Обмежувальні заходи за кримінальним кодексом України: перспективи застосування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОБМЕЖУВАЛЬНІ ЗАХОДИ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ

Крикливець Д.Є.,

кандидат юридичних наук, асистент кафедри кримінального права і кримінології юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

У статті розглянуто внесені до Кримінального кодексу України зміни щодо запровадження обмежувальних заходів, спрямованих на протидію домашньому насильству. У межах дослідження проаналізовано окремі види цих заходів із погляду їхньої узгодженості з нормами чинного законодавства України та перспективи їхньої реалізації. За результатами проведеного аналізу наголошено на можливих проблемах під час реалізації обмежувальних заходів та зроблено висновок про їхню надмірну суворість.

Ключові слова: домашнє насильство, обмежувальні заходи, заборона, потерпілий, обмеження, програма для кривдників.

В статье рассмотрены внесенные в Уголовный кодекс Украины изменения о введении ограничительных мер, направленных на противодействие домашнему насилию. В рамках исследования проанализированы отдельные виды этих мер с точки зрения их согласованности с нормами действующего законодательства Украины и перспективы реализации. По результатам проведенного анализа отмечены возможные проблемы при реализации ограничительных мер и сделан вывод об их чрезмерной строгости.

Ключевые слова: домашнее насилие, ограничительные меры, запрет, потерпевший, ограничения, программа для обидчиков.

The article deals with amendments made to the Criminal Code of Ukraine regarding the introduction of restrictive measures aimed at combating domestic violence. During the study some types of these measures are analyzed in terms of their consistency with the norms of the current legislation of Ukraine and the prospects for implementation. According to the results of the analysis it is emphasized on possible problems during restrictive measures implementing, as well as a conclusion about their excessive severity is reached.

Key words: domestic violence, restrictive measures, prohibition, victim, restriction, program for abusers.

Постановка проблеми. Верховною Радою України 6 грудня 2017 р. було прийнято Закон України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами”, який набирає чинності з 11 січня 2019 р. [1]. Згідно з приписами зазначеного Закону Особливу частину Кримінального кодексу України (далі - КК України) [2] буде доповнено ст. 126^і “Домашнє насильство”, відповідно до якої домашнім насильством вважатиметься умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров'я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи. Окрім цього, Загальну частину КК України буде доповнено новим розділом ХІІІ1 “Обмежувальні заходи”, в якому буде передбачено види обмежувальних заходів, що можуть бути застосовані до осіб, які вчинили домашнє насильство, а також порядок їхнього застосування.

Стан опрацювання. Дослідженню заходів кримінально-правового характеру присвятили свої праці такі науковці: С.О. Беклеміщев, А.Я. Берш, В.М. Бурдін, Л.А. Гарбов- ський, І.М. Горбачова, О.В. Єрмак, І.В. Жук, М.М. Книга, В.В. Лень, О.С. Пироженко, С.Л. Шаренко, О.В. Юношев,

С.С. Яценко, А.М. Ященко, а також інші вчені. Нині спеціальних досліджень проблематики обмежувальних заходів проведено небагато. У проведених дослідженнях увагу присвячено, зокрема, загальній характеристиці та оцінці їхньої дієвості (П.В. Кравець), кримінальній відповідальності за невиконання обмежувальних заходів, обмежувальних приписів або непроходження програми для кривдників (О.В. Чорна), а також деяким іншим аспектам інституту обмежувальних заходів. Враховуючи новизну обмежувальних заходів для вітчизняного кримінального законодавства, а також порівняно невелику кількість досліджень цієї проблематики, необхідно провести науковий аналіз цього інституту задля глибшого його розуміння.

Метою статті є оцінка перспектив реалізації інституту обмежувальних заходів як із позицій теорії кримінального права та чинного законодавства України, так і з погляду правозастосування.

