Практичні проблеми та тенденції захисту особистого немайнового права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища (за матеріалами судової практики)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Практичні проблеми та тенденції захисту особистого немайнового права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища (за матеріалами судової практики)

Особисте немайнове право на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, віднесено Цивільним кодексом України до категорії прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. Поступово зростання самосвідомості українців неминуче тягне за собою зростання інтересу громадськості, загалом, та кожної окремої особи, зокрема, до тих чи інших складових інформації, що стосується навколишнього природного середовища. Однак, традиційна інформаційна закритість нашого суспільства, у першу чергу суб'єктів владних повноважень, висуває неабиякі перешкоди до задоволення інформаційних потреб громадськості, що в свою чергу, робить актуальним дослідження питання захисту особистого немайнового права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища у першу чергу у судовому порядку.

Як нам відомо, це перше наукове дослідження судової практики у справах про захист права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища.

Мета цього дослідження полягає в узагальненні судової практики у справах про захист права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, та виявлення за результатами її аналізу основних проблем та тенденцій у цій сфері.

Нами знайдено та проаналізовано 46 справ. Вказане число позначає кількість саме досліджених судових справ, предметом розгляду яких були спори з приводу суб'єктивного права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, а не знайдених судових рішень. Кожна справа охоплює рішення судів усіх інстанцій, якими спір вирішувався по суті, якщо ми змогли їх знайти.

Усі судові рішення взяті з Єдиного державного реєстру судових рішень за адресою мережі Інтернет: www.reyestr.court.gov.ua. Відмітимо кілька обставин, які ускладнюють роботу дослідника з Єдиним державним реєстром судових рішень. По-перше, номер справи у перших двох інстанціях, як правило, співпадає, а при розгляді в порядку касаційного провадження - змінюється. При цьому трапляються випадки, коли вища судова інстанція не вказує у тексті винесеного рішення номер справи, присвоєний їй у суді першої інстанції (або ж цей номер, хоча і присутній в оригінальному тексті рішення, відсутній в його електронній версії); як наслідок, за відсутності системних зв'язків між документами в рамках одного провадження, аби з'ясувати дійсну кількість судових інстанцій, пройдених справою, та кінцевий результат судового провадження, доводиться здійснювати повторний пошук, який однак також не дає 100%-их гарантій точності. Зрозуміло, що ця проблема виникла не з вини розробників реєстру, а пов'язана із установленим порядком реєстрації та нумерації справ у судах різних інстанцій. Однак, держатель реєстру цілком міг би усунути такий недолік, запровадивши системні зв'язки між документами в рамках одного провадження. Друга обставина, що створює незручності при роботі з Єдиним державним реєстром судових рішень, пов'язана з алгоритмом пошуку, а саме:

1) відсутня можливість сортувати знайдені судові рішення за предметом спору в межах одного виду судочинства, тобто неможливо відібрати лише справи про захист права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, або хоча б особистих немайнових чи екологічних прав;

2) відсутня можливість вибірки судових рішень за критерієм учасників судового процесу відносно їх організаційно-правової форми. Наприклад, неможливо відібрати лише ті рішення, в яких позивачем є виключно фізична особа, або ж відповідачем - лише суб'єкт господарювання або орган місцевого самоврядування.

Зазначені обставини призводять до того, що при застосуванні контекстного пошуку до вибірки потрапляють рішення, які не мають жодного стосунку до предмету пошуку, що лише збільшує об'єм роботи.

Для відбору судових рішень було використано можливості контекстного пошуку із застосуванням в якості ключових слів дослівних цитат зі ст. 50 Конституції України, п. «е» ч. 1 ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. 293 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також словосполучення «екологічну інформацію», яке використовується у вітчизняному перекладі Орхуської конвенції [1; 2; 3; 4]. Жодних часових обмежень на критерії пошуку не накладалося, однак, як відомо, наповнення Єдиного державного реєстру судових рішень відбувається з 2006 р., більш ранні судові рішення до нього не вносилися.

Перші цікаві висновки показали вже кількісні результати пошуку. Так, за цитатою зі ст. 293 ЦК України було знайдено лише 7 документів, причому лише один із них стосувався права на достовірну інформацію про стан довкілля, а в інших 6 предметом захисту виступали інші особисті немайнові права, гарантовані ст. 293 ЦК України [3]. Вказане судове рішення було єдиним зі знайдених і досліджених нами, яке містило у собі посилання на ст. 293 ЦК України [3]. За цитатою із Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» було знайдено 13 рішень, 9 з яких одночасно містили у собі дослівне посилання на ст. 50 Конституції України, а з решти 4 лише одне стосувалося права на доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища [2; 1]. За цитатою зі ст. 50 Конституції України нами було знайдено та опрацьовано 11 судових справ [1]. Однак найбільше судових справ було виявлено в результаті контекстного пошуку за словосполученням, яке у національному законодавстві вживається порівняно рідко, а саме - «екологічну інформацію». Таких судових справ знайдено 35, що вказує на те, що словосполучення «екологічна інформація» попри відносно нечасте використання у законах України міцно увійшло у правовий лексикон. Ці результати мають і інше пояснення: терміном «екологічна інформація» оперує Орхуська конвенція (в українському перекладі), яка встановила гарантії доступу до екологічної інформації, що перебуває у віданні публічних органів, а серед досліджених нами справ 87% складають справи адміністративного судочинства, відповідачем у яких виступає суб'єкт владних повноважень [4].

