Треті особи та їх роль у цивільному процесі країн англо-саксонської та континентальної системи права

Втім потрібно звернути увагу, що австрійське цивільне процесуальне право знало випадки, коли стороною в процесі виступала особа, яка не володіла правоздатністю з погляду матеріального права. Зазвичай такі винятки диктувалися мотивами забезпечення інтересів загального порядку або ж важливих господарських інтересів. Наприклад, позивачами у цивільних справах мали право бути не лише громадяни Австро-Угорщини, але за певних умов й іноземці. Цими умовами, зокрема, були відсутність відповідної заборони у міждержавних договорах, складення гарантії відшкодування коштів за судовий процес (§ 57) [3, с. 250]. Виявлення і вирішення зазначених моментів мало відбутися обов'язково до початку слухань. Грошовою гарантією могла бути готівка, цінні папери, ощадні книжки австро-угорських банків, іпотека (§ 1374 Цивільного кодексу) [13, с. 11-12]. За обставин, якщо іноземець не міг забезпечити видаткової гарантії, допускалася можливість складення ним присяги. Коли ж жодна із наведених умов не була виконана, скаргу вважали такою, що не була внесена (§ 60) [3, с. 261]. Гарантія покриття видатків не вимагалася у трьох випадках: 1) коли іноземець володів у Австро-Угорщині достатнім нерухомим майном; 2) у подружніх і векселевих спорах, а також коли іноземець подавав скаргу спільно з громадянином (громадянами) Австро-Угорщини; 3) коли за іноземцем визнано право бідності й останнє прописане у міждержавному договорі (§ 33 Цивільного кодексу) [12, с. 13].

Дієздатність сторін у процесі розумілася у вужчому значенні, ніж у матеріальному праві. Дієздатність - це здатність сторони на персональне, самостійне виконання різних процесуальних дій, як сторони процесу. В принципі всі правоздатні особи володіли правом на виконання процесуальних дій перед судом, причому за осіб, недієздатних з погляду матеріального права або не цілком дієздатних [14, с. 13-14]. Звернемо увагу на те, що процесуальне право більшості європейських держав досліджуваного періоду містило у собі спеціальне обмеження загальної дієздатності, яке полягало у тому, що процесуальне право не дозволяє сторонам персонально виконувати процесуальні дії перед окремими судами під загрозою анулювання цих дій. Це обмеження дієздатності стосувалося лише виконання сторонами персонально процесуальних актів перед судом. У всіх інших випадках сторони могли діяти як персонально, так і через своїх повірених (представників, адвокатів) і захищати своє право на суді, виконуючи процесуальні акти перед судами, визначеними чинним законодавством [14, с. 14].

Сторони зверталися до суду, який також брав участь у процесі, але це не дає підстави трактувати його суб'єктом цивільно-процесуальних відносин. Конституція І867 р. розмежувала судову та адміністративну владу, передбачивши створення трьохступеневої системи судів [15, с. 100]. Проте суд й надалі трактувався як орган державної влади, що було прописано у Законі про судочинство 1867 р. Суди були покликані допомагати сторонам у процесі, санкціонувати їхні дії, надаючи їм юридичного значення, виносити своє авторитетне рішення, розв'язуючи таким чином конфлікт між сторонами [3, с. 650].

Згідно з нормами австрійського Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. суддя перетворювався на ключову особу процесу (принцип судового керівництва). У Законі про судочинство і приналежність звичайних судів у цивільних справах 1895 р. передбачалося, що у повітових судах рішення видає один суддя, у крайових - три судді, у вищих крайових судах - п'ять, а в найвищому суді у Відні - сім і більше суддів (§ 5-8) [16, с. 1116-1122]. Суддя керував усними дебатами, зокрема починав, скеровував і припиняв словесне змагання сторін. На відміну від попередньої цивільної процедури, яка застосовувалася у Галичині з 1784 р. суддя мав право допитувати учасників справи, збирати свідчення і оголошувати щодо них рішення. Головуючий здійснював нагляд за розглядом справи, аби вона була компетентно і вчасно розглянута (§ 180) [3, с. 462].

За умови, коли судові дебати переносилися (відтерміновувалися) на інший день, суддя визначав їхню дату і час. Допускалося обговорення цих технічних моментів судовою колегією. Водночас згідно з положеннями Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. суддя володів правом зобов'язати сторони процесу подати у встановлений термін необхідні документи, на які вони посилалися, для ознайомлення з ними протилежній стороні (§ 181) [3, с. 464 ]. Обов'язково слід було вказати імена і місце проживання свідків, про яких йшлося під час дебатів. Якщо ж сторона свідомо намагалася затягнути розгляд, зволікаючи з поданням тих чи інших документів або усним поданням свідчень, суд міг не взяти до уваги подані матеріали [17, с. 725].

Згідно з положеннями Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. головуючому у судових засіданнях надавалися права вимагати: 1) особистої присутності обох сторін на слуханні; 2) надання у повному обсязі документів, які були в їхньому розпорядженні і слугували доказами (плани, креслення, родоводи, малюнки і т. д.); 3) доставки до суду нотаріальних актів й урядових документів, на які посилалися сторони; 4) призначення огляду на місці у присутності сторін або експертів, а також допит свідків, покази яких могли слугувати з'ясуванню суті справи. Вказані у цій статті заходи могли бути реалізовані головуючим навіть до початку словесних дебатів, якщо існували побоювання, що існування для вирішення справи обставин у майбутньому не можна буде встановити, або ж їхнє встановлення буде утруднене. Однак, якщо обидві сторони не погоджувалися із проведенням вищезазначених заходів, суддя не мав права вимагати цього [18, с. 370].

Крім обов'язків і прав, до головуючого на судовому процесі законодавець висував і певні вимоги. Наприклад, суддя зобов'язувався ставити чіткі і зрозумілі питання задля вияснення суті справи, дбати, щоби подані докази були повними, а нові вимагати у тому випадку, коли існуючі не давали достатньої інформації. У ситуації, коли сторона в дебатах надавала пояснення, які не збігалися із змістом позовної заяви, головуючий зобов'язувався звернути на це увагу і врахувати цей факт (§ 182) [3, с. 465].