Виклад основного матеріалу. Як вже було зазначено вище, КК України з 11 січня 2019 р. буде доповнено переліком обмежувальних заходів, що застосовуватимуться до осіб, визнаних винними у вчиненні домашнього насильства. Одним із видів таких заходів є заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства (п. 1 ч. 1 ст. 91^і КК України). Невдалим видається вживання словосполучення “заборона перебувати” у формулюванні назви обмежувального заходу, адже зі змісту законодавчих положень не можна зробити однозначний висновок: чи така заборона є абсолютною, чи усе-таки йдеться про заборону перебування у визначені години? Для порівняння, розкриваючи у ч. 1 ст. 181 Кримінального процесуального кодексу України зміст домашнього арешту як запобіжного заходу, законодавець наголосив, що він полягає у забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період [3].

Низка труднощів також пов'язана зі встановленням заборони перебування саме у місці спільного проживання. Згідно з ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово [4]. У ст. З Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11 грудня 2003 р. поняття “місце проживання” розуміється ширше, адже ним є житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини [5]. Згідно зч. 1 ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше житлове приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання в них. Відповідно до положень Глави 28 ЦК України житло є об'єктом права власності і може перебувати у власності як однієї особи, так і у спільній власності двох і більше власників. Як видається, внесені до КК України зміни не узгоджуються з положеннями ЦК України про право власності, адже особа, яка постраждала від домашнього насильства, може не мати у власності житла, в якому фактично проживає, натомість останнє може належати на праві приватної власності особі, яка вчинила домашнє насильство. У цьому разі покладення на власника житла, який вчинив домашнє насильство, заборони перебування у належному йому житлі, оскільки там проживає особа, яка постраждала від насильства, необхідно розцінювати як обмеження права власності. Згідно із ч. 4 ст. 41 Конституції України, право приватної власності є непорушним [6]. Зміст непорушності права власності конкретизовано у ст. 321 ЦК України, в якій, зокрема, встановлено заборону в обмеженні здійснення цього права, а також можливість такого обмеження лише у випадках і в порядку, передбачених законом. Йдеться, зокрема, про обмеження власника у здійсненні права користування як складової частини права власності свої майном (ч. 1 ст. 319 ЦК України).

Згідно із ч. З ст. 91^і КК України обмежувальні заходи можуть застосовуватися на строк від одного до трьох місяців і за потреби можуть бути продовжені на визначений судом строк, але не більше ніж на 12 місяців. Враховуючи тривалі строки застосування обмежувальних заходів, обґрунтовано постає питання про місце проживання особи, до якої застосовано заборону перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства протягом строку застосування цього заходу. Закон не дає відповіді на це запитання, водночас покладення на особу такої заборони навіть на найкоротший місячний строк вносить докорінні зміни в уклад її життя, бо така особа, маючи у власності житло, фактично опиняється на вулиці.

Привертає увагу також неодноразове вжиття законодавцем у тексті нового Закону словосполучення “особа, яка постраждала від домашнього насильства”. Нині у тексті КК України не вживаються поняття “постраждалий”, “особа, яка постраждала від домашнього насильства”, а вживаються у відповідних відмінках поняття “потерпілий”, “потерпіла”, “потерпіла особа”. Застосування саме цих понять є усталеним у законодавстві та не зумовлює проблем у пра- возастосуванні, адже поняття “потерпілий” розкрито у ч. 1 ст. 55 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КЙК України), відповідно до якої потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. У КК України поняття “потерпілий” не визначено, але водночас воно є предметом дослідження у науці кримінального права. М.В. Сенаторов твердить: “Потерпілий від злочину - це соціальний суб'єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або ж суспільство загалом), благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза такої” [7, с. 60]. Наведені визначення мають низку відмінних ознак, але загалом вони стосуються тієї самої ознаки об'єкта злочину - потерпілого. У будь- якому разі особа, яка постраждала від домашнього насильства, якщо є для цього передумови, набуде у кримінальному провадженні про вчинення щодо неї домашнього насильства статусу потерпілого, а тому вживання різних термінів для позначення тотожних явищ спричинить лише плутанину у тлумаченні змісту закону та правозастосуванні.

