Світова практика побудови моделей державно-конфесійних відносин - досвід для України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світова практика побудови моделей державно-конфесійних відносин -- досвід для України

Ключові слова: державне управління, державно-конфесійні відносини, взаємодія держави та релігійних організацій, моделі державно-конфесійних відносин.

Abstract

Key words: public administration, the interaction between the state and the church, relations between the state and church, model of the s tate and the church relations.

Державно-конфесійні відносини впродовж багатьох століть виступають складовою частиною системи відносин будь-якого суспільства. Ці відносини складаються в результаті існування тісних матеріальних і духовних зв'язків у суспільстві та постійно перебувають у тісному взаємозв'язку із соціально-економічними, політичними, правовими, моральними відносинами.

Україна є багатонаціональною та поліконфесійною державою. А тому питання взаємин владних структур і релігійних організацій завжди було досить важливими.

Впродовж усього періоду з моменту здобуття Україною незалежності поступово формується її державність, яка стоїть перед необхідністю вироблення нової моделі політики в сфері релігій, пошуку нових форм взаємодії з релігійними об'єднаннями. У зв'язку із цим дослідження державно-конфесійних відносин у світовій практиці, а також сучасної діяльності українських управлінських структур щодо їхнього вдосконалювання в дусі діалогу й співробітництва, робить сьогодні й у найближчому майбутньому дану тему дослідження досить актуальною.

Відносини держави та церкви, держави та інших релігійних організацій традиційно цікавили багатьох дослідників. Серед зарубіжних вчених хотілося б виділити наукові праці Франческо Марджотта Брольо, Чезаре Мірабеллі, Франческо Оніда, В. Кравчук, О. Дорської, Н. Суворова, В. Ципіна, І. Берднікова та ін. В українській науковій думці проблемам взаємодії держави та релігійних організацій присвячені праці В. Андрущенка, Ю. Бабінова, І. Бальжик, Н. Брегеди, О.В. Громика, О.О. Коваля, А. Колодного, Ю. Кривенка, М. Михайличенка, В. Пічі, Ю. Решетнікова, М.Ф. Рибачука, Ф. Рудича, С.С. Семенова, Ю. Тодики та ін.

Проте вищевказані роботи стосуються вирішення проблем у сфері права, політики і релігії, філософії державно-конфесійних відносин. Дуже обмежена кількість робіт присвячена цій тематиці саме в галузі державного управління.

Мета даної статті: розкрити основні принципи, покладені в основу побудови відносин між державою та релігійними організаціями. Для її досягнення поставлено такі завдання: дослідити основні моделі побудови цих відносин, які сформувались у світовій практиці; запропонувати практичні рекомендації щодо формування нової моделі державно-конфесійних відносин в Україні.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства часто вживається термін "правова держава". При цьому одні автори виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала і правовою державою, а інші -- з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

Згідно зі ст. 1 Конституції нашої держави, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава [1]. Проте це лише загальні конституційні засади. Таку державу необхідно ще побудувати [2, с. 32]. Як стверджує академік В.В. Копєйчиков, правова держава -- це новий етап розвитку державності. її не можна проголосити -- вона повинна скластися як результат реформи економічних, політичних, державних і правових інститутів, реальної зміни характеру взаємовідносин між суспільством, державою і особистістю [3, с. 29].

Тому Україна на даний час стала на шлях і рухається в напрямі побудови правової держави. Це є складний і довготривалий процес. Складності такого становлення полягають в тому, що до проголошення незалежності наша країна знаходилась в ізоляції від інших демократичних країн і суспільство існувало в умовах тоталітарного режиму. А це в свою чергу безпосереднім чином впливало на всі сфери суспільства, в тому числі і на відносини в сфері державно-конфесійних відносин.

