Постановка проблеми. Станом на теперішній час банкрутство є ефективним інститутом відновлення платоспроможності або ліквідації юридичної або фізичної особи-підприємця. Основною метою запровадження конкурсного процесу в процедурі банкрутства є рівномірний розділ майна боржника перед кредиторами. Якщо першочергово він був направлений на ліквідацію товаровиробника (суб'єкта господарювання), то з початку XX століття - на відновлення (санацію) платоспроможності. [1, с.7] Майно боржника формується в єдину ліквідаційну масу та розподіляється між кредиторами в порядку черговості, зазначеній у ст.45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" на стадії ліквідаційної процедури.

Г.Ф. Шершеневич використовує інший термін для визначення терміна "ліквідаційна маса". Так, ним використовується термін "конкурсна маса" замість терміна, що закріплений законодавцем. [2] На нашу думку, використання даного терміна охоплює всю процедуру банкрутства, в той час як термін "ліквідаційна маса" застосовується лише на стадії ліквідації боржника.

Для наповнення конкурсної маси боржника та рівномірного розподілення її між кредиторами задля задоволення їхніх кредиторських вимог законодавець закріпив у ст.20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" інститут визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника.

Так, відповідно до ч.3 ст.20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитор за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією має право вибору: погашення свого боргу в першу чергу в процедурі банкрутства або виконання зобов'язання боржником у натурі після закриття провадження у справі про банкрутство [3].

Однак слід зауважити, що під час застосування цього інституту статус кредитора у справі про банкрутство є законодавчо невизначеним, а порядок вирішення таких спорів - не зрозумілим. Відтак такий кредитор є, по суті, "квазікредитором", адже фактично, не набувши статусу сторони у справі про банкрутство, все ж таки користується певними процесуальними правами та обов'язками кредитора, які передбачені в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Також законодавство чітко не врегульовує питання нормативно правових актів, що будуть регулювати правовідносини "квазікредитора" та боржника в разі визнання правочину недійсним під час застосування ч.3 ст.10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Актуальність даного питання також зумовлена реформуванням конкурсного процесу. Так, 20.03.2018 р. в першому читанні Верховною Радою України було прийнято проект Кодексу України з процедур банкрутства, в якому, окрім іншого, змінено черговість, в яку потрапляють вимоги "квазі-кредитора" внаслідок визнання недійсним правочину (договору) та спростування майнових дій боржника [4].

Стан опрацювання проблеми. Теоретичну основу статті становлять праці О.А. Беляневич, А.А. Бутирського, Л.І. Грабован, В.В. Джуня, К.Н. Матвєєвої, С.В. Міньковського, Б.М. Полякова, В.В. Радзивілюк, М.В. Телюкіної, Г.Ф. Шершеневича й інших. Разом із тим роботи зазначених науковців не були спеціально присвячені питанням застосування процесуального закону в разі визнання правочинів недійсними в конкурсному процесі. Теоретико-практична необхідність формування цілісної наукової концепції щодо даного питання зумовили актуальність досліджуваної проблематики.

банкрутство майно боржник кредитор

Мета статті - дослідити процесуальний статус сторін у конкурсному процесі під час вирішення господарським судом питання щодо визнання правочину недійсним на підставі ч.3 ст.20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Виклад основного матеріалу. Розкриття підстав формування і призначення конкурсної маси в конкурсному процесі вбачається доцільним через з'ясування її змісту.

Саме тому доречно звернутися до досліджень науковців, які присвячували свої роботи вивченню такої категорії. на думку М.В. Телюкіної, формування конкурсної маси та реалізація майна боржника є основним етапом усього конкурсного процесу [5].К.М. Матвєєва, у свою чергу, наголошує, що конкурсна маса - це така сукупність цінностей, заради максимально повного формування та справедливого розподілення якої конкурсний процес і є необхідним [6, с.9].

Визначальну роль у вказаних процесах відіграють процедури формування майна боржника, що становить його конкурсну масу як гарантії забезпечення вимог кредиторів у конкурсному процесі.

