Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський торговельно-економічний університет

Охорона недоторканності приватного життя за кримінальним законодавством Федеративної Республіки Німеччини

Сосніна О.В., старший викладач

кафедри кримінального права та процесу

Анотації

Стаття присвячена порівняльно-правовому аспекту дослідження норм кримінального законодавства щодо відповідальності за порушення недоторканності приватного життя. Розглянуто кримінальне законодавство ФРН, в якому відображені європейські норми і стандарти відносно охорони приватної таємниці (конфіденційної інформації).

Аналіз норм Кримінального кодексу ФРН дає змогу зробити висновки і виявити позитивні моменти, які заслуговують на увагу у світлі їх можливого використання при удосконаленні норм КК України у сфері недоторканності приватного життя.

Ключові слова: приватність, порушення недоторканності приватного життя, таємниця особистого та сімейного життя, конфіденційна інформація.

The article is devoted to comparative legal research aspect of criminal law on liability for breach of privacy. Germany considers criminal law, which reflects European norms and standards regarding the protection of private secrets (confidential information).

Analysis of the Criminal Code allows Germany to draw conclusions and identify positive aspects that deserve attention in light of their possible use in improving standards in the Criminal Code of Ukraine privacy.

Key words: privacy, a violation of the privacy and family life, confidentiality of personal and family life, confidential information.

Основний зміст дослідження

Постановка проблеми. Інститут кримінально-правової охорони приватного життя за законодавством України формується під впливом міжнародного законодавства та кримінального законодавства європейських країн, які мають багатолітню традицію охорони цього права. Сьогодні право особи на недоторканність її приватних інтересів визнається і гарантується міжнародно-правовими та регіональними (зокрема, європейськими) нормативними актами.

Особливу роль в захисті права людини на приватне життя відіграє прецедентне право Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Як зазначають дослідники, ЄСПЛ вважає, що дати однозначну і універсальну дефініцію приватного життя, практично, неможливо і тому надає перевагу судовим прецедентам, в яких дає тлумачення окремих компонентів цього складного і багатопланового феномена [1, с.527-607; 2, с.347-427; 3; 4, с.227].

У ході вивчення прецедентів та правових позицій ЄСПЛ щодо ст.8 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод виявлена тенденція до все більш широкого розуміння поняття та змісту приватного життя [5; 6, с.379-382] Термін "повага", який використовується у ст.8 цієї Конвенції також тлумачиться відповідно до європейських стандартів ширше, ніж поняття "недоторканність", яке використовується у вітчизняному законодавстві, і означає не тільки заборону на втручання держави, але і покладення на державу позитивного обов'язку забезпечити з допомогою законодавства та інших засобів повагу особистої сфери людини та її захист від незаконного втручання з боку інших осіб. В кримінальному законодавстві України окремі компоненти права людини на приватне життя, якщо брати за основу прецеденти ЄСПЛ, захищаються цілою низкою норм, які містяться в різних розділах Особливої частини КК України.

Загальносвітова тенденція розширення прав і свобод людини, зокрема, права на недоторканність приватного життя, міжнародно-правова регламентація його охорони лягла в основу національного законодавства всіх країн Європейського Союзу (далі - ЄЄ). В умовах сучасного процесу європейської глобалізації особливої гостроти набуває необхідність гармонізації українського законодавства і, зокрема, кримінального, і законодавства країн - учасниць ЄС, яке втілило основні стандарти кримінально-правової охорони прав і свобод людини.

Дослідження та порівняння кримінального законодавства в сфері захисту приватного життя є надзвичайно актуальним, оскільки дає можливість, по - перше, проаналізувати особливості законодавства окремих держав-учасниць ЄС; по-друге, встановити відповідність національного законодавства європейським нормам і стандартам; по-третє, дійти висновків щодо можливості і необхідності реформування вітчизняного законодавства з метою його адаптації до законодавства ЄС в умовах глобалізації та євроінтеграції.

