Формування парламенту в Україні у 1990-х роках: історико-правовий аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Академія Державної пенітенціарної служби, м. Чернігів

Формування парламенту в Україні у 1990-х роках: історико-правовий аспект

У статті на основі всебічного аналізу різнопланових джерел проаналізовано особливості формування складу українського парламенту в 90-ті рр. ХХ ст. Вказано на постійні трансформації політико-правових основ структури Верховної Ради України. Розкрито проблеми політичного протиборства, оформлення парламентської більшості та, як наслідок, появи опозиції. Крім того, охарактеризовано основні критерії політичного структурування законодавчого органу влади та початок процесу переміщення депутатів з однієї фракції до іншої.

Ключові слова: влада, парламент, виборчий блок, фракція, група, партія, закон.

Аннотация

В статье на основе всестороннего анализа разноплановых источников проанализированы особенности формирования состава украинского парламента в 90-е гг. ХХ ст. Указано на постоянные трансформации политико-правовых основ структуры Верховной Рады Украины. Раскрыты проблемы политического противоборства, оформление парламентского большинства и, как следствие, появления оппозиции. Кроме того, охарактеризованы основные критерии политического структурирования законодательного органа власти и начало процесса перемещения депутатов из одной фракции в другую.

Ключевые слова: власть, парламент, избирательный блок, фракция, группа, партия, закон.

Annotation

Keywords: power, parliament, electoral block, fraction, group, party, law (act).

Постановка проблеми. Однією з важливих дослідницьких проблем сучасності, безсумнівно, є проблема українського парламентаризму. Вагома роль у процесі демократизації українського суспільства належить саме парламенту -- Верховній Раді України як представницькому та законодавчому органу влади. Незважаючи на те, що у жовтні наступного року заплановано проведення чергових виборів народних депутатів Верховної Ради України (десятого скликання), поки немає підстав говорити про усталеність засад і відповідність практик вітчизняного парламентаризму світовим стандартам. Складний шлях формування державної інституції, який починався від мажоритарної системи та зазнавав постійних змін (змішана, пропорційна, змішана системи), свідчить про нестабільне законодавче забезпечення проведення парламентських виборів. Проблеми сучасної діяльності законодавчого представницького органу в Україні, що зустрічаються на шляху його становлення, неминуче обумовлюють виокремлення та вивчення позитивних напрацювань, що стосуються особливостей формування та функціонування українського парламенту упродовж 90-х рр. парламент політичний протиборство влада

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми становлення правової, соціальної держави, парламентаризму, принципу поділу влади, ролі різних політичних партій у парламентському процесі активно вивчалися відомими науковцями. Серед авторів, які займалися висвітленням зазначеної проблематики, слід згадати провідних вітчизняних учених юристів, істориків, таких, як В. Литвин, В. Шаповал, О. Петришин, Г. Касьянов, О. Копиленко, М. Козюбра, Ю. Шемшученко, О. Святоцький, П. Любченко, І. Процюк та інші, але в той же час перед суспільством з'являються нові проблеми, які потребують глибокого аналізу та вирішення, особливо використовуючи попередній позитивний досвід, а також ураховуючи попередні прорахунки в діяльності провідних державних інституцій.

Формування цілей. Мета статті полягає у з'ясуванні алгоритму трансформації складу та структури вітчизняного парламенту упродовж 1990-х рр., узагальненні досвіду та його використанні на шляху вирішення сучасних проблем у здійсненні парламентської реформи в Україні.

Виклад основного матеріалу. Упродовж 90-х років парламентські вибори в Україні проводилися тричі: у березні 1990 року і, вже в умовах незалежності, у травні 1994 року та березні 1998 року. Усі вони проходили за іншою, ніж у радянські часи, системою. Перші вибори здійснювалися на мажоритарній основі, коли один депутатський мандат виборювали декілька претендентів. Правовою основою проведення всіх виборів послужили закони про вибори народних депутатів, що приймалися Верховною Радою різних скликань у 1989, 1993 і 1997 роках. Їхні зміст та особливості стали значним кроком у розвитку виборчої системи.

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 року відбувалися у складній суспільно-політичній обстановці. По-перше, у складі комуністичної партії в січні 1990 року сформувалася Демократична платформа, яка оголосила про перетворення КПРС у партію парламентського типу. Вона домагалася реорганізації внутрішньої будови КПРС, перетворення її в союз компартій республік. Оскільки ці вимоги були відкинуті більшістю, координаційна рада Демплатформи вийшла зі складу КПУ й утворила нову політичну організацію -- Партію демократичного відродження України. По-друге, в Україні виник Народний рух -- громадсько-політична організація, яка виступила проти існуючого радянського ладу та за створення незалежної української держави. По-третє, керівництво КПУ вело боротьбу як проти Демплатформи, так і проти Народного руху, домагалася збереження державного статусу України як республіки СРСР.

