Проблеми забезпечення права на представництво національних меншин в органах місцевого самоврядування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми забезпечення права на представництво національних меншин в органах місцевого самоврядування

У статті розглянуто механізм забезпечення права на представництво національних меншин в органах місцевого самоврядування, виявлено його проблеми та надано пропозиції щодо їх вирішення. Автором запропоновані зміни до Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", які дозволять врахувати етнічний фактор на виборах в органи місцевого самоврядування.

Захист національних меншин є однією з найактуальніших проблем сучасності. Від розв'язання цієї проблеми залежить становище в багатьох країнах світу, що є багатонаціональними. Враховуючи поширення міжнаціональних конфліктів, роль і значення цього питання в справі забезпечення прав людини, підтримання миру й стабільності з кожним роком зростають.

Порушення прав національних меншин і зневага до них нерідко викликають серйозні ускладнення, а деколи й призводять до трагічних наслідків. У захисті прав національних меншин неприпустимі ані вибірковий підхід, ані подвійні стандарти. Тому дотримання прав національних меншин є дуже актуальним завданням насамперед для такої багатонаціональної країни світу, як Україна.

Проблеми забезпечення прав національних меншин досліджували Т. Дешко, В. Мицик, Ю. Куц, О. Котляр, Ю. Тищенко, В. Фесенко та ін. Однак забезпеченню права на представництво національних меншин в органах місцевого самоврядування, на жаль, не було присвячено спеціалізованих досліджень.

Метою статті є дослідження механізму забезпечення права на представництво національних меншин в органах місцевого самоврядування, виявлення його проблем і надання пропозицій щодо їх вирішення.

В Україні діють різні політичні механізми захисту прав національних меншин. Зокрема, це участь представників національних меншин в органах державної влади й місцевого самоврядування, можливість владних структур активно розв'язувати проблеми, що виникають © М.К. Гопич, 2014 у сфері міжнаціональних відносин, а також захист прав національних меншин через діяльність політичних партій України. Проте робити точний аналіз цього представництва, на жаль, не дає змоги відсутність відомостей про національність у паспортах, інших документах. Це ускладнює ведення обліку за національною ознакою серед депутатського корпусу й у відповідних службах держадмі ніст раці й.

Особи з числа національних меншин широко представлені у Верховній Раді України, місцевих радах. Водночас, за даними моніторингу, представники національних меншин у Донецькій області вважають, що їхнє право на обрання до органів державної влади різного рівня забезпечується тільки частково. Це думка опитаних 64 % євреїв, 60 % німців, 52 % греків, 44 % білорусів, 37 % поляків. Повністю дотриманими права національних меншин вважають 40 % татар. Те, що виборчі права не дотримуються, вважає 48 % росіян. У свою чергу, 46 % поляків, 33 % білорусів, 21 % росіян вагались відповісти конкретно. За те, щоб національні меншини були представлені в органах державної влади пропорційно до своєї чисельності, виступають 83 % євреїв, 79 % поляків і греків, 69 % росіян, 67 % татар, 63 % німців і 52 % білорусів [1, 27].

Захист прав національних меншин в Україні гарантується законодавством. Розробка юридичної бази етнопо- літики в умовах незалежної України пов'язана з вимогами часу, її умовно можна поділити на два періоди.

Перший період: серпень 1991 - червень 1996 рр. (Акт про незалежність України 24 серпня 1991 р.; закони України: “Про громадянство України” (жовтень 1991 р.), Декларація прав національностей України (листопад 1991 р.), Основи законодавства України про культуру (лютий 1992 р.), Про національні меншини в Україні (червень 1992 р.), Про біженців (грудень 1993 р.), Про правовий статус іноземців (лютий 1994 р.)).

Другий період почався з прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і триває до теперішнього часу. Дуже важливо, щоб процес національного відродження всіх корінних народів і національних меншин відбувався виключно в межах правового регулювання. Фундаментальні засади такого регулювання закладено в Конституції України. Аналіз її тексту свідчить про те, що національно-етнічний чинник безпосередньо використано законодавцем у преамбулі та 16 статтях Основного Закону нашої країни.

Україна, як суб'єкт міжнародного права і рівноправний учасник міжнародного спілкування, ратифікувала переважну більшість конвенцій та угод у галузі захисту прав людини. З урахуванням цього, державна етнополі- тика України здійснюється також відповідно до Загальної декларації прав людини; Міжнародного пакту про громадянські та політичні права й Факультативного протоколу до нього; Декларації 47-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин; Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі “Про права людини” (Гельсінкі, 1 серпня 1975 р.); документу Копенгагенської конференції з питань людського виміру НБСЄ; гаазьких рекомендацій з прав національних меншин на освіту; Ослівських рекомендацій щодо мовних прав національних меншин та інших міжнародних документів.

Особливого значення в галузі захисту прав національних меншин для України набула підписана нею 15 вересня 1995 р. Рамкова конвенція про захист національних меншин. 26 січня 1998 р. Рамкову конвенцію було ратифіковано Верховною Радою України й з 1 травня 1998 р. вона набула чинності для нашої держави [2]. Відповідно до ст. 9 Конституції України Рамкова конвенція стала частиною національного законодавства нашої держави, її настанови та принципи є обов'язковими для виконання державними та судовими установами, органами системи юстиції, а також посадовими особами законодавчих і виконавчих органів України [3].

