Порівняльно-правовий аналіз законодавства Казахстану та України, яке регулює інформаційну діяльність телерадіоорганізацій

Концевой Р. С. Порівняльно-правовий аналіз законодавства Казахстану та України, яке регулює інформаційну діяльність телерадіоорганізацій / Р. С. Концевой // Форум права. -- 2014. -- № 1. -- С. 276--285 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index. htm_2014_l_49.pdf

Здійснено порівняльний аналіз основних законодавчих актів України та Казахстану у сфері правового регулювання інформаційної діяльності телерадіоорганізацій. На основі цього розкрито деякі наявні недоліки та проблемні моменти відповідного законодавства в Україні, сформульовано пропозиції щодо його удосконалення.

Ключові слова: масова інформація, засоби масової інформації.; телерадіоорганізсщія, телерадіопередача, телерадіопрограма, телерадіокстал

Аннотация

Концевой Р.С. Сравнительно-правовой анализ законодательства Казахстана и Украины, регулирующего информационную деятельность телерадиоорганизаций

Осуществлен сравнительный анализ основных законодательных актов Украины и Казахстана в сфере правового регулирования информационной деятельности телерадиоорганизаций. На основе этого раскрыты некоторые имеющиеся недостатки и проблемные моменты соответствующего законодательства в Украине, сформулированы предложения по его усовершенствованию.

Annotation

Kontsevoy R.S. Comparative Legal Analysis of the Legislation of Kazakhstan and Ukraine That Regulates Television and Radio Media Activity

The comparative analysis of the major legislative acts of Ukraine and Kazakhstan in the sphere of legal regulation of information activity of radio and television was made. On this basis, were uncovered some shortcomings and problematic aspects of the relevant legislation in Ukraine, proposals were formulated to improve it.

З набуттям незалежності перед Україною постало завдання сформувати нове, власне інформаційне законодавство, яке би відповідало потребам суспільства за нових умов, зокрема, потребам демократизації суспільного життя. Це стосується і законодавства України про телебачення і радіомовлення.

Після розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік перед подібним завданням опинилися й інші новоутворені держави, у тому числі Республіка Казахстан друга за розміром пострадянська держава.

При дослідженні проблем правового регулювання інформаційної діяльності телерадіоорганізацій України важливе значення має аналіз зарубіжного досвіду їх вирішення, зокрема аналіз законодавства зарубіжних країн, який допомагає виявити можливі недоліки вітчизняного законодавства та знайти позитивні приклади їх усунення. Для цього нами і було здійснено порівняльно-правовий аналіз законодавства Казахстану та України про телебачення і радіомовлення.

Телебачення є тим засобом масової інформації, що відіграє останнім часом найбільшу роль у формуванні поглядів, переконань суспільства, таким, що визначає найбільшою мірою стан інформаційного простору в Україні.

З.В. Коваль відзначає, що «У світі держави спонукає до вдосконалення технологій проведення інформаційних та інформаційно-психологічних операцій відсутність норм міжнародного права, що обмежували б їх проведенім, відсутність відповідальності за проведення таких операцій. А тому необхідно мати правові можливості захищати національні інтереси не тільки в національному інформаційному просторі, айв глобальному міжнародному» [1]. Таку ж думку висловлює В.А. Ліпкан [2, с.34]. Таким чином науковці акцентують свою увагу на правовій незахищеності українського інформаційного простору від агресії з боку іноземних держав чи організацій.

О.В. Власенко, яка досліджувала механізми державного регулювання захисту громадян від негативних інформаційних впливів, зокрема, відзначає, що «телебачення справляє великий інформаційний вплив на людину, оскільки забезпечує можливість наочно-образного сприйняття світу, а отже, сильну емоційну дію. Широкомасштабністю поширення інформації через телебачення користуються маніпулятори, щоб непомітно змінити власне уявлення людини про світ. їх маніпуляційні технології, швидко втілюючись у суспільне життя, перестають бути подразником, а тому, звикаючи до негативної повсякденності людина перестає помічати їх небезпечний вплив. Ураховуючи, що розвиток технологій інформаційних впливів завжди тісно пов'язаний з еволюцією ЗМІ можна стверджувати, що, поєднуючи комунікації в єдиний ресурс, можна забезпечити можливість масового інформаційного впливу на суспільну свідомість. Таким чином, одна й та сама інформація у різному вигляді (відео, звук, друк) різними засобами (Інтернет, телебачення, друковані ЗМІ, радіо) охоплює всі верстви населення. З огляду на це завдяки популярності телебачення та використанню маніпуляторами різних засобів для впливів можливості уникнути негативної інформації в наш час практично немає» [3, с.7].