Висунення кандидатів у депутати, їхня агітаційна діяльність проходила в умовах протистояння між КПУ та політичними опонентами, які виступали проти її політики. У 450 виборчих округах було зареєстровано 3766 кандидатів у депутати. У 295 округах на один депутатський мандат претендували 4-10 кандидатів, у 100 округах -- від 11 до 16, а в деяких -- від 24 до 45. Лише в 21 окрузі на один мандат претендували по 2 особи. Серед осіб, висунутих кандидатами в депутати, більшість становили працівники науки, культури, освіти й охорони здоров'я -- 869 осіб (23,1 відсотка), а також керівники організацій, промислових і сільськогосподарських підприємств -- 797 (21,2 відсотка). Безпартійних серед кандидатів було 501 (13,3 відсотка) [1].

Сформована в березні 1990 року Верховна Рада УРСР віддзеркалювала політичну структурованість тодішнього суспільства. Більшість депутатських місць здобула комуністична партія. Майже третину вдалося вибороти Демблоку, який невдовзі оголосив про перехід до конструктивної опозиції й оформився у Народну Раду. Склад законодавчого органу оновився порівняно з попереднім на 90 відсотків, що свідчило про народження нової генерації політиків [2, с. 115-116].

Вибори керівництва Верховної Ради в червні 1990 року та політичне протиборство, що спалахнуло при цьому, викликали появу опозиції. Народний депутат Я. Зайко подав заяву до Демократичного блоку, у якій ішлося про утворення конструктивної парламентської опозиції, що організаційно оформилася під назвою «Народна Рада». Її члени відмовлялися від участі в керівництві парламентом вище рівня постійних комісій та від роботи в уряді.

До Народної Ради увійшло 125 осіб, які представляли регіональні депутатські групи 21 області та м. Києва. Найширше в ній був представлений західний регіон: 24 депутати зі Львівщини, 11 -- від Івано-Франківщини, 8 -- від Тернопільщини [3, с. 109]. Народна Рада базувалася на таких засадах, як державний суверенітет України, багатопартійний парламент, різні форми власності, у тому числі й приватна власність на землю. Представники опозиції -- І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, В. Яворівський та інші -- очолили 7 із 23 постійних комісій.

З появою опозиції в діяльності парламенту виникли певні труднощі. Тривалий час законодавчо не забезпечувалися гарантії існування опозиції, залишалися неврегульованими її внутрішньо-парламентські відносини тощо.

У липні 1990 року на противагу демократичній опозиції було створено депутатський блок «За радянську суверенну Україну». У ньому об'єдналися 239 депутатів -- членів КПУ та деяких позапартійних груп, що симпатизували Компартії. Проте політичного балансу цим досягти не вдалося. Розгорнулася боротьба полярних сил, яка заважала продуктивній роботі законодавчого органу. Голова Верховної Ради В. Івашко, прагнучи розрядити ситуацію в парламенті, висунув на посаду свого заступника кандидатуру опозиціонера В. Гриньова. Але й це бажаного результату не дало. Ворогуючі сили в парламенті розпалювали пристрасті не лише навколо законодавчих процедур, а й навколо питань суспільно-політичного розвитку. У пересічного громадянина іноді виникало враження, що вищий законодавчий орган перетворився на своєрідний політичний клуб [4, с. 132].

У таких умовах відбулося оформлення парламентської більшості. Її ядро склала група «За радянську суверенну Україну», яка мала ще назву «239». Лідером більшості був обраний О. Мороз. Її утворення він прокоментував так: «Наше суспільство, і зокрема Компартія, були пристосовані до центристської системи роботи. Вона відучила від політичної боротьби практично і більшість депутатів. Звідси -- обтяженість багажем вчорашніх поглядів, навичок, відсутність обов'язкової сьогодні активності. Віддамо належне, що є багато тих, хто знає, як треба було зробити. Однак явно недостатньо здатних у потрібний момент виявити ініціативу. Для нас верховенство загальнонародних інтересів над корпоративними, політичними або вузько місцевими -- не гасла, а принципова позиція» [5, с. 137].

