Історія статутного регулювання місцевого самоврядування в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 342. 4; 342. 5 ; 342. 9

Історія статутного регулювання місцевого самоврядування в Україні

Чудик Н.О., к.ю.н., доцент

Тернопільський національний економічний університет

Стаття присвячена дослідженню історії статутного регулювання місцевого самоврядування в Україні.

Ключові слова: територіальна громада, статут територіальної громади, статутна нормотворчість, місцеве самоврядування, муніципальне право.

Статья посвящена исследованию истории уставного регулирования местного самоуправления в Украине.

Ключевые слова: территориальное общество, устав территориального общества, уставное нормотворчество, местное самоуправление, муниципальное право.

The article investigates the history of statutory regulation of local government in Ukraine.

Key words: territorial society, regulation of territorial society, regulation normotvorchist', local government, municipal law.

Статути територіальних громад мають давню традицію. Вони були важливим локальним джерелом права і відігравали свого часу надзвичайну роль в історії становлення та розвитку сучасних форм місцевого самоврядування. Саме з появою статутів (хартій) міст пов'язують виникнення передвісника сучасного місцевого самоврядування - комунального самоврядування в країнах Західної Європи в ході так званих «комунальних революцій» ХІ - ХІІ ст.

Аналіз історії статутів територіальних громад у сучасній зарубіжній науці проводився у працях А. І. Абрамов, С. С. Алексєєв, В. Д. Бабкін, М. Й. Байтін, А. І. Васильєв, Р. Ф. Васильєв, О. В. Зайчук, М. М. Марченко, О. Г. Мурашин, П. О. Недбайло, В. С. Нерсесянц, Ю. М. Оборотов, Н. М. Оніщенко, Н. М. Пархоменко, П. М. Рабінович, І. С. Самощенко, В. М. Селіванов, В. М. Сирих, О. Ф. Скакун, Ю. О. Тихомиров, Р. О. Халфіна, Ю. С. Шемшученко, О. І. Ющик та ін.

Виходячи з цього, одним з ключових питань теорії статутів територіальних громад є дослідження процесів становлення та розвитку статутів територіальних громад в історичній ретроспективі. Адже комплексний аналіз юридичних, соціально-політичних та територіальних процесів становлення місцевого самоврядування та його правової основи, усвідомлення місця у конституційно-правовому механізмі регулювання муніципальних відносин актів локальної нормотворчості, насамперед та у першу чергу вимагає діалектичного аналізу еволюції статутів територіальних громад як джерела конституційного права та одного з визначальних чинників становлення локальної демократії. Адже інститути місцевого самоврядування, рівень, зміст, форми і методи його здійснення, а також такі акти локального нормотворення як статути територіальних громад, виникають не відразу, а спочатку у вигляді певних передумов, об'єктивних чинників, які формуються за сприятливих умов. Тому саме діалектичний метод дозволяє виявляти та вирішувати правові, соціально-політичні, історичні, культурні, демографічні та інші проблеми, які виникають в процесі визнання, становлення, розвитку, організації та функціонування місцевого самоврядування, розкрити діалектичну єдність та детермінованість загальних процесів демократизації суспільства та держави, становлення місцевого самоврядування, формування дієздатних територіальних громад та ефективної системи локального захисту прав особистості в Україні.

У багатьох середньовічних українських містах роль статутів або хартій відігравали так звані «уставні грамоти великих князів литовських та королів польських», якими за часів входження українських земель до Литовсько-Руської держави та Королівства Польського надавалося магдебурзьке право. Метою магдебурзьких грамот було закріплення нової системи управління містом, заснованої на принципах міського самоврядування. Як і хартії західноєвропейських міст, вони визначали систему органів міського самоврядування, їх повноваження та порядок обрання, статус посадових осіб міста. Раніше за всіх магдебурзьке право було надане містам Закарпатської України, яка в ті часи належала Угорщині. З 1329 р. за магдебурзьким правом жили Хуст, Вишкове, Тячів. Таке право отримали Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Кременець (1438 р.), Житомир (1444 р.), Мукачеве (1445 р.), Київ (1494-1497 рр.). Міста Лівобережжя починають користуватися магдебурзьким правом тільки з кінця ХVІ ст. Першим серед них був Переяслав: грамота на самоврядування була видана йому Стефаном Баторієм у 1585 р. У 1620 р. грамотою Сигізмунда ІІІ затверджене магдебурзьке право за Стародубом, а з 1625 р. - за Ніжином.