Аби бути певним у безсторонньому вирішенні справи судом, австрійські законодавці передбачили у певних ситуаціях можливість відкликання судді, переведення розгляду справи в інший суд, і навіть можливість суду самому клопотати про самоусунення від процесу з огляду на сумнів у безсторонності. Відкликання судді згідно з положеннями Закону про судочинство і приналежність звичайних судів у цивільних справах 1895 р. можна було домагатися у таких випадках, коли:

діяльність судді суперечила чинному законодавству;

існував сумнів у безсторонності судді до конкретної справи (§ 355 Цивільно-процесуального кодексу) [3, с. 711].

Сам закон забороняв судді братися за розгляд справи, коли:

він опосередковано виступав зацікавленою особою;

справа стосувалася його дружини, кровних родичів - до четвертого коліна (у справах шуринів (швагерів) - до другого коліна);

він брав участь в ухваленні рішення в суді нижчої інстанції, на яке подана апеляція (§ 586) тощо [3, с. 1044].

Аби відкликати суддю, необхідно було виконати норми § 274 Цивільно-процесуального кодексу - у письмовій або в усній формі вмотивовано зробити відповідну заяву до протоколу перед початком процесу. Відкликання судді, котрий уже розпочав розглядати справу, теж допускалося, але за умови, коли сторона, яка клопотала про відкликання, пізніше довідалася про причину, з якої даний суддя не може провадити процес [3, с. 624]. Питання відкликання судді вирішував апеляційний суд, а у випадках відкликання інших судових працівників вирішував безпосередньо керівник суду [11, с. 237].

Більшість європейських процесуальних кодексів ХІХ - початку ХХ ст. вимагали, аби сторони були репрезентовані в процесі своїми представниками. Тільки у справах, які належали до компетенції одноособових і мирових судів, сторони могли виступати персонально й особисто виконувати всі процесуальні акти [14, с. 11]. Представництво сторін у суді виявлялося у двох вимірах: офіційно-обов'язковому і добровільному. Обов'язкове представництво згідно з австрійським Цивільно-процесуальним кодексом 1895 р. здійснювалося всюди через повірених (адвокатів), а їхній статус визначався у § § 26-29 Цивільно-процесуального кодексу [3, с. 181-190].

Сторона процесу могла домагатися, аби до закритого розгляду суд допустив також не більше трьох її «осіб довіри» (§ 174) [23, с. 699]. У крайових судах, судових палатах і у Вищих крайових судах позивачі могли вести справу не інакше, як за допомогою адвоката [17, с. 721]. Проте за позивачем залишалося право прибувати на суд разом зі своїм адвокатом і давати додаткові словесні пояснення. Водночас послуги адвоката не були потрібні при судовому провадженні шлюбних справ у крайових судах (§ 27) [3, с. 181]. Так само позивачу не вимагалося наймати адвоката, якщо він сам був адвокатом або ж судовим службовцем (§ 28) [3, с. 181-182]. У повітових судах особи могли вести свої справи самостійно без допомоги адвоката, але якщо ціна позову не перевищувала 500 корон (золотих ринських), а на території юрисдикції повітового суду проживало більше, ніж два професійні адвокати, то позивач, який не бажав самостійно провадити справу, міг скористатися послугами адвоката [20, с. 89]. В усіх випадках, в яких не вимагалося посередництво адвоката, сторони процесу могли доручити ведення справи будь-якій правоздатній особі чоловічої статі (§ 29) [3, с. 187]. Водночас кодекс попереджував, що непрофесійні особи, котрі перетворюють ходіння по судах на промисел, могли бути відсторонені від процесу. Рішення суду у цьому питанні не підлягало оскарженню.

Адвокат (РьгэргесИег) не виступав урядовою особою при суді, оскільки не призначався владою і не отримував від неї за це заробітну плату [1, с. 171]. Правові відносини між адвокатом і стороною, на думку Андрія Яковлєва, були подібними до відносин між мандатором і паном за договором уповноваження, або ж до відносин за договором надання послуг. За свою працю адвокат мав право на грошову винагороду - гонорар, розмір якого встановлювався законом або договором [14, с. 12]. Хоча допомога адвокатів у цивільних процесах була важливою, проте законодавство, як ми уже наголошували, не могло нав'язувати сторонам таку допомогу, за яку до того ж доводилося платити [9, с. 331]. Водночас офіційний Відень був зацікавлений не тільки у створенні раціональної системи судочинства, але й у підготовці кваліфікованих адвокатів [20, с. 91].

Цивільно-процесуальний кодекс 1895 р. допускав право участі третіх осіб у спорі. Треті особи - це «суб'єкти цивільних процесуальних відносин, які вступили в цивільну справу після відкриття у ній провадження для захисту своїх суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, відмінних від прав і охоронюваних законом інтересів позивача та відповідача» [21, с. 208]. Третя сторона (інтервент) згідно з Кодексом 1895 р. зобов'язувалася подати до суду відповідну письмову заяву про правову основу своєї участі у процесі (§ § 80-81) [3, с. 312]. Якщо в котроїсь зі сторін виникало заперечення участі третьої сторони, остаточну ухвалу приймав суд. У випадку відмови зацікавлена особа могла внести рекурс і домагатися перегляду своєї участі у судовому процесі. За згодою обох сторін інтервент мав право перейняти на себе роль сторони процесу [4, с. 146-147].

