Парламентський досвід українців у законодавчих органах Габсбурзької монархії (1848–1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Тернопільський національний економічний університет

Парламентський досвід українців у законодавчих органах Габсбурзької монархії (1848-1918 рр.)

Баран Анжеліка Володимирівна,

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри теорії та історії

держави і права

Узагальнено парламентську діяльність українських депутатів в законодавчих органах Габсбурзької монархії у 1848-1918 рр. Обґрунтовано неперервність існування українського парламентаризму через окремі елементи українського суспільно-політичного руху в Австрії та Австро-Угорщині: створення політичних партій, участь українського населення у виборчих кампаніях, безпосередня діяльність українських депутатів у роботі парламенту та поза ним тощо. З'ясовано, що стратегічною метою діяльності українських депутатів в австрійському парламенті було створення автономної української (русинської) територіальної одиниці в межах Австро-Угорщини.

Ключові слова: австрійський парламент, депутат, Східна Галичина, вибори, автономія. габсбурзький парламентаризм український виборчий

Baran Anzhelika Volodymyrivna, PhD in Juridical Sciences. Ukrainian parliamentary experience in legislative bodies of the Habsburg Monarchy (1848-1918).// Ternopil national economic university, Ukraine.

In the given article the author describe parliamentary activity Ukrainian deputies in legislative bodies of the Habsburg monarchy in the 1848-1918. The author also substantiates the continuity of existence of Ukrainian parliamentarism by some elements of Ukrainian social and political movement in Austria and Austria-Hungary: political parties, participation of Ukrainian population in election campaigns, direct the activities of Ukrainian deputies in the Parliament and outside and etc. Founded that the strategic purpose of Ukrainian deputies in the Austrian parliament was to create an autonomous Ukrainian (Ruthenian) unit in Austria-Hungary.

Key words: Austrian parliament, deputy, Eastern Galicia, elections, autonomy.

Баран Анжелика Владимировна, кандидат юридических наук. Парламентский опыт украинцев в законодательных органах Габсбургской монархии (1848-1918 гг.)// Тернопольской национальный экономический университет, Украина.

Обобщенно парламентскую деятельность украинских депутатов в законодательных органах Габсбургской монархии в 1848-1918 гг. Обосновано непрерывность существования украинского парламентаризма чрез отдельные элементы украинского общественно-политического движения в Австрии и Австро-Венгрии: создание политических партий, участие украинского населения в избирательных кампаниях, непосредственная деятельность украинских депутатов в работе парламента и вне его и т.д. Определено, что стратегической целью деятельности украинских депутатов в австрийском парламенте было создание автономной украинской (русинской) территориальной единицы в пределах Австро-Венгрии.

Ключевые слова: австрийский парламент, депутат, Восточная Галиция, выборы, автономия.

Постановка проблеми. У період розбудови незалежної Української держави зростає значення наукових досліджень з історії національної державності та права. Особливо це стосується тих проблем, висвітлення яких сприятиме процесу вдосконалення вищих представницьких органів влади в Україні. Новелізуючи нашу політичну систему в напрямі удосконалення правового представництва народу, підвищення дієвості влади, необхідно враховувати не лише зарубіжний, а й багатий вітчизняний досвід виборного політичного представництва. В цьому контексті парламентський досвід українців у законодавчих органах Габсбурзької монархії як конституційної монархії з порівняно високим рівнем забезпечення громадянських прав та свобод населення має особливе значення, адже його дослідження дає підстави для висновку про існування традицій європейського парламентаризму та території західноукраїнських земель.

Завданням даної наукової розвідки є наукове узагальнення історичного досвіду парламентської діяльності українських депутатів у законодавчих органах Габсбурзької монархії у 1848-1918 рр.

Стан дослідження. Ще донедавна в офіційних документах та у вітчизняній історико-правовій літературі домінували заідеологізовані стереотипи щодо становлення української державності і ролі в цьому процесі галицького фактора. Здебільшого негативні оцінки розвитку національної освіти, культури, науки в умовах австрійського конституційного ладу і, що найголовніше, формування політико-правової свідомості та політичної активності народів монархії призвели до вилучення з історії та наукового обігу важливої частини державно-правового досвіду. Беручи до уваги значну кількість опублікованих робіт, дотичних до теми наукової роботи, літературу умовно можна розділити на дві групи. Це праці вітчизняних та зарубіжних авторів. До першої групи належать: сучасники та безпосередні учасники подій - К. Левицький, Є. Олесницький, О. Барвінський, Ю. Романчук, С. Дністрянський; дослідники радянського періоду - В. Кульчицький, С. Макарчук; правознавці, які працюють сьогодні - М. Никифорак, Ю. Плекан, М. Мацькевич. До другої групи - А. Дзядзьо, Г. Біндер, Й. Бушко.