Таким чином, проблеми інформаційно-психологічної безпеки суспільства, протидії маніпулюванню свідомістю, інформаційній агресії тощо значною мірою, якщо не у першу чергу, стосуються саме телебачення, і, хоча дещо менше, радіомовлення.

Ці та інші проблеми, які піднімаються дослідниками у сфері інформаційного права, що в значній мірі пов'язані саме зі сферою діяльності телерадіоорганізацій, зумовлюють актуальність даного дослідження. Правові проблеми, пов'язані з інформаційною діяльністю телерадіоорганізацій, розглядаються таким науковцями, як О.В. Власенко, В.М. Горовий, І.М. Гриненко, О.Д. Довгань, К.С. Кандагура, З.В. Коваль, А.В. Колодюк, І.О. Кресіна, В.А. Ліпкан, А.І. Марущак, М.М. Присяжнюк, Н А. Савінова, 0.0. Тихомиров, Ю.С. Шемшученко та ін. Метою статті є дослідження основних положень законодавства України, що регулює інформаційну діяльність телерадіоорганізацій, у порівнянні з аналогічними положеннями законодавства Республіки Казахстан. Завданням визначити основні проблеми законодавства, що регулює інформаційну діяльність телерадіоорганізацій в Україні, та сформулювати пропозиції щодо їх усунення.

Суспільні відносини у сфері діяльності телерадіоорганізацій в Україні регулюються багатьма законами та підзаконними нормативно-правовими актами. Питання регулювання цих відносин відображені у тому числі і в Конституції України (ст.ст.17, 32, 34, 50, 85, 92, 106) [4], що свідчить про визнання українською державою важливості відповідної сфери суспільних відносин.

Основним, системоутворюючим нормативним актом, що регулює діяльність телерадіоорганізацій, є Закон України «Про телебачення і радіомовлення» № 3759-ХП від 21.12.1993 року (далі Закон України № 3759-ХП), який неодноразово змінювався, зокрема, Законом України від 12.01.2006 року № 3317-IV цей Закон викладено у новій редакції [5]. Так, відповідно до статті 3 цього Закону, законодавство України про телебачення і радіомовлення складається з Конституції України, Закону України «Про інформацію», цього Закону, Законів України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про телекомунікації», «Про радіочастотний ресурс України», міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [5].

Відповідно, у Республіці Казахстан 23.07.1999 року було прийнято Закон № 451-1 «Про засоби масової інформації» (далі Закон Республіки Казахстан № 451-І), яким регулюється, у тому числі, інформаційна діяльність телерадіоорганізацій [6]. Проте, відносно недавно, 18.01.2012 року у Казахстані (відповідно до частини 4 статті 2 Конституції Республіки Казахстан, Найменування Республіка Казахстан та Казахстан рівнозначні [7]) було прийнято також Закон № 545-IV «Про телерадіомовлення» (далі Закон Республіки Казахстан № 545-IV) [8].

Порівняльний аналіз основних положень саме цих нормативних актів і буде проведено нами у даній роботі.

Основним суб'єктом інформаційної діяльності, яка врегульована Законом України № 3759-ХП, є телерадіоорганізація. Поняття телерадіоорганізації визначене у ст.1 Закону України № 3759-ХП, де вказано, що «телерадіоорганізація зареєстрована у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на підставі виданої Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення ліцензії на мовлення створює або комплектує та/чи пакетує телерадіопрограми і/або передачі та розповсюджує їх за допомогою технічних засобів мовлення» [5].

Наведене визначення містить терміни, які самі по собі потребують додаткового визначення Так, одразу не зрозуміло, що таке «комплектування» і чим воно відрізняється від «пакетування», що таке «телерадіопрограма» і «телепередача». При цьому не всі визначення цих понять наведені у зазначеному Законі.

Зокрема, у тій же ст. 1 зазначено, що «пакет програм перелік телерадіопрограм, які провайдер програмної послуги пропонує абонентам на договірних засадах як цілісну інформаційну послугу», однак в законі ніде не дається визначення поняття «комплект програм» (маються на увазі, звичайно, телерадіопрограми), а відтак різницю між комплектуванням і пакетуванням однозначно встановити не можливо, як і зрозуміти причину використання законодавцем цих термінів у парі, що створює додаткову плутанину та нерозуміння закону, незручність користування ним.

