Господарська діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Господарська діяльність

1. Історія становлення та розвитку правового регулювання господарської сфери суспільного життя

господарський товариство підприємницький правовий

Перш ніж розглядати традиційні для першої теми питання (предмет, метод, поняття господарського права), слід приділити увагу історії становлення правового регулювання господарської сфери суспільного життя. Це та сфера, яка забезпечує суспільство необхідними для задоволення потреб його членів, різноманітних організацій і держави в цілому матеріальними благами, яких серед дарів природи не знайти: вони виникають у результаті або переробки дарів природи (вже існуючих матеріальних цінностей - природних багатств, зокрема), або виробництва (створення нових матеріальних цінностей, в тому числі з елементами переробки).

Спільне проживання людей неможливо уявити без виробництва різноманітних матеріальних благ для задоволення не лише індивідуальних, а й групових та інших категорій спільних інтересів. Господарювання у розумінні задоволення господарських потреб (в одязі, житлі, предметах побуту тощо) певних соціальних груп було притаманно людській спільноті на ранніх етапах суспільного розвитку. А функціонування будь-якої людської спільноти неможливе без регулювання відносин між її членами, зокрема з питань ведення господарських справ.

За родоплемінного ладу всі питання діяльності людей, у тому числі пов'язаних з виробництвом матеріальних благ, вирішувалися в межах таких організацій (роду чи племені), кожна з яких підпорядковувалась певним правилам поведінки у формі звичаїв, прийнятих рішень громадою, радою старійшин чи обраним главою спільноти. Тобто мало місце так зване внутрішнє регулювання, яке ґрунтувалося на авторитеті громади. Товарний обмін не був розвинений, а якщо він і мав місце, то це відбувалося у відносинах з різними племенами/родами і зазвичай на засадах натурального обміну (тобто одні матеріальні блага обмінювалися на інші). Відтак, за подібної організації людство не потребувало якихось додаткових форм об'єднань, оскільки кожний член суспільства належав до певного роду-племені, в межах якого і здійснювалося виробництво певних матеріальних благ, що задовольняло насамперед інтереси відповідної громади (роду/племені), а також індивідуальні (приватні) інтереси членів такої спільноти з основних питань забезпечення їхньої життєдіяльності. При цьому інтереси громади зазвичай переважали індивідуальні або групові інтереси.

Розподіл праці (відокремлення землеробства від скотарства, а згодом виділення ремесел і торгівлі) послаблювали родоплемінні зв'язки у стародавньому світі та згодом (разом з іншими чинниками) призвели до занепаду цієї форми організації людей.

Нові соціальні системи, що прийшли на зміну родоплемінному ладові, були різноманітними за рівнем (держава, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів міста, навіть вулиць, а також більш автономна, ніж за родоплемінного ладу, сім'я) та за характером спільних інтересів, для реалізації яких відбувалося об'єднання кількох чи багатьох осіб. Своєю чергою серед згаданих соціальних систем можна умовно виділити такі категорії: а) універсальні, що створюються для забезпечення реалізації та захисту комплексу інтересів учасників (саме до цієї категорії з певним застереженням можна віднести державу та територіальні громади, хоча для них притаманне значно менше, ніж за родоплемінного ладу, втручання у сферу приватних інтересів); б) спеціалізовані, що створювалися для досягнення певних спільних цілей, господарських зокрема (цехи, гільдії купців, товариства для спільного здійснення певного виду господарської та/або пов'язаної з нею діяльності, а в певні історичні періоди - і діяльності, яка забезпечувала безпеку учасників господарського життя та їхнього майна).

Зазначені обставини зумовили виникнення нових об'єднань на принципово нових засадах: не на підставі кровного споріднення, а шляхом вільного волевиявлення для досягнення певної мети, в тому числі господарської. Так, ще в стародавні часи функціонували своєрідні товариства (згадки про них зустрічаються у древніх ассирійців, фінікіян, греків):

а) за участю купців, що вели морську торгівлю, та їх позичальників, які часто-густо ставали компаньйонами власника судна;

б) з ремісників для спільного збуту товарів;

в) земельні товариства, які також виконували функції охорони від зовнішніх ворогів.

Саме вони й стали підґрунтям виникнення в майбутньому господарських організацій сучасного типу - торгових (або господарських) товариств.