Для успішного проведення компаративістського дослідження кримінального законодавства ЄС про недоторканність приватного життя ми вирішили відійти від традиційної типології правових сімей та застосувати класифікацію, яку вперше запропонувала С.Я. Лихова [7, с.255-256] і, яка, на нашу думку, найбільш повно відповідає вимогам сучасного стану компаративного дослідження. Відповідно до цієї класифікації всі держави - учасниці ЄС поділяються на три групи:

1) країни, які входили до складу СРСР і законодавство яких в силу історичних обставин має спільну правову традицію з кримінальним законодавством України (Литва, Латвія та Естонія);

2) постсоціалістичні країни, які в силу історичних і політичних обставин зазнали впливу соціалістичної правової системи (Польща, Румунія, Чехія, Угорщина, Болгарія, Словаччина, Словенія та Хорватія);

3) країни, право яких розвивалося поза впливом соціалістичної системи права і які мають власну історичну правову традицію, яка, по суті, лягла в основу права ЄС (ФРН, Італія, Франція, Іспанія, Греція, Португалія, Австрія, Швеція, Данія, Ірландія, Фінляндія, Кіпр, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Бельгія. Саме така методика дає змогу дослідити законодавство держав-учасниць ЄС, правові традиції яких прагне гармонізувати Україна.

Характерно, що хоча Україна є державою, право якої слід віднести до романо-германської правової сім'ї, великого значення набуває не стільки романо-германська традиція, скільки правові акти тих міжнародних організацій, учасницею яких є або прагне бути Україна (Рада Європи, Світова Організація Торгівлі, НАТО, ЄС та інші) [8, с.40].

Відтак, звернення до досвіду зарубіжної законотворчості дозволяє представити національну правову систему у співвідношенні з правовими системами інших держав, дає змогу, як писав Марк Ансель, краще пізнати право своєї країни, бо специфічні риси цього права особливо чітко виявляються в порівнянні з іншими системами [9, с.36-87].

Аналіз останніх досліджень. Міжнародно-правові засади права на приватність та його порівняльні аспекти досліджувалися у працях Л. Брандейса, Е. Бредлі, А. Вестина, Д. Гомьєн, М. Дженіса, Ю.О. Замошкіна, Л. Зваака, В.О. Карташкіна, Р. Кея, І.Д. Козочкіна, Н. Є. Крилової, О.О. Малиновського, Л.Г. Мачковського, Р.А. Мюллерсона, Т.М. Нуркаєвої, А.В. Пазюка, П.М. Рабіновича, Ф.М. Решетнікова, А. X. Саїдова, А.В. Серебреннікової, В. Уоррен, К. Цвайгерта. Однак, питання зарубіжного досвіду кримінально-правової охорони недоторканності приватного життя, зокрема, кримінального законодавства Федеративної Республіки Німеччини (далі - ФРН) потребують детального розгляду.

Тому метою цієї статті є здійснити порівняльно-правовий аналіз вітчизняного кримінального законодавства щодо відповідальності за порушення недоторканності приватного життя та законодавства ФРН - країни - учасниці ЄС, яка належить до країн, право яких розвивалося поза впливом соціалістичної системи права і яка мають власну історичну правову традицію у сфері захисту права на недоторканність приватного життя, зробити певні висновки та виявити позитивні моменти, які заслуговують на увагу через призму їх можливого використання та розроблення пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконаленні вітчизняного кримінального законодавства.

Виклад основного матеріалу. Специфіка кримінального законодавства ФРН в тому, що воно не повністю кодифіковане. Його джерелами є Конституція, Кримінальний кодекс ФРН (далі - КК ФРН) [10] від 15 травня 1871 р. в редакції від 13 листопада 1998 р., а також інші численні не кодифіковані кримінально-правові норми, що містяться в різних законах (спеціальних федеральних кримінальних законах, кримінальному законодавстві земель, іноземному кримінальному законодавстві), що складають так зване додаткове кримінальне право (Nebenstrafrecht) [11, с.25-93].