Деяким містам магдебурзьке право надавалося грамотами гетьманів після приєднання України до Росії. У 1752 р. гетьман Розумовський подарував право на самоврядування Полтаві, у 1758 р. - Новгород-Сіверському. До кінця ХVІІІ ст. магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережної України. Слід підкреслити, що грамоти гетьманів головним чином підтверджували права міст України на самоврядування, а саме це право міста, як правило, отримали раніше, коли знаходилися під литовським чи польським пануванням [7, c. 68].

Так, наприклад, з наданням магдебурзького права, за містом Києвом визнавалася міська юрисдикція [3]. Основними функціями та напрямами діяльності Київського магістрату були: репрезентація інтересів міщан поза містом, прийняття до міського права, судочинство на основі норм магдебурзького права, контроль за торговим і промисловим життям у місті, затвердження цехових статутів і регулювання відносин між цеховими організаціями магістратського та воєводського підпорядкування. Магістрат, як адміністративний орган, відповідав за фінансову політику в місті: забезпечував доходи міської скарбниці, контролював видатки, здійснював розподіл серед міщан загальнодержавних податків. З огляду на прикордонне розташування Києва, однією з головних функцій міського уряду була організація і забезпечення його оборони. До інших напрямів його діяльності слід віднести контроль за дотриманням порядку і благоустроєм міста та благочинну діяльність. статут самоврядування муніципальний правовий

Варто зазначити, що за часів перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського в Києві існувала практика надання великим князем привілеїв на війтівство, як правило, в нагороду за військову службу. Пізніше, з отриманням київською міською громадою привілею на вільне обирання чотирьох кандидатур на війтівську посаду з наступним затвердженням одного з них на цій посаді королем (1570 р.), уряд війта став виборним і довічним. На цю посаду обирали, як правило, досвідчених у міському управлінні осіб, які пройшли шлях від лавника або радці до «рочного» бурмистра, і були, окрім усього, досить заможними людьми. Забезпечення війтівської посади в Києві доходними статтями і прибутками було подібним до інших королівських міст Речі Посполитої. Війтівський уряд у Києві не був предметом купівлі-продажу, передачі в оренду, заставу або у спадок, як це мало місце у більшості міст держави. В Києві з кінця ХVІ ст., цей уряд був пожиттєвим, але у випадку масового невдоволення міської громади, недієздатності війта або через зовнішні чинники, траплялися поодинокі випадки відсторонення війта від посади. Як свідчать сучасні дослідження, війтівська посада в Києві значно відрізнялася від аналогічних урядів інших міст держави. Влада і позиції війта у місті були досить міцними [2, c. 6].

Важливою для визначення не лише історичного, а політичного та столичного значення міста Києва стала Конституція Пилипа Орлика 1710 р., згідно ст. 13 якої «столичне місто Київ та інші українські городи з маєстратами своїми в усіх правах та привілеях наданих, щоб були заховані непорушно, повагою сього акта елекційного постановляється і доручається підтвердження їх свого часу гетьманській владі» [10]. Можливо Конституція Пилипа Орлика не визначала окремого правового положення міста Києва, а навпаки прирівнювала місто з іншими «городами» в збереженні наданих прав. Проте, сам факт визначення Києва як «столичного міста» підтверджує його статус центру Гетьманської держави в той період та є свідченням того, що Київ розглядався єдиним містом, що може бути столицею незалежної України.