Ще одним обмежувальним заходом є обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності (п. 2 ч. 1 ст. 91^і КК України). Наведене положення узгоджується з ч. 1 ст. 153 Сімейного кодексу України (далі - СК України), згідно з якою мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом [8]. Враховуючи, що місце проживання фізичної особи у віці до чотирнадцяти років визначається, зокрема, місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна, виконання цього обов'язку видається реальним лише у разі покладення на особу заборони перебувати у місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства. Оскільки подальше проживання особи, яка вчинила домашнє насильство, та дитини в одному житлі, ведення ними спільного побуту унеможливлює виконання цього обмежувального заходу.

Окрім цього, проблемним видається застосування цього заходу, якщо у дитини немає інших близьких родичів та членів сім'ї, окрім особи, яка вчинила домашнє насильство. У такому разі залишається невирішеним питання забезпечення права дитини на належне батьківське виховання (ч. 1 ст. 152 СК України), а також ведення її побуту. Єдиним виходом із такої ситуації є влаштування дитини у відповідний заклад для дітей, перелік яких закріплено ст. 1 Закону України “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” [9]та ч.ч. З, 4 ст. 6 Закону України “Про запобігання та протидію домашньому насильству” [10].

Наступним обмежувальним заходом є заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв'язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з іншихпричин (п. Зч.І ст. 91і КК України).

Застосування цього заходу пов'язано з низкою не вирішених законодавцем проблем. Законом не встановлено критеріїв визначення такої відстані, також не врегульовано її межі, зокрема, верхню межу. Варто звернути увагу, що формулювання зазначеного обмежувального заходу є нечітким, адже його застосування фактично означає заборону відвідування невизначеного кола місць, де потенційно може перебувати постраждала від домашнього насильства особа. Водночас незрозуміло, виходячи з яких саме критеріїв можна хоча б приблизно визначити місце, де може перебувати потерпіла особа у відповідний момент. Таке правове регулювання обмежувального заходу також суперечить ч. 1 ст. 33 Конституції України, згідно з якою кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір міснд проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. У ч.ч. 1, 2 ст. 12 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” закріплено випадки та коло осіб, до яких може бути застосовано обмеження свободи пересування, водночас ці переліки не є вичерпними, адже згідно з ч. З ст. 12 зазначеного закону свобода пересування може бути обмежена і в інших випадках, передбачених законом.

Для порівняння, КПК України у ч. 5 ст. 194 містить перелік обов'язків, що можуть бути покладені на підозрюваного, обвинуваченого у разі застосування до них запобіжного заходу, не пов'язаного з триманням під вартою, одним з яких є обов'язок не відвідувати місця, визначені слідчим суддею, судом. Як видається, процесуальним законом схожі правовідносини врегульовано вдаліше, аніж матеріальним законом, оскільки йдеться про визначення хоча б приблизного переліку таких місць із вказівкою на їхні родові ознаки. У судовій практиці такими місцями визнаються, наприклад: місця, де вживаються алкогольні напої [11]; нічні розважальні заклади та інші місця, де здійснюється розпивання алкогольних напоїв та масові гуляння [12]; розважальні заклади, нічні клуби, кафе, бари, паби, ресторани, ігрові автомати [13]; місця, де продаються спиртні напої на розлив [14]; місця загального відпочинку людей, заклади, в яких дозволяється вживання алкогольних напоїв [15]; не відвідувати громадські місця після 22:00 [16]. Авжеж, окремі з наведених формулювань (“розважальні заклади”, “місця загального відпочинку”) є оціночними, через що так само не додають чіткості процесуальним документам, але це нормально, адже у процесуальному документі неможливо навести вичерпний перелік певних місць із зазначенням назв та адрес. Натомість вказівка на їхні ознаки істотно полегшує визначення можливості відвідування певного місця.