Виклад основного матеріалу. Формування засад парламентаризму Австрійської імперії відбулося із прийняттям трьох австрійських конституцій - Конституційної грамоти від 25 квітня 1848 р. (так звана Конституція Піллерсдорфа), Березневої конституції (Оломунецької) від 4 березня 1849 р. та Грудневої конституції від 21 грудня 1867 р. [1].

Конституційне законодавство передбачало створення загальнодержавної законодавчої інституції - Державної Ради (парламенту), яка складалася з Палати панів та Палати послів. Палата панів (200 членів) - 50 членів по життєво призначалася цісарем з числа принців Габсбурзької династії та «заслужених» громадян. Решта (150 членів) обиралася великими землевласниками на термін 5 років. Членів Палати послів (кількість змінювалась від 353 до 516) обирали громадяни [2, s. 14].

Активним виборчим правом були наділені австрійські громадяни віком від 24 років, громадянські права яких не були обмежені і які жили у своєму виборчому окрузі не менше шести місяців.

Вибори відбувалися на куріальній основі та були двоступеневими. На першому етапі виборів обиралися виборщики (явно). На другому етапі виборщики таємним голосуванням обирали депутатів. Кандидатом могла бути особа, яка в першому турі була обрана виборщиком, досягла віку 30 років, і мала австрійське громадянство. Обраним вважався кандидат, який здобув абсолютну більшість голосів [3].

Пасивне виборче право виникало - для депутатів верхньої палати після 40-річного віку, для депутатів нижньої - після 30 років. Для депутатів обох палат вимагалось бути громадянином австрійської монархії протягом останніх 5 років. Не можна було стати одночасно членом нижньої і верхньої палати. Депутати обох палат наділені депутатською недоторканістю та могли бути притягнуті до відповідальності чи заарештовані лише за згоди палати, до якої належать, за винятком затримання депутата під час вчинення злочину [4, с. 33-34].

Зміни австрійського виборчого законодавства відбулися у три етапи: у 1873 р., коли було запроваджено прямі вибори до парламенту; у 1896 р. - впроваджена п'ята загальна курія, до якої увійшли ті верстви населення, які не були представлені в перших чотирьох куріях; у 1907 р. - впроваджено загальне виборче право, що суттєво збільшило чисельність українського представництва у австрійському парламенті. Однак, на думку відомого історика держави і права В. Кульчицького: «не а повній мірі забезпечувало права українського населення». Зокрема, один депутат - австрієць припадав на 40 тис. населення, румун - на 46 тис., поляк - на 52 тис., чех - на 60 тис., а українець - на 105 тис. [5, с. 155].

54 українці (русини) були обрані членами Палати послів австрійського парламенту за весь час його існування з 1848-1918 рр. [6, s. 79].

Серед українців Галичини та Буковини, були в австрійському парламенті у різних періодах десять пожиттєвих членів Палати панів. Зокрема, це шість галицьких греко-католицьких митрополитів: Сильвестр та Йосип Сембратович, Констянтин Чехович, Андрій Шептицький, Юліан Куїловський, Спиридон Литвинович - віце-президент австрійського парламенту в (1861-1864 рр.), а також, голова української парламентської репрезентації Юліан Романчук, - віце-президент австрійського парламенту з 1910 р., член краєвої шкільної Ради, Олександр Барвінський, професор львівського університету Іван Горбачевський та землевласник Владислав Федорович [7].

Зародження парламентаризму, який став невід'ємною ознакою суспільно-політичного устрою Габсбурзької монархії, поступово змінювало суспільно-політичну свідомість українського народу. Український народ Галичини ставав співносієм влади, тобто перетворювався з підданих в громадян конституційної Габсбурзької монархії.

Основним напрямком діяльності українських депутатів у австрійському парламенті була боротьба за автономію Східної Галичини у складі Габсбурзької монархії.

Робота першого австрійського парламенту розпочалася 10 липня 1848 р. Iз 383 депутатів було обрано 39 українцiв (русинів). У парламентських дебатах, що відбулися уже з перших днів засідання парламенту, українські депутати зосередили свою діяльність на вирішенні питання про адміністративний поділ Галичини на дві адміністративні одиниці, незалежні одна від одної: Східну Галичину, в основному заселену українцями, й Західну, де поляки становили більшість [8, с. 44].