Також, муніципальне статутне право широко застосовувалося на рівні інших міст й у більш пізній час. Наприклад, тільки у Львові було прийнято та діяло кілька статутів (06.ХІ 1789 р., 20.VІ 1848 р., 20.ІХ 1849 р., 14.Х 1870 р.). В Австро-Угорщині аналогічні статути було надано 33 містам, у тому числі Кракову та Чернівцям. Окремий резонанс зробив проект Статуту Королівського Столичного міста Львова (1936 р.) [5, c. 42-58].

Аналізуючи процеси становлення муніципального статутного права в українських землях в історичному контексті, варто звернутися і до досвіду інституціоналізації місцевого самоврядування та його правових основ в інших регіонах сучасної України. Так, особливе, навіть унікальне, місце серед них посідає Буковина, яка пережила довгу і складну історію належності до Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Молдавського князівства, Туреччини, Австрії, Росії, Румунії.

Але в історії розвитку державних інститутів і права на Буковині особливо виділяється період її перебування у складі багатонаціональної держави Габсбургів (1774-1918 рр.). Саме в період належності до Австрії Буковина вперше стала окремим, відносно автономним політико-адміністративним утворенням і як така одиниця припинила своє існування разом із розпадом Австро-Угорщини. Розвиток державного ладу пройшов тут через етапи військової адміністрації, окружного управління у складі Галичини, крайового управління герцогства Буковини. Саме у ці часи в краї поступово утвердилися європейські форми адміністративного управління та місцевого самоврядування, у тому числі територіальним громадам були надані права на регулювання міського життя у власних статутах. Так, наприклад, Закон від 8 березня 1864 р. дав Чернівцям окремий статут, що запровадив автономію міської громади. З невеликими змінами (від 15 жовтня 1869 р., 23 грудня 1873 р. та ін.) цей статут діяв до кінця перебування Буковини у складі Австро-Угорщини. Він передав управління Чернівцями до рук міської громадської ради і магістрату. Так, § 12 статуту визначив, що рада громади є постановляючим і контролюючим органом, а магістрат - адміністративним, виконавчим [8, c. 20].

На початку ХХ ст. змінився соціально-політичний статус органів міського самоврядування, відбулися кардинальні зрушення у бік їхньої демократизації. Суттєвим фактором пробудження громадської думки та формування політичної свідомості мас стали «наради виборців» - необхідний елемент виборчої боротьби, де кандидати у гласні висловлювали погляди на завдання, місце і роль органів міського самоврядування у системі публічного управління, оприлюднювали виборчі програми.

Лютнева російська революція 1917 р. та подальші події, які стали її наслідком, відкрили нові перспективи поступальному розвитку місцевого самоврядування та муніципального статутного права в українських землях. Так, в ст. 5 Конституції УНР було зафіксовано, що «не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації». Важливе значення мали Закон Директорії «Про місцеві конгреси і ради трудового народу», в якому визначався статус місцевих органів влади, та Декларація кабінету В. Прокоповича від 2 травня 1920 р., у якій проголошувалося, що «кінцевою точкою внутрішніх реформ буде заведення міцних органів місцевого демократичного самоврядування, на які спиратиметься в своїй діяльності майбутнє народне представництво». Досить прогресивними для свого часу були і конституційно-проектні роботи початку 20-х років ХХ ст. Так, у проектах нової Конституції УНР, передбачалося встановити систему місцевого самоврядування, яка складалася би з громад, волостей, повітів та «вищих над ними одиниць самоврядування», яким надавалося право «в крузі ділання, що їх означає закон, самостійно рішати свої справи». За цими проектами нової Конституції УНР, які містили спеціальний розділ «Самоврядування», також передбачалося, що великим містам має надаватися «право на власні статути» [4, c. 104-110].

