництва громадян з оперативними підрозділами ОВС присвячено праці багатьох науковців, серед яких слід вказати С.В. Албула, М.П. Водька, А.М. Волощука, О.Ф. Долженкова, В.П. Захарова, Б.А. Керницького, В.А. Некрасова, Д.Й. Никифорчука, М.Б. Саакяна, В.Є. Тарасенка, В.Ф. Усенка та інших.

Як справедливо зазначають В.Ф. Усенко, В.А. Некрасов, В.Я. Мацюк, діяльність державних органів у суспільстві регламентується відповідно до вимог і функцій, які виконують ці органи [8, 42]. Тривалий час їх діяльність взагалі не регламентувалась. З розвитком суспільних відносин поступово виникала потреба правового регулювання тих чи інших сфер діяльності. Оскільки оперативно-розшукова діяльність і її основна складова частина - конфіденційне співробітництво є державною діяльністю, то правова регламентація її здійснювалася за вимогами, що ставилися до неї. Якщо окремі напрями оперативно-розшукової діяльності так чи інакше відображалися в окремих правових актах, то конфіденційне співробітництво як цілком таємна, скрита від суспільства діяльність не згадувалась.

На нашу думку, практичне розв'язання проблем класифікації таких норм має знаходитися безпосередньо у сфері оперативно-розшукової діяльності, а тому більш прийнятною до сучасного стану ОРД є класифікація нормативно-правових актів, що регламентують оперативно-розшукову діяльність суб'єктів ОРД, запропонована науковцями, які поділяють їх на три наступні групи: Конституція й Закони України (зокрема, Кримінальний, Кримінальний процесуальний, Митний кодекси тощо); нормативно-правові акти міністерств, відомств і судових органів; міжнародно-правові акти, учасником яких є Україна [7, 62]. На сьогодні питання щодо залучення особи до конфіденційного співробітництва з оперативним підрозділом, регламентуються як закритими, так і відкритими нормативними джерелами. Зокрема, питання щодо залучення особи до конфіденційного співробітництва з оперативним підрозділом регламентуються: 1) Міжнародними документами; 2) Конституцією України; 3) Законами України “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про міліцію”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”; 4) Кримінальним процесуальним кодексом України; 5) підзаконними нормативно-правовими актами [4, 112].

Стосовно міжнародних документів відмітимо, що в більшості розвинутих демократичних країн в основу законодавчих актів, що регламентують здійснення правоохоронної діяльності, покладено вимоги, засновані на принципах, проголошених рядом міжнародно-правових документів Організації Об'єднаних Націй. Конфіденційне співробітництво в протидії злочинності в цьому випадку не є виключенням. Так, стаття 12 Загальної декларації прав людини, прийнятої резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р., проголошує: “Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте й сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань”. Розглядаючи цю норму, необхідно звернути увагу на використання словосполучення “безпідставне втручання”. Тобто, якщо є підстави, то перелічені особисті права людини можуть бути обмежені. Стаття 4 Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятого резолюцією 34/169 Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р., визначає загальний принцип збереження конфіденційності відомостей, отриманих посадовими особами: відомості конфіденційного характеру, що отримують посадові особи з підтримання правопорядку, зберігаються в таємниці, якщо виконання обов'язків чи вимоги правосуддя не вимагають іншого [7, 52]. Тобто відомості конфіденційного характеру можуть бути розповсюджені, якщо вони безпосередньо пов'язані з джерелами доказів у кримінальному судочинстві, безпосередньо стосуються процесу доказування. Зазначений документ також містить коментар, що є відомостями конфіденційного характеру: інформація, що може стосуватися особистого життя інших осіб або потенційно зашкодити інтересам таких осіб і особливо їх репутації. Слід зазначити, що подібні відомості можуть бути отримані саме в ході конфіденційного співробітництва й у цьому разі їх розголошення посадовими особами може каратися за нормами кримінального закону.

