Питання методології історії діяльності органів внутрішніх справ України (частина 2)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Питання методології історії діяльності органів внутрішніх справ України (частина 2)

А.Є. Шевченко

Анотації

Досліджено питання методології історії діяльності органів внутрішніх справ України, простежено теоретичні напрацювання відомих вітчизняних і зарубіжних вчених у сфері державотворення, визначено завдання працівників міліції, які виникають у процесі адміністративної діяльності.

Ключові слова: органи внутрішніх справ, методологія історії, державотворення, адміністративна діяльність.

Исследован вопрос методологии истории деятельности органов внутренних дел Украины, прослежены теоретические наработки известных отечественных и зарубежных ученых в сфере создания государства, определены задания работников милиции, которые возникают в процессе административной деятельности.

Ключевые слова: органы внутренних дел, методология истории, государства, административная деятельность.

The question of the methodology of the history of the activities of the internal affairs of Ukraine, traced the theoretical achievements of famous domestic and foreign scientists in the field of creation ofthe state, certain tasks police officers, which arise in the course of administration.

Keywords: law enforcement bodies, methodology of history, state and administrative activities.

Адміністративно-наглядова діяльність є засобом впливу на формування суспільних відносин, моделей поведінки та діяльності людей, що орієнтуються на посилення відповідальності й самоконтролю громадян і посадових осіб за свої вчинки.

Адміністративно-розпорядча діяльність міліції ґрунтується на використанні засобів державно-владного впливу на суспільні відносини та виявляється у компетенції ОВ С видавати учасникам адміністративних правовідносин (приватним структурам, громадським організаціям і окремим громадянам) обов'язкові до виконання розпорядження й висувати законні вимоги. Їхнє невиконання у певних випадках створює склад самостійного адміністративного правопорушення.

Конкретними виявами адміністративно-юрисдикційної діяльності є такі форми, як складання протоколу про адмінпорушення, затримання правопорушника, його огляд, вилучення документів і речей, що стали знаряддям протиправних дій, передача матеріалів з конкретної справи у відповідний орган, оскарження, перегляд чи виконання рішення у визначених інстанціях. міліція адміністративний державотворення

Не можна обійти увагою і тривалу дискусію довкола тлумачення дефініції "адміністративний процес". Апологети "юрисдикційної концепції" трактують названу дефініцію як регламентовану законом діяльність стосовно розв'язання спорів між сторонами (які не перебувають у відносинах службового підпорядкування), що передбачає застосування заходів адміністративного примусу. Розвиваючи цю концепцію, А. Самойленко стверджує, що "адміністративний процес повинен бути сконструйований за подібністю до вже сформованих схем цивільного та кримінального процесів. Рамки адміністративного повинні логічно замикатися порядком застосування заходів адміністративного покарання та адміністративного примусу" [1].

Група інших фахівців: А. Шергін, А. Михайлов, В. Рефілова, С. Скворцов - вважає, що адміністративний процес - це правозастосування, іншими словами, - владна діяльність державних органів, законодавчо наділених відповідними повноваженнями. Ця діяльність спрямована на досягнення заздалегідь визначеного правового ефекту через вирішення адміністративно-правових спорів та справ про правопорушення, а також припинення протиправних діянь, які не становлять значної суспільної небезпеки [2].

Опоненти цієї теорії висувають солідну аргументацію на користь власної позиції. На їхню думку, такі підходи ігнорують тісний зв'язок адміністративного процесу з державним управлінням, юридичним відображенням якого він насправді є. Адміністративний процес є частиною адміністрування, тобто управління в широкому розумінні цього слова. Отже, термін "адміністративний процес" необхідно виводити не з цивільного чи кримінального процесу, а з державного управління як його різновид. На думку Д. Бахраха, адмінпроцес охоплює не лише юрисдикційну діяльність з розгляду спорів і застосування примусу, а й регулятивні заходи [3]. В. Манохін вважає, що в полі адміністративного процесу перебуває не тільки і не стільки розв'язання індивідуальних спорів та справ у сфері держуправління, скільки і насамперед реалізація адміністративно-правових норм [4].

Різні аспекти функціонування адміністративної системи розглядаються теорією соціального управління. Згідно з класичним афоризмом існування державної влади знаходить своє відображення саме в її чиновниках, поліції, армії, адміністрації, суддях. За висловлюванням Г. Гоббса, вони уособлюють "тіло держави" [5, с. 107]. Тому має рацію П. Рабінович, визначаючи орган держави як структурно організований колектив державних службовців чи одного державного службовця, які володіють відповідними ознаками [6, с. 51].