Аналіз судових справ дозволив виявити кілька закономірностей, а саме:

1. Ключову роль у захисті особистого немайнового права фізичних осіб на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, відіграють громадські організації: з 46 позовів 28 було подано саме громадськими організаціями, що становить 61%. При цьому позови громадських організацій часто подаються, так би мовити, задля загального блага, з метою реального втілення у життя принципу відкритості інформації, що стосується навколишнього природного середовища. Наприклад, Міжнародна благодійна організація «Екологія - Право - Людина» (м. Львів) звернулася з позовом до Мінприроди України, в якому просила визнати незаконною бездіяльність відповідача щодо належного, повного та періодичного інформування громадськості у мережі Інтернет через офіційний веб-сайт відповідача та зобов'язати відповідача вчинити дії щодо приведення такого веб-сайту у відповідність до вимог чинного законодавства (згідно переліку) [5]. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30.08.2010 у справі №2а-2930/10/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2010 та ухвалою Вищого адміністративного суду від 13.12.2012, визнано протиправною бездіяльність Мінприроди України щодо недотримання вимог чинного законодавства України в частині функціонування його вебсайту та зобов'язано відповідача привести функціонування веб-сайту у відповідність до вимог чинного законодавства України [5]. Слід зауважити, що Мінприроди України не просто заперечувало проти позову, вважаючи, що забезпечує належний рівень доступу громадськості до інформації, що стосується навколишнього природного середовища, але і подавало і апеляційну, і касаційну скарги на постанову суду першої інстанції, докладаючи максимум зусиль, аби нічого не змінювати у своїй роботі [5]. Зауважимо, що такі рішення суду дійсно змінюють стан дотримання прав фізичних осіб на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища: лише програвши спір у трьох інстанціях Мінприроди України виконало вимогу ст. 25-1 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» і розмістило на своєму веб-сайті доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні. Інший приклад: Окружний адміністративний суд м. Києва розглянув справу №2а-13786/10/2670 між тими самими сторонами, в рамках якої МБО «Екологія - Право - Людина» просила суд визнати незаконною бездіяльність Мінприроди України, а саме те, що відповідач не публікує у ЗМІ, на своїй веб-сторінці та веб-сторінках своїх територіальних органів висновки державної екологічної експертизи, і зобов'язати відповідача опублікувати зазначені висновки починаючи з 2009 року [6]. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.10.2011, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2012, вказані позовні вимоги задоволені [6]. Чимало позовів громадських організацій стосувалися переліку документів, яким може бути присвоєно гриф «для службового користування», у тому чи іншому органі влади (далі - ДСК).

2. Попри викладене у п. 1, в Україні надзвичайно мало громадських організацій займають активну правозахисну позицію. Зі згаданих 28 позовів 20 було подано МБО «Екологія - Право - Людина», що становить 71% справ, порушених за позовом громадських організацій і 44% загальної кількості досліджених нами справ. Серед решти 8 справ 3 (11% позовів, поданих громадськими організаціями) порушені за позовом Благодійного фонду Дніпровського району м. Києва «Київський еколого-культурний центр», причому 2 з них - спільно з Громадською еколого-правовою організацію «ЕкоПраво-Київ», інші 5 (18%) - п'ятьма різними громадським організаціями.

3. Результати розгляду справ за позовами громадських організацій свідчать про високий рівень підготовки позовних заяв та інших матеріалів судового провадження. Наприклад, якщо серед спорів за позовами фізичних осіб до суб'єктів владних повноважень по першій інстанції було задоволено лише 1 з 14 (7,14%) позовів, а в кінцевому підсумку - 5 з 14 (35,7%), то серед справ за позовами громадських організацій цей показник становить відповідно 15 з 26 (55,56%) та 14 з 26 (51,85%).

4. Фізичні особи хоча і намагаються захистити своє право на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, у судовому порядку, ці намагання, як правило, закінчуються повним фіаско. Серед досліджених нами справ 17 (37% від загальної кількості) були порушені за позовами фізичних осіб, однак лише 1 позов (5,88% від поданих фізичними особами позовів та 2,17% від загальної кількості справ) було задоволено судом першої інстанції. Зазначена справа слухалася у Керченському міському суді Автономної Республіки Крим, постанова якого від 18.12.2013 у справі №107/9100/13-а оскаржена до Севастопольського апеляційного адміністративного суду; ухвалою від 30.01.2014 порушено апеляційне провадження, зобов'язано позивача подати заперечення на апеляційну скаргу до 13.03.2014 [7]. Зважаючи на відомі суспільно-політичні події, з'ясувати результати розгляду справи принаймні в апеляційному провадженні видається неможливим. Водночас можна зробити припущення, що рішення суду І інстанції буде скасовано, а провадження закрито, оскільки ця справа слухалася у порядку адміністративного судочинства, хоча відповідачем виступає суб'єкт господарювання (ТОВ «Альцем»). З решти 16 справ 1 позов задоволено частково (рішення підтверджено апеляційною інстанцією), у задоволенні 15 позовів відмовлено, однак 2 із цих рішень не підтверджене жодним із судів вищої інстанції. Підсумовуючи можна зазначити, що лише у 3 з 17 позовів (17,65%), поданих фізичними особами з метою захисту свого права на інформацію, що стосуються навколишнього природного середовища, було в кінцевому підсумку отримано позитивні рішення, причому у 2 з них довелося пройти три судові інстанції, а в 1 - усі чотири з направленням справи на новий розгляд.

