Формування категорії правочинів як інституту приватного права: деякі питання

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФОРМУВАННЯ КАТЕГОРІЇ ПРАВОЧИНІВ ЯК ІНСТИТУТУ ПРИВАТНОГО ПРАВА: ДЕЯКІ ПИТАННЯ

SOME ISSUES OF THE FORMATION OF THE CATEGORY OF TRANSACTION AS AN INSTITUTE OF PRIVATE LAW

Давидова LB.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія»

Стаття присвячена аналізу виникнення та формування категорії правочину. Увага приділена аналізу положень римського приватного права в питаннях укладання правочинів, зокрема договорів. Проаналізована значна кількість літературних джерел, які дають можливість зробити висновок про те, що в Римі були сформульовані основні вимоги щодо умов дійсності правочинів (хоч і не існувало такого терміну), які є актуальними і сьогодні.

Ключові слова: воля, волевиявлення, правочин, договір, контракт, моральність, розумність.

Статья посвящена анализу возникновения и формирования категории сделки. Внимание уделено анализу положений римского частного права в вопросах заключения сделок, в том числе договоров. Проанализировано значительное количество литературных источников, которые дают возможность сделать вывод о том, что в Риме были сформулированы основные требования к условиям действительности сделок (хотя и не существовало такого термина), которые актуальны и сегодня.

Ключевые слова: свобода, волеизъявления, сделка, договор, контракт, нравственность, разумность.

The article analyzes the formation of a category of transaction. Attention is paid to the analysis of the provisions of Roman private law regarding conclusion of transactions, in particular contracts. The significant amount of literature was analyzed, which enable to conclude, that in Rome there were the basic requirements regarding the conditions of validity of transactions (although there was no such term), and they are still relevant today.

Key words: will, volition, transaction, agreement, contract, morality, reasonableness.

Постановка проблеми

Формування поняття правочину є порівняно пізнім результатом юридичного аналізу. Вважається, що правовим системам стародавнього світу, включаючи римське приватне право, було невідоме поняття, що охоплювало б як договори, так і односторонні юридичні дії приватноправового характеру.

Разом з тим деякі цивілісти [1, с. 333] вважають, що ще римські юристи вживали термін “negotium”, розуміючи під ним не тільки «справу», але й «правочин» (що не є рівнозначним сучасному значенню даного слава в юридичній термінології, однак можна говорити про започаткування формування правової думки в даному напрямку). Зазначимо, що аналіз будь-якого інституту сьогодення не може обійтися без вивчення історичного аспекту його формування та розвитку. Не є винятком і дослідження категорії правочину.

Стан дослідження теми

Питанням правочинів тією чи іншою мірою були присвячені дослідження великої кількості науковців. Зокрема, дослідженням існування та розуміння категорії «правочину» в римському приватному праві в різні часи займалися такі науковці, як: Д.Д. Грімм [2], Д.В. Дождєв [3], С. Іоффе та В.А. Мусін [4], С.В. Ільков [5], Б. Новицький та І.С. Перетерський [6], О.А. Підопри- гора [7], І. Пухан і М. Поленак-Акімовська [8], Ч. Сан- філіппо [9], Є.О. Харитонов [10; 11] та ін.

Метою статті є аналіз положень римського права щодо виникнення, формування та розвитку категорії правочину як інституту цивільного права.

Виклад основного матеріалу

Правочини були основною правовою формою, у якій здійснювався великий товарообіг і забезпечувалося господарське життя ще в Стародавньому Римі. На її основі давньоримські правознавці створили розгорнуту систему договорів. римське договірне право класичного та посткласичного періодів - результат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору практики преторів. При цьому багато договорів були реципо- вані середньовічними правовими системами, а потім пристосовані до нових умов і збереглися в сучасному праві [12, с. 41].

Римські юристи не виробили загального поняття «правочину» [2, с. 134], що є цілком природним з огляду на його казуїстичність [13], натомість їм були відомі окремі конкретні договори.