Роль третіх осіб могла бути пасивною або ж активною на боці позивача чи відповідача, а також самостійною - незалежною від сторін. Пасивна участь третіх осіб спостерігалася у тих випадках, коли позивач чи відповідач самі залучали третю сторону до участі у процесі. Активна роль третьої особи передбачалася тоді, коли вона виступала як спільник котроїсь зі сторін. Коли третя особа мала інтерес, щоби суд вирішив справу на користь певної сторони, третя особа з власної ініціативи могла вступати в процес на боці позивача чи відповідача (залежно від інтересу) (§ 931) [12, с. 242]. Після вступу у процес така особа брала участь у всіх процесуальних діях тієї сторони, на чиєму боці вона виступала. Права третьої особи в процесі обмежувалися правами сторони-спільника, тому третя особа не могла вимагати більшого, ніж вимагав її спільник. Крім того, третя сторона повинна була діяти на користь, а не на шкоду свого спільника; дії на шкоду суд зазвичай відкидав. Аналогічно сторона-спільник не мала права шкодити третій стороні. Наприклад, вона могла відмовитися від позову, але це не впливало на права й інтереси третьої сторони, коли вона не погоджувалася на відкликання позову чи мирову [14, с. 23].

Самостійна участь третьої особи мала місце тоді, коли вона володіла правом самостійно долучатися до процесу, незалежно від позивача і відповідача. З аналізу архівних матеріалів випливає, що найчастіше такі випадки траплялися, коли мова заходила про успадкування якогось маєтку [21, арк. 2-5]. За таких обставин ця особа подавала окремий позов проти сторони, стосовно якої розпочато судове провадження, внаслідок чого вона сама ставала позивачем, а попередній позивач перетворювався на відповідача (таку роль зберігав і попередній відповідач) [14, с. 24]. Треті особи із самостійними вимогами могли і не вступати у цивільну справу, а почекати на її завершення і згодом самостійно звернутися до суду із позовом. За цих обставин потрібно враховувати, що розгляд цивільної справи за участю третіх осіб, котрі заявляли самостійні вимоги, давав можливість зекономити час і зменшити судові витрати [22, с. 99].

3.2 Роль і місце третіх осіб у здійснення правосуддя судовою системою Французької Республіки

Треті особи - це особи, які вступають у вже почату справу, причому їх поява може бути добровільною (intervention volontaire) або примусовою (intervention forcee) (ст. 325--338 ФЦК). Згідно ст. 29 ФЦК третя особа має право з дозволу судді знайомитися з матеріалами справи і робити з нього копії, якщо воно підтверджує законний інтерес. Треті особи, що добровільно вступили в процес, розрізняються своєю юридичною зацікавленістю. Треті особи, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, володіють особистим інтересом, вступають в процес шляхом пред'явлення позову і займають процесуальне положення позивача. Їх вступ до процесу називають головним, або основним (principale), що означає приєднання до спору нового учасника, що заявляє самостійне домагання на предмет спору. Друга група третіх осіб, добровільно вступаючих в процес, -- треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Їх вступ до процесу називають додатковим (accessoire), оскільки хто-небудь клопоче про допуск їх у вже початий процес з метою приєднання до однієї із сторін для підтримки її вимог або заперечень. Інакше кажучи, такі треті особи є посібниками позивача або відповідача. Треті особи, примусово привернуті в процес, -- це особи, що залучаються до процесу незалежно від їх бажання, за ініціативою сторони, які після завершення даного процесу можуть придбати право пред'явлення до третьої особи позову про 13 компенсацію за програш або добиватися винесення судом загальної ухвали, що стосується всіх учасників взаємозв'язаних правовідносин. Сповіщення третьої особи має бути направлене заздалегідь, з урахуванням часу, необхідного для організації захисту.

У Франції клопотання про допуск третьої особи можливо і в суді апеляційної інстанції, а добровільний вступ (з обов'язковим виділенням справи в окреме провадження) - навіть в касаційному суді.

Треті особи - це особи, які вступають в уже розпочату справу, причому їх поява може бути добровільним або примусовим (ст. 325-338 ЦПК). Згідно ст.29 ЦПК третя особа може з дозволу судді знайомитися з матеріалами справи і робити з нього копії, якщо воно підтверджує законний інтерес.

Треті особи, які добровільно вступили в процес, різняться своєю юридичною зацікавленістю. Третя особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають особистим інтересом, вступають в процес шляхом пред'явлення позову і займають процесуальне становище позивача. Їх вступ до процесу називають основним, що означає приєднання до суперечки нового учасника, яка заявляє самостійну домагання на предмет спору.

Друга група третіх осіб, добровільно вступають в процес, - треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Їх вступ до процес називають додатковим, оскільки будь-хто клопочеться про допуск їх в уже розпочатий процес з метою приєднання до однієї зі сторін для підтримки її вимог або заперечень. Інакше кажучи, такі треті особи є пособниками позивача або відповідача.

Треті особи, примусово залучені в процес, - це особи, що залучаються до процесу незалежно від їх бажання, з ініціативи сторони, які після завершення даного процесу можуть придбати право пред'явлення до третьої особи позову про компенсацію за програш або домагатися винесення судом спільного рішення, що стосується всіх учасників взаємопов'язаних правовідносин. Повідомлення третьої особи повинно бути направлено заздалегідь, з урахуванням часу необхідного для організації захисту.

За ЦК Франції треті особи можуть вступати в цивільний процес по справі із самостійними і без самостійних вимог на боці позивача і відповідача за власною ініціативою у всіх випадках за наявності у них заінтересованості в участі у процесі (статті 339-341). Для вступу в процес треті особи із самостійними вимогами звертаються до суду через призначеного ними судового повіреного у будь-якому стані справи, але щоб їх вступ не міг затримати провадження в справі, яке пройшло вже певний розвиток. Суд може відхилити заяву про вступ у процес третьої особи. Треті особи із самостійними вимогами користуються правами позивача, перебувають у самостійному становищі і не залежать від процесуального становища сторін.

Залучення третіх осіб на бік позивача чи відповідача можливе за їх ініціативою, коли вони заінтересовані, щоб винесене судове рішення поширило свою чинність на третіх осіб і позбавило їх можливості оспорювати його правильність. Для залучення третіх осіб у процес їм надсилається повістка про виклик до суду. Суд за власною ініціативою може залучити третіх осіб для участі в процесі на боці позивача чи відповідача. Вступ і залучення третіх осіб у процес можливий також при першому розгляді справи в апеляційному суді.