Стародавня держава також брала на себе функції організації господарського життя в країні, аби приватна ініціатива не завдавала істотної шкоди загальному благу та не мала руйнівного впливу на державу. З давніх часів відоме регулювання діяльності природних монополій шляхом встановлення граничних цін на їх продукцію (роботи, послуги). Держава визначала й правила для осіб, що здійснювали господарську діяльність з метою отримання прибутку, встановлюючи для них певні вимоги та обтяження на користь держави (різноманітні податки, збори), інших учасників господарського життя, передбачаючи, зокрема, відповідальність боржників перед кредиторами, включаючи й визнання боржника неплатоспроможним (банкрутом) з метою застосування спеціальної процедури ліквідації його заборгованості перед кредиторами.

Стародавній Рим, увібрав у себе надбання підкорених ним народів, а також греків-колоністів, що асимілювалися серед місцевого населення і, відповідно, принесли досвід організації господарського життя. Римському праву були вже відомі: договірне товариське об'єднання - societas, організація корпоративного типу, що стала прообразом інституту юридичної особи - universitatas corpus, а також товариство публікантів - societas publicanorum (vecigalium) як змішана форма societas і universitatas.

Регулювання господарської сфери в стародавні часи не відокремлювалося від регулювання інших суспільних відносин. Відтак, у таких відомих зведеннях стародавніх законів, як Дігести Юстиніана, Руська Правда, Литовський статут, знаходимо окремі положення, що стосувалися спільного ведення торгових справ, відповідальності боржників перед кредиторами, неплатоспроможності (банкрутства) та деякі інші.

Бурхливий розвиток ремесел і торгівлі в епоху середньовіччя (зазвичай у приморських містах, пов'язаних з торгівлею з іншими територіями та державами) сприяв розвитку спеціального регулювання цієї сфери, спочатку у формі торгових звичаїв, рішень судів зі справ між торговцями, збірок таких звичаїв і суддівських рішень (як, наприклад, «Збірник морського права Ганзи»), а згодом - прийняття кодифікованих нормативно-правових актів.

З Францією другої половини XVII століття, часів правління Людовіка XIV, пов'язується перша спроба кодифікації норм торгового права. Ініціатором кодифікації був міністр фінансів короля Кольбер, ім'я якого отримали два ордонанси - Ордонанс про торгівлю 1673 р. і Ордонанс мореплавства 1681 р. Завдяки ордонансам Кольбера, що згодом стали основою Торгового кодексу Наполеона 1807 p., на території Франції було уніфіковане правове регулювання торговельних операцій.

Навіть в Англії, з її своєрідною правовою системою (загальне право, судові прецеденти) держава вже у першій чверті XVIII століття застосовувала закон для регулювання відносин, що мали велике публічне значення (так, у 1720 р. в Англії був прийнятий закон «Про бульбашкові компанії» (Buble Act), спрямований проти зловживань засновників акціонерних товариств).

Більшість країн континентальної Європи свого часу приймали Торгові (Комерційні) кодекси або статути (зокрема Російська імперія, до складу якої входила більша частина території сучасної України). В сучасний період частина країн (Голландія, Італія, Швейцарія, Російська Федерація) відмовилася від так званого дуалізму приватного права (тобто регулювання майнових відносин за допомогою двох кодексів - Цивільного і Торгового/Комерційного), проте зберігає специфіку регулювання відносин у сфері господарювання шляхом прийняття спеціальних законів - про господарські товариства чи окремі їх види (акціонерне, з обмеженою відповідальністю), антитрестівські закони (закони про захист економічної конкуренції) та ін.

У Радянському Союзі були спроби кодифікації правового регулювання господарської сфери в 20-і роки. Так, у жовтні 1923 р. Комісією з внутрішньої торгівлі при Раді праці та оборони РРФСР був внесений у законодавчій орган проект Торговельного Зведення, доцільність прийняття якого обґрунтовувалася необхідністю зовнішнього (з боку держави) регулювання «торгово-промислової стихії», що була притаманна для того періоду - введені у зв'язку з проведенням політики непу приватноправові елементи господарювання необхідно було пов'язати з державним сектором економіки та державним регулюванням. Проте ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері розглядалася у зв'язку з дискусією про співвідношення цивільного і торгового права. Відмова від політики непу і монополізація державою господарської сфери суспільного життя країни стали своєрідним приводом для відмови від дуалізму (або «двосекторності») правового регулювання господарської сфери, в якій противники господарського права вбачали загрозу розколу єдиної радянської правової системи.