5. Низький процент задоволених позовів фізичних осіб зумовлений, у першу чергу, неграмотною підготовкою документів судового провадження, що, на наш погляд, пов'язано з тим, що фізичні особи самостійно готують позовні заяви (без допомоги правників). Так, серед згаданих 17 справ, порушених за позовами фізичних осіб, лише у 4 (23,5% - і всі в порядку адміністративного судочинства) позивачі мали представників. Слід зауважити, що в усіх 4 справах рішенням суду І інстанції у задоволенні позову відмовлено, однак лише одне з цих рішень не було оскаржене; у 3 інших справах позивачі дійшли до Вищого адміністративного суду України або до Верховного суду України і таки домоглися захисту своїх прав, причому у двох випадках справа направлялася на новий розгляд до суду І інстанції. Таким чином, самостійний захист фізичною особою своїх прав та інтересів у суді увінчався успіхом лише в 1 справі з 17 (5,88%, та й то, з високою долею вірогідності можна припустити, що в апеляції провадження буде закрито), а за участю представника - у 3 з 17 (17,65%); у справах, де фізичні особи мали представників, 3 з 4 справ (75%) у кінцевому підсумку увінчалися задоволенням позовних вимог. Зауважимо, що позовні заяви, що готувалися без допомоги фахівця права, видно неозброєним оком вже за формулюванням предмету позову. Так, у справі №2а-12/07/0544, що слухалася у Ленінському районному суді м. Донецька, а надалі - в Донецькому апеляційному адміністративному суді, фізична особа присвоїла собі повноваження представляти жителів територіальної громади Ленінського району м. Донецька та вимагала, серед іншого, зобов'язати виконком Ленінської районної ради м. Донецька надати їй екологічну інформацію «шляхом підтвердження статусу паркової зони в межах проживання територіальної громади Ленінського району м. Донецька»; у справі №22ц-3263/2007, що слухалася у Києво-Святошинському районному суді Київської області, а надалі - в Апеляційному суді Київської області, позивач просив зобов'язати відповідача ТОВ «Забір'я» надати екологічну інформацію щодо використання ділянок та об'єктів водного фонду не собі, а сільській раді [8; 9]. Відмітимо, однак, що громадські організації також допускаються безглуздих помилок. Так, Профспілка працівників ТОВ «Селищанський гранітний кар'єр» та його дочірніх підприємств звернулася з позовом до Державної екологічно інспекції в Рівненській області та Мінприроди, у якому просила, серед іншого, зобов'язати відповідачів заборонити ТОВ «Селищанський гранітний кар'єр» забруднювати довкілля та реально встановити прилогазочищувальні установки та зрошувальну систему пилу [10]. Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 12.11.2012 у справі №2а/1770/2751/2012, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду, у задоволенні позову відмовлено повністю [10].

6. Суб'єкти господарювання не звертаються за захистом права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, однак намагаються використовувати це право для захисту своїх майнових інтересів. Так, у справі №6/143/2011/5003, що слухалася у Господарському суді Вінницької області, а надалі - у Рівненському апеляційному господарському суді, позивач намагався оспорити договори купівлі-продажу засобів захисту рослин на тій підставі, що до поставленої партії не були додані сертифікати якості, що, начебто, порушує права позивача на екологічну інформацію, гарантовані Орхуською конвенцією [11]. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 26.01.2012, підтвердженим постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 02.04.2012, у задоволенні позову відмовлено, хоча обидва суди погодилися, що сертифікати якості на засоби захисту рослин містять у собі інформацію, що стосується навколишнього природного середовища [11].

7. Оскільки 87% досліджених нами справ розглядалися в порядку адміністративного судочинства, очевидно, що основними порушникам особистих немайнових прав фізичних осіб на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, є саме суб'єкти владних повноважень усіх рівнів, починаючи з місцевих рад та закінчуючи Кабінетом Міністрів України. Серед досліджених нами судових справ беззаперечним лідером за кількістю звернених проти нього позовів виступило міністерство, покликане впроваджувати положення Орхуської конвенції в Україні, а саме - Мінприроди України - 9 спорів, на другому місці - управління цього міністерства у Донецькій області - 6 спорів, а на третьому - Державне агентство екологічних інвестицій - 5 спорів.

8. Суб'єкти владних повноважень не просто є основними порушниками права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, але у відстоюванні своєї позиції, як правило ідуть до кінця, не обмежуючись рішенням суду І-ої інстанції, якщо воно винесене не на їх користь. При цьому розгляд справи затягується на роки. Наприклад, постановою від 13.10.2009 у справі №2а-133843/09/0570 Донецький окружний адміністративний суд задовольнив позов фізичної особи до Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання оприлюднити висновки державної екологічної експертизи через засоби масової інформації. Відповідач не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його в апеляційному порядку; постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 24.03.2010 апеляційну скаргу задоволено [12]. Тоді позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України, який ухвалою від 12.06.2012 скасував рішення суду апеляційної інстанції та залишив у силі рішення суду І-ої інстанції [12]. Як бачимо у підсумку позов було задоволено, але для цього довелося пройти три судові інстанції та витратити майже три роки. Водночас задоволення позову ще не означає виконання позовних вимог. У справі №2а/0570/12650/2012 за позовом фізичної особи до того ж таки Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Донецькій області про зобов'язання надати інформацію постановою Донецького окружного адміністративного суду від 23.10.2012, залишеною у силі ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду, у позові відмовлено [13]. Переглядаючи справу Вищий адміністративний суд ухвалою від 18.07.2013 направив її на новий розгляд і постановою Донецького окружного адміністративного суду від 19.09.2013 позов врешті-решт було задоволено [13]. Однак відповідач не погодився з таким рішенням попри висновки Вищого адміністративного суду України і оскаржив рішення в апеляційному порядку [13]. Станом на 01.05.2014 у ЄДРСР міститься ухвала про зупинення апеляційного провадження за клопотанням відповідача у зв'язку з необхідністю отримання певної інформації від Уряду України [13]. Як бачимо, судова тяганина у справі триває щонайменше 1,5 роки, однак відповідач не має наміру «здаватися» і до останнього доводить свою позицію. В адміністративних справах за позовами громадських організацій до суб'єктів владних повноважень у І-ої інстанції було задоволено (повністю або частково) 15 з 27 позовів; з 15 рішень 8 (53%) були оскаржені відповідачами в апеляційному порядку, причому у задоволенні 7 з 8 (87,5%) апеляційних скарг було відмовлено. Із зазначених 7 рішень апеляційної інстанції 4 (57%) були оскаржені відповідачем у касаційному порядку, причому 3 скарги з 4 (75%) залишилися без задоволення. Відмітимо, що в усіх 3 зазначених справах, де відповідач, програвши суд І інстанції, дійшов до касації, відповідачем виступало Мінприроди України.

