Размещено на http://www.allbest.ru/

Зарубіжний досвід діяльності органів, що здійснюють повноваження, пов'язані із виконанням судових рішень, та його адаптація до вітчизняної правової системи

Сіверін Дмитро Володимирович,

здобувач кафедри загальноправових дисциплін

факультету права та масових комунікацій

Харківського національного університету внутрішніх справ

Анотація

В умовах побудови громадянського суспільства в Україні виникає необхідність постійно вносити зміни та вдосконалювати процес державного управління в усіх сферах нашого життя, без винятку і у сфері організації примусового виконання рішень судів. Одним зі шляхів вдосконалення діяльності органів державної виконавчої служби є вивчення позитивного досвіду інших держав у цій сфері та по можливості запровадження його кращих зразків в нашій державі.

У зв'язку з цим, доцільно розглянути досвід примусового виконання рішень за кордоном та джерел формування основних існуючих систем права, з метою подальшої імплементації у вітчизняне законодавство.

Аналіз останніх досліджень

Підвищення ефективності діяльності та функціонування Державної виконавчої служби України, а також перейняття позитивного зарубіжного досвіду та формування національного - залишаються одними з най - пріоритетніших завдань сучасної адміністративно-правової науки в означеній сфері дослідження. У контексті публічного управління проблематику функціонування Державної виконавчої служби України досліджували Б.Я. Бачук, Ю.В. Білоусов, І.Л. Бородін, О.Р. Кузь, О.В. Лавринович, С.Ю. Лобанцев, Є.І. Мєзєнцев, М.П. Омельченко, М.В. Оні - щук, Д.П. Фіолевський, М.Й. Штефан, М.М. Шупеня й інші науковці та практики. Окремі аспекти теорії та практики функціонування Державної виконавчої служби України у незалежній Україні, шляхи покращення діяльності зазначеного органу шляхом імплементації зарубіжного досвіду також вивчали А.М. Авторгов, Р.В. Ігонін, Л.В. Крупнова, А.І. Перепелиця, С.М. Серьогін, В.Ю. Солодкий, М.І. Рудакевич, Ю.А. Сульженко, А.М. Фоменко, О.З. Хотинська, С.В. Щербак та ряд інших, праці яких стали теоретичною основою даної праці.

Виклад основного матеріалу

Розвинена система виконання судових рішень існує у Франції, в якій судові виконавці - це приватні особи, які здійснюють повноваження з примусового виконання рішень судів за ліцензією [1, с.250]. Наразі їх правовий статус поєднує в собі ознаки державного службовця та приватного підприємця. Судовий виконавець Франції має бути юристом з вищою освітою, пройти дворічне стажування в конторі судового виконавця, що практикує, та скласти державні іспити. Після цього прокуратура відповідного територіального округу та Департаментська (регіональна) палата готують висновок щодо придатності претендента до зайняття посади судового виконавця. Судові виконавці призначаються на посаду наказом Міністра юстиції Франції, а дисциплінарно - підпорядковуються прокурорам Республіки.

Судовий виконавець має право, здійснюючи свої повноваження, діяти одноособово або вступити до об'єднання судових виконавців. Оскільки судовий виконавець несе персональну відповідальність за спричинені ним збитки, спільнота судових виконавців страхує власні ризики, а страхові премії розподіляються всередині спільноти виконавців. При здійсненні повноважень з примусового виконання рішень судовий виконавець діє від імені держави і є посадовою особою, яка вправі застосовувати заходи державного примусу.

З метою підтримання на належному рівні професійних якостей судових виконавців через Національну школу судочинства та інші навчальні заклади провадиться програма безперервної освіти судових виконавців. Регіональні семінари з актуальних проблем примусового виконання рішень судів організовуються та здійснюються під проводом Інституту безперервної освіти судових виконавців.

Як і в інших країнах континентальної системи права, судові виконавці Франції діють на низовому рівні місцевих судів. Судовий виконавець вправі не тільки виконувати рішення судів, але й офіційно вручати судові та несудові документи за місцем проживання зацікавлених осіб, складати протоколи з різних питань судочинства, надавати юридичні консультації тощо.

Законодавство Італії передбачає одним з основних засобів забезпечення виконання зобов'язання саме іпотеку [1, с.251]. Виконавчі документи поділені на три основні групи:

1) вироки суду та інші судові акти, що за законом мають безумовну виконавчу силу;

2) цінні папери та інші акти, яким законом надано силу судових актів;

3) юридичні акти за грошовими зобов'язаннями, отримані нотаріусами та іншими державними службовцями, повноважними отримувати такі акти.