17 січня 1991 року депутатська більшість подала на розгляд парламенту пропозиції щодо реорганізації його роботи. Було запропоновано мати у складі Верховної Ради 150 депутатів, для яких робота в ній стане основною, і 300, для яких звільнення від службових обов'язків не буде неодмінним. Квоти для постійного складу пропонувалися такі: 75 представників від більшості, 65 -- від опозиції і 10 -- від тих, хто не входить до названих структур [6].

У досліджуваний період посаду Голови Верховної Ради обіймали: В. Івашко, Л. Кравчук, І. Плющ, О. Мороз, О. Ткаченко. Майже всі вони виборювали цю посаду в конкурентній боротьбі: В. Івашко змагався із 12 претендентами, Л. Кравчук -- із 27, О. Мороз -- із 9. Особливо гострою виявилась боротьба за посаду Голови Верховної Ради у 1998 році. Було висунуто близько півсотні кандидатів, проведено 21 тур виборів. У першому турі (1517 травня 1998 р.) змагалися 14 претендентів: З. Ромовська (об'єднання «Реформи -- центр»), В. Череп (фракція СДПУ(о), О. Єльяшкевич, Є. Смірнов, Ю. Тимошенко (фракція «Громада»), В. Кононов (фракція «Зелених»), П. Симоненко (фракція КПУ), Ю. Костенко (фракція Народного руху), О. Карпов (фракція НДП), М. Павловський, В. Костицький, І. Білас, О. Ржавський, М. Ковач. Боротьба тривала майже місяць і спричинила затяжну парламентську кризу.

Лише 7 липня в результаті узгодження позицій у стані «лівих» та підтримки їх частиною незалежних і «правих» депутатів вдалося обрати Головою парламенту О. Ткаченка. За нього проголосували 232 депутати, проти -- 37.

24 вересня 1993 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про дострокові вибори Верховної Ради України і Президента України». Законом призначалися вибори народних депутатів України на 27 березня, а вибори Президента України на 26 червня 1994 року [7].

Вибори до Верховної Ради ХІІІ (2) скликання у березні 1994 року ще проводилися за мажоритарною системою. До складу Верховної Ради було обрано 401 депутата [298, 4]. Серед них були представники 12 політичних партій. Станом на 1 червня 1996 року у Верховній Раді України діяли такі фракції: «Комуністи» -- 84 депутати, «Соціалісти» -- 25 депутатів, «Аграрії» -- 36 депутатів, «Міжрегіональна депутатська група» -- 25 депутатів, «Єдність» -- 25 депутатів, «Центр» -- 36 депутатів, «Народний рух України» -- 27 депутатів, «Реформи» -- 29 депутатів, «Державність» -- 27 депутатів.

Після прийняття нової Конституції України відбулася реструктуризація депутатських фракцій та груп. Сформувалася фракція «Конституційний центр», у складі якої в основному були представлені члени Народно-демократичної партії України. Після створення Аграрної партії України поповнився склад фракції «Аграрії». Відбулося розмежування у фракціях «Народний рух» і «Реформи». Перестала існувати депутатська група «Державність», її члени стали фундаторами депутатських груп «Незалежні» та «Єдність», до яких увійшли представники різних партій, а також позапартійні депутати. Наприкінці 1997 року, коли почалася чергова виборча кампанія до Верховної Ради України, знову відбулося перегрупування сил у парламенті.

Верховна Рада України активізувала роботу над прийняттям Закону про вибори народних депутатів. Між політичними партіями розгорнулася дискусія навколо питання: яку ж виборчу систему слід обрати? До Верховної Ради надійшло чотири законопроекти про вибори, три з яких пропонували змішану (мажоритарно-пропорційну) систему. Саме вони стали основою прийняття закону про вибори народних депутатів на основі принципів мажоритарно-пропорційної системи.

Вибори до Верховної Ради XIV скликання, що відбулися 29 березня 1998 року, проводилися відповідно до нового Закону України «Про вибори народних депутатів України», прийнятого 24 квітня 1997 року. Ним вводилася змішана -- мажоритарно-пропорційна система. 225 депутатів (половина складу парламенту) обиралися в одномандатних округах, і стільки ж -- за списками кандидатів від партій і виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва [8]. У ході підготовки до виборів 1998 року оформилося 34 політичні блоки і партії. Вони зібрали необхідні документи і представили їх у Центральну виборчу комісію. Переважній більшості ЦВК надала дозвіл на одержання підписних листів. Двом претендентам -- Партії більшовиків-комуністів та Партії слов'янської єдності -- було відмовлено в оформленні документів через допущені ними порушення. Так, Партія слов'янської єдності подала два різні списки своїх кандидатів, сформовані двома партійними з'їздами. ЦВК зареєструвала суб'єктами виборів 30 партій та виборчих блоків. До списків партій і політичних блоків було внесено 3605 кандидатур. Вони представляли найрізноманітніші професії та види діяльності, хоча -- в неоднакових пропорціях.