9. Суб'єкти владних повноважень вкрай неохоче розкривають інформацію, якою володіють, подекуди використовуючи абсурдні аргументи. Наприклад, у справі №5/152А(7А), що слухалася у Господарському суді Львівської області (постанова від 04.09.2007), Рахункова палата України заперечуючи проти позову МБО «Екологія - Право - Людина»» про зобов'язання надати копії акта перевірки щодо будівництва каналу «Дунай-Чорне море» та інформації про наслідки цієї перевірки, у тому числі щодо вжитих за її результатами заходів притягнення до відповідальності, стверджувала, що не має виконавчих повноважень владно-розпорядчого характеру, а відтак не є суб'єктом владних повноважень і взагалі не може виступати відповідачем за цим позовом; також позовні вимоги заперечувалися з посиланням на відомчий порядок проведення перевірок, яким не передбачено надання копій актів за запитами громадських організацій [14]. Постановою Львівського окружного адміністративного від 03.11.2010 у справі №2а-5876/10/1370 задоволено позов МБО «Екологія - Право - Людина»» до Національного агентства екологічних інвестицій, у якому позивач просив відповідача надати доступ до інформації про функціонування Національного електронного реєстру антропогенних викидів та абсорбції парникових газів [15]. Відповідач, хоча визнав, що ця інформація є відкритою, все рівно заперечував проти позову, не визнаючи за собою проступку [15]. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 05.08.2010 у справі №2-а-5240/10/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2010 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.10.2011, задоволено позов Благодійного фонду Дніпровського району м. Києва «Київський еколого - культурний центр» та ГЕПО «ЕкоПраво-Київ» до Мінприроди про визнання незаконними дій по віднесенню інформації щодо: боротьби з контрабандою зразків дикої фауни і флори, озоноруйнівних речовин; регулювання екологічних питань на транскордонних річках України (басейн Дунаю, Західного Бугу, Сіверського Дінця), в тому числі з країнами Європейського Союзу; листування з органами Служби Безпеки України щодо перевірок дотримання природоохоронного законодавства на окремих об'єктах - до конфіденційної інформації, якій надається гриф «ДСК» в Мінприроди та скасування відповідних пунктів відомчого наказу [16]. Мінприроди не змогло навести достойних аргументів на своє виправдання, однак не погодилося з рішенням суду І інстанції та скористалося усіма можливостями його оскарження [16]. У 2010 р. Мінприроди у відповідь на запит МБО «Екологія - Право - Людина»» про розвиток законодавства з метою впровадження Орхуської конвенції розповіло про реалізацію зовсім інших міжнародних документів [17]. Тим не менш, лише після винесення Львівським окружним адміністративним судом постанови від 24.11.2010 у справі №2а-7143/10/1370 про задоволення позовних вимог, була надана інформація по суті запиту [17].

10. Дослідження предметів спору показало, що здебільшого вони стосуються висновків державної екологічної експертизи, інших документів, які Мінприроди та інші суб'єкти інформаційних відносин намагаються приховати від громадськості під грифом «ДСК» (генеральні плани розвитку населених пунктів, землевпорядна документація, матеріали лісовпорядкування, звіти про боротьбу з контрабандою зразків дикої флори і фауни тощо) чи в інший спосіб (звіти про оцінку впливу на навколишнє середовище, договори про продаж квот на викиди парникових газів, дозволи на викиди та скиди, копії актів перевірки будівництва та ін.).

11. Прослідковується тенденція на зменшення можливостей громадських організацій захищати права фізичних осіб як на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, так і на безпечне навколишнє природне середовище через використання звуженого тлумачення законодавства Вищим адміністративним судом України. Серед досліджених нами рішень кілька виділяються мало не шокуючими висновками. Так, постановою від 16.10.2013 у справі №К9991/25709/12 Вищий адміністративний суд України скасував постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.09.2011 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у справі №2а-6990/11/2670 за позовом МБО «Екологія - Право - Людина» до Уряду України, Мінекології України та Державного агентства екологічних інвестицій, у якому позивач просив, серед іншого, зобов'язати Уряд розробити та затвердити порядок видачі дозволів на викиди парникових газів, інформувати громадськість про роботу із врегулювання механізму скорочення цих викидів, та відмовив у задоволенні позовних вимог [18]. Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що в даному випадку позивач захищає не право на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, а «свій законний інтерес щодо охорони та збереження довкілля»; оскільки законний інтерес є лише простим легітимним дозволом, він не забезпечується правом вимоги до будь-кого, а отже позивач для захисту цього законного інтересу не може вимагати зобов'язати відповідачів вчиняти які б то не були дії [18]. Такий висновок, на наш погляд, практично перекреслює можливості громадської організації захищати право на безпечне навколишнє природне середовище, а також перетворює на фікцію будь-які можливості захисту законного інтересу як такі, адже постає питання: а як взагалі за таких обставин можна захисти законний інтерес? По-друге, предмет позову не відноситься до тих, які можуть бути подані громадськими організаціями на підставі ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»; заява була прийнята до провадження лише на підставі ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, яка надає кожному право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних чи оспорених прав та інтересів [18]. Це свідчить про необхідність доповнення ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та закріплення невичерпного переліку позовів, з якими може звернутися до суду громадська організація. По-третє, Уряд України не зобов'язаний інформувати громадськість про виконання Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї, оскільки прямо цей обов'язок ніде не зафіксований [18]. Цей висновок, на наш погляд, є вершиною цинізму, оскільки Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади, джерелом якої згідно Конституції України є народ, повинен бути щомиті готовий відзвітувати про кожен свій крок. Натомість, що показово, сам Уряд як відповідач не просто заперечував свій обов'язок інформувати громадськість, а забезпечив апеляційне і касаційне оскарження рішення, винесеного не на його користь [18]. В ухвалі від

05.04.2012 у справі №23464/10 за позовом МБО «Екологія - Право - Людина» до Мінприроди про визнання бездіяльності протиправної та зобов'язання вчинити дії Вищий адміністративний суд висловив позицію, що «недостатність, на думку позивача наданої йому у відповідь на запит інформації, не свідчить про порушення відповідачем своїх обов'язків, враховуючи відсутність заперечень відповідача у наданні відповідної інформації» [19]. Як бачимо, Вищий адміністративний суд фактично схиляється до думки, що надання хоч якоїсь інформації у відповідь на запит, якщо не було прямої відмови у наданні решти інформації, вже є виконанням обв'язку забезпечити доступ до інформації, що стосується навколишнього природного середовища.