При участі третіх осіб на стороні позивача чи відповідача їх процесуальне становище наближене до таких осіб, але вони не можуть розпоряджатися об'єктом спору і процесу, висувати нові міркування, подавати докази. Разом зі стороною вони вибувають з процесу [1].

У касаційному суді підлягає розгляду лише допоміжні заяви про добровільний вступу третіх осіб.

У статті 326 Франція підтверджує той факт що необхідність економії часу судового процесу це одна з пріоритетних цілей яку переслідує законодавець. Однак постає питання, чи не являється ця ціль на першому місті? Чи не затьмарює вона найголовнішу ціль кожного нормативного акту - «створення найкращих умов для справедливого рішення?». Так як мені не відомі інші тонкощі Французького цивільного процесу, я не буду давати остаточну відповідь на це запитання, але вважаю що воно актуально в нашій державі також.

Третя особа, залучена до справи, зобов'язана вступити у процес у суді, який прийняв до провадження первісний позов, при цьому вона не може відмовитись від територіальній підсудності справи цьому суду, навіть посилаючись на обмовку про підсудність». - «обмовка про підсудність» це обмовка у договорі про передачі справи на розгляд суду котрому цей спір, по загальному правилу, являється непідсудним ні по предметному ні по територіальному обґрунтуванню.

Що ж стосується апеляційного оскарження то Французький ЦПК має такі статі: «Стаття 542. Апеляційне оскарження має на меті скасування чи зміну судом рішення, винесеного судом першої інстанції. Стаття 543. У відсутності положенні про іншому, в апеляційній інстанції можуть бути оскаржені всі рішення суду першої інстанції, включаючи справи окремого провадження».

Тобто на даний час Україна виходить за рамки прийнятої практики у апеляційному оскаржені. Нагадаю, що в українському ЦПК відсутня можливість оскаржити відмову або визнання особи у якості третьої особи.

А ось стаття, яка більш стосується взагалі цивільного процесу, а не тільки третіх осіб, но яку слід перейняти нашому законодавству, при розумних підготовчих діях: «Стаття 555. У разі коли, основна апеляційна скарга подається з наміром затримки процесу у справі або зловживанні правом, заявника може бути стягнуто штраф у цивільному порядку в розмірі від 15 до 1500 євро, що не виключає можливості стягнення з нього завданих збитків».

Над механізмом впровадження такої міри слід поміркувати, і звичайно при недобросовісності суддів вона може стати проти правосуддя, але все ж таки у сучасній практиці вважаю кожний чесний юрист буде не проти такої норми.

А ось який розділ мається у ЦПК Франції у субтитулі ІІІ «Надзвичайний порядок оскарження» - «Скарга третьої особи, що не брала участь у справі». «Стаття 582. Скарга третьої особи, що не брала участь у справі, має ціль перегляд або зміну рішення суду на користь цієї особи.

Вона порушує, в частині, що стосується заявника розгляд вирішених питань, котрі заявник оскаржує, з ціллю винесення судом повторного рішення по справі посилаючись на факти та норми права».

«Стаття 583. Право на оскарження у якості третьої особи, що не брала участь у справі, належить кожній особі, що має в цьому інтерес, за умовою, що вона не брала участь у справі у якості сторони та не мала свого представника у справі, рішення по якому вона оскаржує.

Однак кредитори та інші правонаступники сторони можуть подати скаргу третьої особи, що не приймала участь у справі, на рішення , котре було винесено в результаті навмисного порушення їх прав, або у випадку, якщо вони посилаються на доводи, зв'язані безпосередньо з ними самими.

По справам окремого провадження скарга третьої особи може бути подана лише тими третіми особами, котрі не були повідомлені про судове засідання, що відбулося. Вона може бути також подана відносно рішень суду, що було винесено останньою інстанцією, навіть у випадку повідомлення цих осіб». «Стаття 584. У випадку, коли оскаржується рішення про неподільне стягнення відносно кількох осіб, скарга третьої особи, що не брала участь у справі, підлягає розгляду лише у випадку, коли до справи залучаються всі ці сторони» «Стаття 585. Кожне рішення суду може бути оскаржене третьою особою, що не брала участь у справі, якщо законом не передбачено іншого»

«Стаття 585. Скарга третьої особи, що не брала участь у справі, може бути подана у якості основної в період тридцяти років (виділено мною при цитуванні) з дня винесення судового рішення, якщо законом не передбачено іншого.

Оскарження не обмежується у часі, коли скарга подається відносно рішення, що було пред'явлене в процесі по іншій справі, особою, проти котрої таке рішення направлено.

Однак по справам окремого провадження, при подачі такої скарги третьою особою, котра була повідомлена про рішення суду, що відбулося, вона підлягає розгляду лише у строк в 2 місяці з дня повідомлення, за умовою, що у останньому чітко вказується строк та порядок можливого оскарження. Це ж правило використовується до справ окремого провадження у випадку, коли особа була повідомлена про винесене у останній інстанції судове рішення.

С приводу всіх цих статей можна сказати що, порівняно з українським законодавством, ЦПК Франції більш скурпульозно відноситься до прав осіб що не приймали участь у справі, але права та обов'язки яких були затронуті. Постає питання, навіщо було зроблено такий по справді великий окремий розділ? Якщо ж розуміти, що кожний закон це відповідь на вже існуючі чи передбачувані проблеми, то яку саме проблему вирішували ці статті? Що мається на увазі, під «навмисного порушення їх (кредиторів та ін. правоприїмників) прав» у статті 583? Мабуть йдеться річ про навмисне замовчування наявності цих осіб. Раз таку норму прийняли то мабуть ця проблема мала яскравий характер. Чи може впровадження такої норми змінити щось у нашому законодавстві? Для цього необхідно впровадити всі необхідні подальші умови. На жаль, на даний час не має ніякої мови, та ніякого закону який би не дозволяє обходити його зміст, який законодавець в нього вкладав.

