У кризові моменти людська спільнота завжди потребує особистостей, здатних взяти на себе відповідальність за прийняття доленосних рішень, вибір і дії. Саме їхні здібності, розум, передбачливість, рішучість допомагають суспільству долати негаразди. Традиційно такі завдання покладаються на політико-управлінську еліту, яка покликана професійно керувати справами суспільства, врегульовувати конфлікти, розв'язувати суперечності, забезпечувати добробут співгромадян.

Не викликає сумнівів, що на сучасному етапі, як ніколи, Україні потрібні управлінці, політики нового покоління, здатні на виконання масштабних завдань, тому проблеми формування компетентної політико-управлінської еліти набувають особливої актуальності.

Формування політико-управлінської еліти в Україні досліджували такі науковці, як Е. Афонін, В. Гошовська, О. Крюков, І. Лопушинський, А. Пахарєв, Л. Пашко, М. Пірен, А. Рачинський та ін.

Водночас основні засади реалізації компетентнісного підходу в державному управлінні розглядали В. Гошовська, Л. Котик, М. Кузнецова, Н. Серьогіна, В. Сороко, І. Сурай та ін.

Попри численний науковий доробок у цій галузі, питання застосування функціонально-компетентнісного підходу у процесі формування політико - управлінської еліти потребує на окремий розгляд.

Метою статті є дослідження основних аспектів застосування функціонально-компетентнісного підходу в механізмі формування політико-управлінської еліти на сучасному етапі державотворення.

Досягнення зазначеної дослідницької мети передбачає реалізацію низки пошуково-аналітичних завдань, а саме:

- визначити семантику терміна “компетентність”;

- проаналізувати передумови становлення та дослідити сутність функціонально-компетентнісного підходу;

- розглянути особливості компетентності політико-управлінської еліти;

- окреслити основні аспекти застосування функціонально-компетентнісного підходу в механізмі формування політико-управлінської еліти.

Терміни “компетентність" і “компетенція” походять від латинського слова competens (відповідний), яке, у свою чергу, походить від дієслова compete (латин. - домагаюся, відповідаю, підходжу).

“Компетенції” можуть бути визначені як поведінкові характеристики, якими індивідуум повинен володіти або які повинен набути, для того щоб ефективно виконувати свою роботу. Очевидно, що зазначене визначення фокусується в першу чергу на властивостях індивідуума [1].

“Компетентність" - більш широке поняття, що включає в себе як результати діяльності, що демонструються індивідуумом (“виходи”), так і поведінкові характеристики (“входи”). Компетентність може також позначати систему стандартів або мінімальний набір вимог, необхідних для ефективної трудової діяльності [6].

В Енциклопедичному словнику з державного управляння [2] даються такі визначення:

- “компетенція” (від латин.competentia - відповідальність, узгодженість) сукупність повноважень (прав та обов'язків) будь-якого органу, посадової особи, які визначають можливості цього органу або посадової особи приймати обов'язкові до виконання рішення, організовувати та контролювати їхнє виконання, вживати в необхідних випадках заходи відповідальності тощо;

- “компетентність" - спроможність за рахунок набутих знань виконувати певний комплекс робіт або керувати його виконанням із відповідними швидкістю, якістю та ефективністю, що являє собою певний процес або певну частину процесу, функцію або певну частину функцій.

Вважається, що компетентнісний підхід зародився в США в кінці 50-х - на початку 60-х рр. ХХ ст. як прагнення знайти критерії для опису чудових результатів роботи і протиставлення їх панівному в ті роки захопленню тестами IQ. Високі показники когнітивного інтелекту не завжди реалізовувались у професійній діяльності людини, тому були потрібні нові підходи для оцінювання ефективності праці.

Уперше термін “компетенція” використав Уайт для опису таких властивостей індивідуума, які пов'язано з найкращою продуктивністю і високою мотивацією [9]. Уайт визначав компетентність як “ефективну взаємодію індивідуума з оточенням" і вважав, що існує “мотивація компетенції" на додаток до компетенції як до “здатності досягнення”.

Перші компетентності виявлялись у процесі спостереження за найбільш успішними фахівцями, бізнесменами, політиками, тому в основі їх у більшості випадків лежали поведінкові характеристики. Тому, на думку зарубіжних дослідників [3; 7], у США підходом, що превалював в оцінці компетенцій учнів чи фахівців, став поведінковий/біхевіористський підхід, заснований на виявленні функціональних обов'язків кожної особистості, описі основних фіксованих дій, що приводять у процесі виконання діяльності до найбільш високого результату.