Після повалення Директорії в 1920 р. та встановлення комуністичного режиму починається трагічна сторінка в історії місцевого самоврядування України - всі органи місцевого самоврядування були ліквідовані та замінені органами «пролетарської диктатури». Організовані у державну вертикаль, місцеві ради, по суті справи, були демократичним прикриттям монопольної влади партійного апарата. Від того, що ради за своїх обмежених можливостей намагалися надавати традиційні муніципальні послуги людям, їх природа не мінялася. Зрозуміло, що за таких політико-правових умов муніципальне статутне право як форма локальної саморегуляції місцевих жителів перестало існувати.

Водночас, у зарубіжних демократіях, місцеве самоврядування та його принципи, у тому числі і принцип правової автономії або так званого «гомруля», бурхливо розвивалися. Як і сьогодні, на початку та у середині ХХ ст. статути територіальних колективів (громад) були досить поширеними в країнах Європи та Америки. При цьому для сучасної муніципальної практики характерним є велике різноманіття статутів, які відрізняються формою, змістом, порядком прийняття, юридичною силою. Наприклад, лише у США сьогодні поширено чотири типи статутних документів, в основу класифікації яких покладено характер функції місцевого самоврядування: статути загального типу, які дозволяють органам місцевого самоврядування здійснювати різноманітні функції; класифіковані статути, які регламентують функції місцевого самоврядування залежно від чисельності територіальної громади; необов'язкові статути, які передбачають, що органи місцевого самоврядування мають право змінювати форми діяльності залежно від конкретних обставин; статути «місцевих правил», які надають органам місцевого самоврядування свободу у виборі форм діяльності [6, c. 48].

Чинне законодавство України про місцеве самоврядування закріплює, що з метою врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та в межах законодавства може прийняти статут територіальної громади села, селища, міста (частина перша ст. 19 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Тобто цим Законом уперше в законодавчій практиці нашої держави передбачається врегулювання окремих суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення місцевого самоврядування, не тільки законами, а й статутами територіальних громад. Така правова регламентація створює певні правові умови для розвитку муніципального статутного права як складової частини процесу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Аналіз локальної статутної нормотворчості за останні роки дозволяє стверджувати, що у більшості населених пунктів України статутний процес знаходиться сьогодні ще в ембріонному стані, хоча доволі серйозні кроки вже зроблені.

Одним із перших прийнятих в Україні актів-документів місцевого самоврядування статутного типу став Статут територіальної громади м. Комсомольська на Дніпрі, який був прийнятий позачерговою сесією міської ради 23 скликання 21 квітня 1999 р. та зареєстрований міським відділом юстиції 20 липня 1999 р. Визначається, що цей Статут, відповідно до Конституції і законів України, закріплює систему місцевого самоврядування міста Комсомольська, форми та порядок здійснення місцевого самоврядування територіальною громадою міста Комсомольська, функції і повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування міста Комсомольська, статус органів самоорганізації населення. В Статуті наводиться загальна характеристика міста (глава 1.1), закріплюються принципи взаємовідносин органів та посадових осіб місцевого самоврядування з органами державної влади, установами, підприємствами і організаціями (глава 1.3). Окрема глава Статуту закріплює статус територіальної громади міста (глава 2.2). Встановлюється, що територіальну громаду міста складають жителі міста (ст. 2.2.1). Статутом регламентовані основні форми здійснення жителями права на участь у місцевому самоврядуванні: місцевий референдум (глава 2.3), місцеві вибори (глава 2.4), загальні збори громадян за місцем проживання (глава 2.5), колективні та індивідуальні звернення жителів міста до органів і посадових осіб міського самоврядування (глава 2.6), громадські слухання (глава 2.7), місцеві ініціативи (глава 2.8) тощо. Детально регламентуються й інші питання організації та діяльності місцевого самоврядування в місті.

Досвід прийняття Статуту Комсомольською територіальною громадою не тільки надав можливість іншим місцевим владам перейняти позитивні аспекти, закладені в даному Статуті, збагатити свій муніципальний досвід, а й по суті відкрило нові можливості для запровадження місцевого самоврядування в Україні.