Програма (телерадіопрограма) це, відповідно до Закону, поєднана єдиною творчою концепцією сукупність передач (телерадіопередач), яка має постійну назву і транслюється телерадіоорганізацією за певною сіткою мовлення. У той же час визначення телерадіопередачі наступне: передача (телерадіопередача) змістовно завершена частина програми (телерадіопрограми), яка має відповідну назву, обсяг трансляції, авторський знак, може бути використана незалежно від інших частин програми і розглядається як цілісний інформаційний продукт. Таким чином, єдине, що однозначно можна встановити, це те, що програма це сукупність передач, а передача частина програми. Тобто дані поняття визначаються одне через одне, що є класичною помилкою у визначенні «порочне коло у визначенні».

Звертає на себе увагу також наявність у тій же статті 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» ще одного поняття мовник (теле- чи радіо) суб'єкт господарювання, який створює (комплектує та/або пакетує) телевізійні чи радіопрограми та передачі і розповсюджує їх у відкритому або кодованому вигляді за допомогою технічних засобів шляхом трансляції та ретрансляції для приймання їх споживачами. Очевидно, що за своїм обсягом дане поняття дорівнює поняттю «телерадіоорганізація», оскільки єдине, що відрізняє визначення обох понять це відсутність у визначенні «мовника» положення про отримання ліцензії, проте очевидно, що без ліцензії про жодних мовників не може іти мова, оскільки лише ліцензія дає право розповсюджувати «телевізійні чи радіопрограми та передачі» у «відкритому або кодованому вигляді за допомогою технічних засобів шляхом трансляції та ретрансляції для приймання їх споживачами». Це також прямо випливає зі змісту самого закону, наприклад, у визначенні «мережа мовлення сукупність визначених ліцензією на мовлення каналів мовлення, телемереж, радіочастот, супутників, які використовуються мовником для розповсюдженім телечи радіопрограм та передач», ідеться про те, що у мовника має бути ліцензія на мовлення. Пункт 3 Прикінцевих положень усуває будь-які сумніви у тотожності понять «мовник» та «телерадіоорганізація»: «...при цьому до загальнонаціональних мовників прирівнюються телерадіоорганізації ( які на день набрання чинності цим Законом вели мовлення в областях (з урахуванням Автономної Республіки Крим), в яких проживає не менше двох третин населення України» [5]. Таким чином, залишається незрозумілим не стільки наявність двох тотожних термінів, скільки наявність двох різних за формулюванням визначень кожного з них, що є негативним фактором для законодавства, зокрема, породжує можливість для неоднозначного тлумачення положень закону, ускладнює його розуміння, особливо для людей без юридичної освіти.

Закон Республіки Казахстан № 545-IV, натомість, по-іншому називає та визначає і основного суб'єкта, і продукти його інформаційної діяльності. Так, відповідно до пункту 17 статті 1 зазначеного Закону, теле-, радіокомпанія фізична або юридична особа, яка є власником теле-, радіоканалу і отримала свідоцтво про постановку на облік теле-, радіоканалу (тут і далі переклад з російської на українську мову авторський) [8].

У цьому визначенні міститься термін, не властивий українському законодавству телеканал. Пункт 12 статті 1 Закону Республіки Казахстан № 545-IV визначає його наступним чином: «теле-, радіоканал засіб масової інформації, що представляє собою сукупність теле-, радіопрограм та аудіовізуальних творів, сюжетів і матеріалів, сформованих відповідно до сітки мовлення для подальшої трансляції та (або) ретрансляції» [8].

Поняття «засіб масової інформації» визначає п.4 ч. 1 ст. 1 Закону Республіки Казахстан № 451-1: «засіб масової інформації періодичне друковане видання, теле-, радіоканал, кінодокументалістика, аудіовізуальний запис і інша форма періодичного або безперервного публічного розповсюдження масової інформації, включаючи інтернет-ресурси» [6]. Таким чином, це форма періодичного або безперервного публічного розповсюдження масової інформації. У свою чергу, масова інформація, відповідно до п.З ч.І ст.1 Закону Республіки Казахстан № 451-1 це «призначені для необмеженого кола осіб друковані, аудіовізуальні та інші повідомлення та матеріали».

