Фінансово-правова складова євроінтеграційного механізму управління природними ресурсами в публічній сфері

Отже, подальша інтеграція України в загальносвітовий та європейський господарський простір буде пов'язана з уніфікацією правил та стандартів не тільки у сфері використання природних ресурсів, а й діяльності всього фінансового сектору, адаптацією національних законодавчих норм діяльності інвесторів та емітентів фінансових активів, включаючи цінні папери, до законодавства, зокрема і Європейського Союзу. У зв'язку із цим важливим є вивчення європейського досвіду діяльності і державного регулювання фінансових ринків і, зокрема, такої їх інституційної складової, як інститути спільного інвестування з метою його адаптації й подальшого вдосконалення в Україні.

При цьому слід наголосити на тому, що адаптація національного законодавства України до права ЄС включає не тільки саме законодавство, а й спільні для країн-членів ЄС принципи, цінності та правову культуру, зокрема екологічну культуру і європейські природоохоронні принципи сталого природокористування, які передбачають значні екологічні інвестиції у сталий розвиток соціо-еколого-економічних систем.

Щодо норм законодавства, то в усьому світі поширюється тенденція до уніфікації норм і правил регулювання. Особливо ця тенденція помітна в Європі в межах ЄС, де національне законодавство та практику діяльності у фінансовій сфері приведено у відповідність із Директивами ЄС. Таким чином, формуються принципи, які визнаються більшістю країн євроспільноти та мають братися до уваги кандидатами на членство в ЄС і асоційованими членами, до яких належить і Україна.

Варто зазначити, що сфера фінансового ринку ЄС розвивалася в кожній окремій країні за власними законами та правилами, які відрізнялися між собою. На сьогодні в нашій країні існують певні національні відмінності від загальноєвропейської практики регулювання фондового ринку. Проте згідно з правилами Європейського Союзу у країнах-членах стосовно правового забезпечення спільного інвестування обрано принцип превалювання національного законодавства, але при цьому необхідно забезпечити, щоб іноземні суб'єкти мали на національному ринку рівні права з резидентами, а національне законодавство не суперечило основним положенням права Європейського Союзу. Отже, Україна має всі можливості для повноцінної інтеграції в європейський фондовий ринок за умов створення на національних теренах гармонізованого за загальноприйнятими в ЄС параметрами відповідного правового поля.

Необхідно зауважити, що нормотворча діяльність європейських законотворців у сфері фінансового ринку має уже більше ніж 20-річну історію.

У цілому регулювання ринку цінних паперів в ЄС в науковій літературі поділяють на три основних рівні:

- первинне законодавство ЄС - установчі (засновницькі) договори ЄС, які мають пряму дію в межах усіх країн-членів ЄС;

- вторинне законодавство ЄС - директиви, регламенти та рішення, прийняті інститутами ЄС (Радою ЄС, Комісією ЄС та Судом ЄС) як доповнення до положень Установчих договорів ЄС;

- національне законодавство країн - членів ЄС [2].

Базові функції фінансового регулятора в країнах ЄС (у наднаціональному масштабі) покладені на профільні комітети Ради ЄС з економіки та соціальних питань, а також на Комітет з європейських цінних паперів (European Securities Committee). Європейський Центральний банк у цьому разі виступає тільки як координуючий орган. Повноцінний фінансовий регулятор в ЄС на сьогодні фактично відсутній, оскільки потреба у створенні аналога Європейського Центрального банку для ринків фінансових інструментів та послуг, не пов'язаних з банківським сектором, не є нагальною. Відсутність такого органу компенсується діяльністю вищевказаного комітету та комісій з бірж та цінних паперів у кожній з країн - членів ЄС.

Головне завдання європейського законодавства та профільного комітету - узагальнення позитивного досвіду національних правових систем (як у рамках ЄС, так і за його межами), розробка рамкових правових механізмів регулювання ключових сегментів ринку (в цьому разі - фінансових ринків) і сприяння їх упровадженню на національному рівні.

Активна робота також здійснюється на рівні Європейського комітету фінансових регуляторів (European Securities Regulators Committee /ESRC), зокрема щодо адаптації національних законодавств до директив ЄС.