Регламентація питань охорони приватного життя за КК ФРН представляє певний інтерес і заслуговує аналізу. Слід зазначити, що у КК ФРН, на відміну від розділу п'ятого Особливої частини КК України, не має самостійного розділу, в якому би містилися норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за посягання на конституційні права та свободи людини і громадянина, а злочини, що посягають на недоторканність приватного життя, так само, як і в вітчизняному законодавстві розміщені у різних розділах Особливої частини КК Німеччини, зокрема, у розділах 7 і 15, а також в інших (федеральних) законах (наприклад, Федеральний закон про захист від зловживань з особистими даними при обробці інформаційних даних від 20.12.1990 р.) [12].

Зазначимо, що у Кримінальний кодекс України 2001 р. (далі - КК України) [13] включені норми про захист права на недоторканність приватного життя (загальна норма і ряд спеціальних норм). Йдеться про ст.182 КК "Порушення недоторканності приватного життя", а також про наступні статті: ст.163 КК "Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер", ст.162 КК "Порушення недоторканності житла", ст.168 КК "Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння)".

З точки зору німецьких правників, об'єднання всіх злочинів проти конституційних прав і свобод людини і громадянина у самостійний розділ Особливої частини КК ФРН, не видається можливим, тому що призвело би до порушення системи Особливої частини, оскільки не враховувало би специфіку право охоронюваного блага, що виступає критерієм систематизації Особливої частини КК Німеччини [14, с.17].

А.В. Серебреннікова наголошує, що розділ 15 КК ФРН, з системної точки зору сконструйований німецьким законодавцем найбільш чітко. Як елемент системи Особливої частини КК ФРН, цей розділ виділяє приватне життя як специфічну ознаку охоронюваного блага. Однак, під кримінально - правовий захист підпадає не все приватне життя людини, а лише ті його сторони, на які можуть посягати кримінально-карані діяння. Нормами, передбаченими в даному розділі захищаються такі права і свободи людини і громадянина як конфіденційність розмов, таємниця листування, таємниця приватного життя, таємниця поштового та телекомунікаційного зв'язку (§§ 201 - 210) [14, с. 19].

§ 201 КК ФРН "Порушення конфіденційності розмови" передбачає такі форми прояву об'єктивної сторони злочину, предметом якого виступає конфіденційна розмова, яку законодавець характеризує як інформацію, не призначену для суб'єкта злочину та інших осіб, а саме: незаконний запис на магнітофон конфіденційної інформації іншої особи (1); використання зробленого таким чином запису (1); інші дії, які зробили цей запис доступним третій особі (1); незаконне підслуховування конфіденційної інформації за допомогою апарату для підслуховування (2); дії, завдяки яким записана або підслухана конфіденційна інформація особи, стала доступною іншим людям, якщо її було передано дослівно або - загальний зміст (2). Останні дві форми діяння караються тільки, якщо доведена до відома громадськості конфіденційна інформація, може завдати шкоди законним інтересам іншої особи. Законодавець зазначає, що діяння не є протиправним, якщо повідомлення такої інформації громадськості, здійснено з урахуванням переважання в даному випадку інтересів суспільства. Кримінальній відповідальності за абз. З § 201 підлягає посадова особа або особа, спеціально уповноважена на виконання публічної служби, якщо вона порушує конфіденційність інформації вищевказаними діяннями. Отже, А.Ф. Серебреннікова на основі аналізу німецької судової практики як криміноутворюючу ознаку об'єктивної сторони §201 виділяє характер самого діяння, що виражається у порушенні загальних заборон [14, с.22].

Саме порушенню таємниці приватного життя присвячений § 203 КК ФРН, який встановлює відповідальність за її незаконне розкриття. Законодавець визначає таємницю приватного життя як чужу таємницю, що стосується особистого життя. За змістом цього положення до таємниці прирівнюються докладні данні про особисті або ділові відносини (зв'язки) іншої особи, які охоплюються завданнями публічного управління, однак, якщо такі дані стають відомими іншим органам чи іншим установам для виконання завдань публічного управління і закон цього не забороняє, то зазначене положення не застосовується. Крім таємниці приватного життя, предметом даного злочину є виробнича або комерційна таємниця, яка була довірена особі або стала відома якимсь іншим способом у зв'язку з виконанням професійних обов'язків.