Слід відмітити, що складається враження, що Вищий адміністративний суд свідомо формував практику обмеження можливостей доступу до інформації, що стосується навколишнього природного середовища. Так, своєю ухвалою від 04.04.2013 у справі №К33603/10-С цей суд сформулював позицію стосовно того, що у законодавстві взагалі не зафіксовано обов'язку оприлюднювати повний текст висновку державної екологічної експертизи [20]. Якби така позиція не була спростована постановою Верховного суду України від 19.11.2013 р. у цій справі, то фактично було б перекреслена кількарічна боротьба громадських організацій за вільний доступ громадськості до інформації, що міститься у висновках державної екологічної експертизи [20].

12. Попри те, що ЦК України є основним актом цивільного законодавства, у досліджених нами судових рішеннях положення статті 293 ЦК України практично не згадуються [3]. Фактично, лише в одному судовому рішенні містилося посилання на ст. 293 ЦК України [3]. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 09.02.2010 у справі №2а-42661/09/2070 за позовом Харківської благодійної організації «Центр усиновлення тварин» до фізичної особи-підприємця закрито провадження у справі, оскільки спір непідсудний адміністративному суду; в ухвалі відмічено, що інформація про стан виконання відповідачем порядку поводження з безпритульними тваринами, яка була запитана (однак не надана) у нього позивачем, відноситься до інформації, що стосується навколишнього природного середовища, право на яку гарантовано у ст. 293 ЦК України, однак відповідач не виконує управлінські функції, а відтак цей спір слід розглядати у порядку господарського судочинства [21]. Відсутність посилань на ст. 293 ЦК України у рішеннях судів приводить нас до висновку, що самі позивачі не спираються на цю правову норму у своїх позовних заявах. Адже, як відомо, згідно вимог процесуальних кодексів України рішення суду повинно бути обґрунтованим, тож вказівка позивача на ст. 293 ЦК України як на підставу позову обов'язково знайшла б свою підтримку або спростування у рішеннях судів.

13. Аналізуючи способи захисту прав, застосованих судами, були виявлено, що нерідко позивачем (здебільшого у справах за позовами МБО «Екологія - Право - Людина» до органів влади) ставиться вимога на майбутнє, наприклад, «…зобов'язати відповідача утримуватися від дій по віднесенню висновків державної екологічної експертизи до інформації, якій може бути наданий гриф «ДКС»…». Здебільшого суди відмовляють у задоволенні вимог на майбутнє стверджуючи, що предметом захисту у суді може бути лише вже порушене, невизнане чи оспорене право чи законний інтерес, а не ті, порушення яких може відбутися у майбутньому. Однак є й протилежні рішення. Так, постановою Львівського окружного адміністративного суду від 25.11.2009 у справі №2а-5887/09/1370 задоволено позов МБО «Екологія - Право - Людина» до Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Львівській області; суд, серед іншого, присудив зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій по віднесенню висновків державної екологічної експертизи до інформації, якій може бути наданий гриф «ДКС» в Державному управлінні охорони навколишнього природного середовища в Львівській області, оскільки «. є достатні підстави вважати, що відповідач продовжуватиме вчиняти такі дії.» [22]. Відмітимо, однак, що, на наш погляд, така практика недоцільна. Встановлення заборон на майбутнє небезпечне тим, що вже наступного дня після винесення рішення суду може змінитися законодавство: те, що учора було незаконним, може стати легітимним і навпаки, а рішення суду залишатиметься у силі, допоки не буде скасоване (що у такому випадку можливе лише за нововиявленими обставинами). Водночас очевидно, що відповідач не позбавлений можливості і вдруге, і втретє прийняти незаконне рішення, яке знову доведеться оскаржувати у суді, незалежно від того, чи є в рішенні суду заборона вчинення дій на майбутнє. І як може бути інакше, якщо поганий приклад подає вищий орган влади нашої країни, Верховна Рада України: вітчизняний парламент кілька разів затверджував такий закон про державний бюджет країни, який явно суперечив однозначному рішенню Конституційного суду України від 22.05.2008 №10-рп/2008 у справі 1-28/2008 (про предмет і зміст закону про державний бюджет), і щоразу був частково скасований з цієї підстави [23]?

Також відмітимо ряд проблем, виявлених нами в результаті аналізу судової практики.

1. Недостатнє розуміння сторонами процесу, а подекуди і суддями положень Орхуської конвенції, подекуди їх протилежне трактування з метою звуження можливостей задоволення інформаційних потреб громадськості. Напр., у справі №2а-3419/11/1370, що слухалася у Львівському окружному, а надалі - Львівському апеляційному адміністративних судах Державне управління охорони навколишнього природного середовища у Донецькій області та Донецька міжрайонна природоохоронна прокуратура, заперечуючи проти вимог позивача - МБО «Екологія - Право - Людина» надати копію дозволу на викиди ВАТ «Азовсталь», стверджували, що згідно Орхуської конвенції ознайомлення громадськості з екологічною інформацією відбувається лише через засоби масової інформації [24]. Рішенням Борщівського районного суду Тернопільської області від 26.10.2011 у справі №2-607/100, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 06.12.2011, відмовлено у задоволенні позову фізичної особи до ПП «Скала-Інтер» про захист права на інформацію, серед іншого з тієї підстави, що позивач проживає в іншому місті, аніж розміщені виробничі потужності відповідача, а відтак нена - дання позивачу запитуваної ним інформації про гіпсове родовище не може порушувати його права та інтереси [25].