Національним першоджерелом оперативно-розшукової діяльності, та зокрема залучення особи до конфіденційного співробітництва, є Конституція України. Конституцією визначається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, згідно з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. А правоохоронні органи держави та їх оперативні підрозділи зобов'язані захищати права й свободи громадян, життя, здоров'я, природне середовище, інтереси суспільства й держави від злочинних посягань [5, 19]. Саме тому відповідним правоохоронним органам в особі їх оперативних підрозділів надано право здійснювати ОРД.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., закріпила нові принципи функціонування держави й органів боротьби зі злочинністю, визначила права та обов'язки не тільки людини й громадянина щодо суспільства і держави, але й обов'язки й права держави щодо її громадян [1]. Конституція України встановлює фундаментальні засади функціонування суспільства як загалом, так і його окремих інституцій, зокрема системи правоохоронних органів. У відповідних статтях Основного закону держави відтворено ряд норм, які визначають конкретні права та свободи громадян, а саме: усі громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом (ст. 24); кожна людина має невід'ємне право на життя (ст. 27); кожен має право на повагу його гідності (ст. 28); кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29); кожному гарантується недоторканність житла (ст. ЗО); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); ніхто не може зазнавати втручання в особисте й сімейне життя; не допускається збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про громадянина без його згоди; гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію, вимагати вилучення будь-якої інформації про себе та членів своєї сім'ї, а також відшкодування матеріальної й моральної шкоди, завданої діями правоохоронних органів (ст. 32); кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб (ст. 34); громадяни мають право на соціальний захист (ст. 46); кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55); кожному гарантується право знати свої права й обов'язки (ст. 57). Водночас ряд конституційних норм надає право у визначених законом випадках обмежувати окремі права й свободи людини. Ці заходи мають бути винятковими й тимчасовими. Так, гарантуючи кожному недоторканність житла, конституційні норми допускають: у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей і майна, а також у зв'язку з переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, застосовувати інший встановлений порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку (ч. 2 ст. ЗО); з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо, з дозволу суду допускаються винятки щодо таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини допускається збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (ч. 2 ст. 32); в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам законом може бути обмежено право громадянина на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на вільне збирання, зберігання й розповсюдження інформації (ст. 34); право на свободу світогляду та віросповідання може бути обмежено законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я та моральності населення або прав і свобод інших людей (ст. 35) [1].

Здійснюючи подальший аналіз питань правових засад конфіденційного співробітництва громадян з органами внутрішніх справ, слушно навести цілком обґрунтовану позицію деяких науковців, які відзначають, що для регулювання конфіденційного співробітництва важливе значення мають норми Кримінального процесуального кодексу [5, 39; 7, 23]. Зокрема, чинний КПК України в Главі 21 “Негласні слідчі (розшукові) дії” містить статтю 275 “Використання конфіденційного співробітництва”, що є нововведенням для вітчизняного кримінального процесу [3, 126; 6, 43]. Зокрема, чинний КПК України закріплює, що під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій [4,126]. Такий підхід, за нашим переконанням, свідчить про суттєво нові підходи щодо сучасного стану правового регулювання залучення громадян до конфіденційного співробітництва з ОВС.

Аналіз наведених положень чинного законодавства свідчить, що існуючий стан правового регулювання залучення громадян до конфіденційного співробітництва з ОВС, хоча й здається, на перший погляд, достатньо повним, але при ретельному ознайомленні виявляється таким, що потребує вдосконалення з урахуванням міжгалузевих зв'язків, кореляції понять і визначень, особливостей організації й тактики конфіденційного співробітництва. Це, на нашу думку, буде сприяти забезпеченню вирішення завдань, які стоять перед правоохоронними органами щодо своєчасного попередження, виявлення й розслідування кримінальних правопорушень.

Література

правовий співробітництво громадянин конфіденційний

1. Конституція України закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР із змін., внес, згідно із Законами України та Рішеннями Конституційного Суду: за станом на 04.07.2013 р. № 2952-17. - [Електронний ресурс]: http:// zakonl.rada.gov.ua.

Размещено на Allbest.ru