Правовідносини як основна форма механізму реалізації прав людини на свободу пересування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правовідносини як основна форма механізму реалізації прав людини на свободу пересування

Кожна особа, яка реалізує свої права, зокрема й конституційні на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, вступає у відповідні правовідносини, стаючи їх учасником. Тому із впевненістю можемо констатувати, що основною формою механізму реалізації прав людини є правовідносини.

Наразі ж розпочнемо дослідження із з'ясування сутності загальнотеоретичної категорії «правовідносини».

Як відомо, проблематика правовідносин завжди була й залишається предметом наукового аналізу як фахівців у загальній теорії права, так і представників окремих галузей правничої науки, як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, зокрема таких, як С. С. Алексєєв, Ю. І. Гревцов, А. П. Дудін, В. Б. Ісаков, С. Ф. Кечек'ян, Ю. К. Толстой, В. С. Толстой, Р. О. Халфіна, Л. С. Явич та багато інших. При цьому досліджувались як загальні питання правовідносин, так і проблеми їх окремих складових елементів: суб'єктів, об'єктів, змісту, юридичних фактів. У цьому контексті погоджуємося з думкою А. М. Васильєва про те, що правова абстракція «правовідносини» - одна із найбільш глибоких та складних абстракцій, яка характеризує правову форму суспільного життя в цілому [1, с. 175].

Так, якщо вдатися до загального розуміння правовідносин, що міститься в «Юридичній енциклопедії», то можна зробити загальне уявлення, що правовідносини - це суспільні відносини (стійкі зв'язки між людьми та групами людей, які мають істотне значення для існування і функціонування певної, досить великої сукупності людей), які регулюються правом (законами та іншими нормативно-правовими актами) [2, с. 44-45; 3, с. 428]. На нашу думку, таке трактування правовідносин є занадто простим та малоінформативним. Наведене визначення жодним чином не вказує ні на об'єкти, з приводу яких дані відносини виникають, ні на зміст (права та обов'язки суб'єктів правовідносин), ні на підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин. Тому таке визначення навряд чи можна покласти в основу визначення правовідносин, що виникають у сфері свободи пересування та вільного вибору місця проживання.

З огляду на це вважаємо за доцільне звернути нашу увагу на класичні дослідження питань, пов'язаних із правовідносинами.

Аналізуючи значення правовідносин, С. Ф. Кечек'ян свого часу наголошував, що зосередитися в межах норми права і не бачити права у суспільних відносинах - це означає ніколи не дійти до засобів здійснення норми права, до перевірки наявності законності [4, с. 38]. Така позиція вченого є абсолютно прийнятною, адже норма права, що залишається нереалізованою будь-яким суб'єктом права, є «мертвою нормою», за таких обставин втрачається будь-який сенс у її існуванні. Скажімо, якщо б на законодавчому рівні нині не було визначено механізму реалізації розглядуваних нами конституційних прав на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, то ці права не могли б бути належним чином реалізовані суб'єктами, яким вони належать.

Тут доречно було б навести думку В. О. Лучіна, який, досліджуючи питання правовідносин, наголосив, що саме у них проявляється соціально реалізоване буття Конституції, правовідносини ніби утворюють її діяльно-практичну сторону. Правовідносини забезпечують зв'язок Основного Закону із найважливішими соціальними процесами, у них відбувається своєрідне опосередкування конституційної практики. Правовідносини слугують тим критерієм, що дозволяє встановити, в якій мірі знайшли своє відображення у конституційних нормах вимоги об'єктивних закономірностей, чи відповідають ці норми меті та завданням розвитку відносин, яка їх соціальна ефективність [5, с. 100-101]. Така позиція цілком співпадає із нашими роздумами, висловленими вище - реалізуючи права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в межах правовідносин, можна визначити проблеми та прорахунки у законодавчо визначеному механізмі їх реалізації.

Розвиваючи далі позицію, висловлену С. Ф. Кечек'яном, С. С. Алексєєв наголошував, що норми права реально проявляють свої регулятивні властивості лише тоді, коли починають жити у правовідносинах. Значення правовідносин, як головних засобів, що забезпечують функціонування норм права, є всезагальним [6, с. 93-95]. Такі правильні з правової позиції речі є причиною того, що їх підтримує більшість вчених, наголошуючи, що правовідносини слід розуміти як необхідну, обов'язкову умову втілення норм права у життя.

Аналізуючи питання правовідносин як основної форми реалізації прав на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, необхідно з'ясувати взаємозв'язок між, власне, цими правовідносинами та суспільними відносинами, що лежать в їх основі. Зокрема, такий зв'язок проявляється в тому, що у певний період суспільного розвитку настає усвідомлення суспільної важливості відносин між людьми та необхідності їх врегулювання нормами права, у результаті чого такі суспільні відносини набувають правової форми - стають правовідносинами.