3.3 Статус третіх осіб в цивільному процесі України

Права і свободи людини й громадянина вважаються невідчужуваними та непорушними. Не тільки сторони в цивільному процесі, але й треті особи зацікавлені в результатах розгляду судом цивільної справи. Можна пояснити це тим, що на третіх осіб, зокрема на їх правове становище, може вплинути результат судового розгляду спірної цивільної справи між сторонами. Проблематика їх участі багатоаспектна, адже важливими і спірними залишаються питання їх правового статусу, обсягу та правової природи їх прав, можливості виникнення в них прав та обов'язків, коло інтересів цих осіб та їх вплив на права й обов'язки інших учасників цивільного процесу. Викладене вище послугувало підставою для обрання теми дослідження та переконливо свідчить про її актуальність.

У сучасній українській цивільній процесуалістиці наукових праць із цієї тематики недостатньо, унаслідок чого склалася теоретична прогалина, яка негативно вплинула й на правозастосування. Останнє негативно відбивається на рівні знань та потребує змін. Цього вимагають і накопичені проблеми судової практики та осмислення оновленого цивільно-процесуального законодавства.

Статтею 26 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що в справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб [1].

Третіх осіб можна визначити як суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин, які вступають у вже триваючий цивільний процес між сторонами для захисту особистих суб'єктивних прав й охоронюваних законом інтересів як фізичних осіб, так юридичних осіб у сфері цивільно-правових відносин [2, с. 96].

Участь третіх осіб у цивільній справі зумовлена тим, що судовий спір між сторонами прямо (для третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги) або опосередковано (для третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги) стосується прав та інтересів інших осіб. Тому участь у справі третіх осіб є формою захисту їх прав та інтересів, що пов'язані зі спірним правовідношенням. Окрім того, їх участь у справі дозволяє суду повно та всебічно дослідити обставини справи, з'ясувати дійсні взаємовідносини учасників спору.

Треті особи - назва до певної міри умовна. Третіми вони називаються тому, що на час їх появи в процесі вже є і перші (позивачі), і другі (відповідачі). Треті особи завжди вступають у справу, у якій провадження вже відкрите.

Треті особи належать до числа осіб, які мають матеріально-правову і процесуально-правову заінтересованість у справі. Матеріально-правовий інтерес полягає в тому, що рішення, яке буде винесене судом щодо конкретного спору, може порушити матеріальні права третьої особи або стати підставою для сторони вимагати відшкодування збитків від неї [3, с. 206]. Матеріально-правова юридична заінтересованість обумовлюється тим, що треті особи є ймовірними учасниками матеріально-правових відносин, які є предметом розгляду у відповідній цивільній справі, і виявляється в їх прагненні за результатами розгляду справи отримати для себе ті блага (встановити певний стан, обставини або, навпаки, не допустити їх порушення тощо), які є об'єктом спірних матеріально-правових відносин.

За змістом і характером матеріально-правова юридична заінтересованість третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, є тотожною матеріально-правовій юридичній заінтересованості сторін, адже зазначені особи, які беруть участь у справах позовного провадження, наділяються в цивільному судочинстві процесуальним статусом позивача.

На відміну від матеріально-правової, процесуальна юридична заінтересованість є функціональною ознакою особи, яка бере участь у справі, що полягає в прагненні досягти певного процесуального результату у формі відповідного судового рішення, що відповідає функціональному призначенню участі цього суб'єкта в розгляді та вирішенні цивільної справи [4, с. 34].

Процесуальною юридичною заінтересованістю наділені всі особи, які беруть участь у справах позовного провадження. Так, процесуальний інтерес також третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, виявляється в їх прагненні домогтися ухвалення рішення суду про задоволення позову. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, мають на меті ухвалення такого судового рішення, за наслідками якого сторона була б позбавлена права заявити вимогу до третьої особи або в самої третьої особи виникло б право заявити таку вимогу до однієї зі сторін.

Згідно зі ст. ст. 34, 35 Цивільного процесуального кодексу України треті особи поділяються на два види: треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору та треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Обидві групи третіх осіб віднесені законом до осіб, які беруть участь у справі, а значить, є юридично зацікавленими. Третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, поєднують такі ознаки:

- наявність матеріально-правової зацікавленості в результаті справи, що виявляється у висуненні самостійних вимог на предмет спору чи наявності лише процесуальної зацікавленості, яка виражається в можливості впливу рішення суду на права та обов'язки стосовно однієї зі сторін;

- вступають у процес, коли в ньому вже є дві сторони: позивач і відповідач, які визначили предмет спору;

- вступають у справу до винесення судом рішення.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета позову, мають високий рівень заінтересованості та й особистий інтерес, вони є учасниками спірного матеріального права.

Законодавцем у ст. 34 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, мають диспозитивне право у вигляді вступу в справу в будь-який час до закінчення судового розгляду, пред'явивши цивільний позов до сторін. Тобто форма такого вступу - пред'явлення позову, період реалізації відповідного права - у будь-який час до закінчення судового розгляду. Проте при цьому необхідно враховувати положення ст. 193 Цивільного процесуального кодексу України, у якій йдеться про те, що позовну заяву від третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, подану після початку судових дебатів, суд своєю ухвалою повертає заявнику. Тобто подати відповідну заяву можна лише до початку судових дебатів.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть претендувати як на весь предмет цивільного спору, так і в певній його частині. Так, у випадку задоволення цивільних вимог позивача це буде означати відмову суду третій особі, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у задоволенні її вимог повністю або частково.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть виявити бажання не вступати в цивільний процес між сторонами, а ініціювати свою цивільну справу, пред'явивши цивільну позовну заяву до тієї сторони, на чию користь ухвалене позитивне рішення суду, у результаті чого ця сторона порушила чи поставила під загрозу їхні права та інтереси.

Участь третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, характеризується такими ознаками: вступають у процес, що розпочався; вступають у процес до закінчення судового розгляду; є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин; вступають у процес добровільно та з власної ініціативи; втручаються в спір між сторонами, що вже виник; їх інтереси суперечать, як правило, інтересам обох сторін; заявляють самостійні вимоги на предмет спору (можуть претендувати на весь предмет чи на його частину); відстоюють у процесі свої інтереси, однак їхня юридична заінтересованість носить особистий характер; вступають у справу, пред'явивши позов до однієї або до обох сторін.