Незважаючи на домінування поведінкового підходу, багато концепцій компетенцій поряд з настановами, способами поведінки, трудовими навичками, здібностями і особистісними особливостями почали включати в себе також знання і навички. Поступове ускладнення американських моделей компетенцій привело до появи складних конструкцій, у яких поведінкові компетенції йдуть з першого плану і стають основою для компетенцій функціональних (безпосередньо пов'язаних із роботою).

Функціональний підхід до управління вперше виник через визнання хибності попередньої “Теорії великої людини” - поширеного в 1940-х і 1950-х рр. переконання в тому, що якості, котрі сприяють ефективному управлінню, наприклад світогляд, життєвість, переконливість, значною мірою вроджені - “менеджерами народжуються, а не стають”. Функціональний підхід відкинув цю точку зору і спробував зламати роль менеджера в ключових завданнях та функціях. Прості функціональні моделі в галузі управління включали такі функції, як планування, делегування, організація, мотивація та контроль.

Функціонально-компетентнісний підхід можна розглядати як неотейлористський, оскільки його коріння відноситься до традиції наукового управління Тейлора. Крім усього іншого, він стверджує, що всі професії піддаються систематичному аналізу і їх можна розглядати, розподіляючи робочі функції на низку складових елементів [5].

Прихильники функціонально-компетентнісного підходу зосереджують увагу на завданнях та функціях, що повинні бути виконані відповідно до повноважень на робочому місці, а не особистих якостях індивіда, який виконує цю роботу (рис.1).

Рис.1. Функціонально-компетентнісний підхід [10]

Застосування функціонально-компетентнішого підходу потребує аналізу професійних функцій в аспекті їхнього ефективного виконання та, як результат, визначення базових (ключових) компетенцій (знаннєвих, вміннєвих і поведінкових), наявність яких і створює підґрунтя для ефективного виконання визначених професійних функцій.

Ще одним результатом застосування функціонально-компетентнісного підходу є так званий профіль посади. Такий профіль використовується як інструмент при відборі кандидатів на посаду, орієнтир в оцінюванні ефективності діяльності співробітників та їхнього професійного розвитку.

Стимулом для застосування функціонально-компетентнісного підходу до професійного навчання і освіти у Великобританії в 1980-х рр. став брак кваліфікованих працівників. Це привело до створення національної системи професійних кваліфікацій, що базувалися на професійних стандартах компетентності, виведених із функціонального аналізу професійної діяльності в різних контекстах.

Зазначені системи професійних кваліфікацій концентрувалися головним чином на компетенціях, що демонструються на робочих місцях, а не на систематично придбаних знаннях, тим паче не на поведінкових характеристиках.

Нові професійно-технічні кваліфікації розроблялись у рамках функціонально-компетентнісного підходу та ґрунтувалися на професійних стандартах компетентності, в основі яких лежав функціональний аналіз праці у різних контекстах. Професійні стандарти, таким чином, визначають ключові ролі, що декомпозуються в безліч компетентностей. Далі вони поділяються на субрівні, для кожного субрівня визначено конкретні критерії роботи, що формують базу оцінювання з діапазоном індикаторів для тих, хто оцінює.

Слід зазначити, що такий підхід піддався серйозній критиці з боку британських вчених за неповну теоретичну обґрунтованість, надмірну бюрократизованість, недостатнє врахування потреб роботодавців і нездатність брати до уваги результати неформального навчання, був названий непридатним і таким, що не відповідає поточним і майбутнім потребами освіти і навчання [8].

Таким чином, спочатку британський підхід до оцінювання компетентності робив акцент на функціональній компетентності, тобто на здатності виконувати роботу відповідно до необхідних стандартів. Однак до кінця 1990-х рр. у Великобританії поняття компетенції значно розширилося, функціональні критерії доповнилися по - ведінковими характеристиками.

Зауважимо, що дослідники європейських країн (Німеччина, Австрія, Франція) на базі американського та британського підходів розвинули цілісну модель компетентності, що включає в себе чотири виміри:

- когнітивні компетенції, що включають декларативні знання і знання, засновані на досвіді;

- функціональні компетенції, до яких відносяться навички та володіння прийомами (методами) виконання роботи;

- соціальні (поведінкові) компетенції, включаючи етичні компетенції і “емоційний інтелект”;

- мета-компетенції, що послуговують для набуття інших компетенцій (наприклад, здатність навчатися) (рис.2).

У нашому дослідженні ми акцентуємо увагу на функціональній компетенції політико-управлінської еліти як невід'ємній складовій її професійної компетенції.

Рис.2. Типологія компетенцій [3]

У нашому дослідженні ми акцентуємо увагу на функціональній компетенції політико-управлінської еліти як невід'ємній складовій її професійної компетенції.