Разом з тим, аналіз дореволюційних цивілістич- них досліджень римського права дає змогу говорити про те, що при розгляді правомірних цілеспрямованих дій (головним чином договорів та заповітів) використовується саме термін «правочин» [14].

І.Б. Новицький також стверджував, що в римському праві говорилося саме про правочини (а не про контракти). Зазначалося, що вони можуть бути nullum (неукладеними), nullius (нікчемними), а так само їх можна resindere (вважати недійсними), dissolvere (розірваними), distrahere (такими, що позбавлені юридичної сили). Однак попри вживання терміну (negotium), він все ж таки не мав такого широкого застосування в римському праві, як контракт) або пакт, очевидно, тому що цих категорій для характеристики підстав виникнення зобов'язань, які не є деліктами, було цілком достатньо [15].

Д.В. Дождєв зазначає, що юридичні акти поділялись на такі, що не були спрямовані на встановлення контакту з іншою особою, коли дії однієї особи не звертались до волі та свідомості іншої, та такі, що були спрямовані на спілкування та мали комунікативну природу. Саме останні розуміються як повідомлення, яке має юридичне значення та називаються правочинами [3, с. 118].

Залежно від того, чи потрібно для настання ефекту правочину волевиявлення всіх його сторін, правочини поділяються на односторонні та багатосторонні. Останні, у свою чергу, включають як безпосередньо багатосторонні (як договір товариства), так і двосторонні зобов'язання [3, с. 119-120].

Отже, найважливішим і найбільш поширеним джерелом виникнення зобов'язань у римському праві була домовленість двох сторін (mus) або договір щодо виникнення взаємних зобов'язань певного змісту. Зокрема, в Інституціях Гая говориться: «135. Зобов'язання виникають шляхом простої домовленості між сторонами при купівлі-продажу, при наймі, товаристві, довіреності» [16]. Як бачимо, при визначенні змісту договору, визнання його правовим зобов'язанням найважливіше значення приділяється наявності узгодженої волі двох сторін.

Способи закріплення волевиявлення сторін у пра- вочині в римському праві змінювалося з плином історії, залежно від історичних чинників, традицій укладення правочинів тощо. Зокрема, можна відзначити основні способи закріплення волевиявлення сторін у правочині: лібральний ритуал (за допомогою міді та вагів) - використовувався для укладення nexum, mantipatio, њemptio, solulio per aes et libram та ін [14]; стимуляція (stipulatio) - укладення контрактів у формі вимовлення урочистих слів; вербальні та літеральні контракти - які були напряму пов'язані змістом і тому вони вважалися контрактами «суворого права», маючи на увазі наявність у сторін для їх реалізації суворих законних позовів (суворість найдавніших договорів виражалася в тому, що сторона не могла посилатися на намір вкласти в договір зовсім не той зміст, який випливав з буквального сенсу договору. відповідно, не можна було посилатися на будь-які обставини, які тягнуть несправедливість відомих вимог, якщо вони були пред'явлені іншою стороною в повній відповідності з точним текстом договору [5]); консенсуальні та реальні контракти, які з'являються пізніше (що викликано потребами часу та розвитком суспільних відносин) та були більш гнучкими, можна сказати, що це були «неформальні» контракти, договори «доброї совісті», які забезпечувались позовами преторського права. І хоча римське приватне право так і не визнало юридичну силу за будь-яким правочином, що не суперечить закону, однак римляни із часом надали позовний захист окремим угодам (зокрема інномі- нальним контрактам, пактам), хоча вони не охоплювалися визнаним переліком контрактів [7].