Свої статути розробили та затвердили і інші територіальні громади України, серед яких територіальні громади Бердянська , Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Сум, Луцька, Львова та низка інших територіальних громад міст - обласних центрів, середніх та малих міст, селищ та сіл. Триває робота над розробкою й статутів інших територіальних громад. Так, наприклад, Житомир - один із небагатьох обласних центрів в Україні (досі без цього документу живуть Вінниця, Одеса, Сімферополь і Тернопіль), який не має Статуту територіальної громади міста, хоча розмови про цей важливий для житомирян документ точаться протягом кількох років. І лише у 2009 р. справа нарешті зрушила з місця. Так 25 листопада 2009 р. у рамках програми «Впровадження статуту територіальної громади м. Житомира» пройшла конференція, на якій обговорювались напрацьовані та погоджені спільні проекти, провелась їх фахова експертиза, а також вивчався досвід впровадження статутів в інших містах України. Цей проект втілюють у життя Житомирський обласний центр молодіжних ініціатив спільно з владою міста та Житомирським міським Фондом розвитку громади за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (ЮСЕЙД) та Міжнародного фонду «Відродження».

У цілому динаміка муніципального статутного процесу останніми роками носить відносно активний характер, свідченням чому є окремі офіційні дані, які наводяться територіальними управліннями юстиції. Слід констатувати, що більшість з чинних в Україні статутних документів значною мірою являють собою систему адаптованих до місцевих умов норм чинного законодавства про місцеве самоврядування. По суті вони лише відтворюють правоположення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», не утворюючи додаткових прав та свобод для жителів-членів відповідних територіальних громад. Вважаємо, що за таких умов ефективність локальної нормотворчості, в умовах становлення дієздатного місцевого самоврядування, є достатньо низькою.

У цьому плані певною оригінальністю, як за структурою, так і за змістом, відрізняється Статут територіальної громади міста Сміла. Даний Статут був затверджений рішенням ХVІІІ сесії Смілянської міської ради Черкаської області від 25 грудня 2001 р. Структурно Статут складається з 54 статей, які згруповані у вісім розділів. Зокрема, у розділі І «Місто, громада, Статут, атрибути, основні ознаки, перспективи» встановлюється, що «сміляни - це громадяни України, інших держав, особи без громадянства, що живуть на території Сміли. Жителі, об'єднані постійним проживанням у межах міста, представляють територіальну громаду міста Сміли. Міська громада складається з окремих місцевих громад, що визначаються місцем проживання (будинок, група житлових будинків, вулиця, квартал, мікрорайон), спільністю потреб і інтересів та за іншими ознаками» (ст. 3 Статуту). У даній нормі оптимально віддзеркалюються основні суб'єктні, територіальні та інтелектуально-вольові аспекти такого соціального феномену як територіальна громада. Розділом 2 «Самоврядування і місцева демократія у місті Смілі» детально регламентуються основні принципи організації та здійснення самоврядування у місті Смілі; засади місцевого референдуму та опитування смілян; самоорганізація смілян за місцем проживання; збори і конференції смілян; громадські слухання і обговорення міських справ; звернення і петиції, місцеві ініціативи смілян; мирні масові акції смілян. Значної уваги приділяється у Статуті й питанням захисту міського середовища, безпеки і прав смілян (розділ 8) тощо.

Однак, незважаючи на такі прецеденти, слід констатувати значні труднощі щодо практичної реалізації норм Закону щодо розробки і прийняття статутів територіальних громад, в зв'язку з чим привертають увагу деякі концептуальні проблеми, що стримують розвиток локальної нормотворчості територіальних громад. Особливо рельєфно ці проблеми мають прояв у муніципальному житті міст - обласних центрів та столиці України - міста Києва.

