Латеранські угоди як правове підґрунтя для становлення міста-держави Ватикан

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛАТЕРАНСЬКІ УГОДИ ЯК ПРАВОВЕ ПІДҐРУНТЯ ДЛЯ СТАНОВЛЕННЯ МІСТА-ДЕРЖАВИ ВАТИКАН

Б. Гутів

Виникненню сучасного міста-держави Ватикан передувала Папська держава, яка постала внаслідок об'єднання папських володінь в Італії в єдину область (тому у більшості джерел паралельно вживаються назви - Папська область чи Папська держава) під владою папи Римського як світського правителя. Притому перші землеволодіння папи почали набувати і розширювати ще за кілька століть до утворення власної держави, а саме зародження інституту папства бере свій початок, згідно із католицькою богословською доктриною, від апостола Петра - засновника першої християнської общини в Римі вже після розп'яття Христа. У Середньовіччі це була могутня держава, що займала значну частину Апенінського півострова, і проіснувала до 1870 року, коли було утворено сучасну державу Італія. Держава Ватикан, яка відновлена в нинішніх розмірах як самостійне місто- держава, виникла внаслідок підписання 11 лютого 1929 року Латеранських угод між прем'єр-міністром Беніто Муссоліні та папою Римським Пієм ХІ.

Наслідком підписання Латеранських угод стало правове врегулювання взаємних претензій між Італією та Святим Престолом, вирішення «Римського питання» про статус Ватикану після розпаду Папської держави, що існувало з 1870 року (тобто - після збройного захоплення території Папської держави військами короля Сардинського Віктора Емануїла Савойського у 1870 році та проголошення Королівства Італія 1871 року), визначення прав і привілеїв Католицької церкви, її становища в Італійському королівстві.

Після окупації Риму внаслідок італійського руху за незалежність, що в історії отримав назву - Рісорджименто, 20 вересня 1870 року було вирішено розпустити Папську державу і створити Італійську національну державу. Управління Церкви орієнтовано було з цієї дати лише на Ватикан, де де-факто суверенітет належав Папі. Пропоновані італійським королем Вітторіо Емануеле II обмеження суверенітету папа Пій IX відхилив у травні 1871 року. З суто правового погляду Папа, і з ним вся Римська курія, за допомогою якої він управляв Церквою, були до укладення Латеранських договорів звичайними громадянами Італії, мали платити податки і в разі виникнення суперечки відповідати в італійському суді. Статус папського нунція за кордоном був невизначеним. Окрім того, питання, чи може Ватикан укладати договори (конкордати) з іншими країнами, було нез'ясоване. Ці умови були для Папи як глави мільйонів католиків неприйнятними. Так зване «Римське питання» упродовж майже шести десятиліть залишалося невирішеним. Його розв'язання відбулося тільки, як це не парадоксально, під час фашистського режиму в Італійській державі. Муссоліні був зацікавлений у примиренні з Католицькою церквою, щоб надати фашизму легітимності та новим державним і громадським формам. Переговори між Святим Престолом та Королівством Італія тривали три роки, упродовж яких відбулося 110 засідань. З боку папи Пія XI переговори з прем'єр-міністром Італії Беніто Муссоліні вів державний секретар (статс-секретар) кардинал П'єтро Г аспаррі. Особливо важливу роль у вирішенні «Римського питання» відіграв Франческо Пачеллі, радник П. Гаспаррі, брат майбутнього Папи Пія XII [3, с. 234, 238]. У процесі таких тривалих переговорів було напрацьовано загалом близько 20 варіантів тексту домовленостей між Святим Престолом та Італією, з метою визначення найточніших меж Папської території та суверенітету Папської держави, і врешті було розроблено остаточну форму договору [1].

Структуру та суть Латеранських домовленостей проаналізовано у працях радянських дослідників: М. О. Ковальського «Католицизм і дипломатія» (1969) [5] та М. М. Шейнмана «Ватикан між двома світовими війнами» (1948) [14]. Цікавою, вважаємо, також розвідку Є. А. Коровіна «Католицизм як фактор сучасної світової політики», видану в 1931 році [6].

Більшість сучасних українських досліджень присвячені питанням міжнародної правосуб'єктності Ватикану, отриманої на підставі Латеранських угод 1929 року, наприклад, праці М. І. Отроша [10], Т. Л. Сироїд [11], О. І. Льон [7] тощо. Вивченням змісту і значення Латеранських угод та виявленням історично-політичних передумов їх укладення займалися, зокрема, такі вітчизняні науковці, як В. Мельник [9], С. Марітчак [8], О. С. Бись [1]. Попри те, Латеранські угоди 1929 року все ще потребують комплексного дослідження особливостей їхнього укладення, аналізу їхньої сутності та встановлення їхнього історично-політичного значення і їх всебічного правового оцінювання.