Досліджуючи наукові публікації у сфері державно-конфесійних відносин, можна часто спостерігати інформацію про те, що вищевказані відносини замінюються терміном "державно-церковні відносини". Останній же термін застосовують і навіть до країн, де сповідується буддизм, мусульманство та інші нехристиянські релігії. Цей факт знаходить своє відображення і в навчальних посібниках з релігієзнавства. На нашу думку, термін "державно-церковні відносини" можна застосовувати виключно лише до релігійних організацій християнських конфесій (православних, католиків, протестантів), які сповідують віру в Ісуса Христа як в Господа і Спасителя. Слово "Церква" не зустрічається в манускриптах мусульманства, буддизму та інших релігіях. Цей термін застосовується виключно у християнстві, зустрічається тільки в Божому Слові -- Біблії, зокрема в Новому Завіті. В оригінальному тексті Нового Завіту, написаному стародавньою грецькою мовою, слово "церква" (єккАроїа [екклесіа] складається із двох слів: єк [ек] -- з (чогось) та каАєш [калео] -- покликати, вибрати) означає зібрання вибраних, покликаних Богом для Себе людей. В класичній грецькій мові слово єккАроїа означало збори (зібрання) громадян, наприклад, Афін, які займались вирішенням питань своєї територіальної громади, територіального поліса. Більше того, слово єккАраіа відносилось тільки до самого зібрання, а не до тих громадян, які на нього збирались. У інший час ці громадяни не називались єккАроіа. В Новому Завіті слово еккАцаїа відноситься до спільноти Божого народу і зустрічається в оригінальному тексті 109 разів [4, с. 1 133 -- 1 138]. Враховуючи вищесказане, можна стверджувати, що поняття "державно-конфесійні відносини" є ширшим за змістом, ніж "державно-церковні відносини", адже включають у себе як стосунки держави із християнськими релігійними громадами, так і нехристиянскими.

Досліджуючи питання відносин між державою та релігійними організаціями, встановлено, що починаючи з кінця 18 століття сформувались три основні принципи відносин між державою і релігійними організаціями, які є чинними і дотепер:

— віротерпимість (нетерпимість), згідно з якою, одна чи кілька релігій мають привілейований статус, інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);

— свобода віросповідань, за якою усі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії та відправлення релігійного культу;

— свобода совісті, яка, крім проголошення рівності всіх релігій між собою, дає змогу особі не лише вільно обирати будь-яку релігію, але й бути невіруючим. Нині близько третини держав світу проголосили у своїх основних законах принцип свободи совісті [5; 6; 7].

Залежно від типу взаємин між релігійними організаціями та державою у світовій практиці можна виокремити шість моделей державно-конфесійних відносин:

1. Теократія (гр. Qeoq [Теос] -- Бог, Kpaxoq [кра- тос] -- влада [8, с. 62, 75]) -- модель державно-конфесійних відносин, за якої вся повнота влади в державі належить главі панівної релігійної конфесії та її органам. Синонімом "теократії" іноді вживають поняття "цезаропапизм" як означення боротьби релігійної влади за домінування над світською. Класичне теократичне правління існувало в Іудеї в V--І ст. до н. е., де влада була зосереджена в руках духовенства на чолі з іудейським первосвящеником; Папська область в Італії у 756 --1870 pp., а з 1929 р. -- держава-місто

Ватикан, де Папа римський є абсолютним монархом, що зосередив у своїх руках необмежену політичну і духовну владу. Традиція теократії розвинута в країнах, що сповідують іслам (Іран, Саудівська Аравія тощо).

2. Цезаропапизм (лат. caesar -- цезар, papa -- папа) -- модель державно-конфесійних відносин, за якої релігійна конфесія та її структури повністю залежать від світської влади. Цезаропапське правління мала Візантія, де імператори не лише призначали чи звільняли патріархів, митрополитів, а й вирішували питання організаційного, канонічного і навіть догматичного розвитку церкви. Цю модель перейняла Московія (пізніше Росія), де з XVIII до початку XX ст. главою православної церкви був імператор (імператриця).