Існували й інші (додаткові) класифікації контрактів. Зокрема, виділяли: 1) односторонні (якщо встановлюється обов'язок для однієї сторони, а іншій надається лише право вимагати виконання зобов'язання, наприклад, позика); 2) двосторонні (встановлюються взаємопов'язані обов'язки сторін, як правило, складні за змістом, наприклад при купівлі-продажу), позови за такими договорами можуть бути різноманітними і виходити від обох сторін; 3) на користь третіх осіб (на користь власного спадкоємця, доручення виконання третій особі, яка пов'язана з однієї зі сторін і т.п.) [5].

Окремою групою виділяли так звані безіменні договори, які не мали власної назви і відповідного змісту, але визнані правом домовленістю сторін з таких питань: обмін речовими правами або прямо речами; вчинення дії в обмін на речове право або річ; представлення речі за дію; обмін сторін діями, які їх цікавлять [5].

І.Б. Новицький відзначав, що такі договори називали синалагматичними - обмін, мінова угода), тобто практично повністю деформалізовані договори, які є близькими за своєю правовою суттю до будь-яких правочинів-пактів [17, с. 128-131]. У римському праві пакт означав спеціальний тип договорів, який не входить до перелічених категорій контрактів, вимоги сторін не можуть бути захищені спеціальними позовами, а лише преторським правом за умови, якщо такий договір не протирічить справедливості. Тобто, це був правочин, який укладено в межах права, але не оформлений згідно з вимогами й умовами конкретного виду.

Спочатку в римському праві пакти являли собою додаткову домовленість: до основного договору; що випливають з головного зобов'язання; спеціально узгоджене з правом застереження. Пакти визнавалися обов'язковими лише в рамках конкретного договору і лише для осіб, які уклали їх персонально. Будь-який наступний однотипний договір не включав умови, які раніше входили до змісту пакту. Надалі під пактами стали розуміти деякі певні правочини, найширшого змісту і неформального характеру. Головним було дотримання не тієї чи іншої форми, а інтересів сторін і загальних вимог права з точки зору розумності і доцільності договірного права [5, с. 8]. однак з часом актам надають значення окремого договору, який є обов'язковим до виконання, що можна назвати принциповим зрушенням в еволюції договірного права в римській юридичної традиції.

У ході свого розвитку римська юридична традиція конкретизувала умови дійсності договорів:

1) як будь-яка домовленість договір передбачає вираження волі осіб, які його вчиняють; при цьому обидві волі повинні бути узгодженими між собою («сходяться на одному»);

2) законність змісту договору, тобто договір не повинен мати своїм предметом дію, що порушує норми права; до протизаконної домовленості відносять і домовленість, що суперечить моралі чи «добрим звичаям» (наприклад, недійсне зобов'язання не вступати в шлюб);

3) зобов'язання повинно мати визначеність змісту, тобто договір, який страждає повною невизначеністю змісту, є недійсним. Зокрема, зобов'язання поділяли на визначені (коли зміст зобов'язання ясно і точно визначений в самому договорі) та невизначені (якщо в договорі дається лише критерій, за допомогою якого можна встановити зміст зобов'язання, або вказується коло предметів, з числа яких боржник зобов'язаний надати якийсь один);

4) предметом зобов'язання повинна бути можлива дія, тобто не може існувати зобов'язання, якщо його предмет неможливий; неможливість дії могла бути: фізичною (тобто таку дію фізично неможливо здійснити), юридичною (наприклад, продаж речі, яка не може бути відчужена (вилучена з обороту), моральною;

5) дія, що є предметом договору, має становити інтерес для кредитора.

Не можна не звернути увагу на виваженість, необхідність та значення перерахованих умов дійсності договорів. Вони є актуальними і сьогодні. І можуть бути застосовані не лише до договорів, але й до всіх правочинів.