Примусовому виконанню передує оголошення виконавчого документа та повідомлення (припис щодо виконання зобов'язання в термін 10 днів). Повідомлення втрачає свою силу, якщо примусове виконання рішення не розпочато протягом 90 днів з моменту його оголошення. Основним засобом примусового виконання рішення є примусове відчуження майна боржника, що провадиться під керівництвом виконавчого судді. Виконавчий суддя призначається головою суду за поданням секретаря за справою протягом двох днів після формування справи. Якщо суддя вважає за необхідне заслухати сторони та інших зацікавлених осіб, а також у випадках, передбачених законом, суддя призначає слухання, на яке має з'явитися кредитор, що вніс клопотання про опис майна, а також боржник й інші особи. Опис майна провадиться у формі припису судового виконавця боржникові з вимогою утриматися від будь - яких дій, спрямованих на відчуження майна та доходів від користування цим майном. При цьому боржник може уникнути опису майна, якщо здійснить платіж суми боргу та 20% судових витрат. Оплата провадиться через судового виконавця.

Італійське законодавство передбачає низку об'єктів майна (абсолютного та відносного), яке не підлягає опису та арешту.

виконання судове рішення орган

У свою чергу, порядок виконавчого провадження в Німеччині регулюється Цивільно-процесуальним кодексом Німеччини. Виконання рішень здійснюється в тому муніципальному суді, на території якого необхідно провести виконавчі дії. Безпосередньо виконавче провадження здійснюють реєстратори цього суду, що повноважні діяти на підставі спеціального сертифікату, який надає право виконувати рішення суду. Для виконання рішення мають виконуватися такі посилання: сторона повинна мати остаточне рішення за справою; рішення має містити пункт (вказівку) про виконання; рішення з пунктом про виконання має бути вручене стороні, проти якої постановлено рішення.

Унікальність виконавчого провадження Швеції визначається наявністю Виконавчого Кодексу [1, с.253]. Заява про виконання рішення може ґрунтуватися на таких підставах: судове рішення, наказ або постанова; урегулювання (мирова угода), затверджена судом; ухвалення наказу про сумарне стягнення; рішення, винесеного адміністративним органом та ін. Заява про примусове виконання надається у письмовій або усній формі. Місцем виконання рішення є суд, на території якого мешкає боржник. У спорах стосовно нерухомості виконання рішення здійснює суд, на території якого перебуває це майно.

Виконавчий Кодекс Швеції розподіляє справи з примусового виконання рішень прилюдного та приватного характеру. Справи прилюдного характеру - це справи про стягнення штрафів, податків, мита тощо.

Порядок примусового виконання рішень судів та інших органів у Сполучених Штатах Америки врегульовано на федеральному рівні - Федеральними правила цивільного судочинства (The Federal Rules of Civil Procedure). Втім кожен конкретний штат має власні правила цивільного судочинства, тому питання щодо визнання та виконання на території штату рішення іншого штату провадиться у позовному порядку (suit on the judgement).

Правила цивільного судочинства США дозволяють застосовувати різні засоби примусового виконання рішення - звернення стягнення на майно боржника, звернення стягнення на його доходи та ін. Природно, що обраний засіб примусового виконання визначає і процедуру виконання рішення.

Важливим є те, що судовий пристав у США на відміну від багатьох інших країн світу жодним чином не здійснює примусове виконання рішень, оскільки його основним завданням є підтримання правопорядку в залі судового засідання та окремі організаційні моменти засідання (відкриття, закриття тощо).

Примусове виконання рішень судів та інших органів в США можуть здійснювати такі органи: Федеральна служба Маршалів (The

U. S. Marshals Service) провадить примусове виконання переважно за рішеннями судів федеральної ланки або (за дорученням суду) інші особливо складні та важливі рішення; Служба шерифів (The sheriffs office) - покликана здійснювати примусове виконання за більшістю рішень судів штатів. Власне, шериф - це державний службовець, виборна посадова особа, основними функціями якого є підтримання громадського порядку на території певної громади, дорожнє патрулювання, затримання правопорушників, проведення оперативно-розшукової діяльності тощо, тобто суто поліційні функції. Шериф обирається на обмежений строк, з правом переобрання, має штат власних помічників [2; 3].