3. Державна церква -- модель державно-конфесійних відносин, що забезпечує в державі привілейований стан певній конфесії. Передбачає пряме фінансування державою її інституцій і державний контроль за використанням коштів, делегування церковним структурам певних державних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлюбів тощо). Прикладом такої моделі є сучасна Г реція, де державною є православна церква, Статут якої має статус державного закону. Держава гарантує її священнослужителям зарплату і пенсії. У початкових і середніх школах дається православна освіта. Близькою до грецької є і сучасна італійська модель державно-конфесіних відносин, де понад 90 відсотків населення охрещені в католицьку віру. Різні форми державної церкви існують також у Великобританії, Данії, Швеції та інших країнах. Особливий статус певної церкви зафіксовано у конституціях понад 40 держав світу. До речі, у 22 із них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Відокремлення церкви (релігійної громади) від держави -- модель державно-конфесійних відносин, що унеможливлює будь-яке втручання церкви (релігійної громади) у справи держави при активному втручанні державних інституцій у справи церкви (релігійної громади). Таку модель відносин ілюстрували колишні країни "соціалістичного табору", в першу чергу Радянський Союз, у яких законодавство теоретично гарантувало свободу совісті, а реально віруючі розглядалися як політичні вороги і зазнавали різноманітних утисків та дискримінацій. Деякі вчені таку модель ще називають моделлю квазі-світської держави, коли церква позбавляється права юридичної особи та фактично знаходиться під забороною. Держава експропріює її власність, здійснює тотальний контроль за будь-яким проявом діяльності релігійних організацій [9, с. 137].

5. Відокремлення церкви (релігійної громади) і держави -- модель державно-конфесійних відносин, яка базується на невтручанні держави у справи релігійної громади, а релігійної громади -- у справи держави, що забезпечує максимальну свободу релігії та режим толерантності. Типовим прикладом цієї моделі є США, де конституція проголошує свободу для релігійних інституцій, їхню незалежність від світського контролю чи маніпуляції властей. Відповідно до цього документа, неприпустимо примушувати чи спонукати будь-кого проти його власної волі відвідувати або не відвідувати релігійну громаду, так само як і сповідувати або не сповідувати певну релігію. Ніхто не може бути покараний за свою релігійну віру чи безвір'я, за відвідування чи невідвідування релігійної громади. Ні федеральний уряд, ні власті штатів, ні місцева влада не можуть також визначати мету діяльності релігійної громади, призначати її керівників або вказувати, як тій належить вести свої справи. Подібну, законодавчо закріплену, свободу віри чи невір'я мають і громадяни Франції, Туреччини, України та інших країн.

6. Поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви (релігійної громади) і держави -- модель державно-конфесійних відносин, яка передбачає збереження певних видів державної підтримки та привілеїв окремих релігійних громад. Приклад -- сучасна Німеччина, де, хоча і проголошено нейтральність і толерантність держави до різних конфесій, все ж зберігаються певні відмінності у ставленні до релігійних організацій -- залежно від кількості їх прихильників. Якщо прибічників певної конфесії більше одного відсотка від загальної кількості населення певної землі Німеччини, то вони отримують спеціальний статус, який дає їм змогу, наприклад, отримувати державні дотації на власні школи, дитячі садки. Нині в країні нараховується 15 конфесій із спеціальним статусом. Подібні державно-конфесійні відносини склалися в Японії, Австрії, Перу та інших країнах світу [5; 6; 7].

Як зазначають О.В. Бабкіна, В.П. Горбатенко, залежно від традицій, моделі державно-конфесійних відносин, існує кілька схем фінансової підтримки державою конфесійних (церковних) інституцій:

1. Пряме фінансування державою релігійних організацій і державний контроль за використанням коштів. Така схема характерна для більшості країн з теократичною, цезаропапиською моделями державно-конфесійних відносин, країн з державною релігією (Ватикан, Греція, Бельгія, Люксембург, Норвегія та ін.).

2. Збір спеціального "церковного" податку, який витрачається згідно з побажаннями платників податку (Італія, Іспанія та ін.).

3. Використання коштів "церковного" податку релігійними організаціями на власний розсуд з мінімальним контролем держави (ФРН, Австрія, Швейцарія, Швеція та ін.).

4. Відсутність фінансової допомоги держави конфесіям, які існують на добровільні пожертви віруючих, виручки від реалізації конфесійної атрибутики тощо. Це характерно для країн, де релігія і держава відокремлені одна від одної (США, Франція, Україна, Нідерланди) [5].