У сфері регулювання ринку цінних паперів існують також органи наднаціонального характеру, що здійснюють координацію та вироблення стандартів діяльності. Це, зокрема, Міжнародна організація комісій з цінних паперів (International Organization of Securities Commissions - IOSCO), що станом на сьогодні об'єднує регуляторів фондових ринків понад 100 держав. Члени організації регулюють ринки цінних паперів, на які припадає близько 95% світового ринку цінних паперів.

Міжнародна організація комісій з цінних паперів IOSCO здійснює координацію співробітництва між комісіями з цінних паперів різних країн з метою забезпечення більш ефективного державного регулювання національних ринків цінних паперів. Велика увага приділяється обміну досвідом державно-правового регулювання ринку цінних паперів та запровадженню більш досконалих методів регулювання ринку, розробці єдиних стандартів діяльності на ринку цінних паперів і здійсненню державного нагляду за виконанням міжнародних угод у сфері обігу цінних паперів. Членами організації надається взаємодопомога з метою забезпечення єдності та неподільності ринків цінних паперів та боротьби з правопорушеннями.

Документ “Цілі та принципи регулювання ринків цінних паперів” (IOSCO Principles) є основою для регулювання національних фондових ринків у більшості розвинених країн. Крім того, організація забезпечує обмін інформацією між органами регулювання різних країн та веде бази даних щодо національних фондових законодавств.

Основу Європейського законодавства у сфері регулювання фондового ринку та інвестиційних послуг, у тому числі й функціонування схем спільного інвестування, становлять положення низки базових Директив ЄС. Це, зокрема:

• Директива 2003/6/ЄЕС Європейського Парламенту та Ради від 28 січня 2003 р. про інсайдерські операції та маніпулювання на ринку;

• Директива 2001/34/ЄЕС Європейського Парламенту та Ради від 28 травня 2001 р. про допуск цінних паперів до лістингу на фондовій біржі та про інформацію, що підлягає оприлюдненню стосовно таких цінних паперів;

• Директива 93/22/ЄЕС від 10 травня 1993 р. про інвестиційні послуги на ринку цінних паперів та № 2004/39/ЕС (MiFID) щодо ринків фінансових інструментів і внесення змін до директив Ради ЄС 85/611/ЕЕС та 93/6/ЕЕС, що, у свою чергу, були замінені Директивою № 2014/65/ЄС “Про ринки фінансових інструментів” (MiFID-ІІ);

• Директива 89/298/ЄЕС від 17 квітня 1989 р. про узгодження вимог щодо розробки, перевірки та розповсюдження проспектів емісії цінних паперів, що підлягають оприлюдненню, з метою їх пропозиції до вільного обігу.

Ці нормативні акти мають різні сфери застосування та є взаємодоповнюючими.

До 2007 р. основним документом, що визначав загальні принципи функціонування ринку цінних паперів ЄС, була Директива Ради ЄС від 10 травня 1993 р. № 93/22/ЄЕС “Про надання послуг на ринку цінних паперів” (Investment Services Directive, далі - ISD). З 2007 р. набула чинності нова Директива ЄС від 21 квітня 2004 р. № 2004/39/ЄС “Про ринки фінансових інструментів” (MiFID), яка змінила деякі директиви ЄС (Директиви 85/611/ЄЕС, 93/6ЄЕС, 2000/12/ЄС), а також скасувала дію Директиви 93/22/ ЄЕС (ISD); одночасно в неї було введені низку її положень. Цією Директивою (ст. 4) закріплювалися ключові поняття ринку цінних паперів ЄС: “цінні папери, що обертаються” (transferable securities), включаючи акції і депозитарні розписки на акції, облігації та інші боргові цінні папери, в тому числі депозитарні розписки на облігації; інші цінні папери, що дають право на придбання або продаж цінних паперів. Важливим моментом стало запровадження Директивою поняття “фінансовий інструмент” (financial instrument), яке охоплює не тільки цінні папери та інструменти грошового ринку, а й інструменти інститутів спільного інвестування, похідні фінансові інструменти (опціони, ф'ючерси, СВОП, форварди) з різними базовими активами [3].