Доволі ілюстративним прикладом у цьому плані є процес розробки та прийняття Статуту територіальної громади міста Луганська. Адже, роботу над створенням Статуту м. Луганська було розпочато ще у 1997 р., коли колишній депутат міськради В. І. Картавцев першим запропонував проект тексту статуту м. Луганська. Однак політичні баталії депутатів міськради із Луганськими міськими головами завадили довести процес до логічного завершення. Роботу з розробки тексту Статуту було відновлено лише в 2001 р. На сесії міськради в березні 2002 р. проект було розглянуто та взято за основу, але після виборів 2002 р. роботу над Статутом було припинено. Змістовна робота над текстом Статуту м. Луганськ відновилася 22 січня 2005 р. Саме тоді розпорядженням колишнього міського голови м. Луганська - Є. Д. Бурлаченко було створено робочу групу з розробки тексту Статуту. Після чергових виборів 2006 р. знову повернулися до ідеї прийняття Статуту, розпорядженням міського голови С. І. Кравченко було затверджено новий склад робочої групи з розробки Статуту та навіть було проведено кілька громадських обговорень тексту Статуту, розробленого за участю робочої групи. Але самі засідання робочої групи, за свідченням експертів Східноукраїнського центру громадських ініціатив, носили напівзакритий характер: дату та місце робочих засідань можна було дізнатись лише з випадкових джерел [208], що, мабуть і стало причиною малообізнаності у цьому процесі самих місцевих жителів та наслідком абсолютно декоративної ролі Статуту територіальної громади у житті луганчан.

У контексті дослідження історії виникнення статутів територіальної громади в сучасній Україні значний інтерес являє спроба підготовки в Україні Модельного статуту територіальної громади, з можливим прийняттям якого свого часу пов'язувалися перспективи розвитку статутного права в Україні [9, c. 44]. Так, одразу ж після прийняття Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» почалася робота з розробки Модельного статуту територіальної громади, результатом якої став проект Примірного Статуту, який внесли у порядку законодавчої ініціативи народні депутати Р. Безсмертний, М. Сирота, І. Шаров. З певних причин цей проект не був розглянутий Верховною Радою України, але у липні 1998 р. народні депутати України Р. Безсмертний, Л. Супрун, М. Сирота, К. Жеваго внесли більш досконалий проект Примірного Статуту територіальної громади до Верховної Ради України . Ця спроба також залишилася безрезультатною, зокрема проект було відхилено як такий, що втратив актуальність . Вітчизняні науковці та експерти з питань місцевого самоврядування доволі детально аналізували дані законопроекти та можливі наслідки їх прийняття. Зокрема, на думку Ю. Б. Ключковського, досвід застосування модельних документів показує, що від впровадження такого документу набагато більше негативу, ніж позитиву, оскільки реєструючи органи за наявності модельного документу вимагають простого його переписування і не допускають жодних новацій. Позитивно оцінюючи відмову парламенту прийняти модельний статут, він зазначив, що це не тільки надасть територіальним громадам самим вирішувати питання про статут, а це у свою чергу збагатить місцеве самоврядування неоціненним досвідом не тільки власної нормотворчості нового рівня, а дасть змогу сформувати справжні дієздатні територіальні громади.

Про необхідність розробки Модельного статуту територіальної громади йдеться і в Концепції адміністративної реформи в Україні, яку розробила Державна комісія із проведення адміністративної реформи в Україні. Крім того, до цієї роботи долучилися громадські організації (Товариство науковців зі сприяння муніципальній реформі, Асоціація міст України, Асоціація демократичного розвитку і самоврядування України та ін.) та фахівці з питань місцевого самоврядування. Так, оригінальні пропозиції вносилися учасниками Молодого Конгресу місцевих та регіональних влад України, якими, спираючись на зарубіжний досвід, а також практику розробки та прийняття Статуту територіальної громади м. Комсомольська, було внесено рекомендації щодо статуту міста . Окремий інтерес викликає і праця Урмаса Фурмана, за сприянням якого було підготовлено Проект Статуту територіальної громади в Україні. Тенденції розвитку статутного права в Україні, викладені у формі авторського проекту модельного статуту територіальної громади міста (з районним поділом), були запропоновані і вітчизняним вченим-конституціоналістом П. М. Любченком.