Метою цього дослідження є з'ясування впливу Латеранських угод на припинення конфлікту між Папою Римським й Італійською державою, розкриття їхнього значення у наданні папській території визначеного державного статусу, що дало змогу Ватиканові активно вийти на площину міждержавної політики, а також аналіз політичних особливостей та юридичного оформлення заснування міста-держави Ватикан. Для досягнення цієї мети треба вирішити такі завдання: розглянути історично-політичні передумови укладення Латеранських угод, висвітлити особливості укладення, структуру та основний зміст Латеранських угод, охарактеризувати політичний договір як одну із трьох частин Латеранських угод, яка юридично закріпила державний статус Ватикану.

Період між 1860-1929 роками в історії Ватикану називається «Римським питанням». Чезаре Рафаелле запропонував ввести в обіг термін «Римський процес». Розпочався «Римський процес» 27 березня 1861 року - після проголошення Риму столицею об'єднаного Королівства Італія. Після цього символічного акту (перенесення столиці Італії з Турина до Рима) Святий Престол упродовж 58 років відмовлявся визнати Королівство Італію [9].

У 1871 році італійський уряд ухвалив «Закон про гарантії». Італійська держава гарантувала, що «особа верховного первосвященика священна і недоторкана». Папа одержував право утримувати війська для охорони своєї власності. Італійський уряд зобов'язався виплачувати Папі щорічно 3 225 тис. лір як постійний і невідчужуваний прибуток. Папа продовжував користуватися своїми палацами. Ці палаци, у тім числі Латеранський і Ватиканський, визнавали «невідчужуваною власністю» і не обкладали податками. Представники іноземних урядів при Папському престолі користувалися прерогативами і недоторканістю відповідно до міжнародних прав. Єпископи не повинні були складати присягу королю [8, с. 173].

Однак Папа відхилив «Закон про гарантії». Відтак, настав кінець світській владі Папи, який на знак протесту проти ліквідації Папської держави проголосив себе «в'язнем», заявивши, що Папа не залишить стін Ватикану, доки не будуть відновлені його «сплюндровані права». Він відмовився мати справи з італійським урядом, наклав на короля Віктора Емануїла ІІ і всіх причетних до цього «злочину» відлучення та заборонив католикам брати участь у політичному житті.

Як Пій IX, так і наступні папи при нагоді демонстративно заявляли протест проти «пограбування» Папського престолу - позбавлення Папи світської влади. У зв'язку з ліквідацією Папської держави виникло так зване «Римське питання» - боротьба Папського престолу за відновлення світської влади Папи і за повернення йому міста Рим [13, с. 168-169]. Прибічники папства в Австрії, Франції та інших країнах хоча й висловлювали Пію IX співчуття з приводу позбавлення його світської влади, але не думали серйозно виступати проти Італії, щоб силою зброї відновити Папську державу, а охоче використали «Римське питання» у власних політичних цілях.

Після 1870 року і до 1929 року кожний новообраний Папа заявляв, що він не відмовляється від «володінь св. Петра». Папство продовжувало вважати, що юридично Церковна держава існує, хоча вона й тимчасово обмежена територією Ватикану, себе ж Папи продовжували розглядати як суверенних правителів.

У 1926 році почалися секретні переговори між Ватиканом, представленим радником держсекретаря Франческо Пачеллі, та урядом Італії в особі його глави Беніто Муссоліні про ліквідацію «Римського питання». Вони завершилися 11 лютого 1929 року підписанням Латеранських домовленостей, ратифікація цього договору відбулася 7 червня 1929 року.

Метою Латеранських угод було встановлення дружніх відносин між Ватиканом та Італією, забезпечення Папі абсолютної незалежності та остаточне і безповоротне вирішення «Римського питання» [8, с. 174].

Як охарактеризував Латеранські угоди Г. Хоружий: «Отже, Святий Престол спільно з Італією даним Договором заснував Державу Місто Ватикан, над якою Святий Престол має виняткову юрисдикцію; при цьому йому в ній належить виключний суверенітет. У свою чергу, згадана Держава також користується визнаним міжнародним суверенітетом, невіддільним, однак, від суверенітету Святого Престолу, і виступає інструментом незалежності та суверенітету Папи Римського» [12, с. 169].