Ст. 22 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. № 2657-ХП (далі Закон України № 2657-ХП) визначає масову інформацію майже так само як інформацію, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб. Проте, з визначення засобів масової інформації як засобів, що призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації [9], не одразу чітко зрозуміло, що саме є засобом масової інформації. Так, абз.4. ст.1 Закону України № 3759XII визначає аудіовізуальний (електронний) засіб масової інформації як організацію., яка надає для масового приймання споживачами аудіовізуальну інформацію, передану у вигляді електричних сигналів і прийняту за допомогою побутових електронних пристроїв [5]. Водночас, відповідно до ч.І ст.1 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16.11.1992 р. № 2782-ХЗІ (далі Закон України № 2782XII), «в цьому Законі під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію» [10].

З наведеного очевидно, що в Україні існує неоднозначність у розумінні законодавцем поняття засобів масової інформації, що «не сприяє уніфікації відповідного поняття та зумовлює доцільність законодавчого формулювання поняття засобів масової інформації. Це слугуватиме не тільки розвитку понятійного апарату нової галузі законодавства, яким є інформаційне законодавство України, а й подальшому його удосконаленню» [11, с. 132]. При чому, незважаючи на те, що наведена думка про «доцільність законодавчого формулювання поняття засобів масової інформації» була опублікована у 2006 році, а у 2011 році, внаслідок викладення Закону України № 2657-ХІІ у новій редакції, таке визначення з'явилося [9], через свою нечіткість воно жодним чином не вирішило існуючої проблеми.

Під теле-, радіопрограмою Закон Республіки Казахстан № 545-IV розуміє «змістовно завершену частину теле-, радіоканалу, яка має відповідну назву, обсяг мовлення та може бути використана незалежно від інших частин теле-, радіоканалу» [8].

Таким чином, у Казахстані законодавчо встановлено, що існують засоби масової інформації теле-, радіоканали, які складаються з теле-, радіопрограм та аудіовізуальних творів, сюжетів і матеріалів. Телеканалом як засобом масової інформації володіє юридична особа теле-, радіокомпанія. При чому, виходячи з формулювання ч. 1 ст.23 Закону Республіки Казахстан № 545-IV, одна теле-, радіокомпанія може володіти більше ніж одним теле-, радіоканалом «теле-, радіокомпанія здійснює діяльність з формування теле-, радіоканал/б для подальшого їх розповсюдження в мережах телерадіомовлення». Оскільки теле-, радіокомпанія є власником теле-, радіоканалу, то такий теле-, радіоканал може бути нею відчужений, зокрема, наприклад, ч.б ст.17 Закону Республіки Казахстан № 545-IV передбачає, що «теле-, радіоканал підлягають переобліку у випадках зміни власника або зміни організаційно-правової форми, найменування, а також назви теле-, радіоканалу» [8].

В Україні поняття, аналогічного казахстанському «телеканал», законодавство не містить. Закон України № 3759-ХІІ містить такі терміни, як «канал телевізійний» та «канал мовлення». Перший визначається як «певна смуга частот, призначена для потреб телебачення і зазначена у Плані використання радіочастотного ресурсу України», а другий як «сукупність технічних засобів мовлення (кабельного, оптичного, радіозв'язку), призначених для розповсюдження теле- та/чи радіопрограм на територію, що визначається параметрами цих засобів, які забезпечують трансляцію в реальному часі однієї телерадіопрограми» [5], тобто очевидно, що ці терміни є суто технічними, і не мають нічого спільного з розумінням у законодавстві Казахстану.

Так само, важко встановити яку-небудь відповідність понять «телерадіопрограма» та «телерадіопередача» в українському законодавстві до понять «теле-, радіоканал», «теле-, радіопрограма» у казахстанському.

Зокрема, з визначень відповідних понять можна прийти до висновку, що явище, яке позначається терміном «телерадіопрограма» в Україні може приблизно відповідати явищу, яке позначається терміном «теле-, радіоканал» у Казахстані. А визначення терміну «теле-, радіопрограма» у Казахстані досить схоже на визначення терміну «телерадіопередача» в Україні.

Так, для українського поняття «телерадіопрограма» та казахстанського «телерадіоканал» спільним є те, що це сукупність менших елементів, сформованих для трансляції відповідно до певної сітки мовленім. Щоправда, в Україні сітка мовлення включає послідовність програм та передач, а у Казахстані лише програм [5, 8]. Щодо українського «телерадіопередача» та казахстанського «теле-, радіопрограма» спільним є змістовна завершеність, наявність відповідної назви, можливість бути використаною незалежно від інших частин відповідної телерадіопрограми (за українським законодавством) чи теле-, радіоканалу (за казахстанським законодавством) [5, 8].