Варто відмітити, що можливо, мова йде навіть не стільки про в дійсності неправильне розуміння положень Орхуської конвенції, як про свідомі спроби їх перекручення. Водночас, регулярне підвищення кваліфікації державних службовців, у тому числі суддів, піде лише на користь, підвищуючи якість їх знань та виконання своїх обов'язків.

2. Пряме ігнорування актів вітчизняного законодавства з боку Мінприроди та інших органів влади. Так, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва у справі №2а-13786/10/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2012, задоволено позов МБО «Екологія - Право - Людина» до Мінприроди та зобов'язано відповідача, серед іншого, оприлюднювати висновки державно екологічної експертизи на своєму веб-сайті та в окремому розділі друкованого видання «Екотиждень», як це передбачено п. 3 плану дій щодо виконання рішення Сторін Орхуської конвенції III/6f, затвердженого розпорядженням Уряду від 27.12.2008 №1628-р [6]. Це єдине рішення, серед досліджених нами спорів з приводу оприлюднення висновків державно екологічної експертизи, яке містить посилання на згадане розпорядження Уряду і вказівку на конкретний засіб масової інформації, у якому повинні оприлюднюватися на постійній основі висновки державної екологічної експертизи. В інших спорах про аналогічний предмет Мінприроди та його регіональні органи, як правило, стверджували, або що законодавством України взагалі не передбачено оприлюднення висновків державної екологічної експертизи в мережі Інтернет та ЗМІ, та й взагалі ці висновки не є інформацією про стан навколишнього природного середовища (постанова Донецького окружного адміністративного суду від 11.06.2011 у справі №2а-7292/10/0570), або що порядок такого оприлюднення не визначений (у тому числі не визначений і сам ЗМІ - зокрема ухвала Вищого адміністративного суду України від 04.04.2013 у справі №К-33603/10-С), або що оприлюдненню підлягає лише заключна частина висновку (погоджено/не погоджено), а не весь текст висновку (наприклад, постанова Донецького окружного адміністративного суду від 13.10.2009 у справі №2а-13384/09/570), або що не передбачене фінансування таких витрат (постанова Донецького окружного адміністративного суду від 13.10.2009 у справі №2а-13384/09/0570) [26; 20; 27]. І часто суди приймали сторону саме Мінприроди. Зрозуміло, що мова йде про справи, порушені після прийняття згаданого плану дій.

В іншій справі Державна служба геології та надр відмовила МБО «Екологія - Право - Людина» не лише у наданні копії спеціального дозволу на користування надрами на виконання угоди «Про розподіл вуглеводнів, які видобуватимуться у межах ділянки Юзівська, між державою Україна та компанією «Шелл Експлорейшн енд Продакшн Юкрейн Інвестмент \1У\ Б.В. та ТОВ «НАДРА ЮЗІВСЬКА»», але і відмовилася повідомити, чи був такий дозвіл взагалі виданий, чи ні, вважаючи, що навіть сам факт існування дозволу становить службову інформацію, у доступі до якої громадськості може бути відмовлено згідно Закону України «Про доступ до публічної інформації» [28]. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 28.10.2013 у справі №813/7397/13-а відповідний позов МБО «Екологія - Право - Людина» задоволено частково та зобов'язано Державну службу геології та надр повідомити позивача, чи існує дозвіл та його реквізити [28]. Суд дійшов висновку, що інформація про існування того чи іншого документа повинна відображатися у системі обліку публічної інформації, а відтак не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом, навіть якщо сам документ має такий гриф; водночас суд вирішив, що спеціальний дозвіл на користування надрами містить інформацію, розкриття якої може спричинити шкоду правам інших осіб, оскільки розкриває зміст та умови договору про користування надрами, а відтак не підлягає оприлюдненню [28]. Відмітимо, що в якості аргументу суд використав і ту обставину, що спеціальний дозвіл на користування надрами включено до переліку документів, яким може бути надано гриф «ДСК» у Державній службі геології та надр, хоча для нас залишається таємницею, по-перше, яке це має відношення до суті справи, а по-друге, як може бути присвоєно гриф «ДСК» інформації, що за визначенням суду, не є власністю держави, а лише одержана від іншої сторони конфіденційно [28].

Держкомлісгосп відмовився надати БФ Дніпровського району м. Києва «Київський еколого-культурний центр» перелік відомостей, що містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, і яким надається гриф «ДСК», оскільки вважав, що «в наданні такої інформації відсутня службова потреба» [29]. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.06.2009 у справі №2а-260/09/2670 відмову визнано неправомірною [29].

Оскільки мова йде не про відсутність законів, а про їх свідоме порушення, вирішення цієї проблеми є, вочевидь, більш політичним, аніж правовим, і вимагає вольових змін у повсякденній діяльності органів влади в напрямку відкритості інформаційного простору.