В 30-і роки Л.Я. Гінзбург та Є.Б. Пашуканіс - засновники наукової школи єдиного господарського права - обґрунтовували необхідність спеціального (у формі Торгового/Господарського кодексу) регулювання відносин у сфері соціалістичної економіки, включаючи до кола її суб'єктів і громадян, які вступають у майнові відносини. На жаль, політизація наукової сфери в 30-і роки і наявність серед опонентів ідеї єдиного господарського права головного тодішнього теоретика в правознавстві А.Я. Вишинського, впливового та послідовного сталініста, призвели до трагічних наслідків для засновників цієї школи.

В останній третині XX століття в Радянському Союзі знову набула поширення ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері, проте вона не була реалізована.

Після здобуття Україною незалежності відповідно до Концепції Судово-правової реформи почав розроблятися Господарський (Комерційний) кодекс, перший варіант якого у Верховній Раді спіткала невдача, а другий (під дещо зміненою назвою - як Господарський кодекс) після тривалих складнощів (трьох читань, подолання президентського вето) був ухвалений 16 січня 2003 р., а набув чинності з 01.01.2004 р. (питання про місце Господарського кодексу в системі господарського законодавства розглядатиметься).

2. Поняття, ознаки та принципи здійснення господарської діяльності

Ключовим поняттям господарського права є поняття господарської діяльності, яке ми знаходимо в різних нормативно-правових актах, зокрема:

* Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», у ст. 1 якого знаходимо таке визначення: «Господарська діяльність - будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару»;

* Законі України від 28 грудня 1994 р. (діє в редакції Закону України від 22 травня 1997 р.) «Про оподаткування прибутку підприємств», у п. 1.32 ст. 1 дається дещо інше визначення: «Господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі якщо безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені і на користь першої особи».

Проте в ч. 1 ст. З Господарського кодексу України, з урахуванням положень зазначених законів, закріплюється уніфіковане поняття господарської діяльності:

«Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність».

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності. Насамперед саме слово «діяльність» означає систематичні дії членів суспільства, їхніх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату. Змістом цих дій є виготовлення та реалізація Продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, а метою - задоволення суспільних потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати як товар. Особливістю господарської діяльності є також її суб'єкти - не будь-які особи, а лише ті з них, які, відповідно до вимог Господарського кодексу, визнаються суб'єктами господарювання. Діяльність таких осіб здійснюється не тільки в їх власних (приватних) інтересах (зазвичай з метою отримання прибутку від реалізації вироблених благ), айв інтересах суспільства (для задоволення певних суспільних потреб в продукції, роботах, послугах). Задоволення суспільних потреб у певних благах вимагає від виробника відповідних знань, навичок, організації, засобів, що зумовлює професійні засади здійснення господарської діяльності.

Отже, ознаками господарської діяльності є такі:

* сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера);

* зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб - споживачів у широкому розумінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб);

* передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто їх функціонування у формі товару;

* професійні засади здійснення такої діяльності;

* спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання (набуття цього статусу завершується, як правило, державною реєстрацією в загальному та/або спеціальному порядку);

* поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів - в отриманні певних благ; держави - в отриманні прибутків та інших обов'язкових платежів від суб'єктів господарювання; територіальної громади: 1) в забезпеченні зайнятості членів громади шляхом їх залучення на засадах індивідуального підприємництва чи трудового найму суб'єктами господарювання до господарської діяльності; 2) в задоволенні потреб громади в певних роботах, послугах, продукції; 3) в участі суб'єктів господарювання у вирішення завдань територіальної громади в благоустрої; 4) у сплаті місцевих податків і зборів тощо;

* значний рівень державного (включаючи й нормативно-правове) регулювання, що зумовлено попередньою ознакою (приватні інтереси суб'єкта господарювання - виробника задовольняються за рахунок суспільних інтересів - необхідності задоволення потреб споживачів у певних видах товарів, робіт, послуг); державне регулювання має на меті вирішення подвійного завдання: з одного боку, стимулювати господарську (насамперед підприємницьку) діяльність і забезпечити оптимальні умови для функціонування її суб'єктів, а з іншого, - захистити суспільство, значні його верстви (насамперед споживачів) від зловживань з боку підприємців, які вдаються до несумлінної поведінки з метою зменшення своїх видатків та отримання найбільших прибутків.