Крім того, в окремих штатах (наприклад, в Каліфорнії) виконання рішень судів можуть провадити:

1) констеблі - штатні працівники суду, підлеглі суддям та судовим приставам;

2) Служба судових виконавців окружної судової ради здійснює здебільшого адміністративні функції і виконує окремі категорії рішень, наприклад, рішення про недопущення дискримінації за ознаками статі;

3) Агенції по стягненню - це недержавні агенції, що здійснюють неформальний тиск на боржників. Основний засіб вчинення певного тиску за боржника - це письмові звернення до останнього стосовно початку правових дій проти боржника. Такі агенції діють на підставі ліцензії і нерідко мають в штаті не тільки адвокатів, але й приватних сищиків. Оскільки раніше в практиці таких агенцій часто зустрічалися зловживання, федеральне законодавство та державні структури в теперішній час ретельно контролюють їх діяльність [1, с.255].

До речі, високий рівень ефективності примусового виконання рішень судів підтримується також за рахунок добре розгалуженої системи страхування - в США 70-75% рішень судів виконується шляхом відшкодування збитків страховими компаніями. Платня за роботу судовим виконавцям США віднесена до судових витрат, так само як і платня судовим клеркам та збір за внесення справи до списку справ, що підлягають слуханню. Згідно з більшістю судових рішень судові витрати покриває сторона, що перемагає.

Так, у Республіці Білорусь в систему примусового виконання рішень входять дві самостійні структури: судові виконавці загальних судів та Служба судових виконавців господарських судів [4]. Судові виконавці загальних судів підпорядковуються керівникам судів та органам виконавчої влади в особі управлінь юстиції при виконкомах та Міністерстві юстиції. Служба судових виконавців господарських судів очолюється Головним судовим приставом - начальником управління організації виконавчого провадження і підпорядковується Голові Вищого Господарського Суду [5, с.114].

У Республіці Казахстан у відповідності до ухваленої нової концепції виконавчого провадження функції з виконання судових актів та актів інших органів можуть здійснювати державні та приватні судові виконавці. У жовтні 2010 року набрав чинності Закон Республіки Казахстан "Про виконавче провадження та статус судових виконавців", який запровадив поняття державного та приватного судових виконавців та визначив їх правове положення. Державним та приватним судовим виконавцям надаються рівні права та обов'язки [6, с.46].

Особливий інтерес щодо служби судових приставів Росії викликає те, що нормативні документи, які регулюють організацію їх діяльності, компетенцію службовців та порядок проведення виконавчих дій мають багато спільних рис з діяльністю органів державної виконавчої служби України. Це не випадково - Федеральні закони "Про судових приставів" [7] та "Про виконавче провадження" [8] набули чинності 6 листопада 1997 року - до прийняття Законів України "Про державну виконавчу службу" [9] та "Про виконавче провадження" [10], розробка законопроектів яких здійснювалась з урахуванням досвіду нашого північного сусіда. Основний наголос зроблено саме на відмінностях російської та української систем примусового виконання рішень.

На чолі служби судових приставів (ССП) стоїть заступник Міністра юстиції РФ - головний судовий пристав РФ. Верхня ланка служби складається з Департаменту судових приставів Міністерства юстиції РФ, очолюваному заступником головного судового пристава РФ, та з ССП управління військових судів Міністерства юстиції РФ на чолі з головним військовим судовим приставом. Середня ланка - це служби судових приставів органів юстиції федеральних суб'єктів РФ, керівництво якими здійснюють головні судові пристави суб'єктів РФ. Низова ланка ССП - це районні, міжрайонні та відповідним згідно з адміністративно-територіальним поділом суб'єктів РФ підрозділи служби судових приставів, на чолі зі старшими судовими приставами.

Звертає на себе увагу принципова відмінність від вітчизняної системи виконання рішень - рішення військових судів Росії мають виконуватися не територіальними підрозділами ССП, а судовими приставами військових судів. В Україні ж посади військових державних виконавців відсутні, що може свідчити про більшу процесуальну незалежність від судів державних виконавців порівняно з судовими приставами. Про недостатню самостійність територіальних підрозділів ССП говорить і те, що жоден з цих підрозділів не має статусу юридичної особи.