Самостійні вимоги третіх осіб повинні стосуватися предмета спору. Предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, те благо (річ, право, інше майно), з приводу якого виник спір. Задоволення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, робить неможливим задоволення вимог позивача щодо цього ж предмета спору.

Третя особа може пред'явити позов лише щодо тих осіб, які є сторонами в справі. Якщо позов стосується й інших осіб, то в прийнятті позовної заяви третьої особи слід відмовити з огляду на те, що позовна заява не відповідає вимогам ч. 1 ст. 34 Цивільного процесуального кодексу України та роз'яснити право на звернення до суду в загальному порядку.

Закон не забороняє участь в одній справі кількох третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. При цьому, якщо третя особа вступає в процес, у якому вже є третя особа із самостійними вимогами, позов пред'являється лише до сторін (або до однієї з них) і не може бути пред'явлений до третьої особи, яка вступила в процес раніше.

У разі вступу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, розгляд цивільної справи починається спочатку. Це можна розуміти таким чином, що суд при розгляді цивільної справи не має права відмовити третій особі із самостійними вимогами щодо предмета спору в її бажанні розпочати розгляд цивільної справи спочатку, оскільки закон не дає в цьому випадку суду право вибору, а натякає тільки на одну ймовірну процесуальну дію у вигляді задоволення в клопотанні. Отже, ця норма є імперативною і суд зобов'язаний розпочати розгляд справи спочатку.

Вступ у справу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, є важливим тактичним прийомом. Залучення третіх осіб із тактичних міркувань змінює розстановку сил у процесі, розширює предмет доказування, ускладнює судовий розгляд. Крім позивача, на предмет позову претендує інша особа.

Окрім третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, є також інший вид осіб - треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Рівень заінтересованості в різних осіб різний.

Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є допущені судом до участі в справі суб'єкти, інтереси яких зумовлені нормами матеріального права, що спонукають їх до вступу в справу з метою захисту власних інтересів й активного користування наданими їм законом процесуальними правами [5, с. 12].

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, відрізняються від третіх осіб із самостійними вимогами тим, що рішення суду впливає на їх права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Підставою заінтересованості третіх осіб цього виду є їх матеріально-правові відносини з однією із сторін цієї цивільної справи.

Характерними особливостями участі третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета спору є такі: їх заінтересованість у результатах розгляду цивільної справи зумовлена нормами матеріального права, а тому вони захищають свої власні інтереси в справі; вони користуються загальними правами, які надані особам, що беруть участь у справі; участь третіх осіб у справах позовного провадження сприяє оперативному вирішенню спірних правовідносин й об'єктивному встановленню юридичних фактів, включаючи права та обов'язки суб'єктів цих правовідносин; вони мають право брати безпосередню участь у розгляді справи або відмовитися від такої участі, але наступне рішення суду матиме для них преюдиційне значення.

Третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на будь-якій стадії процесу розгляду справи може припинити свою участь у справі, але формально її необхідно вважати такою, що брала участь у справі, якщо вона належним чином була повідомлена про розгляд справи і про залучення її як третьої особи.

Законодавцем визначено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити в справу на стороні позивача або відповідача. Треті особи цього виду вступають у процес, не подаючи позову. За ч. 2 ст. 35 Цивільного процесуального кодексу України, крім вступу за власною ініціативою, може мати місце залучення до участі в справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, чи з ініціативи суду. Сенс ч. 2 цієї статті полягає у визначенні кола тих, хто має право заявити клопотання про залучення когось іншого як третьої особи. Це право надано передусім позивачеві та відповідачеві. Відповідне клопотання може заявити і той, хто вже має статус третьої особи, оскільки кількість третіх осіб у Цивільному процесуальному кодексі України не обмежена [ 6, с. 35-36].

Сторони зацікавлені в притягненні до участі в справі на своїй стороні третіх осіб, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України обставини, що будуть встановлені, рішення суду не потребуватимуть доказування знову в разі пред'явлення позову сторони до особи, яка залучена як третя особа.

На відміну від третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет позову, не тягне за собою розгляду справи спочатку. Така позиція законодавця пояснюється тим, що треті особи цього виду, маючи лише процесуальну заінтересованість, не обов'язково повинні бути присутніми з початку розгляду, оскільки їх цікавить лише результат розгляду справи - ухвалене рішення суду.

Стаття 36 Цивільного процесуального кодексу України передбачає варіант вступу третьої особи у справу за власною ініціативою шляхом подання заяви. Норма статті не встановлює вимог до такої заяви. Проте, щоб суд був у змозі вирішити питання про необхідність залучення такої третьої особи до участі в справі, очевидно потрібно вказати підстави, які вказують на те, що прийняте судом рішення може вплинути на права чи обов'язки такої особи.

На практиці відбувається ситуація, коли в цивільному процесі особи, які беруть участь у розгляді цивільної справи, заперечують проти залучення або допуску третьої особи до участі в цивільній справі, у такому випадку вони фактично виступають проти того охоронюваного законом інтересу, який мала захищати в цивільному процесі така третя особа. При настанні зазначеної ситуації в справі останнє слово залишається за судом. Тобто суд самостійно має вирішити, залежно від обставин цивільної справи, чи достатньо підстав для входження в цивільний процес такої третьої особи або, навпаки, мають рацію та відповідну процесуальну аргументацію ті особи, що беруть участь у справі, які заперечують проти та кого вступу в процес.

Отже, при розгляді цивільної справи може виявитись, що третя особа без самостійних вимог на предмет спору до цивільного процесу залучена помилково. У такому випадку вважаємо за доцільне винесення судом ухвали, якою буде звільнено таку третю особу від участі в розгляді справи.