На нашу думку, термінологія казахстанського законодавства більш вдала, оскільки є загальноприйнятою та зрозумілою навіть без законодавчих визначень, які, до-речі, є незрівнянно більш чіткими, ніж в Законі України № 3759-ХП, що є досить важливим, оскільки закони повинні бути при можливості зрозумілими для всіх, а не лише для спеціалістів у конкретній сфері, (хоча навіть і про це у даному випадку говорити не доводиться, про що буде зазначено далі). В Україні так само, у повсякденному слововживанні, явище, яке відповідно до Закону України № 3759-ХП можна ідентифікувати як телерадіопрограму, називається телеканалом. Тим більше, що із самих визначень однозначно встановити, що мається на увазі під телерадіопрограмою, а що під телерадіопередачею, однозначно не можна, оскільки вони визначаються одне через одне. Єдине, що вдається встановити точно, це те, що телерадіопрограма складається із телерадіопередач, а телерадіопередача є частиною телерадіопрограми.

Така ситуація є істотним недоліком українського закону. Проілюструємо на прикладі. Візьмемо сюжет (напр., пряма трансляція з місця події), що володіє усіма ознаками, які містить законодавче визначення передачі (телерадіопередачі): змістовною завершеністю, наявністю відповідної назви, обсягу трансляції, авторського знаку, може бути використана незалежно від інших подібних частин (сюжетів, в нашому прикладі), і розглядатися як цілісний інформаційний продукт.

Сукупність деяких таких передач (сюжетів) буде складати програму наприклад, «Подробиці» (знову-таки, можна прослідкувати наявність абсолютно всіх ознак програми, які наводяться у визначенні з ст.1 Закону України № 3759-ХП: поєднаність сукупності передач (сюжетів) єдиною творчою концепцією, наявність постійної назви, транслювання телерадіоорганізацією за певною сіткою мовлення).

Ця програма разом з багатьма іншими складає у реальному житті явище, яке має назву «Інтер». Це явище всі звикли називати телеканалом. Ситуація, коли Закон України «Про телебачення і радіомовлення» не передбачає поняття «телеканал» призводить до того, що доводиться розглядати телеканал як телепрограму, «Інтер» поруч із «Подробицями», що очевидно безглуздо та неправильно, адже, за визначенням, яке наводилось раніше, програма це сукупність передач, а не інших програм.

Водночас, враховуючи наведене в законі визначення передачі, цілком можливо усі наведені там ознаки прослідкувати і за «Подробицями»: вони так само, як і сюжет, можуть характеризуватися змістовною завершеністю, наявністю відповідної назви, обсягу трансляції, авторського знаку, можуть бути використані незалежно від інших подібних частин і розглядатися як цілісний інформаційний продукт.

Таким чином, маємо цілковиту плутанину із ключовими для законодавства про телебачення і радіомовлення термінами.

Більше того, поняття «телерадіопрограма» та «телерадіопередача» іноді у самому Законі України № 3759-ХІІ вживаються поруч не як підпорядковані, а як поняття одного порядку, наприклад, це видно із визначення сітки мовлення, наведеного в ст. 1 Закону України № 3759-ХІІ: «сітка мовлення документ, що містить перелік, послідовність, назву, час виходу в ефір телечи радіопрограм, телечи радіопередач і відображає основні напрями програмної концепції мовлення на конкретний період» [5]. У той же час, у Законі Республіки Казахстан № 545-IV при визначенні сітки мовлення не йдеться про те, що вона відображає послідовність виходу в ефір теле, радіоканалів, «сітка мовленім перелік, послідовність, назва, час виходу в ефір теле-, радіопрограм, що відображають основні напрямки програмної концепції мовлення на конкретний період» [8]. Таким чином, говорити про повну відповідність українського поняття «телерадіопрограма» та казахстанського «теле-, радіоканал» не можна.

Так само, абз.7 ч.2 ст.6 Закону України № 3759-ХІІ встановлює, що «не допускається використання телерадіоорганізацій для трансляції програм та передач, у яких телеглядачам та/або радіослухачам надаються послуги з ворожіння та гадання, а також платні послуги у сфері народної та/або нетрадиційної медицини» [5], тобто знову два досліджувані поняття вживаються поруч як однопорядкові, а не підпорядковані.

Абз.8 ч.2. ст.6 Закону України № 3759-ХІІ викладений наступним чином: «не допускається використання телерадіоорганізацій для трансляції програм або їх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному, психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися». Використання формулювання «програми або їх відеосюжети» не узгоджується ЗІ СТ.1 цього закону, зважаючи на який, програми складаються з передач, а не безпосередньо з відеосюжетів (тобто доцільно було б говорити про «програми або їх передачі» «передачі або їх відеосюжети» або ж «програми, окремі передачі або їх відеосюжети») [5].