Зокрема, повноваження щодо своєчасного, повного та правильного виконання рішень судів та інших органів лежать виключно на судових приставах-виконавцях. Судові пристави по забезпеченню встановленого порядку діяльності судів покликані здійснювати такі функції: забезпечувати в судах безпеку суддів, засідателів, учасників судового процесу та свідків; виконувати розпорядження голови суду, а також судді та головуючого в судовій залі, пов'язані з дотриманням порядку в суді; виконувати рішення суду або судді про застосування до підсудного та до інших громадян передбачених законом заходів процесуального примусу; забезпечувати охорону будівель судів, нарадчих кімнат та судових приміщень у робочий час; перевіряти підготовку судових приміщень до засідання, забезпечувати за дорученням судді доставляння до місця проведення судового процесу кримінальної справи та речових доказів та їх збереження; підтримувати громадський порядок у судових приміщеннях; взаємодіяти з військослужбовцями військової частини (підрозділу) стосовно конвоювання осіб, що тримаються під вартою, стосовно питань їх охорони та безпеки; попереджувати та припиняти злочини та правопорушення, виявляти порушників, а у разі необхідності затримувати їх з подальшою передачею органам міліції; здійснювати приведення осіб, що ухиляються від явки до суду або до судового пристава-виконавця; брати участь за вказівкою старшого судового пристава у проведенні виконавчих дій; проходити спеціальну підготовку, а також періодичну перевірку на придатність до дій в умовах, пов'язаних із застосуванням фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї.

До того ж судовий пристав по забезпеченню встановленого порядку діяльності судів вправі застосовувати фізичну силу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю у випадках та у порядку, встановленому законом.

Однак незважаючи на досить широкі права місцевого підрозділу ССП, неузгодженість Федерального законодавства також призводить до певних ускладнень у діяльності підрозділів. Наприклад, закон не передбачає включення в штат підрозділів ССП технічного персоналу, а судові пристави, маючи право попереджати і припиняти злочини, а також затримувати злочинців, разом з тим позбавлені права провадити дізнання та не мають права проведення оперативно-розшукових дій.

Порядок звернення стягнення на майно боржника, права та обов'язки сторін виконавчого провадження, заходи примусового виконання, розподілення грошових коштів, утриманих з боржника, черговість задоволення вимог стягувачів та інші ключові моменти виконавчого провадження за Федеральним законом "Про виконавче провадження" та Законом України "Про виконавче провадження" (в редакції до 28.11.2002 року) - практично співпадають. Втім російська процедура примусового виконання рішень не знає такого виконавчого документа, як виконавчий напис нотаріуса, що швидше за все, викликано іншим, ніж в Україні колом повноважень нотаріальних органів.

Після порушення виконавчого провадження судовий пристав-виконавець надає боржникові строк для добровільного виконання рішення не більше 5 днів.

На відміну від українського законодавства, що регулює порядок примусового виконання, Федеральний Закон "Про виконавче провадження" [8] чітко розрізняє дві фінальні стадії виконавчого провадження - припинення та закінчення виконавчого провадження. Припинення виконавчого провадження має місце у разі відмови стягувача від стягнення, затвердження судом мирової угоди між сторонами, смерті стягувача, недостатності майна підприємства, що ліквідується, скасування судового акта, на підставі якого видано виконавчий документ тощо. Закінчення провадження здійснюється у разі: фактичного виконання виконавчого документа, повернення виконавчого документа на вимогу стягувача або суду, повернення документа через фінансову неспроможність боржника або неможливість встановлення його місця мешкання, спрямування документу до іншого ССП та ін. Характерно, що судовий пристав-виконавець має право закінчити виконавче провадження у разі надіслання виконавчого документа до підприємства або організації для утримання боргу з заробітку боржника, таким чином, контроль за порядком утримань боргу бухгалтерією підприємства з заробітної платні боржника в Росії - відсутній.

Істотною є і роль суду в виконавчому провадженні Росії. Так, судовий пристав-викона - вець не вправі самостійно приймати рішення про зупинення або припинення виконавчого провадження. Це виключна прерогатива суду (загальної юрисдикції та арбітражного, залежно від того, який суд видав виконавчий документ), який вирішує зазначені питання винесенням ухвали про припинення або зупинення виконавчого провадження.

За невиконання боржником рішення суду в строк, наданий для добровільного виконання, судовий пристав-виконавець стягує з боржника виконавський (исполнительский) збір у розмірі 7 відсотків від суми, яка підлягає стягненню. За рішеннями немайно - вого характеру з боржника-фізичної особи стягується збір у розмірі 5 мінімальних розмірів оплати праці, а з юридичної особи - 50. Частина виконавського збору у розмірі 30 % відраховується до федерального бюджету, а решта - надходить у позабюджетний фонд розвитку виконавчого провадження.