Конкретизовані й розширені положення цієї директиви було закріплено в її новій редакції, що отримала назву MiFID-ІІ (№ 2014/65/ЄС), яка на 2017 р. перебувала на стадії введення у дію, в тому числі на підставі чинної на сьогодні Директиви Ради ЄС 2006/48/ЄС “Про започаткування та здійснення діяльності кредитних установ” від 14 червня 2006 р. [4] через значні зміни, внесені у її попередній варіант як у правовий акт.

Реформування Директиви Європейського Парламенту й Ради № 2004/39/EC “Про ринки фінансових інструментів” (англ. The Markets in Financial Instruments Directive, Mifid) почалося в 2009 р. за результатами оцінки наслідків кризи “чорного вівторка” у 2008 р. і завершилося в середині 2014 р., коли було прийнято два нових правових акти. Насамперед ідеться про Директиву № 2014/65/ ЄС, яка, маючи ту саму назву - “Про ринки фінансових інструментів”, є результатом суттєвої переробки Директиви Mifid і вводиться в дію з 3 січня 2018 р. Для більшої чіткості й зручності її позначають Mifid II [5]. Одночасно з Директивою Mifid II буде застосовуватися пов'язаний з нею Регламент (ЄС) № 600/2014” Про ринки фінансових інструментів”, скорочено - Mifir (англ. The Markets in Financial Instruments Regulation). Для досягнення найкращого результату Європейський Союз у новій редакції Директиви та в Регламенті врахував думку всіх зацікавлених сторін - інвесторів, емітентів цінних паперів та регулюючих органів держав - членів ЄС.

Для впровадження в українську практику фінансового ринку дуже важливим є те, що Mifid установлює ключові положення про захист клієнтів: обов'язок оцінювати адекватність клієнта (досвід, знання, фінансове становище), а також правило “найкращого виконання” (best execution): брокер, отримавши заявку клієнта, зобов'язаний виконати її в найкращий спосіб і протягом певного часу зберігати відповідну інформацію. Директивою встановлені єдині вимоги до розкриття інформації на ринку цінних паперів, зберігання інформації про угоди, звітності професійних учасників ринку та ін., у результаті чого пропоновані фінансові продукти краще узгоджуються з інвестиційними цілями клієнта, клієнт одержує більш детальні повідомлення від маклера про здійснення своїх угод, розпорядження клієнта виконуються на заздалегідь обговорених умовах, за винятком випадків, коли він передав інше розпорядження.

Загалом Директиви Mifid І і ІІ закладають основи для стандартизації пропозиції фінансових продуктів і послуг на ринку Євросоюзу, які передбачають виконання таких вимог:

- клієнтові не надаються інвестиційні рекомендації без попередньої оцінки пов'язаних з ним обставин і впевненості в тому, що клієнт розуміє наслідки й ризики щодо дотримання цих рекомендацій;

- розпорядження слід виконувати так, щоб була виключена дискримінація клієнтів, коли перевага віддається замовленням інших клієнтів або угодам маклера;

- розпорядження слід виконувати в такий спосіб, за якого постійно враховуються інтереси клієнтів;

- для запобігання виникненню конфлікту інтересів між клієнтом та іншими клієнтами або між клієнтом і фінансовою установою мають бути затверджені правила й процедури;

- клієнти одержують досить інформації, щоб упевнитися в тому, що пропоновані послуги відповідають їхнім інтересам та інвестиційним цілям;

- дані, пов'язані із пропозицією клієнтам інвестиційних послуг, слід зберігати не менш ніж п'ять років, у них також повинні зберігатися підстави та обставини консультацій, рекомендацій, угод і розпоряджень;

- фінансові ринки повинні бути прозорими, а органи нагляду мати доступ до інформації, яка дає змогу їм стежити за ефективною роботою фінансового ринку.

