Окремі питання представництва за довіреністю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Окремі питання представництва за довіреністю

Представництво за довіреністю є сталим інститутом цивільного права України, який здобув дуже широке застосування в діловій практиці. Механізм представництва допомагає подолати обмеження, які виникають у осіб - у часі, у просторі тощо. Як зазначав, характеризуючи особливості представництва, Н. Нерсесов, «юридична особистість людини переходить за межі, що окреслені її фізичною природою» [1].

Цікавою є думка О./І. Невзгодіної про те, що представництво в принципі є фікцією (фікцією (від латинського fictio - вигадка) є закріплений в правових актах і такий що використовується в юридичній практиці правовий припис у вигляді специфічного способу (прийому), який виражається в проголошенні існуючого факту або обставини, які насправді не мають місця) [2], оскільки фактично діє одна особа, а розуміється, що діє інша [3].

Інструментом закріплення відносин, що виникають у результаті представництва однією особою інтересів іншої, слугує довіреність.

Відповідно до ст. 244 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами [4]. Отже, законодавець вважає довіреність документом, звертаючи увагу передусім на її письмову форму. Академічний тлумачний словник української мови визначає термін «документ» як діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь, служить доказом чого-небудь, письмове свідоцтво, письмовий твір, грамота [5]. Таким чином, акцент робиться на матеріальній формі його втілення.

За загальним правилом, довіреність повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону повинен вчинятися правочин (ст. 245 ЦК України). Як відомо, правочини можуть вчинятися в усній, письмовій і нотаріальній формі. У цивілістичній літературі висловлювалася думка про те, що й довіреність може бути вчинена в усній формі. Про це свого часу писав І.В. Шерешевський [6]. Разом з тим, ця теза іде в розріз з діючим законодавством України, оскільки відповідно до ч. З ст. 244 ЦК України довіреність є письмовим документом і це автоматично унеможливлює її існування в усній формі. До того ж на практиці проблематичним було б доказування самого факту існування повноважень, сформульованих в усній формі, а також їх обсягу. Тому вважаємо неможливою усну форму довіреності. Однак слід зазначити, що оскільки бувають випадки, коли довіреність видається на підставі попередньо укладеного договору доручення, то такий договір дійсно може бути укладеним в усній формі.

Закріплюючи письмову форму довіреності, законодавець зауважує, що форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин, розуміючи під цим можливість нотаріального посвідчення правочину (ч. 1 ст. 245 ЦК України). Крім того, окремо зазначається, що за загальним правилом довіреність, що видається в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 245 ЦК України).

Для здійснення функцій представництва, зокрема за довіреністю, представнику необхідно мати відповідний обсяг повноважень. Але що ж являє собою термін «повноваження»? З цього приводу в юридичній літературі існує ряд думок. Слід відмітити, що в римському праві не існувало самостійного поняття «повноваження». Термін «mandatum» залежно від ситуації означав як доручення, так і повноваження. Така ж ситуація існувала в праві й у середні віки. Німецький правник Тіабанд вказував на те, що повноваження представляє собою консенсуальний договір, за допомогою якого контрагенти взаємно зобов'язуються в тому, що юридичні угоди, укладені одним контрагентом, який уповноважений від імені другого, що уповноважує, за своїми юридичними наслідками повинні розглядатися як укладені останнім особисто. Наступники /Іабанда погоджувалися переважно з його теорією, але визнавали повноваження одностороннім актом, а не консенсуальним договором [7]. Аналізуючи юридичну літературу, В.А. Рясенцев писав, що повноваженням визнавалися й наділення особи правом здійснювати діяльність від імені того, кого представляють з наявністю безпосереднього результату для останньої, і документ, що уповноважує іншу особу. Отже, зазначений науковець вказував на існування в літературі ототожнення понять «довіреність» і «повноваження» [8]. На думку 71.М. Горбунової, С.В. Богачова, Г.В. Красія, повноваженнями є певні юридичні дії, які представник здійснює від імені особи, яку він представляє [9].

Разом з тим, у цивілістичній літературі висловлюється думка, що довіреністю є угода довірителя, спрямована на виникнення в представника певних повноважень. Ми погоджуємося з Н.А. Степановою, яка вважає довіреність односторонньою угодою (правочином), що представляє собою складний юридичний склад, який включає в себе волю того, кого представляють, письмове оформлення повноважень і передачу їх представнику або третім особам [10].

Дії представника створюють, змінюють або припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють, лише тоді, коли вони відбуваються в межах наданих представнику повноважень. С. Фурса акцентує увагу на тому, що при передачі довірителем за довіреністю повноважень з розпорядження майном фактично має місце передача повіреному майна у власність, що суперечить положенням ст. 41 Конституції України, оскільки розпоряджатися майном - це невідчужуване право власника, складовою якого є всі передбачені законом види угод [11]. На нашу думку, з такою тезою погодитися не можна, оскільки, незважаючи на фідуціарність вказаного правочину, відповідно до правил ч. З ст. 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тому вважаємо, що слід погодитися з думкою О.Б. Тарбагаєвої, яка зазначає, що довіреністю не передаються суб'єктивні права того, кого представляють, але підтверджується, що особа, яка наділена повноваженнями, діє відповідно до волі особи, яка видала довіреність, тим самим здійснюючи права останньої [12]. Не визнаючи ототожнення повноваження з суб'єктивним правом, В.А. Рясенцев аргументував це тим, що, по-перше, повноваженню не відповідає чийсь обов'язок, по-друге, повноваження не можна порушити як суб'єктивне право й, по-третє, повноваження не породжують права на позов [13].