Частина 3 ст.6 Закону України № 3759-ХІІ передбачає, що «трансляція програм та передач з інтерактивними конкурсами (іграми, вікторинами), умови яких прямо чи опосередковано передбачають оплатне набуття особою статусу її учасника та/або в яких телеглядачам і радіослухачам з метою отримання виграшу у грошовій або майновій формі за особисту перемогу пропонується звернутися до телерадіоорганізації у будь-який спосіб (здійснити телефонний дзвінок, відправити смс-повідомлення тощо), що передбачає стягнення коштів за з'єднання та/або телефонну розмову за ціною, що не відповідає обраному абонентом тарифному плану, або отримання додаткової послуги оператора телекомунікацій, не включеної до переліку послуг, передбачених договором (тарифним планом), забороняється» [5].

Знову ж таки, два досліджувані поняття вживаються як одно порядкові. При цьому важко зрозуміти доцільність при забороні трансляції таких передач говорити про заборону трансляції програм, оскільки, з огляду на зміст, який вкладає у ці поняття ст. 1 Закону України № 3759-ХІІ, якщо не може транслюватися передача, то очевидно, що не може транслюватися і програма, яка є сукупністю виключно таких передач». Більше того, при забороні трансляції таких передач, програма може бути наповнена іншими передачами, що не міститимуть тих «інтерактивних конкурсів», які заборонені даною нормою.

Тому в даному випадку очевидно, що законодавець, який вносив відповідні зміни до вітчизняного закону (зокрема, частина 3 була внесена до закону 09.02.2012 року) [5], не достатньо чітко усвідомлював різницю між програмою та передачею, через уже вказану вище нечіткість їх визначень. Натомість, усе стало б зрозумілим при використанні терміну «телеканал», який наявний у казахстанському законодавстві.

Наприклад, відповідно до ч.2 ст.28 Закону Республіки Казахстан № 545-IV, «забороняється розповсюдження теле-, радіопрограм, що містять сцени пропаганди чи агітації насильницької зміни конституційного ладу, порушення цілісності Республіки Казахстан, підриву безпеки держави, війни, пропаганди екстремізму або тероризму, культу жорстокості та насильства, соціальної, расової, національної, релігійної, станової і родової переваги, інформації, спрямованої на розпалюванім міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, пропаганду суїциду, а також продукції порнографічного та спеціального сексуально-еротичного характеру» [8]. Тобто, цілком логічно, забороняється розповсюдження програм, а не каналу в цілому.

Зауважу, що в Україні на рівні підзаконних нормативно-правових актів поняття «телеканал» у значенні, аналогічному до того, яке використовується у Законі Республіки Казахстан № 545-IV, уже закріплювалося, зокрема, Тимчасове положення «Про порядок ретрансляції (трансляції) телеканалів в мережах кабельного, ефірно-кабельного телебачення», затверджене Рішенням № З 3 Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 15.03.2001 р., та Тимчасове положення про порядок ретрансляції (трансляції) телеканалів в мережах кабельного, ефірно-кабельного телебачення, затверджене Рішенням № 385 Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 17.04.2002 р., містили наступне визначення: «телеканал набір телепрограм, які транслюються у певній послідовності, у фіксованій смузі частот, під одним логотипом» [12, 13]. Таке визначення, на нашу думку, загалом є цілком задовільним. Однак вказані акти втратили чинність уже понад 10 років тому, на законодавчому ж рівні дане питання не вирішувалося.

Залишається зауважити незрозумілість використання в Законі України № 3759-ХП поняття «канал телевізійний» у значенні «певна смуга частот, призначена для потреб телебачення і зазначена у Плані використання радіочастотного ресурсу України» [5]. Для позначення цього явища, особливо зважаючи на необхідність запровадження поняття «телеканал», у законі, на нашу думку, достатньо використовувати поняття «телевізійна смуга частот», не запроваджуючи штучно, без жодної потреби, додаткових термінів.

Порівнюючи та аналізуючи положення законодавства Казахстану та України стосовно державної реєстрації діяльності зі створення, пакетування та розповсюдження телерадіопрограм, варто відзначити насамперед наступне.