Очевидно, що подібні вимоги найкраще зможуть задовольнити не окремі компанії-емітенти, а саме інституціональні інвестори, представлені інститутами спільного інвестування. Як варіант можливо запровадити в Україні створення окремого спеціалізованого і централізованого інституціонального інвестора за державною участю, який би акумулював фінансові інструменти, емітовані компаніями SPV-типу та пропонував як власні фінансові інструменти пули активів для потенційного інвестора, включаючи нерезидентів з країн Євросоюзу.

Щодо інституціональних інвесторів, то базовим документом ЄС, який регулює їх діяльність, є Директива 85/611/ЄЕС від 20 грудня 1985 р. про координування законів, постанов та адміністративних положень, які стосуються інститутів спільного інвестування у цінні папери, що перебувають в обігу [6]. Ця Директива застосовується виключно до інститутів спільного інвестування. Скорочена назва Директиви 85/611/ЄЕС - UCITS походить від її англійської назви “Council Directive of 20 December 1985 on the coordination of laws, regulations and administrative provisions relating to undertakings for collective investment in transferable securities”.

Для умов України з огляду на Угоду про асоціацію з ЄС вкрай важливим є врахування в базовій Директиві 85/611/ЄЕС положення про те, що для досягнення мети вільного пересування капіталу між державами-членами і третіми країнами керівні органи ЄС можуть кваліфікованою більшістю ухвалити заходи щодо пересування капіталу до третіх країн чи з них із залученням прямих інвестицій, зокрема інвестицій у нерухоме майно, щодо підприємницької діяльності, надання фінансових послуг чи допуску цінних паперів на ринки капіталу. Отже, є всі підстави для того, щоб забезпечити присутність зарубіжного інвестора в діяльності інституціональних інвесторів в Україні як потенційного власника пайового інвестиційного капіталу.

Свого часу перед ЄС постало завдання уніфікувати законодавство держав-членів стосовно інститутів спільного інвестування, яке істотно відрізнялося в різних державах, зокрема щодо зобов'язань і контролю, які покладалися на інституціональних інвесторів, оскільки національні відмінності спотворювали умови конкуренції між інвесторами і не забезпечували належного захисту власників їх цінних паперів.

Тому для України в процесі євроінтеграції вкрай важливим є узгодження національного законодавства, яке регулює діяльність інститутів спільного інвестування з нормами Євросоюзу, з метою наближення умов конкуренції між такими інститутами на рівні Співтовариства та одночасного забезпечення більш ефективного та однорідного захисту власників цінних паперів.

Директивою 85/611/ЄЕС були встановлені спільні основні правила стосовно організаційно-правових форм, надання ліцензії, нагляду, структури та діяльності інститутів спільного інвестування, розміщених у державах-членах, та інформації, яку вони повинні оприлюднювати (розкривати).

Передусім слід вказати на різницю в підходах до визначення організаційно-правових форм функціонування інституціональних інвесторів в Україні та ЄС. Необхідно зазначити, що інституціональні інвестори в різних країнах Європи традиційно утворюються в різних організаційно-правових формах:

- трасти, які діють згідно із законодавством про трасти (законодавчо визначених аналогів в Україні на сьогодні немає);

- фонди, утворені у формі інвестиційних компаній, діяльність яких регулюється статутом (практичний аналог корпоративних інвестиційних фондів в Україні);

- спільні фонди, якими керують компанії з управління активами (аналог пайових інвестиційних фондів в Україні).

Також згідно з директивою 85/611/ЄЕС визначено поняття компанії з управління активами, як будь-яку компанію, основною діяльністю якої є управління інститутами спільного інвестування у формі пайових трастів/спільних фондів та/або інвестиційних компаній.

Інститути спільного інвестування, які відповідають усім вимогам Директиви 85/611/ЄЕС та цінні папери яких перебувають у вільному продажу на території країн-членів ЄС, отримали назву UCITS (від скороченої назви самої Директиви).