Водночас варто наголосити, що відповідно до Закону України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами” ст. 194 КПК України буде доповнено новою частиною, яка врегулює можливість застосування судом до особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, пов'язаного з домашнім насильством, окрім обов'язків, перелічених у ч. 5 ст. 194 КПК України, одного або кількох обмежувальних заходів, більшість з яких є схожими до обмежувальних заходів, що застосовуватимуться згідно з новим розділом ХІНІ “Обмежувальні заходи” Загальної частини КК України.

У зв'язку з цим виникає низка запитань. Зокрема, одним із обмежувальних заходів є направлення для проходження програми для кривдників. Згідно ч. 1 ст. 177 КПК України запобіжний захід застосовується з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам певної негативної його поведінки, що спрямована на перешкоджання кримінальному провадженню або продовження злочинної діяльності. Враховуючи, що КПК України розмежовує поняття “підозрюваний”, “обвинувачений”, “особа, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину”, “особа, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення” і між ними є відмінності, а обмежувальні заходи застосовуються саме до особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, пов'язаного із домашнім насильством, не зовсім зрозуміло, чи можуть обмежувальні заходи застосовуватися також і до обвинуваченого. Як видається, спеціальна норма, закріплена ст. 194 КПК України, встановлює відмінні від загальної норми, якою є ст. 177 КПК України, правила. Згідно з правилами правозастосування, виробленими юридичною теорією і практикою, застосовуватися має саме спеціальна норма, до того ж її прийнято пізніше і вона відповідає засаді верховенства права (ч. 1 ст. 8 КПК України), бо обмежує сферу втручання у права та свободи особи під час кримінального провадження.

Варто також зауважити, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про запобігання та протидію домашньому насильству” кривдником є особа, яка вчинила домашнє насильство у будь-якій формі, що у контексті кримінального судочинства означає вчинення особою злочину, пов'язаного з домашнім насильством. Водночас, згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 1 ст. 17 КПК України, доки вину особи не буде встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, щодо такої особи діє презумпція невинуватості, а тому її не можна вважати кривдником (тобто особою, яка вчинила злочин, пов'язаний із домашнім насильством) і застосовувати до неї захід, що може застосовуватися до кривдників.

Необхідно також наголосити на тому, що направлення для проходження програми для кривдників згідно зп. 1 ч. 1 ст. 91^і КК України є обмежувальним заходом, застосування якого пов'язано з призначенням покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, або звільненням від кримінальної відповідальності чи покарання. Отже, направлення для проходження програми для кривдників є кримінально-правовим наслідком вчинення особою злочину, а тому застосування його до особи, яка ще тільки підозрюється у вчиненні домашнього насильства, є передчасним через відсутність на цей момент як матеріальної, так і процесуальної підстави.

обмежувальний домашній насильство кривдник

Висновки

Проведене дослідження стосується лише окремих аспектів інституту обмежувальних заходів, а тому його науковий аналіз необхідно продовжувати. Водночас, як видається, є підстави сформулювати такі висновки.

1. Здобуті результати свідчать, що запропоновані зміни породжують низку проблем, пов'язаних із майбутньою практикою їхнього застосування. Основною причиною цих проблем є забезпечення публічного інтересу через обмеження приватного інтересу. Варто наголосити, що ці заходи застосовуються до особи, якій призначене покарання, не пов'язане з позбавленням волі, а це означає, що особа визнається такою, виправлення якої можливе без ізоляції від суспільства, тобто шляхом покладення на неї менш суворих правообмежень. Водночас до особи застосовуються заходи, які істотно обмежують свободу її пересування або можливість користуватися власним житлом. Отже, як бачимо, виникає істотна неспівмірність між характером правообмежень та ступенем суспільної небезпеки засудженого, який, що варто підкреслити, вчинив злочин невеликої тяжкості. Пріоритетом обраного законодавцем підходу є виконання завдань запобігання злочинам (ст. 1 КК України). Але не можна забувати, що особа, яка навіть якщо піддається заходам кримінально-правового впливу, залишається суб'єктом правовідносин та повноправним членом громадянського суспільства, а тому має право на обґрунтоване та пропорційне застосування обмежувальних заходів з урахуванням її прав та законних інтересів.

