До питання юридичної регламентації ідеї рівності у міжнародному праві та законодавстві України

Постановка проблеми

У західній культурі ідея рівності при-сутня з часів античності і протягом сто-річ вона поступово збагачувалась новим змістом, що було продемонстровано в попе-редньому параграфі. Однак лише у ХХ ст. виникли передумови, щоб констатувати виникнення цієї ідеї на міжнародному рівні. Специфіка розвитку міжнародно-го права полягає в тому, що його норми створюються шляхом узгодження позицій різних держав, при чому жодна держава світу не може самостійно створити норми міжнародного права, які виражають за-гальну позицію держав. Оскільки в міжна-родних відносинах беруть участь держави з різним соціальним устроєм, рівнем еко-номічного розвитку, національними та іс-торичними традиціями, то всі ці фактори впливають на формування міжнародного права [2, 227].

Стан дослідження

Внутрішнє право визначає поведінку держави в міжнародних відносинах та ха-рактер розвитку міжнародного права. Тому цей процес, як правило, займає довгий час і характеризується значною складністю та суперечністю, проте “створює умови для забезпечення і розвитку стійких та стабіль-них міждержавних відносин”. [7, 262] Лише у ХХ ст. держави узгодили і закріпили на правовому рівні багато нових принципів і норм, які визнають рівність як невід'ємною характеристикою відносин між людьми, яка необхідна для нормального розвитку суспільства.

У той час почалась так звана “револю-ція в праві”, за якої ідея рівності почала набувати безпосередньо юридичного зміс-ту. Це пов'язано з утворення Організації Об'єднаних Націй, котра мала вирішаль-ний вплив на розвиток міжнародного пра-ва другої половини двадцятого сторіччя і докорінно змінила співвідношення сил на міжнародній арені. Зокрема, принцип рівності закріплено у найважливіших до-кументах ООН: Статут ООН, Загальна де-кларація прав людини 1948, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966, Міжнародний пакт про грома-дянські та політичні права 1966.

Свій розвиток ідея рівності знайшла че-рез заборону дискримінації. Так, дискримінація за ознакою раси, релігії, ґендеру, етнічної приналежності, походження, наці-ональності, сексуальної орієнтації заборо-нена у багатьох міжнародних документах, а також національному законодавстві Украї-ни. Зокрема, у Конвенції ООН про ліквіда-цію всіх форм дискримінації щодо жінок та про ліквідацію всіх форм расової дискримі-нації, Конвенції МОП про дискримінацію в галузі найму і праці, 1958 р., Конвенції ООН про запобігання дискримінації в га-лузі освіти, 1960 р. та інші.

Метою даної статті є дослідження юри-дичної регламентації ідеї рівності у міжна-родному праві та законодавстві України.

Виклад основного матеріалу дослідження

Одним із перших кроків на шляху юри-дичної регламентації ідеї рівності було прийняття Статуту ООН, “котрий заклав її правове та концептуальне підґрунтя”.[1, 110]. Вже у преамбулі Статуту йдеться про рішуче прагнення народів Об'єднаних На-цій утвердити віру в основні права люди-ни, гідність і цінність особи, рівноправність чоловіків і жінок та рівність прав великих і малих націй. Ст. 1 визначає мету ООН здійснювати міжнародне співробітництво у розв'язанні міжнародних проблем еко-номічного, соціального, культурного та гу-манітарного характеру та в сприянні і роз-витку поваги до прав та основних свобод людини незалежно від її раси, статі, релі-гійних переконань, мовних ознак.

Зміст принципу рівності, як випливає з названих вище документів, включає такі основні положення: рівність -- це рівність у правах; держава зобов'язана забезпечу-вати на засадах рівності фундаментальні права всім, хто знаходиться під її юрисдик-цією; закон має бути однаковим для всіх; усі люди рівні перед законом і мають пра-во, без будь-якої різниці, на рівний захист їх перед законом; держава зобов'язана на-дати людині засоби дійового захисту про-ти будь-якої дискримінації; при здійсненні прав і свобод людини держава встановлює законом такі обмеження, які мають забез-печити належне визнання і повагу прав і свобод інших, а також справедливих ви-мог моралі, суспільного порядку і загаль-ного добробуту в демократичному суспіль-стві; права, проголошені в пактах, мають здійснюватися без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, ре-лігії, політ, чи інших переконань, нац. чи соціального походження, майнового стану, народження чи інших обставин [4].