Аналіз і порівняльна оцінка положень Директиви 85/611/ ЄЕС дають змогу виявити основні засади регулювання діяльності інвестиційних компаній в ЄС, що можуть бути запозичені та внесені в законодавство України і впроваджені в адаптованому вигляді в національну практику. Це, зокрема, вимоги:

- до інститутів спільного інвестування на отримання ліцензії, яка надає право здійснювати діяльність зі спільного інвестування від відповідного регулюючого органу влади з документальним підтвердженням вимог до репутації установи;

- до компаній з управління активами в частині контролю заборонених видів діяльності та фінансових і професійних гарантій;

- до ліцензування діяльності компаній з управління активами відповідним регулюючим органом влади;

- до внутрішніх процедур та правил, які забезпечують контроль за тим, щоб кошти інвесторів, які перебувають в управлінні компанії з управління активами, інвестувалися відповідно до регламенту фонду, установчих документів та чинного законодавства для зведення до мінімуму ризику завдання шкоди інтересам інституту спільного інвестування або інтересам клієнтів;

- щодо обов'язкової, незалежної аудиторської перевірки розрахунку вартості паїв та інвестування активів компанії;

- щодо уникнення конфліктів інтересів у процесі діяльності інституціональних інвесторів та їх справедливого розв'язання на користь інвесторів фонду;

- щодо відповідності, крім загальноєвропейським, і національним регуляторним вимогам, які застосовуються до здійснення діяльності інституціональних інвесторів.

Щодо зближення законодавства України та ЄС в частині функціонування інституціональних інвесторів на фондовому ринку, то потрібно зазначити, що в цілому законодавство України відповідає критеріям Директиви 85/611/ЄЕС [6] щодо напрямів інвестування, складу та структури активів інститутів спільного інвестування. Загальний принцип, утілений у ч. 1 ст. 19 Директиви 85/611/ЄЕС та в ч. 2 ст. 34 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, передбачає, що активи відкритого (диверсифікованого) інституту спільного інвестування складаються тільки з цінних паперів і певною мірою грошових коштів. Конкретні обмеження і послаблення щодо реалізації цього принципу в цілому також збігаються в законодавстві України та ЄС. На сьогодні, однак, вимоги директив ЄС щодо деяких позицій є більш жорсткими, ніж в Україні. Наприклад, якщо ч. 2 ст. 19 вказаної Директиви інституціональним інвесторам дозволяється інвестувати в цінні папери, які не відповідають суворим нормативним вимогам щодо офіційного котирування таких цінних паперів на фондових біржах або на іншому постійно діючому ринку, не більше від 10% активів, то ч. 3 ст. 19 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” передбачає, що диверсифіковані інститути спільного інвестування вкладають у такі цінні папери не більше від 20% активів. У ст. 22 Директиви зазначено, що інституціональний інвестор може інвестувати не більше ніж 5% власних активів у цінні папери, що підлягають обігу, або в інструменти грошового ринку, випущені одним емітентом. Інститути спільного інвестування також не можуть інвестувати більше ніж 20% активів у депозити однієї установи.

Разом з тим щодо деяких аспектів діяльності інституціональних інвесторів в Україні існують більш жорсткі, ніж в ЄС, вимоги та заборони. Наприклад, в ЄС є дозвіл для інституціональних інвесторів купувати сертифікати інших фондів UCITS або форм спільного інвестування відповідно до ст. 19 (1) (e), дотримуючись принципу, що не більше ніж 10% активів інвестуються в сертифікати інших фондів UCIT або форм спільного інвестування. Держава-член ЄС може підвищити обмеження максимум до 20%. Інвестиції в сертифікати інститутів спільного інвестування, відмінних від фондів UCITS, не можуть у цілому перевищувати 30% від активів такого ICI. В Україні поки що такі операції не дозволяються законом, тобто немає юридичних підстав для функціонування на фінансовому ринку так званих “фондів”. Однак, на думку багатьох учасників фінансового ринку, ринок спільного інвестування України вже давно очікує на вжиття заходів з боку держави щодо розширення можливостей інвестування коштів ІСІ в інші інструменти, зокрема в цінні папери інших ІСІ, що дасть змогу створити фонди фондів. Це дасть поштовх для вертикальної інтеграції інституціональних інвесторів по лінії “муніципалітет” - “регіон” - “макрорегіон” - “держава”. Також перспективним є запровадження в Україні певних європейських механізмів захисту інвестицій у діяльність ІСІ, подібних до механізмів гарантії вкладників банків, що значно підвищить довіру у потенційних учасників інвестиційної діяльності до інституціональних інвесторів.