2. Питання правового забезпечення боротьби з явищем домашнього насильства поступово стають дедалі актуальнішими, що виправдано, адже домашнє насильство негативно впливає не лише на психологічний стан потерпілого, але й на розвиток суспільства загалом. Однак зміни до чинного законодавства можуть вноситися лише з додержанням принципів права, змісту чинних правових норм, із застосуванням відповідних наукових напрацювань та рекомендацій законодавчої техніки. Саме за таких умов новий закон буде якісним та ефективним.

Список використаних джерел

Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами: Закон № 2227-УІІІ. База даних “Законодавство України”. ВР України. І^І_: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2227-19 (дата звернення: 20.06.2018).

Кримінальний кодекс України: Кодекс України, Закон від 05.04.2001 р. № 2341-111. База даних “Законодавство України”. ВР України. иРБ: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/print1509608089042206 (дата звернення: 20.06.2018).

Кримінальний процесуальний кодекс України: Кодекс України, Закон від 13.04.2012 р. № 4651-УІ. База даних “Законодавство України”. ВР України, икі: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/print1509608069675029 (дата звернення: 20.06.2018).

Цивільний кодекс України: Кодекс України, Закон від 16.01.2003 р. № 435-ІУ. База даних “Законодавство України”. ВР України, икі.: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15/print1509552797260844 (дата звернення: 20.06.2018).

Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні: Закон від 11.12.2003 р. № 1382-ІУ. База даних “Законодавство України”. ВР України. І^І_: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1382-15 (дата звернення: 20.06.2018).

Конституція України: Конституція, Закон від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. База даних “Законодавство України”. ВР України. І^І_: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254K/96-Bp/print1509608089042206 (дата звернення: 20.06.2018).

Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві: монографія. X.: Право, 2006. 208 с.

Сімейний кодекс України: Кодекс України, Закон від 10.01.2002 р. № 2947-ІІІ. База даних “Законодавство України”. ВР України. иРБ: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14/print1509552797260844 (дата звернення: 20.06.2018).

Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей: Закон від 24.01.1995 р. № 20/95ВР. База даних “Законодавство України”. ВР України. І^І_: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/20/95-Bp/print1509 552797260844 (дата звернення: 20.06.2018).

Про запобігання та протидію домашньому насильству: Закон від 07.12.2017 р. № 2229-УІІІ. База даних “Законодавство України”. ВР України. иРБ: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2229-19/print1509552797260844 (дата звернення: 20.06.2018).

Ухвала Золочівського районного суду Харківської області від 17 травня 2013 р. у справі № 622/569/13-к. База даних “Єдиний державний реєстр судових рішень”. І^І_: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/45959011 (дата звернення: 20.06.2018).

Ухвала Бершадського районного суду Вінницької області від 21 березня 2013 р. у справі № 126/1201/13-к. База даних “Єдиний державний реєстр судових рішень”. І^І_: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52334365 (дата звернення: 20.06.2018).

Ухвала Рівненського міського суду Рівненської області від 07 травня 2018 року у справі № 569/7983/18 II База даних “Єдиний державний реєстр судових рішень”. І^І_: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73859870 (дата звернення: 20.06.2018).

Ухвала Корейського районного суду Чернігівської області від 23 квітня 2018 р. у справі № 735/487/18. База даних “Єдиний державний реєстр судових рішень”. І^І_: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73590320 (дата звернення: 20.06.2018).

Ухвала Фастівського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2018 р. у справі № 381/4336/17. База даних “Єдиний державний реєстр судових рішень”. І^І_: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73481272 (дата звернення: 20.06.2018).

Ухвала Сахновщинського районного суду Харківської області від 2 січня 2018 р. у справі № 634/1111/17. База даних “Єдиний державний реєстр судових рішень”. І^І_: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71422540 (дата звернення: 20.06.2018).

Размещено на Allbest.ru