3. Потурання судами органам влади, що намагаються приховати інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, під грифом «ДСК» на шкоду міжнародним зобов'язанням України щодо виконання положень Орхуської конвенції та навіть Конституції України. Наприклад, Громадська організація «Донецький екологічний рух» звернулася із позовом до Донецької міської ради у зв'язку з відмовою надати доступ до усіх матеріалів проекту генерального плану розвитку м. Донецька, хоча згідно оголошення у газеті проводилося його громадське обговорення, на тій підставі, що матеріалам присвоєно гриф «ДСК» [30]. Постановою Ворошиловського районного суду м. Донецька від 06.10.2010 у справі №2а-765/10/0508, залишено без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 02.12.2012, у задоволенні позову відмовлено [30]. Суди визнали обґрунтованою відмову відповідача надати доступ до документів, яким присвоєно гриф «ДСК», хоча і не заперечували, що в них міститься інформація про стан довкілля, причому питання відповідності таких дій ст. 50 Конституції України навіть не розглядалося [30]. Господарський суд Львівської області постановою від 21.08.2008 у справі №30/146А, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2009 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04.11.2010, відмовив у задоволенні позовних вимог МБО «Екологія - Право - Людина» до Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Львівській області про зобов'язання надати копії висновку державної екологічної експертизи щодо робочого проекту «Реконструкція ВАТ «Миколаївцемент» [31]. Суди визнали обґрунтованою відмову відповідача на тій підставі, що документу присвоєно гриф «ДСК» і водночас запитувана інформація була надана відповідачу лише в користування [31]. При цьому твердження позивача, що висновки державної екологічної експертизи не можуть бути віднесені до інформації з обмеженим доступом, з посиланням на норми Конституції України, Орхуської конвенції та Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», та у зв'язку з тим, що ця інформаціє не є власністю держави, були визнані судами такими «що не стосуються суті спору» [31]. Аналогічно постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.10.2010 у справі №2а-10945/10/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.03.2011 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09.11.2011, відмовлено у задоволенні позову фізичної особи до МНС України про скасування окремих пунктів переліку документів, яким може бути надано гриф «ДСК» у цьому міністерстві [32]. Суди всіх інстанцій не досліджували правомірність включення того чи іншого пункту до переліку, а обмежилися з'ясуванням того, що МНС України мало повноваження складати такий перелік взагалі [32]. Постановою Київського окружного адміністративного суду від 19.10.2010 у справі №2а-4332/11/1070, скасованою постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.05.2012, відмовлено у задоволенні позову фізичної особи до Управління Держкомзему в Обухівському районі

Київської області про зобов'язання надати графічні матеріали, на яких позначені землі в межах с. Немирів, які є в державній чи комунальній власності та не передані нікому в користування [33]. Суд І інстанції сприйняв доводи відповідача про те, що інформація має гриф «ДСК» та водночас відмітив, що відповідач такою інформацією не володіє [33]. Суд апеляційної інстанції звернув увагу на взаємовиключні висновки рішення суду І-ої інстанції, скасував його та прийняв нове, яким задовольнив позов [33].

Єдиний спосіб вирішення цієї проблеми - свідома воля вищої судової інстанції, яка змінить свою судову практику. Зауважимо, що віднедавна намітилися позитивні зміни у позиції Вищого адміністративного суду з цього питання. Ухвалою від 18.07.2013 у справі №К/800/465/13 Вищий адміністративний суд України спростував висновок судів попередніх інстанцій про те, що інформація зі звітів інвентаризації викидів забруднюючих речовин із зазначенням виробництв, цехів, найменувань джерел, обсягів викидів без газоочистки і з нею є інформацією з обмеженим доступом, та відмітив, що суди попередніх інстанцій мали б з'ясувати відповідність наказу відповідача (Державне управління охорони навколишнього природного середовища у Донецькій області), яким затверджено перелік документів, яким може бути присвоєно гриф обмеження доступ, закону [13].

4. Внутрішня неузгодженість законодавства про доступ до інформації, що стосується навколишнього природного середовища. По-перше, фактично існує ще щонайменше одна категорії інформації з обмеженим доступом, доступ до якої громадськість не отримає попри відсутність будь-якого грифа таємності. Так, постановою Львівського окружного адміністративного суду від 17.06.2010 у справі №2а-6841/09/1370, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.04.2011, відмовлено у задоволенні частини позовних вимог МБО «Екологія - Право - Людина» до Кабінету Міністрів України та Національного агентства екологічних інвестицій, зокрема щодо вимог надати копію угоди між Україною та Японією про продаж квот на викиди парникових газів та повідомити ціну цього договору [34]. Рішення обох судів обґрунтовано положенням самого договору, у яких йдеться про конфіденційність його умов, а посилання позивача на положення Орхуської конвенції та ст. 50 Конституції України не знайшли ані свого спростування, ані підтвердження [34]. Надати гласності згаданому договору, а також аналогічному договору між Україною та Іспанією намагалася й інша громадська організація - ГО «Експертно-дорадчий центр «Правова аналітика»», звернувшись із позовом до Міністерства юстиції України та Національного агентства екологічних інвестицій [35]. Позивач стверджував, що оскільки ці договори є міжнародними договорами України, вони повинні бути зареєстровані у реєстрі нормативно-правових актів України та опубліковані в офіційних виданнях [35]. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.10 2012 у справі №2а-9739/12/2670 позовні вимоги задоволені частково, зобов'язано включити договори до Єдиного державного реєстру нормативно - правових актів та опублікувати в обсязі, що не порушує їх положень про конфіденційність [35]. Однак постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.11.2013 рішення суду І-ої інстанції було скасовано та винесено нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю [35]. Попри те, що суди визнали цю інформацію екологічною у розумінні Орхуської конвенції (як угоди з питань довкілля), жодне з рішень не містить пояснення, чому пункт цих угод про конфіденційність переважає положення Орхуської конвенції про відкритість екологічної інформації [35]. На наш погляд, якщо останню тезу ще можна якось пояснити із застосуванням принципу вирішення темпоральних колізій «перший у часі пізніший у дії», то невідповідність цього договору ст. 50 Конституції України, за умови що поняття «інформація про стан довкілля», як і визначення екологічної інформації згідно Орхуської конвенції, включає в себе і угоди з питань довкілля, жодного розумного пояснення не має [1; 4]. За таких умов, з урахуванням п. 2 ст. 9 Конституції України, відповідно до якої укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України, необхідно вносити зміни до ч. 2 ст. 50 Конституції України, уточнивши, що така інформація ніким не може бути засекречена, крім випадків, передбачених міжнародними договорами України [1].