Підсумовуючи викладене, можна визначити такий логістичний механізм реалізації алгоритму трансформації структури управління природними ресурсами, включаючи рівень місцевих громад, з погляду формування інституціонально-фінансової складової. На сьогодні очевидно, що управління фінансовою ланкою корпоративних структур з управління природними ресурсами в умовах євроінтеграції являє собою значну проблему. Причинами цього є те, що якщо на рівні об'єднаних і навіть низових територіальних громад створити корпоративні утворення з управління природними ресурсами, їх вихід як на первинний, так і на вторинний фінансовий ринок з цінними паперами буде неефективним, а тим більш ускладнюється це завдання для залучення зарубіжного інвестора, оскільки завдання пошуку акціонерів та позичальників буде практично неможливо ефективно вирішити без фахових, професійних фінансових посередників. Тому пропонується забезпечити професійне управління цінними паперами таких компаній, що діють як на постійній, так і на тимчасовій основі, спеціалізованими або ж такими, що поєднують у своїй діяльності управління фінансовими інструментами підприємств багатьох галузей інвестування інституціональними інвесторами, а саме ІСІ, включаючи пайові (ПІФ) та корпоративні (КІФ) інвестиційні фонди. Їх перевагами порівняно з прямим виходом корпорацій та проектних компаній зі спеціальними правами запозичення зі своїми цінними паперами на фінансовий ринок є:

1) можливість консолідованого управління пулами активів, що включають цінні папери та інші фінансові інструменти багатьох компаній у регіональному та національному масштабах;

2) фахове знання ринку та формування для інвесторів диверсифікованих інвестиційних портфелів з бажаним згідно з базовою інвестиційною стратегією інвестора співвідношенням доходності і ризику та професійне управління ними;

3) фінансово грамотне управління інвестиційними портфелями, що складаються в тому числі з цінних паперів територіальних корпорацій з управління природними ресурсами відповідно до тенденцій формування та розвитку фондового ринку країни і європейської економічної зони;

4) можливість безпосередньої роботи із зарубіжними інвесторами, включаючи країни ЄС і професійний фандрайзинг іноземних інвестиційних коштів для емітентів цінних паперів як брокерського фінансового посередника;

5) усунення негативних ефектів “малого масштабу” для невеликих місцевих територіальних корпорацій з управління природними ресурсами, консолідація їх фінансових активів у фінансові ринки більших масштабів на рівнях об'єднаної територіальної громади, регіону та країни з перспективами для залучення іноземних акціонерів або позичальників через облігаційні інструменти з-за кордону;

6) перспектива створення централізованої національної фінансової мережі інвестування у сферу використання природних активів у разі впровадження в національну практику механізму роботи “фондів”;

7) можливість залучення найбільш широких верств населення, малих, середніх і великих підприємств - юридичних осіб, коштів банків, та в перспективі - інших інституціональних інвесторів до фінансування діяльності компаній зі спеціальними правами запозичення, що здійснюватимуть природокористування на основі механізмів публічно-приватного партнерства.

Для того щоб забезпечити в умовах євроінтеграції ефективну діяльність цього сектору фінансового ринку, необхідно вжити низку регулюючих заходів відповідно до діючої практики функціонування інституціональних інвесторів в Євросоюзі які, зокрема, спрямовані на реалізацію гарантій прав інвесторів на повернення інвестованих коштів, покращання контролю за діяльністю як самих фінансових фондів, так і їх керуючих компаній з управління активами (КУА), забезпечення необхідної лібералізації національного законодавства стосовно регулювання діяльності інституціональних інвесторів у галузі спільного інвестування для приведення її у відповідність із директивами ЄС. Характеризуючи правове поле в секторі ринку фінансових послуг України та ЄС у цілому, можна дійти висновку про те, що законодавству України притаманна більш централізована модель регулювання, ніж ЄС, проте на рівні MiFID II спостерігається відповідність українському законодавству обмежень, а для законодавства ЄС можна визнати відповідність в основному українським законам про ринок фінансових послуг [7].