Водночас теоретико-правова наука містить й інші позиції стосовно такого взаємозв'язку. Так, на думку Ю. К. Толстого, правовідношення - це опосередкований елемент між нормою права та суспільним відношенням, що регулюється цією нормою [7]. Солідарним із такою позицією є Б. Л. Назаров, який зазначає, що правовідносини не поєднуються із фактичними суспільними відносинами, формою яких вони виступають і які, набуваючи правової форми, зберігають свою якісну визначеність і самі по собі правовими не стають. «Такого злиття не відбувається навіть у процесі реалізації правовідношення, коли права та обов'язки його учасників втілюються у поведінці» [8, с. 41].

На наше глибоке переконання, така позиція вчених не може бути сприйнята як науково обґрунтована. Зокрема, з однієї сторони, Б. Л. Назаров наголошує, що правовідносини виступають формою суспільних відносин, і ми з цим абсолютно погоджуємося. При цьому, з іншої сторони, він хибно зазначає, що суспільні відносини, набуваючи правової форми, зберігають свою якісну визначеність і самі по собі правовими не стають. Хибність полягає у тому, що будь-яке правовідношення - це те саме суспільне відношення, але врегульоване нормами права, і після такого врегулювання суспільне відношення не існує поза правовідношенням. Скажімо, відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [9] громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Тобто, суспільні відносини, що пов'язані із пересуванням на території України, є правовідносинами, оскільки регламентовані нормами права. Законом чітко визначені обмеження свободи пересування. Усе це свідчить, що не може бути одночасного існування двох відносин: суспільного відношення і правовідношення, адже після врегулювання нормами права суспільне відношення набуває нової якості - стає правовим.

Доволі часто лунає думка, що правові відносини - це суспільні відносини, що вже існували й лише в результаті їх врегулювання нормами права стали правовими. Водночас, відзначимо й певну особливість, яка полягає у тому, що іноді правові норми зумовлюють виникнення правовідносин, що до цього не існували. У нашому випадку для прикладу можемо відзначити, що відповідно до абзацу восьмого частини першої статті 12 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [9] свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено на тимчасово окупованих територіях. Це законодавче положення з'явилося у 2014 році саме з того часу, коли Україна зазнала окупації Автономної Республіки Крим і частини території Донецької та Луганської областей через збройну агресію з боку сусідньої держави. Тому можемо відзначити, що до законодавчого оформлення таких суспільних відносин не існувало.

Наведемо й інший приклад. Так у 2015 році в Україні було запроваджено інститут пробації, що зумовило внесення змін до Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [9], відповідно до яких свобода пересування обмежується, зокрема, щодо осіб, звільнених від відбування покарання із випробуванням, яким заборонено виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації. Тобто, як бачимо, з'явилися нові правовідносини, суб'єктом яких виступає уповноважений орган з питань пробації, що не існували у формі суспільних відносин.

Наразі ж зупинимося на аналізі теоретичних визначень поняття правовідносини, що сприятиме в подальшому формулюванню власного визначення правовідносин у сфері реалізації прав людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні.

Так, якщо проаналізувати значний масив визначень правовідносин, то найбільш поширеним є визначення правовідносин як суспільних відносин, врегульованих нормами права. Зокрема, на думку С. Ф. Кечек'яна, «правовідносини - це результат дії норм права... це той результат, заради якого встановлені норми права, той результат, без якого норми права не мають жодного сенсу» [4, с. 31]. Дійсно, вчений доволі вдало показав взаємозв'язок між правовідносинами та нормами права. Проте, вважаємо, що недоліком цього визначення є те, що мало б бути показано взаємозв'язок трьох компонентів, а саме: правовідносин, норм права та суспільних відносин. Адже саме під впливом норм права суспільні відносини стають правовими.

О.О. Миронов виокремлює дві позиції стосовно визначення правовідносин. Так, одна частина вчених стверджує, що правовідносини є результатом правового впливу на суспільні відносини [10, с. 49]. Вважаємо, що це класичний, правильний підхід до визначення правовідносин і, як бачимо, він показує взаємозв'язок трьох компонентів, про що наголошувалося вище.

«На думку ж інших вчених, - пише О. О. Миронов, - правовідносини є засобом регулювання суспільних відносин» [10, с. 49]. На наше глибоке переконання, такий підхід є абсолютно не правильним та не логічним в частині визначення взаємозв'язку суспільних відносин та правовідносин.

Гревцов Ю. І. під правовідношенням розуміє специфічний зв'язок між правом та юридичним обов'язком у розумінні їх співвідношення, що веде до бачення правовідношення як абстрактного співвідношення суб'єктивного права та юридичного обов'язку, або ж місця суб'єкта права в правовій структурі, або ж реальної взаємодії суб'єктів права в інтересах користування правами та досягнення бажаного результату, що не суперечить правовій нормі [11, с. 13-21]. Як бачимо, вчений підійшов до визначення правовідношення через його зміст, який складають права та обов'язки суб'єктів. Така позиція також заслуговує на увагу, хоча й не забезпечує повного розуміння правовідносин.