Радянська наукова традиція дистанціювалася від незаангажованого в ідеологічному плані висвітлення гуманітарного фактора функціонування адміністративної системи. На думку А. Оболонського, управлінці-вчені аналізували, як правило, систему органів управління, нормативно-юридичні підстави їхньої діяльності, інформаційні потоки та комунікативні канали, процедури ухвалення рішень і контролю за їхнім виконанням, засади, на яких конструюються і діють різні елементи апарату, компетенцію органів та посадових осіб, ієрархію підрозділів та субординаційні відносини, а не мотивацію та реальні моделі поведінки людей у сфері управління [7, с. 7].

Упродовж кількох останніх десятиліть у науковій літературі жваво дискутується питання про статус людей, заданих в адміністративній системі. Біля витоків дискусії стояв французький учений Л. Дюгі, який трактував проблему державної служби в контексті загальної теорії держави [8, с. 591-671]. У вітчизняній правовій науці тезу про необхідність звернення теорії держави і права до проблематики державної служби висловили та обґрунтували В. Горшеньов і О. Петришин [9, с. 9-16].

У світлі розгляду заявленої проблеми особливе значення має питання про юридично сформовану площину, в якій діяли органи внутрішніх справ. У цьому розумінні концептуального звучання набуває цікаве твердження Р Халфіної про дві форми "накладання" права на систему управління: по-перше, насамперед має йтися про загальну нормативну систему, яка впливає на систему управління; по-друге, право відіграє істотну роль в організації самої системи управління [10, с. 90-91]. Водночас О. Петришин застерігає, що суто управлінська інтерпретація права може відтіснити на другий план більш фундаментальні пласти їх взаємодії. Він звертає увагу також на те, що "правове опосередкування управлінських зв'язків перетворює людину з об'єкта на суб'єкт управління" [11, с. 113].

У фундаментальному онтологічному розрізі, за словами В. Нерсесянца, повинно йтися про інтерпретацію індивіда як правової істоти, хоча і не в розумінні природної притаманності його правової сутності, оскільки її становлення та виникнення правових явищ відбуваються в рамках єдиного процесу [12, с. 40-43].

Згідно з традиційними підходами до теорії та історії держави і права завдання адмінорганів полягають у плануванні відносин між повноваженнями (функціональними обов'язками), виконавцями та середовищем; юридичному забезпеченні діяльності певних підрозділів; контролі за виконавською дисципліною та ефективністю їх роботи, тобто у широкому сенсі - в раціоналізації й виробленні дійового зв'язку між засобами і цілями. Способи розподілу праці на кожному рівні організації визначаються відповідними нормативними актами. Критеріями планування та юридично-організаційного регулювання органів, покликаних виконувати правоохоронні завдання, виступають усталені засади: єдність керівництва, субординаційна підпорядкованість, обсяги та регулярність контролю, однорідність завдання. Ці принципи втілені в мережу компетенції та відповідальності, систематизовану в цілісну вертикальну ієрархію.

Автор запропонованої статті розглядає органи внутрішніх справ ще й через призму теорії синергетики. Закон синергії - основний закон організації управління - проявляється в тому, що властивості і можливості організації як структури і єдиного цілого перевищують суму властивостей і можливостей її окремих елементів, що обумовлюється їх взаємодоповненням, взаємопідтримкою, взаємовпливом [13].

З методологічних позицій принципово важливим є визначення місця та ролі управління внутрішніми справами в загальній адміністративній системі. Колектив російських авторів під керівництвом В. Кикотя у спеціальному курсі "Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ" для слухачів навчальних закладів МВС РФ стверджує, що управління внутрішніми справами - це "діяльність повноважних державних органів у притаманних їм формах і властивими їм методами забезпечення громадського порядку та безпеки, боротьби зі злочинністю та подоланням причин і умов, які її породжують". За їх визначенням, "управління внутрішніми справами - це особлива галузь адміністративно-політичної діяльності держави, значення якої обумовлене її роллю у зміцненні суспільних відносин, подоланні багатьох факторів, що гальмують розвиток суспільства. ... Управління внутрішніми справами здійснюється від імені держави, через її виконавчий механізм, з використанням наданих їм засобів примусу. Специфіка цієї галузі управління обумовлена необхідністю використання державно-владних повноважень, видання актів управління, здійснення контрольно-наглядових функцій, ліцензування, заборони й припинення окремих дій, застосування інших засобів державного примусу" [14, с. 14-15]. Управління внутрішніми справами - це виконавча і розпорядча діяльність, що обґрунтовує тезу: органи внутрішніх справ - це самостійна спеціалізована система державного управління.