Оскарження дій судових приставів-ви - конавців здійснюється виключно через суд (загальної юрисдикції або арбітражний) протягом 10 днів з моменту вчинення судовим приставом оскаржуваних дій (або з моменту відмови у вчиненні дії). Можливість оскарження дій судових приставів старшому судовому приставу чинним російським законодавством - не передбачена.

Нагляд за діяльністю судових приставів, розгляд заяв про вчинення судовими приставами злочинів та розслідування цієї категорії злочинів - покладені на органи прокуратури Російської Федерації.

З даного короткого порівняльного екскурсу в російську систему виконання рішень видно, що в основних моментах щодо вирішення такого важливого питання як виконавче провадження в Росії та Україні існують як подібні підходи, так і подібні проблеми.

Деякі країни, з якими межує Україна, також можуть послужити прикладом того, як ефективно запровадити цей інститут. Такі держави, як Угорщина, Болгарія та Словенія, обрали подвійну модель виконавчої служби, за якої не лише державні, але й приватні виконавці можуть виконувати судові рішення. А в Румунії існує лише один вид виконавців - приватні судові службовці.

В Україні говорити про подвійну модель поки що зарано, оскільки передача всіх повноважень щодо виконання судових рішень приватним виконавцям може спричинити хаос. Враховуючи особливості менталітету та правової культури української нації, слід особливо зважено підійти до регламентації порядку набуття особою статусу приватного виконавця, здійснення контролю за його діяльністю та застосування санкцій щодо приватного виконавця. У багатьох країнах, де діє приватна виконавча служба, цей вид діяльності підлягає ліцензуванню, що в сучасних умовах було б прийнятним і для України. Винагорода приватного виконавця має бути гідною, а відповідальність за неналежне виконання своїх повноважень - адекватною. Тобто необхідно створити умови, за яких статус приватного виконавця не буде легкодоступним, і особа боятиметься його втратити. Це забезпечить старанність, ініціативність і відповідальність виконавця.

На даному етапі, безперечно, не можна прирівнювати статус приватного виконавця до статусу державного. Повноваження приватного виконавця мають бути обмежені. Незважаючи на всі позитивні ознаки, які притаманні приватним виконавцям, у компетенції державних виконавців мають залишитися справи, що стосуються державного інтересу, державного майна, прав дитини тощо.

До того ж необхідно сформувати систему для сертифікації приватних виконавців, створити дієву систему контролю за їх професійною діяльністю. І, звичайно ж, необхідно чітко розмежувати повноваження "приватників". Наприклад, у деяких країнах, де діють приватні виконавці, у перехідний період, 3-5 років, їх компетенція не поширювалась на випадки, коли у справі відповідачем була держава, а також на майнові справи.

Враховуючи характерні ознаки та форми перерозподілу власних повноважень органів, що здійснюють повноваження, пов'язані із виконанням судових рішень, доцільно їх згрупувати у централізовані та децентралізовані системи виконавчого провадження.

Централізовані системи виконавчого провадження сформувалися у наступних країнах, як Росії, Киргизстан, Білорусь, Швеції, Іспанії та інших. При цій моделі виконавчого провадження створюється організаційно самостійний орган, уповноважений у сфері примусового виконання, із вертикально-ін - тегрованою структурою управління, яка, як правило, відрізняється складністю та бага - торівневістю. Тобто централізована система виконавчого провадження характеризується наступними елементами: наявність єдиного державного органу примусового виконання; наявність механізму правового регулювання процесу виконання судових актів та актів інших органів, встановленого законодавством [5, 112].

Для децентралізованих систем виконавчого провадження характерне делегування державою частини повноважень у сфері цивільного виконавчого провадження недержавним організаціям та приватним особам. Такі системи функціонують у США, Канаді, Франції та деяких інших державах. Децентралізована система виконавчого провадження має різну відомчу підпорядкованість органів та посадових осіб, які здійснюють примусове виконання, диференціацію відомств, що виконують ліцензійні, контрольні та наглядові функції. Окрім того, децентралізація проявляється також і в правовому регулюванні процесу примусового виконання. При цьому відсутній єдиний правовий механізм, а порядок та умови виконавчого провадження встановлюються актами делегованого законодавства [6, с.45].

Висновок