На думку М. І. Матузова, під поняттям «правовідносини» слід розуміти врегульовані правом і такі, що охороняються державою, суспільні відносини, учасники яких виступають носіями взаємно кореспондуючих юридичних прав та обов'язків [12, с. 479]. Позитивними моментами такого розуміння правовідносин є те, що вчений вірно розглядає співвідношення суспільних відносин та правовідносин, відводить правовідносинам важливе місце, вказуючи на їх охорону державою, правильно називає суб'єктів правовідносин їх учасниками, а також вказує на зміст правовідносин.

Н. М. Оніщенко визначає правовідносини як особливий різновид суспільних відносин, які формуються на основі норм права в результаті свідомих дій їх учасників і реалізація яких гарантується можливістю застосування державного примусу [13, с. 434-435]. Це визначення також вносить свій позитив у розвиток питання про правовідносини та сприятиме формулюванню власного визначення правовідносин.

Наразі ж, враховуючи те, що розглядувані нами права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні є конституційними, доцільно звернути увагу й на окремі визначення правовідносин, запропоновані вченими-конституціоналістами.

Так, більшість із них одностайно визначає конституційні правовідносини як врегульовані нормами конституційного права суспільні відносини.

На думку О. О. Кутафіна, конституційно-правові відносини є одним із різновидів системи правовідносин, в які вступають люди і їх організації, державні органи та їх посадові особи на основі взаємних прав та обов'язків, передбачених нормами конституційного права [14, с. 297]. Вважаємо, що вчений правильно називає конституційні правовідносини різновидом системи правовідносин, але при цьому він не показує, що лежить в основі цих правовідносин.

Доволі широке визначення конституційних правовідносин, а скоріше узагальнені їх ознаки, основні характеристики, запропонував В. С. Основін:

1) поняття конституційно-правових відносин відображає взаємовідносини між суб'єктами прав та обов'язків, встановлених нормами конституційного права;

2) конституційно-правові відносини - це реальні, фактичні відносини, зміст яких визначений нормами конституційного права. Вони можуть виникнути: по-перше, у результаті впливу норми конституційного права на суспільні відносини, що склались ще до того, як була прийнята ця норма права; по-друге, у процесі реалізації прав та обов'язків, встановлених нормою права, яка передбачає нові відносини, яких ще немає в житті, але для яких створені необхідні об'єктивні умови;

3) конституційно-правові відносини - це один із способів реалізації прав та обов'язків, що встановлені нормами конституційного права;

4) конституційно-правові відносини - це вольові відносини в тому розумінні, що в нормі конституційного права передбачається їх зміст та межі;

5) роль конституційно-правових відносин у суспільному житті полягає в тому, що вони є засобом втілення деяких норм права у взаємовідносинах людей, за допомогою якого ці норми вносять сталий порядок у суспільні відносини;

6) на відміну від інших суспільних відносин права та обов'язки в конституційно- правових відносинах забезпечуються державою, яка в необхідних випадках для їх охорони може використовувати не тільки заходи переконання, а й також примус [15, с. 9-12].

Як відомо, правовідносини характеризуються певними особливостями. Не є тут винятком і правовідносини, що виникають у сфері реалізації прав людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання. При цьому відзначимо, що особливості певного різновиду правовідносин проявляються через сферу їх виникнення , а також їх складові елементи: суб'єкти, об'єкти, юридичні факти, зміст.

Проте найважливішою особливістю цих правовідносин є те, що вони виникають у сфері свободи пересування та вільного вибору місця проживання. Тобто, це та сукупність правовідносин, що виникають, скажімо, при реалізації громадянином України, а також іноземцем та особою без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, їхнього права вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Висновки

правовідносини свобода пересування

На основі правового аналізу наведених вище позицій щодо розуміння правовідносин, а також законодавчих положень у сфері свободи пересування та вільного вибору місця проживання запропонуємо власне визначення поняття «правовідносини у сфері реалізації прав людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», під яким слід розуміти врегульовані нормами права суспільні відносини, змістом яких є правовий зв'язок між відповідними суб'єктами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами тощо) у формі взаємно кореспондуючих прав і обов'язків, закріплених у відповідних нормативно-правових актах, що реалізуються та виконуються стосовно чітко визначеного об'єкта (поведінки учасників цих відносин, немайнового блага (свободи пересування по території України, вільного вибору місця проживання), а підставами виникнення, зміни, припинення або поновлення цих правовідносин є відповідні юридичні факти. На нашу думку, це визначення є узагальненим, містить згадку про усі елементи цих правовідносин.

Список використаних джерел