Отже, з урахуванням зазначених ознак можна дати таке доктринальне визначення господарської діяльності:

Господарська діяльність - це така суспільно-корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату {як товару), що ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів, здійснюється професійно та зазнає значного регулювання з метою соціального спрямування економіки.

Будь-яка господарська діяльність здійснюється на певних засадах, що враховують, з одного боку, ринкову орієнтацію вітчизняної економіки і, відповідно, передбачають значну свободу для суб'єктів такої діяльності (насамперед підприємців), а з іншого, - соціальне спрямування господарської сфери, що зумовлює встановлення певних обмежень для суб'єктів господарювання з метою врахування публічних інтересів (суспільства, держави, територіальної громади/громад, типових приватних інтересів громадян та організацій) у дотриманні встановленого державою суспільного господарського порядку, що передбачає додержання суб'єктами господарювання різноманітних вимог щодо:

* якості продукції, робіт, послуг, їх безпечності для життя і здоров'я споживачів;

* екологічної безпеки виробництва;

* добросовісної поведінки у сфери економічної конкуренції;

* цивілізованого використання найманої праці (тобто з відповідного до вимог трудового законодавства) та ін.

Це знайшло віддзеркалення в Господарському кодексі, ст. 6 якого закріплює загальні принципи господарювання:

* забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою всіх суб'єктів господарювання;

* свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

* вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України;

* обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки суспільства та держави (хоча цей принцип мав формуватися дещо інакше - як оптимальність державного регулювання..., оскільки ступінь державного регулювання залежить від стану економіки, внутрішнього та зовнішнього становища країни: більш значний за кризового стану економіки, стихійного лиха та інших негараздів, послаблення регулювання - у разі стабільного стану економіки);

* захист національного товаровиробника;

* заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

3. Види господарської діяльності

Господарська діяльність надзвичайно різноманітна, що викликає потребу її класифікації з метою забезпечення оптимального правового регулювання господарської діяльності як такої та певних її видів, ураховуючи специфіку останніх.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками. За критерієм мети здійснення господарська діяльність може бути комерційною (підприємницькою) та некомерційною (ч. 2 ст. З ГК України): комерційна діяльність (підприємництво) має місце, якщо її суб'єкт (підприємець) діє з метою отримання прибутку; некомерційна господарська діяльність здійснюється для досягнення певних економічних і соціальних результатів, проте мета отримання прибутку при цьому відсутня (є неосновною).

За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу, торговельну, банківську, страхову, інноваційну, концесійну діяльність, спільне інвестування та ін. Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної приналежності суб'єктів господарювання (вітчизняні товаровиробники/резиденти чи іноземні інвестори та нерезиденти) розрізняють господарську діяльність за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів) і зовнішньоекономічну діяльність (за участю резидентів і нерезидентів), у тому числі іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора). Специфіка здійснення певних видів господарської діяльності враховується в процесі її правового регулювання (розділ VI ГК України «Особливості правового регулювання в окремих сферах господарювання»; розділ VII ГК України «Зовнішньоекономічна діяльність», розділ VIII ГК України «Спеціальні режими господарювання»; спеціальні закони: «Про банки і банківську діяльність», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про страхування», «Про режим іноземного інвестування», «Про концесії», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди» та ін.).

Першій з вищенаведених класифікацій господарської діяльності (на підприємництво та некомерційну господарську діяльність) особлива увага приділяється в Господарському кодексі України (глави 4 і 5).