Висновки до Розділу 3

С приводу всіх цих статей можна сказати що, порівняно з українським законодавством, ЦПК Франції більш скурпульозно відноситься до прав осіб що не приймали участь у справі, але права та обов'язки яких були затронуті. Постає питання, навіщо було зроблено такий по справді великий окремий розділ? Якщо ж розуміти, що кожний закон це відповідь на вже існуючі чи передбачувані проблеми, то яку саме проблему вирішували ці статті? Що мається на увазі, під «навмисного порушення їх (кредиторів та ін. правоприїмників) прав» у статті 583? Мабуть йдеться річ про навмисне замовчування наявності цих осіб. Раз таку норму прийняли то мабуть ця проблема мала яскравий характер. Чи може впровадження такої норми змінити щось у нашому законодавстві? Для цього необхідно впровадити всі необхідні подальші умови. На жаль, на даний час не має ніякої мови, та ніякого закону який би не дозволяє обходити його зміст, який законодавець в нього вкладав.

Отже, при розгляді цивільної справи може виявитись, що третя особа без самостійних вимог на предмет спору до цивільного процесу залучена помилково. У такому випадку вважаємо за доцільне винесення судом ухвали, якою буде звільнено таку третю особу від участі в розгляді справи.

Участь третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, характеризується такими ознаками: вступають у процес, що розпочався; вступають у процес до закінчення судового розгляду; є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин; вступають у процес добровільно та з власної ініціативи; втручаються в спір між сторонами, що вже виник; їх інтереси суперечать, як правило, інтересам обох сторін; заявляють самостійні вимоги на предмет спору (можуть претендувати на весь предмет чи на його частину); відстоюють у процесі свої інтереси, однак їхня юридична заінтересованість носить особистий характер; вступають у справу, пред'явивши позов до однієї або до обох сторін.

Висновки

Закон надає будь-якому громадянину або юридичній особі, чиї права і законні інтереси порушені або оскаржені, право на судовий захист. Такий захист може бути здійснена як шляхом порушення цивільної справи в суді і участі зацікавлених осіб як сторін (співучасників) у справі, так і шляхом вступу (залучення) зацікавленої особи до вже почався процес і участі в ньому в якості третьої особи. Третя особа з самостійними вимогами і третя особа без самостійних вимог є передбачуваними учасниками іншого матеріальних правовідносини, пов'язаних з правовідносинами між сторонами. Крім забезпечення судового захисту суб'єкту , яка не є стороною у справі, участь третіх осіб дозволяє об'єднати в одній справі всі докази, сприяє економії процесу, запобігає винесення судом суперечливих рішень.

Участь третіх осіб у цивільній справі надзвичайно важлива і необхідна для правильного та своєчасного розгляду і вирішення цивільної справи, оскільки дозволяє зібрати максимум доказового матеріалу, з'ясувати дійсні взаємостосунки сторін, уникнути винесення спірних і навіть взаємовиключних судових рішень.

Відповідно до Цивільного процесуального кодексу України у цивільному процесі беруть участь два види третіх осіб: треті особи, які заявляють самостійні вимоги, і треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору. Треті особи першого і другого видів віднесені законом до числа осіб, які беруть участь у справі, а отже, мають юридичну заінтересованість. Однак, на відміну від прокурора, органів державної влади і органів місцевого самоврядування, представників, заінтересованість третіх осіб або тотожна, або близька до заінтересованості сторін, тому що треті особи пов'язані в допроцесуальних відносинах зі сторонами цивільної справи.

Проаналізувавши інститут третіх осіб починаючи з Стародавнього Риму та до наших часів ми можемо прийти до кількох висновків:

По-перше, інститут третіх осіб починаючи своє зафіксоване існування у Древньому Римі мав дуже формальний вигляд. До нього було ставлення як до більш як до вимушеного явища. Це не дивує якщо ж пам'ятати про рабовласницький устрій Стародавнього Риму.

По-друге, подібне відношення до інституту третіх осіб в корінні не змінювалось десь ще тисячу років і вже у 16-18 ст. під впливом реформації у Німеччині та по не дуже зрозумілим мотивам у Франції інститут третіх осіб все ж таки почав набувати демократичних якостей, хоч і не дуже змінювавших ситуацію, але все ж таки!

По-трете, правове положення третіх осіб придбало чи мало чіткості у радянські часи. Хоча цей період не можна назвати самим демократичним, та деякі його аспекти були «гіршими» ніж у Древньому Римі проте, той факт що інституту третіх осіб віддавали стільки уваги, вже говорить про те що його важливість, як невід'ємного соціального фактору стала очевидністю.

По-четверте, подальший розвиток інституту, вже на територіях минулого Радяньскього Союзу, був не однозначним. З одного боку, визнання або не визнання третьою особою міг оскаржити тільки прокурор, це вже шаг уперед, але це не наші часи, де оскаржити може сама особа. Такий порядок безумовно є відображенням тої концепції державного устрою, його не можливо назвати найдемократичнішим, у сучасному розумінні.

По-п'яте, цивільний процес України все ж таки має свою специфіку регулювання прав та обов'язків третіх осіб, але на даний час як ми бачимо він потребує деяких змін. Наприклад, необхідно, щоб суд постановляв ухвалу про залучення певної особи як третьої лише за наявності її письмової згоди.

По-шосте, на відміну від українського, німецький ЦПК має більш деталізований характер регулювання прав та обов'язків третіх осіб.

Якщо ж відібрати форму та глянути на саму суть то інститут третіх осіб у Австрії має дуже близький до вітчизняного характер. Вважаю, що впровадити з нього в цивільно-процесуальний кодекс України статтю 68 в якої дається роз'яснення, після чого третя особа може вимагати поновлення судового розгляду з початку.

По-сьоме, французький цивільний процес відображає саме детальне та саме уважливе ставлення до інституту третіх осіб. В ньому міститься що найменше двадцять статей регулюючих питання прав та обов'язків третіх осіб. Вважаю, що з цивільного процесу Франції нам необхідно впровадити статтю 555, в якої йдеться річ про штрафні санкції до тих осіб які своїми апеляційними скаргами навмисно затягують процес, тому що на даний час та зловмисна практика може здійснюватись і серед третіх осіб. Але таке впровадження необхідно зробити тільки після того коли суд в нашій країні дійсно стане неупередженим та справедливим.