компетентність політична управлінська еліта

Розглядаючи політико-управлінську еліту як державних посадовців вищої та середньої ланки (враховуючи і політичні, і адміністративні посади в органах державної влади), які володіють владою в суспільних інститутах, виконують функцію політичного управління та визначають напрями розвитку держави, можна стверджувати, що компетентність політико-управлінської еліти є найважливішим критерієм її якісної характеристики і являє собою конкретну сферу застосування владних функцій і повноважень. Вона виражається в здійсненні політичної влади, функціонуванні інститутів політичної та економічної системи, що забезпечують модернізацію, інноваційний розвиток, інтеграцію суспільства; у формуванні нових орієнтацій і цінностей, у залученні громадян до нових норм і правил.

Таким чином, до основних показників компетентності політико-управлінської еліти можемо віднести стабільність і стійкість політичних і громадських інститутів, ефективне виконання ними завдань соціально-економічного і політичного розвитку.

Сучасні реалії висунули нові особливості розвитку компетентності політико - управлінської еліти, її впливу на політичний процес, до яких варто віднести проблеми оволодіння новими політичними теоріями державного управління, новим політичним позиціонуванням інститутів влади, новими способами виробництва і надання послуг населенню, підвищення відкритості для контактів з населенням і засобами масової інформації, формування самосвідомості лідерства і новаторства.

У свою чергу, компетенція політико-управлінської еліти - це сукупність знань, умінь, навичок службових обов'язків і вимог, що складають ядро компетентності.

На нашу думку, до ядра компетентності політико-управлінської еліти входять:

- стратегічне бачення;

- планування та управління ресурсами;

- розвиток і оцінювання програм;

- представлення інтересів органу та взаємодія.

До функціональних компетенцій політико-управлінської еліти варто віднести компетентність у сфері політичного менеджменту, економічного аналізу, державних і муніципальних фінансів, наукових методів управління, управління персоналом тощо.

Ми вже відзначали, що ключовими аспектами вдосконалення механізму формування політико-управлінської еліти є перш за все зростання ролі демократичних каналів рекрутування еліти (партії, профспілки, громадські організації), а також відкритий, конкурентний характер її відбору [4]. Таким чином, основними напрямами застосування функціонально-компетентнісного підходу в механізмі формування політико-управлінської еліти, на нашу думку, мають стати:

- чіткість у визначенні та нормативно-правове закріплення предметів відання, повноважень, службових обов'язків, відповідальності в системі державного управління;

- відкритість державних структур, у т. ч. для соціальної мобільності управлінських кадрів;

- стимулювання застосування у практичній діяльності нових знань, наукових досягнень, інноваційних технологій;

- дотримання законності й демократичних процедур у процесі підготовки, прийняття та контролю над реалізацією рішень.

Важлива роль у формуванні й розвитку компетентності політико - управлінської еліти належить органам державної влади. Вони мають широкі можливості підвищення рівня компетентності управлінських кадрів, створення для цього правових і організаційних умов, формування збалансованої системи показників (критеріїв) оцінювання їхньої діяльності.

Також варто відзначити, що традиційна система освіти вже не задовольняє потреб суспільства у висококваліфікованих управлінських кадрах. Необхідна якісно нова система підготовки політико-управлінської еліти на основі компетентнісного підходу, який виражається у формуванні в неї політичних, професійних і загальнокультурних компетенцій. Спеціалізована безперервна освіта для представників політико-управлінської еліти покликана розкривати нові сучасні механізми і політичні технології державного управління та сприяти упровадженню їх у практику.

Поняття “компетенція” та “компетентність" визначаються у взаємозв'язку одне з одним, причому рівень компетентності залежить від відповідності її до вимог компетенції. Компетенція визначається постановником завдання, роботодавцем, керівником, а компетентність формується у процесі навчання і реалізується та розвивається у професійній діяльності.

У рамках функціонально-компетентнісного підходу компетенції трактуються як здатність виконувати функціональні обов'язки і відповідати професійним стандартам компетентності.

Основними напрямами застосування функціонально-компетентнісного підходу в механізмі формування політико-управлінської еліти є: вдосконалення нормативно-правового регулювання функціональних обов'язків та відповідальності представників еліти, відкритість державних структур, стимулювання застосування інновацій у практичній діяльності еліти, контроль над прийняттям та реалізацією її управлінських рішень, упровадження спеціалізованої безперервної освіти для представників політико-управлінської еліти.

Оптимізація діяльності органів влади щодо розвитку компетентності політико - управлінської еліти і вдосконалення критеріїв оцінювання її діяльності створюють можливості надання їй нового імпульсу в здійсненні інноваційного розвитку країни і суспільства в цілому.

Подальші дослідження можуть зосереджуватися на розробленні профілів компетенцій представників політико-управлінської еліти та визначенні конкретних механізмів і технологій застосування функціонально-компетентнісного підходу у процесі формування політико-управлінської еліти.

Список використаних джерел