Протягом останніх років країна послідовно розвиває національну нормативну базу для вирішення питання щодо захисту національних меншин і приведення національного законодавства відповідно до своїх міжнародних зобов'язань у цій галузі. Цей процес швидко розвивається й регулюється сьогодні нормативними настановами наведених національних актів, які загалом відповідають міжнародним і базуються на них.

Разом з тим, слід відзначити й деякі відступи назад у цьому питанні. Так, у попередній редакції ст. 14 Закону України “Про національні меншини в Україні” існувала ч. 2, якою було визначено право громадських організацій національних меншин “висувати своїх кандидаті в у депутати на виборах до органів державної влади відповідно до Конституції України, законів про вибори народних депутатів України і про вибори депутатів місцевих рад народних депутатів” [4].

Проте, незважаючи на положення частини третьої ст. 22 Конституції України, відповідно до якої “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод” [3], у виборчому законодавстві зазначені положення ст. 14 Закону України “Про національні меншини в Україні” не були враховані. У 2012 році Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Міністерства юстиції України, Міністерства культури України, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через відповідних міністрів, а також Державного космічного агентства України” ч. 2 ст. 14 Закону України “Про національні меншини в Україні” взагалі була виключена [5].

Така ситуація може розцінюватися як порушення законних виборчих прав і інтересів національних меншин.

Рамкова конвенція Ради Європи із захисту національних меншин (статті 10.2,15) і Копенгагенський документ ОБСЄ 1990 року (п. 32.5) відзначають, що “особи, які належать до національних меншин, мають право на поширення, доступ та обмін інформацією своєю рідною мовою” [2; 6]. Під час минулих виборчих кампаній подекуди піднімалися питання щодо забезпечення владою для національних меншин в Україні можливості користуватися під час виборчого процесу власними мовами відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

У попередні роки в місцях компактного проживання національних меншин забезпечувався переклад виборчих бюлетенів їх мовами, а на виборчих дільницях розміщували плакати-зразки рідною мовою виборців. Проте поступово представники національних меншин були позбавлені такого права Так, після першого туру виборів Президента України в 1999 р. до Уповноваженого з прав людини звернулися представники угорців з проханням надати можливість голосувати їм бюлетенями рідною мовою. Завдяки втручанню Уповноваженого під час другого туру цих виборів вдалося добитися друкування виборчих бюлетенів угорською мовою в місцях компактного проживання угорців.

Проблеми становлення правової демократичної держави на виборах 2002 р. було заборонено виготовлення офіційного інформаційного плаката мовою національної меншини, зокрема російської. Проте на попередніх парламентських виборах - у 1994 і 1998 рр. - такий плакат виготовлявся без обмежень за мовною ознакою [1, 29].

На жаль, цей дискримінаційний підхід щодо застосування мов національних меншин під час виборчого процесу у подальшому став нормою.

На нашу думку, це призводить до порушення виборчих прав представників національних меншин.

Слід відзначити, що присутність особи з числа певної національної меншини у відповідному органі місцевого самоврядування не означатиме автоматично забезпеченість представництва тієї чи іншої національної меншини. Адже за самоусвідомленням багато осіб, які обіймають керівні посади в органах місцевого самоврядування, незважаючи на своє етнічне походження, не відносять себе до представників цих національних меншин. Більшість з них підкреслює, що вони представляють інтереси всіх жителів області й переважно мало пов'язані з національно-культурними товариствами [1,29-30]. Це теж ускладнює захист конкретних прав національних меншин.

Отже, вважаємо, що в законодавстві про вибори до органів місцевого самоврядування потрібно обов'язково враховувати й етнічний фактор. В Україні, яка дуже різна замовними, етнічними й регіональними особливостями, мають бути партії, що є виразниками інтересів різних груп населення. І не треба робити штучних перешкод для їхньої діяльності. На нашу думку, у Законі України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” необхідно передбачити положення, яким встановити право громадських організацій національних меншин висувати своїх кандидатів у депутати на виборах до місцевих рад. Необхідно також передбачити в згаданому законі можливість перекладу виборчих бюлетенів мовами національних меншин у місцях їх компактного проживання, а на виборчих дільницях розміщувати плакати-зразки рідною мовою виборців.

Література

міжнаціональний конфлікт самоврядування право

1.Стан дотримання та захист прав національних меншин в Україні: Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

2.Рамкова конвенція про захист національних меншин від 01.02.1995.

3.Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України, 1996. - № ЗО. - С. 141.

4.Закон України “Про національні меншини в Україні” від 25.06.1992 № 2494-ХІІ // Відомості Верховної Ради України, 1992. - № 36. - С. 529.

5.Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Міністерства юстиції України, Міністерства культури України, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через відповідних міністрів, а також Державного космічного агентства України” від 16.10.2012 № 5461-VI // Відомості Верховної Ради, 2014. - № 5. - С. 62.

Размещено на Allbest.ru