Характеризуючи всі вищевказані моделі державно-конфесійних відносин, потрібно зазначити, що кожна з них виникала та формувались у кожній із вказаних країн у певний період часу та в певних історичних умовах. Механічне перенесення в Україну американської чи європейської моделі неможливе, адже молода Українська держава ще не стала державою демократичною в класичному розумінні цього слова. Та й формування демократичних засад в країнах-фундаторах ЄС та США тривало сотні років. Надання ж преференцій одній із традиційних конфесій в Україні, згідно з європейською моделлю, посилить напруженість в суспільстві.

Потрібно зазначити, що й американська модель в США теж не працює ідеально. А застосування її в українському посттоталітарному суспільстві з ранньо-демократичним устроєм може призвести до повного хаосу в сфері державно-конфесійних відносин та українському суспільстві загалом. На нашу думку, формування в Україні моделі державно-конфесійних відносин повинно бути адекватним реаліям та умовам нашого соціального буття. Ці відносини не повинні тяжіти до тоталітарного минулого нашої держави, але й не повинні силоміць спрямовувати її до майбутнього громадянського суспільства. В Україні повинна бути розроблена та встановлена притаманна тільки їй відповідна модель державно-конфесійних відносин, яка формуватиметься саме в цих історичних умовах. Виходячи із теперішніх реалій, духовного, морального, економічного, політичного, геополітичного стану Української держави, на нашу думку, необхідно будувати відносини партнерства між державою та релігійними організаціями в Україні. Вони полягають в тому, що держава не втручається в життя релігійних конфесій, проте створює умови для спільної співпраці в інтересах суспільства. Держава обмежує себе встановленням основних правил співробітництва з релігійними конфесіями. У випадку зміцнення європейських пріоритетів політичного розвитку України, цей напрям стає перспективним і для неї. Відносини партнерства передбачають спільну розробку та спільну реалізацію програм, важливих для суспільства. Одним з прикладів такої співпраці може слугувати взаємодія Збройних Сил України та церкви (релігійних організацій) щодо реалізації свободи совісті та віросповідання. Наслідком такої співпраці буде запровадження інституту капеланства в Українській Армії.

Отже, в даній статті розкрито основні принципи, покладені в основу побудови відносин між державою та релігійними організаціями. Досліджено основні моделі побудови цих відносин, які сформувались у світовій практиці. Встановлено, що кожна з цих моделей формувалась історично в кожній окремо взятій країні; жодна з моделей не може бути перенесена механічно для запровадження в нашій державі; Україні необхідно визначитись із вибором нової моделі цих відносин. Запропоновано практичні рекомендації щодо формування партнерської моделі державно-конфесійних відносин в Україні.

фінансовий конфесійний інституція релігійний

Література

1. Конституція України: Закон України № 254к/96-ВР від 28.06.1996 р.

2. Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні / Й. Васькович // Право України [Текст]. -- 2000. -- №1. -- С. 32--34.

3. Колодій А.М. Загальна теорія держави і права [Текст]: навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.П. Пастухов, О.Д. Тихомиров / За ред. академіка АПрН, д.ю.н., професора В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. -- 320 с.

4. Пейт М. Церковь / М. Пейт // Евангельский словарь библейского богословия [Текст] / под ред. Уолтера Элуэлла / пер. с англ. В.Н. Гаврилова. -- СПб.: Библия для всех, 2002. -- 1232 с.

5. Бабкіна О.В. Політологія: навч. посіб. / О.В. Бабкіна, В.П. Горбатенко. -- К.: ВЦ, 1997. -- 320 с.

6. Титов В.Д. Релігієзнавство: навч. посіб. / В.Д. Титов. -- Х.: Прапор, 2006. -- 351 c.

7. Кирилюк Ф.М. Політологія: підручн. / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.; за ред. Ф.М. Кирилюка. -- К.: Здоров'я, 2004. -- 776 с.

8. Краткий греческо-русский словарь Нового Завета [Текст]. -- СПб.: Христианское общество "Библия для всех"; Санкт-Петербургский христианский университет, 1995. -- 142 с.

9. Гараджа В.И. Социология религии [Текст]: учеб. пособ. для студ. и аспирант. гуманитар. специальностей / В.И. Гараджа. -- М.: Наука, 1995. -- 223 с.

Размещено на Allbest.ru