Розвиток ідеї рівності відбувається че-рез визнання принципу недискримінації, який гарантує однакове ставлення до лю-дей, незалежно від їхньої національності, статі, расової належності чи етнічного по-ходження, релігії або вірувань, фізичних вад, віку чи сексуальної орієнтації. За-гальновизнано, що принцип недискримі- нації означає заборону необґрунтованого відмінного ставлення, встановлення роз-різнень, винятків, обмежень чи переваг до осіб, які знаходяться в однаковій си-туації чи однакового підходу до осіб, які знаходяться в різних ситуаціях. Оскільки дискримінація призводить до обмеження або унеможливлення в користуванні чи здійсненні прав і свобод усіма людьми на рівних підставах, то її заборона розгляда-ється як один із шляхів забезпечення рів-ності всіх людей. Право на захист від дис-кримінації є одним із фундаментальних прав людини, яке визнане міжнародним правом і має бути забезпечене сучасними державами.

Поряд із загальною системою міжнарод-них механізмів, що регламентують прин-цип рівності, функціонують і регіональні системи, які відображають особливості культури, правової свідомості, регіональної ідентифікації, що впливає на координацію і розвиток державних інститутів у певному регіоні [6, 242], зокрема у Європейському регіоні. На думку Т.Присяжнюк, ефектив-на дія регіональних механізмів зумовле-на тим, що в них беруть участь держави з близькими історичними, культурними тра-диціями, з приблизно однаковим рівнем економічного і політичного розвитку [8, 34]. Тому за допомогою цих регіональних процедур захист ідеї і принципу рівності здійснюється більш ефективно, ніж у всес-вітньому просторі.

Однією з таких організацій є Рада Євро-пи, яка також регламентує принцип рівно-сті. Так, ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. забороняє дискримінацію за будь-якою ознакою при користуванні визнаними в ній правами та свободами. Зокрема вказано, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути за-безпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походжен-ня, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Крім того, у Протоколі № 12 до Євро-пейської Конвенції встановлюється загаль-на заборона дискримінації (ст. 1): «держа- ви-члени Ради Європи, які підписали цей Протокол, беручи до уваги основополож-ний принцип, відповідно до якого всі особи є рівними перед законом і мають право на рівний захист за законом; будучи сповне-ними рішучості вжити подальших заходів для сприяння рівності всіх осіб шляхом ко-лективного застосування загальної заборо-ни дискримінації за допомогою Конвенції про захист прав людини і основоположних сво-бод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 р. до-мовилися», що «здійснення будь-якого пе-редбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад, за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою. 2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пунк- ті»[9].

Визначальне місце в механізмі захисту ідеї рівності в межах Ради Європи займає Європейський суд з прав людини (далі Суд), який є особливим наднаціональним юрисдикційним органом, який забезпечує конкретну реалізацію прав, передбачених Конвенцією та застосування її норм [2,291].

Практика Суду вказує на те, що стат-тя 14 Конвенції не діє окремо від інших її норм. Однак вона може відігравати важли-ву автономну роль, доповнюючи і уточню-ючи їх, надаючи особам гарантії від будь- якого роду дискримінації при здійсненні ними своїх прав і свобод, викладених у ін-ших статтях Конвенції. Дія, яка носить не-сумісний зі статтею 14 дискримінаційний характер, порушує тим самим відразу дві статті Конвенції, взяті разом. Іншими сло-вами, стаття 14 складає невід'ємну частину будь-якої юридичної норми, що забезпечує права і свободи (рішення від 23 липня 1968 по справі «Про мови в Бельгії», а також рі-шення у справі Національної профспілки поліції Бельгії від 27 жовтня 1975). Згід-но з судовою практикою Суду, відмінності мають дискримінаційний характер, якщо «відсутня мета і розумне виправдання» їх існування, тобто якщо такі відмінності не пояснюються «правомірними цілями» або якщо відсутній «розумна співмірність між використовуваними засобами і метою, яку необхідно досягти» [10].