правочин римський приватний договір

Висновки

Отже, аналіз формування інституту правочину дає можливість зробити висновок, що кожному історичному етапу розвитку права та держави характерними є свої вимоги до вчинення, дійсності правочинів. Не можна не погодитися з позицією, що римське право заклало основні ідеї, принципи, вимоги правового регулювання правочинів. Спочатку ми спостерігаємо необхідність укладення договору лише в заздалегідь визначеній формі. З часом строгий порядок вчинення договорів вже не є обов'язковим. Натомість сторони могли домовлятися на свій розсуд щодо умов укладення договорів, що в свою чергу, призводить до неможливості повністю контролювати як процес укладення договору, так і його зміст. Таке укладення договору могло бути результатом якої-небудь помилки, примусу, обману тощо; могли виникнути й інші недоліки, які передбачають «несправедливість» договору. У таких випадках суддя (претор) керувався правом справедливості (jus honorarium) і застосовував особливий правовий засіб захисту - restitution in integrum (повернення до попереднього стану). Разом з тим це давало можливість сторонам більш вільно виражати свою волю, доповнювати додаткові обов'язкові умови тощо. сьогодні ми спостерігаємо схожу ситуацію, коли звичні для нас (традиційні) правочини трансформуються за допомогою запровадження інформаційних технологій в електронні договори, смарт-контракти тощо, які можуть укладатися сторонами без особистого контакту, паперових копій договорів, особистих (власноручних) підписів тощо. Це свого роду нова фаза розвитку, переломний момент, який має відбутися не лише в сфері технічного забезпечення можливостей такого укладення правочинів, але й в свідомості кожної особи.

Список використаних джерел

1. Агарков М.М. Понятие сделки по советскому гражданскому праву / В кн.: Избранные труды по гражданскому праву в 2-х т - Т II. - М.: Центр ЮрИнфоР, 2002. - С. 333-360. (надруковано за виданням Агарков М.М. Понятие сделки по советскому гражданскому праву // Советское государство и право. - 1946. - № 3-4. - С. 41-55.) - Режим доступу: Іійр^Лошт. yurdub.ru/index.php?app=downloads&showfile=627

2. Гримм Д.Д. Лекции по догме римского права. - М.: Зерцало, 2003 г. (воспроизводится по пятому изданию. - С.-Петербург, 1916 г

3. Дождев Д.В. Римское частное право [учеб. для вузов]. / Под ред. В.С. Нерсесянца. - [2-е изд., изм. и доп.]. - М.: НОРМА, 2005. - 784 с.

4. Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права. - Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та, 1975. -156 с.

5. Ильков С.В. Все о сделках. - СПб.: Герда, 2000. - 352 с.

6. Римское частное право: учеб. / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. - М.: Новый юрист, 1997. - 512 с.

7. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: підруч. - [2-е вид.]. - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 528 с.

8. Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовый учебник). Перевод с македонского. - М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. - 448 с.

9. Санфилиппо Ч. Курс римского частного права: учеб. / Под ред. Д. В. Дождева - М.: БЕК, 2000. - 400 с.

10. Харитонов Є.О. Основи римського приватного права: посібн. - Х.: Одіссей, 2013. - 352 с.

11. Харитонов Є.О. Основи римського приватного права: посібн. - О.: видавець Букаєв Вадим Вікторович, 2016. - 396 с.

12. Жеков В.І. Правочини, які порушують публічний порядок за цивільним законодавством України: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03. - Одеса, 2006. - 208 с.

13. Харитонов Є.О. Історія приватного (цивільного) права Європи. Частина І Витоки. - Одеса, 1999. - 292 с.

14. Муромцев С.А. Гражданское право Древнего Рима: лекции. - М.: Тип. А.И. Мамонтова и К, 1883. - 697 с. - Режим доступу: h1:tp://www.tmnlib.ru:82/files/base/books/RK/200511004/index.html

15. Новицкий И.Б. Недействительные сделки // Вопросы советского гражданского права. - Изд-во АН СССР, 1945.

16. Гай Институции: пер. с латинского Ф. Дыдынского. - М.: Юристъ, 1997. - 368 с.

17. Новицкий И.Б. Римское право. Учебник для вузов. - М.:ИКД ЗЕРЦАЛО - М, 2002. - 256 с.

Размещено на Allbest.ru