На наш погляд, слід критично відноситися до пропозицій щодо розробки типового або модельного статуту територіальної громади шляхом прийняття окремого закону, у якому в імперативному порядку визначалися б об'єкти муніципального статутного регулювання. Це, за умовою реалізації такого сценарію, привело би до повної уніфікації відповідних суспільних відносин та нівелювання установчої ролі статутів територіальних громад як документів, що відображають історичні, національно-культурні, соціально-економічні та інші особливості місцевого життя відповідної територіальної громади.

У зв'язку з цим, ми вважаємо за доцільне визнати на законодавчому рівні право на створення модельних (типових) статутів територіальних громад за асоціаціями, союзами та іншими добровільними об'єднаннями органів місцевого самоврядування. Такі модельні акти носили би виключно рекомендаційний характер та могли б бути зразками для розробки статутів територіальних громад із врахуванням статусу окремих видів територіальних громад та місцевих особливостей.

Отже, можна зробити висновок, що процес становлення муніципальної статутної нормотворчості в Україні має довгу та суперечливу історію. Діалектика українського варіанту виникнення, становлення та розвитку статутів територіальних громад як джерел конституційного права та основних нормативно-правових актів місцевого самоврядування свідчить, що цей процес відбувався у контексті розвитку інститутів муніципальної демократії та самоврядування в українських землях в цілому та значною мірою детермінував виникнення державності в українських землях та формування своєрідної вітчизняної моделі місцевого самоврядування. Адже, детонувавши виникнення державності, місцеве самоврядування завжди носило конкурентний, іноді опозиційний або навіть протестний характер у відношенні державних структур, що знайшло своє віддзеркалення у процесах становлення муніципального статутного права, оформленні правової й організаційної автономності місцевого самоврядування, у тому числі відстоюванні територіальними громадами права мати власні статути, грамоти або хартії на самоврядування, а також створенні ефективного механізму реалізації їх норм.

Список використаних джерел

1. Батанов О.В. Статут територіальної громади / О. В. Батанов // Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.]. - К. : Вид-во "Українська енциклопедія" імені М. П. Бажана, 1998-2004. -

Т. 5: П-С. - 2003. - 736 с.

2. Білоус Н. О. Київський магістрат ХVІ - першої половини ХVІІ ст.: організація та юрисдикція : автореф. дис. ... канд. іст. наук : спеціальність 07.00.01 «Історія України» / Наталія Олексіївна Білоус. - К., 2003. - 16 с.

3. Делімарський Р. Самоврядування за Магдебурзьким правом у ХV-ХІХ століттях / Р. Делімарський // Пам'ять століть. - 1999. - № 2. - С. 16-35.

4. Коваленко А. А. Теорія і практика місцевого самоврядування в Україні : монографія / А. А. Коваленко. - К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. - 461 с.

5. Куйбіда В. С. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в Україні : монографія / В. С. Куйбіда. - Львів : Літопис, 2001. - 375 с.

6. Місцеве самоврядування в Україні : історія, сучасність, перспективи розвитку. Навч. посіб. / В. В. Кравченко, Н. В. Кравченко, В. П. Лисюченко [і др.]. - К.: «Арарат-Центр», 2000. - 206 с.

7. Музиченко П. Магдебурзьке право в Україні / П. Музиченко // Юридический вестник. - 1994. - № 3. - С. 17-21.

8. Никифорак М. В. Державний лад і право на Буковині в 1774-1918 рр. : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спеціальність 12.00.01 «Теорія та історія держави і права ; історія політичних і правових вчень» / Михайло Васильович Никифорак. - К., 2004. - 37 с.

9. Пархоменко В. Проблеми місцевого самоврядування в Україні 1990-х років / В. Пархоменко - К. : Інститут демократії імені Пилипа Орлика, 1999. - 252 с.

10. Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п'ятого дня у Бендерах [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=001_002

Размещено на Allbest.ru