Фахівці-криміналісти наголошують, що особливою рисою німецького законодавства є приділення великої уваги спеціальному суб'єктові посягання на недоторканність приватного життя [15, с.158-161; 16, с.7]. Так, у диспозиції § 203 КК ФРН законодавець, називаючи суб'єкт злочину, подає вичерпний перелік спеціалістів та інших осіб, які при виконанні професійних чи інших обов'язків можуть стати володарями різного роду таємниць, що належать до особистого життя, виробничої або комерційної діяльності (наприклад, лікар, психолог, адвокат, нотаріус, аудитор тощо). Така точність і вичерпність у підході законодавця до визначення кола суб'єктів досліджуваного складу злочину має очевидні плюси, однак, не слід забувати, що будь-який перелік завжди веде до звуження, обмеженості в трактуванні понять.

§ 204 КК ФРН встановлює відповідальність за "Використання відомостей, що становлять чужу таємницю", яку особа зобов'язана зберігати згідно з положеннями § 203 КК ФРН "Порушення таємниці приватного життя". Обидва злочини мають однаковий предмет.

Невідомим вітчизняному законодавцю є злочин, склад якого передбачений абз. З § 203 КК ФРН, який містить норму, спрямовану на охорону таємниці померлої особи, і встановлює відповідальність спеціального суб'єкта - особи, яка уповноважена на збереження таємниці після смерті особи, а також зобов'язана зберігати таємницю, яка їй відома від померлого або з його заповіту. Відповідальність настає також у тому випадку, коли особа незаконно розголошує чужу таємницю після смерті особи, якій ця таємниця належала (абз.4 § 203). У абз.5 § 203 КК ФРН законодавець характеризує суб'єктивну сторону злочину, зазначаючи: "якщо особа діє за винагороду або з наміром особистого збагачення або збагачення іншої особи або нанесення шкоди іншій особі", то законом передбачено більш суворе покарання.

Порівняльний аналіз ознак складу злочину "Порушення недоторканності приватного життя", передбаченого диспозицією ст.182 КК України, та злочину, передбаченого диспозицією § 203 КК ФРН "Порушення таємниці приватного життя" дозволяє дійти висновку, що подібними у цих злочинах є, перед усім, предмет - конфіденційна інформація (ст.182 КК України) та чужа таємниця, особливо таємниця, яка стосується особистого життя, або виробнича чи комерційна таємниця (§ 203 КК ФРН). Крім цього, подібні деякі форми прояву об'єктивної сторони розглядуваних злочинів, а саме: збирання, зберігання, використання, знищення, поширення або зміна конфіденційної інформації про особу, крім випадків, передбачених іншими статтями КК (ст.182 КК України) і розкриття чужої таємниці (§ 203 КК ФРН). Спільним для цих злочинів є їх вчинення з умисною формою вини. Відмінність між розглядуваними нормами полягає у суб'єкті: вітчизняний законодавець передбачив відповідальність загального суб'єкта (ст.182), німецький - спеціального (§ 203 КК ФРН). Крім цього, КК України на відміну від КК ФРН, містить кваліфіковані склади порушення недоторканності приватного життя. Характерно, що вітчизняний законодавець передбачає відповідальність за порушення недоторканності приватного життя в одній статті - ст.182 КК, в той час, коли німецький законодавець, посягання, пов'язані з відомостями про приватне життя особи, передбачає у декількох окремих статтях: § 201 "Порушення конфіденційності розмови", § 203 "Порушення таємниці приватного життя" і § 204 "Використання відомостей, що складають чужу таємницю" КК ФРН.

У § 205 КК ФРН встановлено, що діяння, передбачені у абз.1 і 2 §§ 202204 КК ФРН, переслідується лише за заявою потерпілого (І), а в разі його смерті право на подачу заяви переходить до родичів або спадкоємців, за винятком випадків, передбачених § 202а КК ФРН. Якщо таємниця не належить до особистого життя потерпілої особи, то право подання заяви відповідно §§ 203 і 204 КК ФРН переходить до спадкоємців (2). Якщо особа розголошує або використовує відомості, що становлять таємницю потерпілого після його смерті у випадках, зазначених у §§ 203 і 204 КК ФРН, то діють положення 1 і 2.

порушення недоторканість приватне життя німеччина

Висновки