Українські депутати в парламенті внесли чотири меморіали, в яких розглядали питання національних відносин в Галичині й петицію з 15 тис. підписів, де поставили вимогу про подiл Галичини на польську і українську частини.

Автономістські наміри, дії та плани українського представництва в австрійському парламенті суперечили планам польського представництва, які вважали себе єдиними повноправними господарями Галичини і претендували на відродження польської державності, на початках у вигляді автономії для всієї Галичини разом з її українською частиною, в якій проживало близько 65% українців і лише близько 20% поляків та понад 10% євреїв [9, с. 71].

З ряду причин ідею політичної автономії австрійської України у середині ХІХ ст. українському представництву австрійського парламенту не вдалося реалізувати. Проте, як вважав М. Лозинський, «залишилась «політичним капіталом» українського народу в Австрії, яким він жив від того часу в усіх своїх національних змаганнях, він був для нього мірою того, що йому в Австрії належить і чого він повинен досягнути, щоб мати повну національну рівноправність в державі» [10, с. 18].

Нові спроби українських депутатів в австрійському парламенті внести пропозиції, щодо прийняття нормативно-правових актів, які б надали українським землям Австро-Угорщини правовий статус автономії відновились із появою перших українських політичних партій.

Політичною силою українців, яка мала найбільше представництво в австрійському парламенті та яка об'єднувала українські сили в боротьбі за українську автономію, а пізніше і за незалежність, стала Українська Народно-Демократична Партія (УНДП). Українські депутати - члени УНДП вимагали поділу Галичини на східну частину (з Лемківщиною), руську (українську) з руським (українським) сеймом у Львові та західну (польську, мазурську, без Лемківщини) з польським сеймом у Кракові. Схожою була й позиція щодо Буковини: поділ її на руську (українську) частину і волоську (румунську) та приєднання української частини Буковини до Східної Галичини. Тобто це була чітка програма утворення однієї української провінції в Австрійській державі з широкими автономними повноваженнями.

У разі утворення на території Галичини і Буковини спільної української провінції, у Львові мав бути сформований власний український сейм, власний намісник і крайовий маршалок також повинні мали бути українцями, українські урядники очолювали б староства, повітові управління, суди, податкові установи, пошту, залізниці та ін. [11, с. 43-44].

5 січня 1900 р. УНДП проголосила гасло соборної незалежної України. Що ж до радикальної партії, то лише окремі депутати від радикалів виражали українські національно-державницькі ідеали, але чіткої концепції з цього приводу керівництвом партії не було вироблено [11, с. 21-22].

Водночас не всі українські політичні партії підтримували ідею створення української автономії на території західноукраїнських земель, наприклад, Християнсько-суспільна партія - поміркована консервативна організація на чолі з О. Барвінським. Хоча окремі її представники й були депутатами австрійського парламенту, вона ніколи не висувала конкретних завдань «національного творення» [11, с. 8-19].

Не були прихильниками автономії Східної Галичини і Руська Народна партія, оскільки вони заперечували саме існування українського народу, його мови, а, отже, і національного руху за окремішність: «Наша національна ідея цілком інша, що позитивно не має нічого спільного з українською (...)», - вказувала газета «Галичанинъ» [12, с.107].

За час існування австрійського парламенту українське представництво внесло три державно-правні заяви про автономію українських земель. Якщо у двох заявах йшлося про національно-територіальну автономію у межах Австро-Угорщини, то у третій було поставлено чітку вимогу: «українські землі, які належали до корони Данила Галицького, повинні об'єднатися у межах єдиного державного утворення з майбутнім сполученням з українськими землями Росії» [13, с. 557-559].

Результатом парламентської діяльності українського представництва став маніфест, виданий імператором Карлом І 16 жовтня 1918 р., у якому зазначалося, що «Австрія волею своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я області, яку займає, творить свій власний державний організм» [14, с. 171]. Через розпад Австро-Угорської монархії цей маніфест не був зреалізований.

Визначальну роль у парламентській діяльності українських депутатів за національні права та інтереси української нації відігравала справа розвитку системи україномовної освіти на території українських земель у складі Габсбурзької монархії. Більшість політичних партій, до яких належали українські депутати, у своїх програмах ставили вимоги про розвиток україномовної освіти. Найбільшого значення розвитку україномовних шкіл надавала Українська націонал-демократична партія. Серед основних положень її програми були досить прогресивні вимоги щодо поділу крайової, окружних та місцевих шкільних рад на українські і польські секції, призначення українців на посади окружних шкільних інспекторів, заснування нових державних українських шкіл на території Східної Галичини та Буковини та введення в них навчання виключно українською мовою [15, с. 195]. .