Стаття 14 Конвенції стосується усіх прав, передбачених самою Конвенцією або протоколами до неї, однак на неї не можна посилатися з приводу того чи іншого пра-ва, яке визнане Конвенцією і щодо якого відповідна держава внесла застереження або стосовно того чи іншого права, яке на-дається протоколом, що не був ратифікова-ний відповідною державою. Положення- ст. 14 Конвенції не надає захисту щодо пра-ва, не визнаного Конвенцією. Для того, щоб ст. 14 Конвенція могла діяти, необхід-но, щоб оскаржувані факти належали до сфери гарантованого права або до сфери дозволених заходів, яких вживають для об-меження того чи іншого права. Тому перш ніж з'ясувати, чи відмінне поводження було свавільним, необхідно спочатку визначити, чи підпадає питання щодо вияву такої від-мінності під дію права, визнаного Конвен-цією [3, 279].

З іншого боку, Суд також визнав авто-номність ст. 14 Конвенції у Бельгійській мовній справі (рішення від 23.07.1968 р.). Він установив, що рішення національного органу, яке саме по собі відповідає вимо-

- Теорія, історія держави і права

гам статті Конвенції, що закріплює право, може, однак, порушувати цю статтю у по-єднанні зі ст. 14 Конвенції через його дис-кримінаційний характер. Тому може мати місце порушення ст. 14 Конвенції без по-рушення іншої статті Конвенції. Крім того, заявник може скаржитися на дискримі-націю, не посилаючись при цьому на по-рушення того чи іншого гарантованого права. Проте Суд може як констатувати спільне порушення ст. 14 та статті, що га-рантує відповідне матеріальне право, так і утриматися від констатування порушеного права, взятого окремо. Також Суд визна-вав у своїй практиці наявність дискриміна-ції щодо права, яке прямо не гарантується, але яке можна імпліцитно вивести з тексту Конвенції. Передумовою повної автономі-зації ст. 14 Конвенції стало те, що Суд ін-коли констатував наявність дискримінації щодо здійснення прав, які не гарантуються Конвенцією, а закріплюються іншими ак-тами Ради Європи, зокрема, Європейською соціальною хартією [3, 398].

У практиці Європейського суду з прав людини ідея рівності пов'язується також із ідеєю верховенство права. Зокрема, у по-станові в справі «Партія благоденства (“Ре- фах”) проти Туреччини» Європейський Суд зазначив, що верховенство права означає, що всі люди рівні перед законом, як у сво-їх правах, так і у своїх обов'язках. Проте, законодавство повинне враховувати розхо-дження між людьми й ситуаціями за умови, що такі розходження мають об'єктивну й розумну підставу, переслідують правомірну мету, погоджуються із принципами, яких, зазвичай, дотримуються демократичні сус-пільства, і пропорційні цим принципам. Однак не можна сказати, що у світському суспільстві забезпечується верховенство права, коли групи осіб піддаються дискри-мінації тільки за те, що вони належать до іншої статі або мають інші політичні або релігійні погляди. Суспільство не дотриму-ється верховенства права й тоді, коли для таких груп створюються зовсім інші право-ві системи.

Слід погодитись, що перелік підстав, на основі яких заборонено дискримінацію, не є вичерпним. «Застосовувати обмеження можна, але тільки на основі закону і тільки з підстав, прийнятних у демократичному суспільстві. Адже необмежене застосування принципу рівності може призвести до ство-рення ситуацій несправедливості. Рівність і свобода особи -- два важливі компоненти демократії, їх треба органічно поєднува- ти.»[4]

Знайшла свої відображення ідея рівно-сті і у Конституції України, яка у ст. 24 вста-новлює, що громадяни мають рівні консти-туційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обме-жень за ознаками раси, кольору шкіри, по-літичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походжен-ня, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У рішеннях Конституійного Суду Укра-їни, який єдиний має право офіційного тлумачення законів України також закрі-плена ідея рівності. Як правильно зазначив- В.І. Темченко, Конституційний Суд ви-значив теоретичну конструкцію інтегра-тивного праворозуміння, що потребує впровадження у теорію і практику. “Пра-во легітимоване суспільством - джерелом права є суспільство, а закон лише одна із його форм існування, що роз'яснює, зокре-ма, положення статті 5 Конституції. Сут- нісні (якісні) характеристики права зумов-лені ідеологією справедливості, свободи, рівності (ідеї права). Зміст права - єдність верховенства права у правотворчій та пра- возастосовній діяльності. Іншими слова-ми, - єдність писаного і неписаного права. Форма права - право поряд із законодав-ством (одна із форм) включає і інші соці-альні регулятори (форми): мораль, звичаї, традиції тощо ”[11].