Зокрема С. Дьяченко зазначає, що Латеранський договір юридично підтвердив суверенітет Святого Престолу на міжнародній арені, оформив виникнення нової територіальної одиниці - Ватикану, визнавши щодо нього право територіальної власності та суверенну владу і юрисдикцію Святого Престолу [4, с. 13]. Притому він уважає, що цей договір не мав змістоутворюючого сенсу, оскільки міжнародну правосуб'єктність Ватикану ніхто не піддавав сумніву і в часи невирішеності «Римського питання». В. Мельник також підтримує позицію С. Дьяченка щодо визнання Латеранських угод цілою системою норм міжнародного права. Попри те, що окремі юристи-міжнародники намагаються обґрунтувати Латеранські угоди як окремий конкордат, текст цього договору має всі ознаки та сутність саме міждержавної угоди [9]. С. Дьяченко наголосив: «Навіть якби Договір не створював незалежної території Ватикану, він не втратив би якості міжнародного, оскільки передбачав такий обсяг і характер прерогатив Святого престолу, котрий відповідає поняттю міжнародної правосуб'єктності» [4, с. 13-14].

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений так: «для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому Престолу, що гарантує неоспорюваний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого Престолу його повну власність, виняткову й абсолютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляє, що не бажає і не буде брати участь у «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миротворчої місії Святого Престолу». Відповідно до цих документів Ватикан має певні суверенні права: свою територію, законодавство, громадянство.

Латеранські домовленості складаються з трьох частин - політичного договору, фінансової конвенції та конкордату.

Політичний договір визнає за Ватиканом суверенітет у міжнародних справах, а за Святим Престолом - виняткову і необмежену владу та юрисдикцію над Ватиканом. Окрім того, договір визнає католицтво «єдиною державною релігією» Італії (ст. 1). Фінансова конвенція вирішує питання компенсації Святому Престолу втрат у зв'язку з ліквідацією Папської області. А саме: передбачає виплату Італією Святому Престолу 750 млн лір у 5 % цінних паперах (ст. 1); натомість Святий Престол відмовляється від фінансових претензій до Італії, що з'явилися внаслідок утворення Італійської держави (ст. 2). Конкордат регулює відносини між Римо- католицькою церквою та Італійською державою (освячення шлюбів, викладання в школах католицизму, невтручання церкви в політичні та інші справи Італії). Він визначає права і привілеї Католицької церкви в Італії, держава оголошує неробочими днями 10 церковних свят, а також неділі (ст. 11); єпископи зобов'язуються присягати на вірність королю Італії як главі держави (ст. 20).

Зупинимося детальніше на характеристиці саме політичного договору. Як випливає з політичного договору, головною метою створеної держави є забезпечення незалежності Папи в здійсненні «його вселенської місії».

У статті 1 Латеранської угоди зазначалося, що католицизм є «єдиною державною релігією» Королівства Італії. Імплементація італійським парламентом цієї норми Латеранської угоди є особливо показовою в галузі конституційного права Італії. Вперше на державному рівні католицизм було задекларовано як італійську державну релігію. Святий Престол отримував усю повноту «суверенної» влади у сфері контролю над структурою та ієрархією державної релігії Італії.

Стаття 2 Латеранської угоди офіційно визнавала світський суверенітет Папи Римського в особі трьох складових: самого Папи Римського, Римської курії як адміністративної влади та Святого Престолу як релігійного суверену. Стаття 2 містила в собі фундаментальну основу для подальшого визнання Ватикану юристами-міжнародниками атиповим суб'єктом міжнародного права. А саме: відбулося розмежування Ватикану як зосередження «світського суверенітету» та Святого Престолу як «вселенського центру релігійного суверенітету». Тобто, якщо до Латеранської угоди, Святий Престол на міжнародно-правовому рівні визнавався як суверен Римо-католицької церкви, що фактично слугувало підтвердженням міжнародної правосуб'єктності самої Церкви як ієрархічної структурованої організації, то після Латеранської угоди Папа Римський перетворювався у голову триєдиної системи влади: релігійної, світської та зовнішньополітичної.

У статті 3 закріплено статус суверенної території за Ватиканським пагорбом, який після 1860 року став центром релігійної влади Римо-католицької церкви. Латеранська угода перетворила його в «Місто Ватикан». Це новостворене «місто» оголошувалося суверенною територією під політичним та юридичним контролем Святого Престолу. Отже, Ватикан перетворювався в окрему державу, що мала дві іпостасі - релігійну (уособлена в системі його влади) та світську (уособлена в його «громадянах»). Владу над обома іпостасями влади отримував Святий Престол. Кордони Ватикану затверджувались окремим планом, що додавався до Латеранської угоди [9].