Отже, наша країна має перспективи для активізації співпраці з Євросоюзом у фінансовому секторі за умов подальшої гармонізації національних правових положень у цій царині з європейськими правовими нормами, зокрема в частині децентралізації управління фінансовими послугами. Це передбачає прийняття окремого правового акта або внесення відповідних змін у законодавство про фінансові послуги, які окреслювали б специфічні рамки і регламентували основні правила поведінки на фінансовому ринку компаній зі спеціальними правами запозичення у сфері управління природними ресурсами та інституціональних інвесторів, що використовують фінансові інструменти, емітовані такими компаніями, як пули активів для отримання інвестиційного доходу, включаючи правові норми щодо поведінки іноземних інвесторів у цьому секторі фінансового ринку.

Висновки і перспективи подальших досліджень

Для залучення інвестицій у сферу використання природних активів у національному господарстві необхідно трансформувати структуру управління природними активами таким чином, щоб в організаційному аспекті фінансування територіальних корпорацій з управління природними ресурсами провідну роль поряд з банківськими установами відігравали інститути спільного інвестування (інституціональні інвестори).

Основними перевагами інститутів спільного інвестування для юридичних і фізичних осіб-інвесторів є простота і доступність для виходу на ринок інвестицій, підвищені порівняно з банківською сферою доходи від фінансового інвестування, професійність управління активами тощо.

Базові Директиви ЄС у галузі регулювання розвитку фондового ринку Mifid ІІ закладають основи для стандартизації пропозиції фінансових продуктів і послуг на ринку Євросоюзу, які включають забезпечення виконання вимог щодо захисту прав клієнтів і якості фінансових послуг, у тому числі до розкриття інформації на ринку цінних паперів, зберігання інформації про угоди, до звітності професійних учасників ринку та ін., які здатні якісно реалізувати саме професійні інституціональні інвестори.

Зважаючи на те, що органи регулювання країн ЄС у сфері фінансового ринку приводять своє законодавство у відповідність з інтеграційними тенденціями ринків капіталу, знімають заборони на розміщення цінних паперів за кордоном, а також з діяльності іноземних емітентів та професійних учасників ринку всередині країни, необхідно сприяти активізації співпраці національних інституціональних інвесторів з іноземними власниками інвестиційних ресурсів, які можуть бути залучені до фінансування сфери природокористування в Україні.

Найпривабливішими для іноземного інвестування в цінні папери за участю національних українських інституціональних інвесторів є проекти освоєння родовищ корисних копалин, розвитку АПК, використання альтернативних джерел природної енергії (сонячної, вітрової, водної тощо), освоєння природно-рекреаційних об'єктів з метою розвитку індустрії розваг, туризму, спорту та інших видів відпочинку.

Взаємодія зі світовим ринком капіталу і його учасниками шляхом прямого та портфельного інвестування через інституціональних інвесторів зробить національний ринок більш конкурентоспроможним та ефективним, розширить коло інвесторів і дасть змогу в більш короткі терміни впроваджувати інноваційні, ресурсозберігаючі, маловідходні та екологічно чисті технології природокористування.

Для забезпечення ефективної діяльності інституціональних інвесторів спільного інвестування в умовах євроінтеграції необхідно відповідно до практики ЄС вжити низку регулюючих заходів щодо реалізації гарантій прав інвесторів на повернення інвестованого капіталу, покращання контролю за діяльністю інвестиційних фондів, та компаній з управління активами, забезпечення необхідної лібералізації національного законодавства в галузі спільного інвестування для приведення її у відповідність з рамковими директивами ЄС та сучасною практикою національного регулювання фондового ринку в країнах євроспільноти.

Вивчення та запозичення положень наднаціонального права ЄС у сфері регулювання фінансового та інвестиційного ринку, зокрема Директиви 85/611/ЄЕС, адаптація їх до національної української практики сприятиме як гармонізації законодавства України, ЄС та міжнародного співтовариства в процесі євроінтеграції, так і більшій захищеності інвесторів вітчизняних інститутів спільного інвестування, припливу внутрішніх та іноземних інвестицій у сферу використання природних активів.

Список використаних джерел