Експерти відзначили, що бажаючих професійно займатися політикою виявилося менше, ніж очікувалось. Найактивніше в цю сферу йшли керівники різних господарсько-підприємницьких структур. Серед кандидатів таких було 505 осіб (14 відсотків).

До списків виборців було внесено 37540092 особи. У голосуванні взяли участь 26754184 громадянина, що становить 70,8 відсотка. 8 квітня 1998 року Центральна виборча комісія оприлюднила остаточні результати виборів. За списки кандидатів у народні депутати від політичних партій і виборчих блоків проголосували 24352982 особи, або 91,7 відсотка виборців. Не підтримали жодного партійного списку 1396592 виборця, що становить 5,3 відсотка. Понад чотири відсотки голосів одержали вісім політичних партій і виборчих блоків: КПУ -- 24,6 відсотка (84 мандати), Народний рух України -- 9,4 відсотка (32), виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії «За правду, за народ, за Україну!» -- 8,6 (29 мандатів), Партія зелених України -- 5,5 відсотка (19), Народно-демократична партія -- 5,1 відсотка (17), Всеукраїнське об'єднання «Громада» -- 4,7 відсотка (16), Прогресивна соціалістична партія -- 4,1 відсотка (14), Соціал-демократична партія (об'єднана) -- 4,1 відсотка (14 мандатів). Центральна виборча комісія зареєструвала 442 народних депутати: 225 із них балотувалися по багатомандатному округу, 217 -- в одномандатних виборчих округах [9].

У період діяльності Верховної Ради XII скликання отримали визначення основні критерії політичного структурування. Було прийнято рішення про створення фракцій та груп. До фракції (групи) відносилося політичне об'єднання, яке налічувало не менше 25 депутатів. У травні 1998 року прийнята постанова про зміну чисельності складу фракцій. Регламент Верховної Ради України наділив їх такими повноваженнями, як участь в обговоренні кандидатур на керівні посади у парламенті, право на пропорційне представництво в усіх його органах та офіційних парламентських делегаціях, на виступ свого представника з усіх питань порядку денного засідання, право об'єднуватися з іншими групами в депутатські об'єднання тощо.

Із відкриттям Верховної Ради XIII скликання розгортається вже активний процес утворення депутатських фракцій і груп. В основу формування депутатських груп закладалися різні критерії. Наприклад, група «Єдність» була утворена за регіональною ознакою із депутатів від Східної України, які вважали себе раціоналістами. До групи увійшло 37 осіб [10]. Депутати, що увійшли до групи «Реформи», згуртувалися навколо ідеї економічних реформ, хоча з інших питань між ними могли бути й розбіжності. Група налічувала 27 чоловік (головним чином, економістів, юристів, військових), які представляли усі регіони республіки [11]. Міжрегіональна депутатська група об'єднала своїх членів за приналежністю до промисловців. До неї входило 32 депутати, Серед яких були й науковці -- доктори і кандидати наук.

Станом на 1 липня 1994 року у Верховній Раді XIII скликання діяло 9 депутатських груп і фракцій. Із прийняттям Конституції України у фракціях і групах відбулися суттєві трансформації. Об'єдналися групи «Центр» і «Державність». З'явилася група «Конституційний центр», до якої увійшли 59 депутатів. А група «Аграрники за реформи» і фракція Селянської партії України утворили об'єднання «Аграрники України». На початку 1997 року в парламенті функціонували 10 груп і фракцій.

Вже у складі цього парламенту відбувалися переміщення депутатів із однієї фракції до іншої. Так, до групи «Конституційний центр» перейшли 14 депутатів з «Державності», 7 -- з «Незалежності», 2 -- із «Міжрегіональної депутатської групи», 3 -- з «Реформ» і 3 парламентарії -- позафракційні [12, с. 66].