Справедливість вказаних міркувань підтверджує й судова практика. Так, Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши справу за позовом Н. до Б., Б.71. про визнання договору купівлі-продажу недійсним, встановила, що у вересні 2004 року позивачка, звернувшись до суду з вказаним позовом, зазначала, що З серпня 2004 року видала довіреність відповідачу Б., якою уповноважила його продати належне їй на праві власності приміщення магазину по вулиці Братській у місті Шахтарську Донецької області. 14 вересня 2004 року останній продав це приміщення дружині - відповідачці Б.71. Н. просила визнати договір купівлі-продажу недійсним з підстав, передбачених ст. 215 ЦК України. Згідно зі ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності [14].

Оскільки, відчужуючи майно позивачки, Б. продав його своїй дружині, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про порушення вимог ч. З ст. 238 ЦК України й за підстав задовольнив вимоги Н. Даних про те, що сім'я Б. припинила подружні стосунки, у матеріалах справи не було. Колегія суддів судової палати в цивільних справах Верховного Суду України ухвалила касаційну скаргу Б. і Б./1. залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду Донецької області від 18 березня 2005 року залишити без зміни [15].

Окремо слід зупинитися на визначенні строку, на який може видаватися довіреність. Відповідно до ст. 247 ЦК України строк довіреності встановлюється в довіреності. Разом з тим, згідно з ч. З ст. 247 Цивільного кодексу України довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною. Тобто момент початку перебігу строку дії повноважень, переданих за довіреністю, є обов'язковим елементом довіреності, за відсутності якого довіреність втрачає силу юридично значимого документу.

Слід звернути увагу на положення ст. 247 ЦК України про те, що якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Водночас, наприклад, у Цивільному кодексі Російської Федерації (далі - ЦК РФ) ситуація з відсутністю вказівки в довіреності на строк її дії вирішена дещо в інших спосіб. Так, відповідно до ч. 1 ст. 186 ЦК РФ, якщо в довіреності не вказано строк її дії, вона зберігає силу протягом одного року з дня її здійснення [16]. Єдиним виключенням з цього правила є положення ч. 2 наведеної статті про те, що довіреність, що посвідчена нотаріусом і призначена для вчинення дій за кордоном, у разі якщо вона не містить вказівки на строк її дії, зберігає силу до відмінн ії особою, яка видала таку довіреність. Можливо, існування такої норми пояснюється тим, що виникають певні складнощі в порядку внесення виправлень до вже існуючої довіреності для повіреного, який знаходиться за кордоном.

Підсумовуючи наведене, слід відзначити, що довіреність є важливим і невід'ємним елементом ділового обігу. На підставі використаного в статті матеріалу можна зробити висновки про те, що:

- довіреність, викладена в усній формі, не може бути прийнята до уваги;

- не можна ототожнювати поняття «передача повноважень з розпорядження майном» і «передача майна».

Література

правовий довіреність законодавство представництво

1. Нерсесов Н. Поняття добровільного представництва в цивільному праві. - М.: Типолитография И.И. Смирнова. -1876. - С. 1.

2. Горшенев В.М. Нетипові нормативні приписи в праві. // Радянська держава і право. - 1978. - №3. - С. 117.

3. НевзгодінаО.Л. Юридична природа довіреності на управління транспортним засобом. // Вісник Омського університету. Серія «Право». // 2006. - №2 (7) - С. 132.

4. Офіційний вісник України. // 28.03.2003. - №11. - С. 7, 461.

5. Словник української мови: в 11 томах. - Том 2. - 1971. - С. 356.

6. Шерешевський І.В. Представництво. Доручення і довіреність. Коментар до ст. ст. 38-40 та 251-257 ЦК. - М.: Право і життя, 1925. - С. 65.

7. Шерешевский И.В. Учение о представительстве в современной германской цивилистике. // Часопис цивілістики. Випуск 10. - С. 72.

8. Рясенцев В.А. Понятие и юридическая природа полномочия представителя в гражданском праве: Методические материалы (ВЮЗИ). Вып. 2-М.: Просвещение, 1948. - С. 3.

9. Представництво / Л.М. Горбунова, С.В. Богачов, Г.В. Красій; М-во юстиції України. - К.: ТОВ Поліграф-Екс - прес, 2006. - С. 10.

10. Степанова Н.А. Доверенность как одно из оснований возникновения представительських правоотношений. // Российская юстиція. - 2007. - №6. - С. 13.

11. Фурса С. Довіреність та інститут представництва в цивільному законодавстві, нотаріальному та цивільному процесах України. // Право України. -1999. - №4. - С. 96.

12. Е.Б. Тарбагаева. Нотариальное удостоверение доверенностей: некоторые проблемы. // Нотариальный вестникъ. - 2012. - №4 - С. 26.

13. Рясенцев В.А. Понятие и юридическая природа полномочия представителя в гражданском праве: Методические материалы (ВЮЗИ). Вып. 2-М.: Просвещение, 1948. - С. 7.

14. Відомості Верховної Ради України від 31.05.2002 №21. - С. 135.

15. Використані матеріали сайту Верховного Суду України: http://www.scourt.gov. Ua/clients/vs.nsf/0/D0 C029B6CDAA3EE2C225713300498B3B? OpenDocumentaCol lapseView&Restn'ctToCategory=D0C029B6CDAA3EE2C2257 13300498B3B.

16. Гражданский кодекс Российской Федерации. Части первая, вторая, третья, четвертая: федеральный закон: принят Гос. Думой 21 окт. 1994 г.: по состоянию на 20.01.2012 г. - Новосибирск: Норматика, 2012. -480 с.

Размещено на Allbest.ru