Проблема визначення конкурсної маси боржника в конкурсному процесі та його формування, відповідно до законодавства, виникає зазвичай на етапі відкриття і проведення ліквідаційної процедури, тобто на момент, коли вичерпані всі можливі варіанти і способи відновлення його платоспроможності за допомогою інших конкурсних процедур.

Основними завданнями, що підлягають вирішенню в ході конкурсного процесу (передусім, під час здійснення ліквідаційної процедури), є виявлення та формування конкурсної маси, її реалізація й задоволення в установленій Законом черговості вимог кредиторів [5].

Однак зазвичай банкрут до введення процедури банкрутства намагається приховати своє майно шляхом вчинення правочинів із відчуження майна. для забезпечення збереження майна боржника в інтересах конкурсних кредиторів законодавець передбачив можливість оспорювання та спростування майнових дій боржника. В цій нормі визначена стримуюча превентивна функція - утримання боржника від шахрайського переховування або відчуження майна за удаваними та іншими угодами, що мають на меті ухилення від відповідальності перед кредитором (кредиторами). Для цього законодавець наділяє арбітражного керуючого та конкурсного кредитора правом звертатися до господарського суду із заявою про визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника в спеціальному законі.

Так, відповідно до ч.1 ст.20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження в справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора [3].

Слід зазначити, що дана норма знаходиться в загальному розділі Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", в той час як Розділ VII Закону передбачає певні особливості банкрутства для окремих категорій боржників.

Так наприклад, згідно з ч.10 ст.90 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" правочини (договори) фізичної особи, пов'язані з відчуженням або передачею іншим способом майна фізичної особи заінтересованим особам протягом року до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство, можуть бути визнані господарським судом недійсними за заявою кредиторів [3].

Відтак ст.20 Закону вказує, що із заявою про визнання правочину недійсним може звернутися арбітражний керуючий або конкурсний кредитор, в той час як ст.90 вказує на те, що під час застосування даного закону до фізичних осіб-підприємців заява про визнання правочинів недійсним повинна бути подана виключно кредитором.

Ч.3 ст.20 Закону передбачає, що кредитор за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією має право вибору: погашення свого боргу в першу чергу в процедурі банкрутства або виконання зобов'язання боржником у натурі після закриття провадження у справі про банкрутство.

Водночас ст.1 Закону чітко визначає, що сторонами у справі про банкрутство є конкурсні кредитори та боржник, а учасниками у справі про банкрутство сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні в справі про банкрутство [8].

Фактично колишній кредитор, що уклав правочин з банкрутом у період в 1 рік до відкриття провадження у справі про банкрутство, не набуває жодного процесуального статусу.

Також не зрозуміло, в якому процесуальному порядку розглядаються заяви про визнання правочину або майнової дії недійсною. На нашу думку, в даному випадку повинен бути застосований закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також Господарський процесуальний кодекс України. Однак фактично "квазікредитор" знаходиться за межами правового регулювання процедури банкрутства.

Системний аналіз положень Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону мають пріоритет у застосуванні під час розгляду справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути, відповідно, визнані або спростовані господарським судом у межах провадження в справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора.

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-ХІІ, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю в межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 908/4804/14 (3-304гс16) (р. № 57539652) від 16.11.2016 р. [9].

Також у Постанові верховного суду від 14.02.2018 р. у справі № 456/20/16-ц (провадження № 14-7 цс18) (р. № 72349203) зазначено, що вирішуючи питання про визначення предметної юрисдикції справи за позовом до боржника, щодо якого господарським судом була порушена справа про банкрутство, повинні враховуватися положення пункту 11 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року № 4212-УІ з подальшими змінами [10].

Відповідно до матеріалів судової практики по даній категорії справ, заяви про визнання правочинів або майнових дій недійсними розглядаються в межах справи про банкрутство, проте розгляд справи про банкрутство здійснюється з особливостями, визначеними Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у той час як зазначені заяви містять усі ознаки, що притаманні позовним заявам, а отже, повинні розглядатися в окремому позовному провадженні.

Висновки