Щодо, норм які стосуються самих третіх осіб, то вважаю, що необхідну увагу слід приділити до можливості третіх осіб, та скоріше не тільки їх оскаржувати визнання або відмову у визнанні третьої особи в апеляційному проваджені. Зробити прогнозування можливих перегород до такого розширення прав, та порівняти наскільки це впровадження буде оправдано засобами.

Тобто на даний час можна констатувати, що інститут третіх осіб не знайшов свого ідеального законодавчого закріплення. Хоча основа усюди однакова, але те що лягає на цю основу іноді дуже відрізняється.

Список використаної літератури

третій особа цивільний держава

1. Абознова О.В. Суд в механизме реализации права на судебную защиту в гражданском и арбитражном процессе: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. -Екатеринбург, 2006.

2. Гражданский процесс Российской Федерации / Под ред. А.А. Власова. М., 2003. - 584 с.

3. Гражданский процесс. Учебник для вузов/ Под ред. Проф. М.К.Треушникова-2-е изд., перераб. и доп. - М.: Городец, 2007. -- 784 с.

4. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. д.ю.н., проф. А.Г. Коваленко, д.ю.н. проф. А.А. Мохова, д.ю.н., проф. П.М. Филиппова. М., 2008. - 278 с.

5. Гражданский процесс: учебное пособие / В. Г. Тихиня, М. Ю. Макарова. - Минск: ТетраСистемс, 2005. - 512 с.

6. Зейкан Я.П. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України / Я.П. Зейкан. - К., 2011. - 680 с.

7. Карнаух Т.М., Ханик-Посполітак Р.Ю. Цивільне процесуальне право: навч. посібник / Т.М. Карнаух, Р.Ю. Ханик-Посполітак. - К., 2011. - 400 с.

8. Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України / В.М. Кравчук, О.І. Угриновська. - К., 2011. - 944 с.

9. Моисеев С. О праве истца привлекать третьих лиц [Текст] / С.О.Моисеев //Арбитражный и гражданский процесс. - 2007. - № 8. - С.22-29.

10. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України / [за ред. Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої]. - К., 2010. - 968 с.

11. Нефедьев Н.И. Учебник русского гражданского судопроизводства. М., 1904. - 315 с.

12. Присоединение третьих лиц / Учебник гражданского процесса. Е.В.Васьковский. - Москва, 1917 г. // «Все о праве»: Информационно-образовательный юридический портал / Электронный ресурс, доступ в Интернете: www.allpravo.ru.

13. Ромовська З.В., Луців-Шумська Н.Л. Треті особи без самостійної вимоги: проблеми теорії та практики / Вісник Академії адвокатури України. - 2012. - № 1 (23). - С. 34-39.

14. Цивільний процес України : підручник для студ. вищих навч. закладів / [Харитонов Є.О. та ін.] ; за ред. : Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої ; Нац. ун-т "Одеська юрид. академія". - Київ : Істина, 2011. - 532 c.

15. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / [за ред. С.С. Бичкової]. - К., 2008. - 404 с.

16. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.

17. Яблочков Т. М. Учебник русского гражданского судопроизводства / Т. М. Яблочков. - 2-ое изд. - Ярославль: Книгоиздательство И. К. Гассанова, 1912. - 326 с. 18.

18. Balasits A., Fierich F. X. Prawo procesowe cywilne. Cz^sc I. Rzecz o stronach i zastpcach / August Balasits, Franciszek Xawery Fierich. - Krakow: W Drukarni C.K. Uniwersytetu Jagiellonskiego, 1905. - 199 s.

19. Менцинський О. Про заочність в австрійському процесі цивільному / О. Менцинський // Часописъ правнича. Розвідки правничі секції історично-фільозофічної Наукового товариства імені Шевченка. - Львів. - 1898. - Рочникъ VIII. - С. 1-97.

20. Commentar zu den Civilprozessgesetzen vom 1. August 1895 / Von G. Neumann. - Wien: Manzsche Verlags- und Universitдtsbuchandlung, 1898. - 1323 s.

21. Trutter J. Das цsterreichische Civilprocessrecht in systematischer Darstellung / Dr. Josef Trutter. - Wien: Verlag von Moritz Perles, 1897. - 680 s.

22. Projekt do cywilnej procedury sqdowej (Ciqg dalszy) // Prawnik. - Lwow. - 1876. - Rok VII. - 26 kwietnia. - S. 129-130.

23. Васьковский Е. Курс гражданского процесса. Том I. Субъекты и объекты процесса, процессуальные отношения и действия / Е. Васьковский. - Москва: Издание Бр. Башма- ковых, 1913. - 572 с.

24. Левицький К. Про неважність у новім процесі цивільнім / д-р Кость Левицький. - Львів: Накладом Наукового Товариства імені Шевченка, 1900. - 46 с.

25. Дністрянський Ст. Цивільне право / д-р Станіслав Дністрянський. - Том І. - Відень: [Накладом автора], 1919. - 1063 с.

26. Madeyski S. Projekt do ustawy o postзpowaniu sumarycznym / Stanislaw Madeyski // Przeglad sqdowy i administracyjny. - 1889. - S. 321-331.

27. Herold W. Prawa rzeczowe i ciзzary realne / Wladyslaw Herold // Prawnik. - Lwфw. - 1876. - Rok VII. - 3 maja. - S. 139.

28. Евин Ф. Правотар. Збірник обовязуючих цивільних і карних законів та приписів про права руської мови враз з взорами судових подань, скарг, внесень, жалоб, грамот, векселів і пр. і подань у справах адміністрацій них з приписами про штемпелеві, вписові і переносні належности / д-р Ф. Евин. - Жовква: Накладом автора, 1909. - 936 с.

29. Allgemeines bьrgerliches Gesetzbuch fьr die deutschen Erblдnder der Oesterreichischen Monarchie. - Teil 1-3. - Wien: k. k. Hof- und Staats-Druckerey, 1811. - 760 s.