У Республіці Казахстан юридична особа, яка має намір займатися діяльністю зі створення, пакетування та розповсюдження телерадіопрограм, відповідно до ст.14 Закону Республіки Казахстан № 545-IV має отримати ліцензію «відповідно до Закону Республіки Казахстан «Про ліцензування», а також, відповідно до ст. 17 Закону Республіки Казахстан № 545-IV, поставити телеканал (який, як зазначалося вище, розглядається поряд із періодичним друкованим виданням, інтернет-ресурсами тощо як засіб масової інформації) на облік. При цьому обов'язковому обліку підлягає будь-який «теле-, радіоканал, який діє на території Республіки Казахстан» [8]. Враховуючи те, що телерадіокомпанія в Казахстані, як уже зазначалося вище, може бути власником більше ніж одного теле-, радіоканалу, їй потрібно ставити на облік кожен з них окремо. Теле-, радіоканал в Казахстані, відповідно до ч.5 ст. 17 Закону Республіки Казахстан № 545-IV, повинен розпочати мовлення не пізніше, ніж через шість місяців [8].

В Україні ж поняття «телеканал», не існує, про що детально йшлося вище. Натомість, юридична особа, яка збирається займатися діяльністю зі створення, пакетування та розповсюдження телерадіопрограм, повинна отримати лише ліцензію, яка, відповідно до ч.І ст.17 Закону України № 3759-ХІІ видається Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення «відповідно до порядку та вимог, встановлених цим Законом та Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» [5]. Таким чином, у цьому плані законодавство України є більш ліберальним. Однак, зважаючи на те, що, відповідно до ст. 19 Закону Республіки Казахстан № 545-IV, обов'язковому обліку підлягають також «іноземні теле-, радіоканали, поширювані операторами телерадіомовлення на території Республіки Казахстан» [8], такий облік може бути доцільним з метою забезпеченім інформаційної безпеки держави. Проте, на цьому питанні детально зупинятися немає можливості, оскільки воно потребує окремого дослідження.

У Казахстані, відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону Республіки Казахстан № 545-IV, «з метою забезпечення прав фізичних осіб на інформацію, свободу слова, вираження думки і розвитку плюралізму думок, а також збереження та забезпечення єдиного інформаційного простору Республіки Казахстан, освітлення державної політики у сфері соціально-економічного розвитку республіки, збереження і розвитку культурної спадщини країни формується перелік обов'язкових теле-, радіоканалів, що становить сукупність культурної, науково-освітньої, пізнавально-просвітницької та іншої соціально значущої інформації і обов'язковий до поширення на всій території Республіки Казахстан» [8]. Це положення є незвичним для українського законодавства, зокрема, у зв'язку з відсутністю в ньому поняття «телеканал». Проте, можна провести очевидну паралель із передбаченою ст.15 Закону України № 3759-ХІІ Телерадіоорганізацією Суспільного телерадіомовлення, яке, відповідно до преамбули Закону України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» 18.07.1997 р. № 485/97-ВР (далі Закон України № 485/97-ВР), створюється з метою, подібною до зазначеної у ч.І ст.17 Закону Республіки Казахстан № 545-IV, а саме «з метою всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпечення плюралістичного характеру мовлення, зважаючи на національні традиції, морально-етичні принципи Українського народу» [14].

Проте, якщо відповідно до ст.2 Закону України № 485/97-ВР «Суспільне телерадіомовлення створюється на підставі рішення Верховної Ради України в порядку, визначеному Верховною Радою України відповідно до законодавства», тобто фактично створюється така телерадіоорганізація (при чому єдина) державою, то у Казахстані держава, відповідно до ст. 17 Закону Республіки Казахстан № 545-IV на конкурсній основі відбирає телеканали, які сформують перелік обов'язкових теле-, радіоканалів на три роки. Така схема має ряд переваг, порівняно з українською, зокрема, вона породжує конкуренцію між багатьма телерадіокомпаніями, які намагатимуться якомога більше відповідати меті формування такого суспільного телебачення, зважаючи, зокрема, на невеликий строк, на який формується відповідний перелік.

Варто зазначити, що Закон Республіки Казахстан № 545-IV, так само, як і Закон України № 3759-ХІІ, передбачає ряд обмежень для телерадіокомпаній, деякі з яких вище вже зазначалися, зокрема, з метою захисту інтересів національного телерадіомовлення (ст.28), захисту дітей та підлітків при поширенні телепрограм (ст.29), захисту прав інвалідів при поширенні телепрограм (ст.30) [5, 8]. Загалом, кількість цих обмежень менша, ніж в Україні, проте це, на нашу думку, не є перевагою казахстанського законодавства, оскільки в Україні цей перелік більш конкретизований. правовий захист громадянин телерадіопрограма

Як українське (ст.9, 10 Закону України № 3759-ХП), так і казахстанське (ст.10, 28 Закону Республіки Казахстан № 545-IV) законодавство передбачає захист національного аудіовізуального продукту, захист державної мови, зокрема, шляхом встановлення мінімальних відсотків телерадіопрограм. Обидва зазначені закони встановлюють компетенцію державних органів, основні принципи, які загалом збігаються, регулюють використання радіочастотного спектру, тощо [5, 8].