Підприємництво здійснюється на власний ризик і під власну відповідальність підприємця, який навіть може бути визнаний банкрутом у разі негативних фінансових результатів своєї діяльності (стійкої та значної неплатоспроможності). Для підприємницької діяльності притаманна ініціативність, що забезпечує пошук нових напрямів такої діяльності, запровадження новітніх технологій, виробництво принципово нових товарів або товарів з принципово новими властивостями (є необхідним для збереження або збільшення підприємцем своєї частки на ринку певного товару і відповідно - успішного функціонування в умовах економічної конкуренції). Для цього суб'єкт підприємницької діяльності повинен мати значний рівень самостійності. Отже, характерними рисами підприємницької діяльності, що відрізняє її від некомерційної, є:

* наявність мети отримання прибутку від здійснення такої діяльності, що досягається шляхом задоволення суспільних потреб у певних товарах, роботах, послугах в результаті їх реалізації за плату (більшу, ніж собівартість виробництва цих благ);

* ініціативність, що забезпечує пошук і запровадження новітніх технологій, нових господарських зв'язків, оптимізацію власної діяльності;

* ризиковий характер такої діяльності, оскільки сам підприємець несе основні ризики у разі негараздів у своїй діяльності, невдалого вибору контрагентів тощо;

* власна відповідальність підприємця у разі невиконання (неналежного виконання) зобов'язань перед кредиторами, державою, територіальною громадою та іншими особами усім майном, що належить йому на праві власності чи праві господарського відання, а також можливість визнання підприємця банкрутом у разі його стійкої та значної неплатоспроможності; держава, територіальна громада чи інші особи (в тому числі засновники та учасники суб'єкта підприємництва) за загальним правилом не несуть субсидіарної відповідальності за результати його діяльності підприємця (крім деяких визначених законом випадків);

* усі вищезазначені риси зумовлюють ще одну - самостійність здійснення підприємницької діяльності, що дозволяє її суб'єкту вжити максимально можливі заходи для успішності такої діяльності та оперативно реагувати на кон'юнктуру ринку, на поведінку контрагентів, на відгуки споживачів тощо.

Узагальнене поняття підприємницької діяльності дається в ст. 42 Господарського кодексу:

«Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку».

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (щодо окремих видів діяльності), в яких, відповідно до ч. 4 ст. 12 ГК України, забороняється підприємництво; здійснення такої діяльності відбувається на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, який для цього створює некомерційне (казенне) підприємство. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, насамперед у тих випадках, якщо здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (біржова діяльність, наприклад).

Однією з ознак некомерційної господарської діяльності, відповідно до ч. 1 ст. 52 ГК України, є самостійність її здійснення. Проте така діяльність - у зв'язку з відсутністю в її суб'єкта мети отримання прибутку - не може здійснюватися без відповідного фінансування, яке зазвичай надається власником майна (уповноваженим органом) і засновником (засновниками) суб'єкта такої діяльності. Некомерційна господарська діяльність притаманна для казенних підприємств (ч. 8 ст. 73, статті 76-77 ГК України) та некомерційних комунальних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України). Фінансування їх діяльності в разі збитковості здійснюється за рахунок відповідного бюджету, а в разі функціонування суб'єкта некомерційної господарської діяльності на базі приватної (приватні некомерційні підприємства) чи колективної власності (дочірні унітарні підприємства господарських товариств чи кооперативів) - за рахунок власника (власників) його майна та/або засновників (учасників). Своєю чергою це зумовлює залежність суб'єкта такої діяльності від власника (власників) майна та/або засновника (засновників), який (які) забезпечує (забезпечують) відповідне фінансування, а також застосування щодо майна суб'єкта некомерційної господарської діяльності спеціального правового титулу - права оперативного управління (ч. З ст. 76, ч. З ст. 78, ст. 137 ГК України). Остання (ст. 137 ГК) передбачає: 1) цільове використання майна, можливість розпорядження (за цільовим призначенням, у визначених власником майна межах) грошовими коштами, виробленими товарами (відвантаження контрагентам відповідно до державних контрактів та інших господарських договорів), сировиною, напівфабрикатами, комплектуючими (застосування у виробничому процесі); 2) контроль з боку власника (безпосередньо або через уповноважений ним орган) за цільовим використанням майна та дотриманням встановлених меж використання; 3) право власника вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Здійснення суб'єктом права власності некомерційної господарської діяльності (як основної) зумовлює визначення джерел отримання коштів для покриття збитків від такої діяльності (для товарних і фондових бірж, наприклад, такими джерелами є періодичні внески членів біржі й надання учасникам біржових торгів не заборонених законом платних послуг, пов'язаних з основною діяльністю біржі).

Размещено на Allbest.ru