Однією із першорядних проблем для українських депутатів у австрійському парламенті стало питання відкриття українського університету у Львові. Адже, не зважаючи на те, що вища освіта в Австро-Угорській монархії була доступною для всіх, однак, на початку ХХ ст. серед студентів Львівського університету українців було 29,4 %, Віденського - 0,6 %, Краківського - 1,2 %, Чернівецького - 12,2 % [16, с. 41].

19 листопада 1901 р. депутат Ю. Романчук у австрійському парламенті виступив із пропозицією, щоб уряд подав проект закону про заснування власного українського університету у Львові, а до того часу, щоб було утворено паралельні кафедри з українською мовою викладання. Адже, на думку Ю. Романчука, «український університет був надзвичайно потрібний як для практичних, так і для культурних цілей українців» [17, с. 4].

Ця вимога не набрала необхідної (2/3) кількості голосів, у результаті чого 3 грудня 1901 р. 440 українських студенти застосували новий вид протесту сецесію та залишили Львівський університет. Згодом усі вони були зараховані на навчання в університети Кракова, Відня, Праги [17, с. 20].

Українські депутати австрійського парламенту ініціювали створення різного роду сільськогосподарських, економічних та фінансових організацій. Йдеться, зокрема, про товариство «Сільський господар», засноване у Золочівському окрузі. З 1909 р. воно розвинулося до найважливішого українського сільськогосподарського об'єднання. Найбільшу роль у цьому відіграв український депутат австрійського парламенту Є. Олесницький (у 1909 р. обраний президентом), а інші депутати були засновниками та уповноваженими місцевих філій цього товариства (М. Петрицький, Т. Старух, Д. Танячкевич, К. Трильовський) [18, с. 601].

Одним із найважливіших прав, яке потребувало захисту, було право на вживання рідної мови у державних органах влади, органах місцевого самоврядування, судах, школах та інших сферах публічного життя. Визначальну роль у боротьбі за мовні права відігравали українські депутати австрійського парламенту. У конституційній Австрії у ХІХ - поч. ХХст., порівняно з Росією, українська мова мала нормативно-правове закріплення. У Російській ж імперії у ІІ пол. ХІХ ст. українська мова опинилися під тиском обмежень та заборон (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.).

Основою мовного законодавства Австро-Угорщини була ст. 19 Грудневої Конституції «Про загальні права громадян для королівств і земель, представлених у парламенті». В ній проголошувалося: «Всі народи держави рівноправні й кожен нарід має непорушне право берегти й розвивати свою національність і мову. Держава визнає рівноправність усіх вживаних у краї мов у школі, уряді та приватному житті. В краях, де живе кілька народів, мають бути прилюдні установи навчання так уладжені, щоби кожен з тих народів одержав потрібні засоби для науки в своїй мові без силування до вивчення другої краєвої мови» [4, с. 72].

Відповідно до положення наведеної статті, на території Східної Галичини подання до всіх органів державної влади та місцевого самоврядування можна було вносити українською мовою, а органи влади мали надавати відповідь мовою, в якій надходило подання. Якщо розгляд справ адміністративними чи судовими інстанціями проходив в усній формі, то він мав вестися мовою, якою користуються сторони. Вся кореспонденція, яка надсилається сторонам, мала бути виражена мовою, якою користується сторона. Ця норма Конституції також давала право будь-якому громадянинові звертатися до суду з приводу порушення його мовних прав.

Проте загальні права, закріплені в Конституції, виступали лише як принципи і догмати, якими мали керуватися органи держави та місцевого самоврядування під час виконання своїх функцій. Щодо ділової мови спілкування та ведення діловодства в крайових органах влади, принцип рівноправності мов, зазвичай, не дотримувався через домінування в краї поляків. В зв'язку з цим українські депутати неодноразово подавали запити до органів державної влади Габсбурзької монархії щодо рівноправного становища української мови з мовами інших народів монархії.