Таким чином, проаналізувавши основні положення законодавства України, яке регулює інформаційну діяльність телерадіоорганізацій, у порівнянні з аналогічними положеннями законодавства Казахстану, можемо зробити наступні висновки:

По-перше, доцільно в інформаційному законодавстві України дати чітке та вичерпне визначення засобів масової інформації. На нашу думку, визначення повинно виходити з того, що засоби масової інформації це матеріальні форма закріплення масової інформації, а не юридична особа.

По-друге, необхідно доповнити Закон України «Про телебачення і радіомовлення» поняттям «телерадіоканал», у значенні засобу масової інформації, що складається із телерадіопрограм, які транслюються у певній послідовності з певною періодичністю відповідно до сітки мовлення, у фіксованій смузі частот, під одним логотипом.

По-третє, із Закону України «Про телебачення і радіомовлення», доцільно вилучити поняття «комплектування» програм і передач, оскільки із зазначеного закону не можна зробити висновок про його практичне значення, натомість його наявність ускладнює розуміння закону, робить його зміст незрозумілим. Так само підлягає вилученню поняття «мовник», оскільки воно дублює поняття «телерадіоорганізація».

По-четверте, необхідне проведення подальших досліджень з метою обґрунтування необхідності та більш чіткого визначення понять «телерадіоканал», «телерадіопрограма», «телерадіопередача».

По-п'яте, у подальших дослідженнях доцільно звернути увагу на казахстанську модель організації суспільного телерадіомовлення, відповідно до якої суспільне телерадіомовлення створюється не державою, а окремими національними телерадіоорганізаціями, а також проаналізувати позитивні та негативні сторони обліку телерадіоканалів як засобів масової інформації.

Література

1. Коваль 3. Проблематика нормативно-правового вдосконалення інформаційнопсихологічної безпеки України / 3. Коваль // Актуальні проблеми державного управління. 2009. № 1. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Apdu_o/2009_2/odyframe.htm.

2. Ліпкан В. А. Сучасний зміст інформаційних операцій проти України / В. А. Ліпкан // Правова інформатика. 2012. № 33/1. С. 30-38.

3. Власенко О. В. Механізми державного регулювання захисту громадян від негативних інформаційних впливів : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. наук з держ. упр. : спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / О. В. Власенко. Київ, 2012. 20 с.

4. Конституція України : від 28.06.1996 р., № 254к/96-ВР [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 254%D0%BA/96-%D0%B2%D 1 %80.

5. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» : від 21.12.1993 р., № 3759-ХП [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3759-12.

6. Закон Республіки Казахстан «Про засоби масової інформації» : від 23.07.1999 р., №451-1 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://adilet.zan.kz/rus/docs/Z990000451_.

7. Конституція Республіки Казахстан / прийнята на республіканському референдумі : від 30.08.1995 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://adilet.zan.kz/rus/docs/ К950001000_.

8. Закон Республіки Казахстан «Про телерадіомовлення» : від 18.01.2012 р., № 545-IV [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://adilet.zan.kz/rus/docs/Z1200000545.

9. Закон України «Про інформацію» : від № 2657-ХІІ [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/2657-12.

10. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» : від

16.11.1992 р., № 2782-ХІІ [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakonl.rada. gov.ua/laws/ show/2782-12.

11. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / [Шемшученко Ю. С., Кресіна І. О., Коло дюк А. В. та ін.] ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. К. : Вид-во «Юридична думка», 2006. 384 с.

12. Тимчасове положення «Про порядок ретрансляції (трансляції) телеканалів в мережах кабельного, ефірно-кабельного телебачення» / затв. Рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення : від 15.03.2001 р., № 33 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.5911.1.

13. Тимчасове положення про порядок ретрансляції (трансляції) телеканалів в мережах кабельного, ефірно-кабельного телебачення / затв. Рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення : від 17.04.2002 р., № 385 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid= 1041.3847.2.

14. Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» : від 18.07.1997 р., № 485/97-ВР [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/485/97-BP.

Размещено на Allbest.ru