Зокрема, у Рішенні Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2 лис-топада 2004 року № 15-рп/2004 міститься визначення поняття «верховенство права», яке розглядається як панування права в суспільстві. “Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у за-кони, які за своїм змістом мають бути про- никнуті, передусім, ідеями соціальної спра-ведливості, свободи, рівності тощо”. Таким чином, Конституційний Суд України ви-знає рівність поряд із свободою і справед-ливістю як змістоутворюючу ідею права.

Наступним етапом утвердження ідеї рівності у праві України стало прийнят-тя Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та за-стосування практики Європейського суду з прав людини» (далі -- Закон № 3477-IV), у ст. 17 якого визначено обов'язок судів України при розгляді справ застосовува-ти Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права.

Важливим кроком запобігання дискри-мінації в Україні стало прийняття Закону України «Про засади запобігання та про-тидії дискримінації в Україні», визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпе-чення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина. За-значено, що законодавство України ґрун-тується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/ або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гід-ності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.[5]

Відповідальність за дискримінацію пе-редбачена також Кримінальним кодексом України. Стаття 161 цього Кодексу «Пору-шення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії» у якості однієї з форм цього злочину передбачає пряме чи не-пряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політич-них, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, май-нового стану, місця проживання, за мовни-ми або іншими ознаками.

Висновки

Юридичне закріплення ідеї рівності має надзвичайно важливе значення на сучас-ному етапі розвитку суспільства, оскільки право, як ціннісно-нормативний регуля-тор, що визначає межі поведінки людини, одночасно визначає також параметри реа-лізації ідеї рівності. В основі принципу рів-ності лежить не абсолютна, а відносна чи формальна рівність автономних та вільних людей на основі єдиних правових норм. Це знайшло своє відображення в правових ак-тах ООН, Ради Європи, а також у законо-давстві України.

Великого значення набуває принцип заборони дискримінації. При цьому під дискримінацією розуміються діяння спря-мовані на обмеження або привілеї за озна-ками раси, кольору шкіри, політичних, ре-лігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального по-ходження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або інши-ми ознаками, якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини. Таким чином, прин-цип недискримінації є важливою частиною сучасного права, а рівність можливостей є необхідною основою ефективного функ-ціонування права. У демократичному сус-пільстві визнається за необхідне існування норм права, які передбачають ефективні гарантії проти дискримінації, що є важли-вим кроком на шляху розвитку ідеї рівності в праві.

Література

юридичний рівність поведінка

1. Антонович М. Міжнародне публічне право. - Київ: Видавництво “Алерта”, 2003. - 307 с.

2. Грищук О.В. Людська гідність у праві : філософські проблеми : монографія / О.В. Грищук. - Л. : ЛьвДУВС, 2007. - 428 с.

3. Дудаш Т.І. Практика Європейсько-го Суду з прав людини: навч.-практ. посіб-ник / Т.І. Дудаш. - К: Алерта, 2013. - 368 с.

4. Євінтов В.І. Принцип рівності та не- дискримінації : [Электронний ресурс]. - Ре-жим доступу: http://zakony.com.ua/juridical. html?catid=44188

5. Закон України «Про засади запобі-гання та протидії дискримінації в Україні» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2013, № 32.

Капицын В.М. Права человека и механизмы их защиты. - М.: Юркнига, 2003. - 288с.pТеорія, історія держави і права

6. Права человека как фактор страте-гии устойчивого развития. человека / под ред Е.А.Лукашевой - М.: Издательство НОРМА, 2000. - 320с.

7. Присяжнюк Т. Система Європей-ської Конвенції про захист прав і основних свобод людини -- унікальний інструмент захисту порушених прав //Право України, 2001, № 6. - с.33-35.

8. Протокол № 12 до Європейської Конвенції про основні права людини та основоположні свободи. - Електронний ре-жим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=994_537

9. Справа Маркс проти Бельгії

: [Электронний ресурс]. - Режим до-ступу: http://www.echr.ru/documents/

doc/2461417/2461417.htm

10. Темченко В.І. Верховенство пра-ва у практиці Євросуду та Конституційно-го Суду України: [Электронний ресурс]. - Режим доступу: http://archive.nbuv.gov. ua/portal/soc_gum./naukma/law/2007_64/03_ temchenko_vi.pdf

Размещено на Allbest.ru