По-друге, окремі різновиди екологічної інформації мають свої правові режими, які, хоча і визначені підзаконними нормативно-правовими актами, захищаються судами усупереч ст. 50 Конституції України [1]. Так, згідно ч. 2 ст. 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до екологічної інформації, яка не може бути засекречена згідно ст. 50 Конституції України, відноситься інформація про стан надр [2; 1]. У той же час, відповідно до ч. 3 ст. 39 Кодексу України про надра порядок розпорядження геологічною інформацією встановлюється Кабінетом Міністрів України, а саме затверджений постановою Уряду від 13.06.1995 №423 [36; 37]. Відмітимо, що цей документ детально регламентує оборот геологічної інформації, зокрема встановлює, що ця інформація є об'єктом товарних відносин і може використовуватись як частина внеску до статутного фонду під час створення підприємств [37]. Геологічна інформація, створена (придбана) на кошти державного бюджету, є державною власністю і реалізується Держгеонадра [37]. Геологічна інформація, створена (придбана) на власні кошти юридичних та фізичних осіб, є їх власністю [37]. Реалізація цієї інформації здійснюється її власником за погодженням з Держгеонадра [37]. Відмітимо, що хоча вказаним Положенням про порядок розпорядження геологічною інформацією регулюється порядок розпорядження (надання у користування і продаж) відкритою геологічною інформацією про надра, відкритість у даному випадку розглядається не як загальнодоступність, а полягає лише у можливості за плату з дотриманням певних умов отримати таку інформацію у користування [37]. Потреба у встановленні окремого правового режиму для певних видів інформації, що стосується навколишнього природного середовища так само очевидна, як і формальна неузгодженість існуючих нормативних положень зі ст. 50 Конституції України, приписами Орхуської конвенції та Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [1; 2; 4]. Не останню роль серед причин такого явища відграють термінологічні проблеми в окресленій сфері, які ми вже підіймали у попередніх публікаціях [38, c. 7-18].

На наш погляд, для вирішення цієї проблеми необхідно, насамперед уніфікувати законодавчу термінологію, що дозволить окреслити єдиний перелік інформації, що стосується навколишнього природного середовища, і не може бути засекречена.

5. Свавільне трактування судами поняття інформації, що стосується навколишнього природного середовища. Наприклад, Львівський окружний адміністративний суд у постанові від 26.05.2011 у справі №2а-3419/11/1370, за позовом МБО «Екологія - Право - Людина» до Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Донецькій області та Донецької міжрайонної природоохоронної прокуратури в т.ч. про зобов'язання надати копію дозволу на викиди в атмосферне повітря ВАТ «Азовсталь» дійшов висновку, що самі по собі дозволи не містять інформації, що стосується навколишнього природного середовища, а лише надають право суб'єктам господарювання експлуатувати визначені об'єкти, з яких в атмосферне повітря надходять забруднюючі речовини; така інформація є в документах, що додаються до заяви на видачу дозволу на викиди, однак її позивач не запитував [24]. Слід однак визнати, що постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.05.2013 згадане рішення було скасовано та прийнято нове, яким саме ці позовні вимоги задоволені [24]. Чортківська районна громадська організація «Зелений світ» оскаржила до суду наказ Державного агентства лісових ресурсів України, яким віднесено до переліку документів, яким може бути надано гриф «ДСК», топографічні карти, схеми лісів по обласних управліннях та лісових господарствах, довідка про впровадження пропозицій лісокористування, схем насаджень лісогосподарських підприємств, геодезичні журнали тощо [39]. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.05.2012 у справі №2а-16606/11/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.10.2012, у задоволенні позову відмовлено [39]. Відмітимо, що відмовляючи у задоволенні позову суди зібрали до купи усі можливі підстави для відмови у доступі до публічної інформації, частково взаємовиключні, а також заперечували, що згадані документи містять інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, оскільки не названі у невиключному переліку згідно ст. 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [28]. Так, у рішеннях стверджувалося, що ці документи (карти, схеми, довідки тощо) становлять внутрішньовідомчу кореспонденцію, пов'язані з розробкою напряму діяльності установи тощо, а відтак обґрунтованим є їх включення до переліку документів, яким може бути присвоєно «ДСК», а також, що інформація, викладена у частині цих документів, має комерційну цінність, тож шкода від їх оприлюднення переважає суспільний інтерес в їх отриманні [28]. Нагадаємо, що відповідно до ст. 9 Закону України «Про доступ до публічно інформації» гриф «ДСК» може бути присвоєно лише тим документам, що містять службову інформацію, до якої може належати інформація: 1) що міститься в документах суб'єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; 2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці [40]. При цьому згідно ч. 2 ст. 6 цього закону обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні [40]. Як бачимо, жодні комерційні інтереси державних органів чи підприємств не є підставою для обмеження доступу до інформації. Зауважимо, що таке очевидно незаконне трактування джерел інформації про стан навколишнього природного середовища мало місце і в інших судах. Так, постановою Донецького окружного адміністративного суду від 13.10.2009 у справі №2а-13384/09/0570 відмовлено у задоволенні позову фізичної особи до Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Донецькій області про зобов'язання повідомляти у ЗМІ про висновки державної екологічної експертизи на тій підставі, що такі висновки не згадуються у невиключному переліку джерел інформації про стан навколишнього природного середовища згідно ст. 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [12]. Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 24.03.2010, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.06.2012, рішення суду І інстанції скасовано та винесено нове, яким позовні вимоги задоволені [12]. Рішенням Борщівського районного суду Тернопільської області від 26.10.2011 у справі №2-607/100, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 06.12.2011, відмовлено у задоволенні позову фізичної особи до ПП «Скала-Інтер» про захист права на інформацію, бо з точки зору судів розділ «Оцінка впливу на навколишнє природне середовище» робочого проекту «Розробка Пилипчанського родовища гіпсів» не є джерелом екологічної інформації, а відповідач не є суб'єктом інформаційних відносин [25]. Варто відмітити, що у цьому питанні «задає тон» Вищий адміністративний суд і не завжди на користь відкритості інформації. Так, постановою Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від