По завершенні Другої світової війни італійський уряд підтвердив усі зобов'язання, взяті на себе щодо Ватикану фашистською Італією. Латеранський договір було офіційно підтверджено в ст. 7 Італійської конституції від 22 грудня 1947 року. Ватикан, ґрунтуючись на Латеранському договорі, набув низки прав і прийняв на себе певні міжнародні обов'язки, які у своїй сукупності становлять його міжнародну правосуб'єктність. Ватикан володіє суверенітетом у сфері здійснення всієї повноти влади (у тім числі навіть має власну армію) на своїй території над її населенням, частина якого є Ватиканське громадянство (дослідженню особливостей якого буде присвячено нашу наступну статтю). Має встановлені дипломатичні відносини з іншими суб'єктами міжнародного права, а також є членом міжнародних організацій. Має державні символи - герб, прапор, гімн.

Політично та територіально Ватикан переживав як часи піднесення, так і часи занепаду. Початком сучасної історії міста-держави Ватикан є підписання Латеранських домовленостей 11 лютого 1929 року. Притому Святий Престол як суб'єкт міжнародного права є носієм духовного та світського суверенітетів і відповідно до Латеранських угод 1929 року одночасно є верховним органом усієї Католицької Церкви та сувереном держави-міста Ватикан.

Відтак, Латеранськими угодами 1929 року було офіційно закріплено дві іпостасі міжнародної правосуб'єктності центру Римо-католицької церкви - релігійний (Святий Престол) і світський (місто Ватикан). Тому дипломатичне визнання Святого Престолу будь-якою країною світу вважається автоматичним визнанням суверенітету міста-держави Ватикан.

місто держава ватикан латеранський

Список використаних джерел

1. Бись О. С. Правова характеристика Латеранського трактату і його наслідки // Університетські наукові записки. 2010. № 2. С. 243-248. URL: http://nbuv.gov.ua/- UJRN/Unzap 2010 2 36

2. Волошин О. Л. Латеранські договори 1929 //Українська дипломатична енциклопедія: у 2 т. / редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. Київ: Знання України, 2004. Т. 1. 760 с.

3. Григулевич И. Р. Папство. Век XX. Москва, 1978. 424 с.

4. Дьяченко С. В. Особенности международной правосубъектности Святого Престола: автореф. дисс. на соиск. уч. ст. к. ю. н. Москва: МГИМО (У) МИД России, 2008. 27 с.

5. Ковальский Н. А. Католицизм и дипломатия. Москва, 1969.

6. Коровин E. А. Католицизм как фактор современной мировой политики. Москва; Ленинград, 1931.

7. Льон О. І. Міжнародна правосуб'єктність Ватикану // Міжнародні читання з міжнародного права пам'яті професора П. Є. Казанського: матеріали четвертої міжнар. наук. конф. (м. Одеса, 8-9 лист. 2013 р.) / відп. за випуск к.ю.н., доц. М. І. Пашковський; Національний університет «Одеська юридична академія». Одеса: Фенікс, 2013. С. 6367. URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/224/Lyon_mijn_pravosub_vatikan.- pdf;jsessionid=97842E38E217A9E218DAD6C34F3DC90D?sequence=1

8. Марітчак С. До питання про передумови утворення міста-держави Ватикан // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Львів, 2015. Вип. 61. С. 171-177.

9. Мельник В. Юридичний статус Ватикану: від Римської проблеми до Латеранської угоди // Католицький оглядач. 20.06.2016 р. URL: http://catholicnews.iorg.ua/yuridichniy- status-vatikanu-vid-rimskoyi-problemi-do-lateranskoyi-ugodi-0

10. Отрош М. І. Особливості міжнародної правосуб'єктності Святого Престолу // Часопис Київського університету права. 2013. № 1. С. 312-315. URL: http://kul.kiev.ua/images/- chasop/2013_1/yyyyy/312.pdf

11. Сироїд Т. Л. Міжнародно-правовий статус Ватикану // Форум права. № 4. 2012. С. 814818. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm_2012_4_134

12. Хоружий Г. Ватикан: історія і сучасність. Львів: Місіонер, 2007. 280 с.

13. Шейнман М. М. Ватикан и католицизм в конце ХІХ - начале ХХ в. - Москва, 1958. 468 с.

14. Шейнман М. М. Ватикан между двумя мировыми войнами. Москва; Ленинград: Изд-во Академии наук СССР, 1948. 236 с.

Размещено на Allbest.ru