Зокрема, 11 червня 1909 р. депутат К. Левицький подав офіційний запит до уряду щодо рівноправності мов (української і польської) у галицьких судах. Основні його положення були такими: «1) щоби для Східної Галичини іменувало тільки таких урядовців, що знають українську мову в слові і письмі; 2) щоби на підставі розпорядку міністерства судівництва з 9. липня 1860, ч. 10340, українські сторони могли свобідно уживати своєї мови при всіх судових розправах та щоби протоколи списувано і вироки видавано в їх мові; 3) щоби поручено державній прокураторії у Східній Галичині, що вони мають виготовлювати акти обжалування в матерній (тобто рідній - А.Б.) мові обжалуваних та в сій мові ставити внесення на головних розправах; 4) щоби на території східно-галицькій устійнено обов'язуючу постанову, що всі розправи судові з українськими сторонами мають вести ся в мові українській; 5) та щоби те примінювано також в поступованню неспоровім» [19, с. 517].

Незважаючи на всі труднощі, які виникали на шляху забезпечення рівноправності української мови, українське представництво австрійського парламенту домоглося того, щоб їй було надано де-юре рівного статусу з мовами інших народів імперії. Це стало важливим чинником формування національної свідомості та подальшій боротьбі українців за свої політичні права.

Список використаних джерел

Древаль Ю. До питання про становлення українського парламентаризму (західноукраїнський досвід) / Ю. Древаль // Ефективність державного управління. - Збірник наукових праць. - 2008. - Вип. 14-15. - С.197-202.

Buszko J. Polacy w parlamencie wiedenskim 1848-1918 / J. Buszko. - Warszawa. - Wydawnictwo sejmowe, 1996. - 461 s.

Гриб Н. Австрійська конституція 1848 р.: політико-правові передумови прийняття, структура та основні положення / Н. Гриб // Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична, 2012. - Випуск 56. - С. 92-102.

Петрів Р.В. Австрійські, Австро-Угорські і Галицькі конституції (кінець XVIII- XIX ст.): для фахівців права, студ. і викладачів юрид. факультетів ВУЗів: пер. з нім. та пол. мов / Р. В. Петрів. - Відкритий міжнародн. ун-т розвитку людини «Україна». - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2005. - 84 с.

Кульчицький В., Бойко І. Іван Франко про австрійську конституцію 1867 року // Право України. - 2006. - № 5. - С. 153-156.

Staruch B. Der Kampf der Galizischen Ukrainer um ihr Selbstbestimmungsrecht im alten Цsterreich, 1772-1918: Dissertation zur Erlangung der Doktorwьrde an der rechts - und staatswissenschaftlichen Fakultдt der Leopold-Franzens-Universitдt zu Innsbruck / В. Staruch - Innsbruck: s.n., 1948. - 177 s.

Плекан Ю. Перший досвід парламентаризму: українці-депутати Австрійського парламенту та Галицького крайового сейму (1848-1918): довідник // Ю. Плекан. - Івано-Франківськ: І.Я. Третяк, 2012. - 138 с.

Лозинський М. Утворення Українського коронного краю в Австрії / М.Лозинський. - Львів: б.в., 1915. - 75 с.

Кондратюк С.В. Розвиток доктрини українського парламентаризму в Галичині у складі Австро-Угорщини / С.В. Кондратюк // Науковий Вісник ЛьвДУВС. - 2008. - № 2. - С. 70-80.

Лозинський М. Галичина в життю України / М. Лозинський. - Відень: б.в., 1916. - 63 с.

Сухий О. Національна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій Галичини (кінець XIX - початок XXст.) / О. Сухий. - Львів: Каменяр, 1998. - 132 с.

Малик Я. Історія української державності / Я. Малик. Б. Вол, В. Чуприна. - Львів: Світ, 1995. - 248 с.

Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918: третя часть / К. Левицький. - Львів: [б. в.], 1930. - 776 с.

Стахів М. Західня Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772- 1918). Т. 1 / М. Стахів. - Скрентон: Український Робітничий Союз, 1958. - 208 с.

Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: документи і матеріали //Т. Гунчак, Р. Сольчаник. Т.2 - Мюнхен: Сучасність, 1983. - 510 с.

Олесницький Є. Сторінки з мого життя / передрук вид. 1935 р. з дод. матер. / Є.Олесницький. - Стрий: «Щедрик», 2007. - 384 с.

Романчук Ю. Моїм виборцям справозданє з моєї посольської діяльності в роках 1901-1907 / Ю.Романчук. - б.в. - 26 с.

Binder H. Galizien in Wien: Parteien, Wahlen, Fraktionen und Abgeordnete im Ьbergang zur Massenpolitik / H. Binder. - Wien: Verlag der Цsterreichischen Akademie der Wissenschaften, 2005. - 741 s.

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848- 1914 рр. / К. Левицький. - Львів: накладом власним з друкарні оо. Василіан у Жовкві, 1926. - 736 с.

Размещено на Allbest.ru