На якісно новій нормативно-правовій базі формувалися фракції Верховної Ради XIV скликання. 13 травня 1998 року до Регламенту було внесено поправку, на основі якої у Верховній Раді створювалися тільки депутатські фракції тих партій і блоків, які подолали на виборах прохідний бар'єр. Відповідно до цього положення і сформувалися 8 фракцій: Комуністичної партії, Народного руху, Соціалістичної і Селянської партій (Лівий центр), Партії зелених, Народно-демократичної партії, Всеукраїнського об'єднання «Громада», Прогресивної соціалістичної партії (Соціалістична опозиція), Соціал-демократичної партії (об'єднаної). 21 грудня 1998 року у фракцію трансформувалося об'єднання «Реформи -- центр».

У Верховній Раді XIV скликання вперше відбулося штучне розростання окремих фракцій. Так, від Народно-демократичної партії у парламент було обрано близько 20 осіб, а до фракції НДП увійшло майже 90 депутатів. Позафракційні депутати у складі 26 чоловік спочатку об'єднались у групу «Незалежні», а згодом утворили власну фракцію. Із розколом Народного руху на дві частини -- прибічників Ю. Костенка та прихильників В. Чорновола (а після його трагічної смерті -- Г. Удовенка) -- відбулося й роз'єднання фракції.

У березні 1999 року в парламенті діяли такі фракції: Компартії України (122 депутати), Народно-демократичної партії (55), Народного руху (30), Відродження регіонів (27), Партії зелених України (26), Соціал-демократичної партії (об'єднаної) (26), Соціалістичної партії (24), «Батьківщина» (23), «Незалежні» (18), «Громада» (17), Народного руху -- І (16), Селянської партії (15), «Реформи-центр» (14), Прогресивної соціалістичної партії (13).

Висновки

У досліджуваний період тричі змінювалися організаційно-політичні основи формування структури Верховної Ради України. По-перше, після проголошення державного суверенітету парламент почав діяти постійно. Це зумовило створення постійно діючих профільних комітетів та фракцій. Ще зберігалася Президія Верховної Ради, голова якої був наділений правом підписувати прийняті закони і постанови. По-друге, із прийняттям Конституції України була ліквідована Президія Верховної Ради України. Зросла роль Голови парламенту та його заступників. Розширені права і функції комітетів. Кожний народний депутат повинен обов'язково працювати у складі певного профільного комітету. По-третє, у результаті переходу від мажоритарної до змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи обрання народних депутатів до складу Верховної Ради України сформувалися більш чисельні фракції та депутатські групи. Це зумовило необхідність встановлення квот під час обрання керівних органів парламенту та його комітетів. Була створена погоджувальна рада, до складу якої ввійшли керівники комітетів та фракцій і депутатських груп. Отже, у досліджуваний період змінювалися політико-правові основи формування структури Верховної Ради України. Це сприяло вдосконаленню її організаційної побудови і створювало умови для більш ефективної діяльності народних депутатів.

Список використаних джерел

1. Інформаційний матеріал про пленарні засідання у 1990-1999 роках. Поточний архів секретаріату Верховної Ради України. 1999. Липень.

2. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці: монографія. Київ: Абрис, 1994. 495 с.

3. Гарань О. В. Убити дракона: з історії руху та нових партій: монографія. Київ: Либідь, 1993. 200 с.

4. Сацький П. В. Становлення політичної системи в Україні наприкінці 1980-х -- в першій половині 1990-х років: дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2003. 186 с.

5. Колодій А. На шляху до громадянського суспільства: теоретичні засади і соціально- культурні передумови демократичної трансформації в Україні: монографія. Львів: Червона Калина, 2002. 275 с.

6. Як організувати роботу у Верховній Раді. Голос України. 1991. 18 січ. (№ 12).

7. Про дострокові вибори Верховної Ради України і Президента України: Закон України від 24.09.1993 р. № 3470-XII. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/3470-12.

8. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 24.09.1997 № 541/97-ВР. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/541/97-вр.

9. Дані Центральної виборчої комісії України про результати виборів 29 березня 1998 року. Голос України. 1998. 8 кв. (№ 66).

10. Писаренко С. Місія -- об'єднувати. Голос України. 1995. 5 січ. (№ 3).

11. Пинзеник В. Єдина ідея, що здатна об'єднати всіх, -- це ідея реформ. Голос України. 1994. 20 лип. (№ 136).

12. Україна в 1996 році: Інформаційно-аналітична доповідь / редкол.: О. Білий, О. Дергачов, С. Макеєв та ін.; Інститут посткомуністичного суспільства. Київ: Політична думка, 1997. 98 с.

Размещено на Allbest.ru