Органи внутрішніх справ є підсистемою цілої правоохоронної системи, а отже, виступають одним з елементів управлінської системи та виконують відповідні державні функції. В. Плішкін розглядає управління ОВС у двох аспектах: а) як об'єкт управління з боку держави; б) як внутрішні управлінські зусилля всередині підсистеми, за яких об'єктом є працівники, служби, окремі підрозділи, а суб'єктом - керівники різних рівнів та управлінські апарати. У цілому ж він визначає "управління органами внутрішніх справ" як "особливий вид діяльності спеціально створених апаратів та спеціально призначених посадових осіб з упорядкування системи органів внутрішніх справ, забезпечення її оптимального функціонування і розвитку з метою ефективного вирішення завдань боротьби зі злочинністю та охорони громадського порядку, які поставлені перед нею" [15, с. 22].

Специфіка предмета вивчення історії адміністративної діяльності органів внутрішніх справ України обумовлює пізнавальний інтерес до визначення та класифікації їх завдань і функцій, які належать до мілітаризованого сегмента державної служби й здійснюють охоронні повноваження. Змістовним елементом мілітаризованої державної служби є можливість і реальність застосування примусу. Монополія на легальне застосування насильства є однією з найбільш суттєвих особливостей держави. Однак функція примусу має чітко регулюватися відповідними нормативними актами, які ідеально виключають свавілля й перевищення міри необхідного застосування сили. Мілітаризовану державну службу здійснюють спеціально сформовані озброєні групи людей, покликані в необхідних випадках реально забезпечити виконання її рішень.

Служба у мілітаризованих інституціях базується на авторитарній моделі відносин влади й підпорядкування, суворої ієрархії командного й особового складу, безумовної обов'язковості наказів вищих органів для нижчих, що забезпечується стрункою системою посад і звань, уніформою, знаками розрізнення, спеціальними службовими статутами.

Нарешті, службовці мілітаризованих органів володіють специфічним правовим статусом, мають спеціальні пільги, притягуються до відповідальності, передусім до адміністративної й матеріальної юридичної [16, с. 142-14].

Вітчизняний вчений О. Бандурка стверджує, що правоохоронними органами вважають діючі у суспільстві й державі інституції, основними завданнями яких є створення умов для дотримання законності, боротьби з правопорушеннями та злочинами [17].

На думку В. Божева, правоохоронні органи формують певним чином відособлену за професійними ознаками самостійну групу органів держави, які мають власні, чітко визначені та юридично оформлені завдання. Для К. Гущенка і М. Ковальова підставою для відокремлення правоохоронних органів є те, що саме на них покладається завдання забезпечення правопорядку.

Формулюючи визначення правоохоронної функції адміністративних органів, В. Осадчий наголошує, що вона зводиться до гарантування суспільних відносин, урегульованих юридичною атрибуцією [18].

У дослідженні І. Бондаренка зазначається, що у межах одного виду правоохоронних органів домінуючим у їх побудові є організаційний критерій, який поєднується з принципом територіальності. Правоохоронні органи одного виду є однією з підсистем цілої системи правоохоронних органів, що має організаційно-правову самостійність, створюється у законодавчому порядку, здійснює свою профільну діяльність за допомогою специфічних форм і методів від імені держави та у межах компетенції, обсяг і характер якої визначаються місцем цієї структури в системі правоохоронних органів. Дослідник обстоює думку, що на відміну від інших державних органів система правоохоронних органів не має традиційної організаційної побудови (як, скажімо, система органів виконавчої влади), а є цілісною сукупністю, системоутворювальним чинником якої виступає не структурний (організаційний), а функціональний критерій - безпосередньо правоохоронна діяльність. Правоохоронні органи одного виду сформовані з урахуванням адміністративно-територіального поділу держави, отже, компетенція того чи іншого підрозділу, відповідно, поширюється на певну територію держави [19, с. 8-9].

О. Тюріна також вважає, що домінуюче значення у побудові системи правоохоронних органів мають функціональні зв'язки, які об'єднують їх в єдине ціле [20].

Отже, можна зробити висновок, що система правоохоронних органів характеризується певною ієрархічністю, зумовленою функціональним характером системоутворення та співпідлеглості правоохоронних органів. Предмет адміністративної діяльності визначає її мету, завдання, функції, методи, які, в свою чергу, перерозподіляються між різними правоохоронними органами, що утворюють внутрішньодиференційовану, але цілісну систему. При цьому система правоохоронних органів існує у навколишньому середовищі, яке репрезентоване певною правовою системою.

Значний сегмент функціонування органів внутрішніх справ становить адміністративна діяльність. За визначенням П. Веденкіна, А. Калегіна, А. Черепанова, адміністративна діяльність міліції охоплює: а) керівництво (управління) вищими органами та посадовими особами діяльністю підпорядкованих органів, підрозділів, служб та окремих працівників міліції (внутрішній аспект адміністративної діяльності); б) забезпечення адміністративно-правовими засобами особистої безпеки громадян, охорони громадського порядку та вирішення інших завдань, які постають перед міліцією [21, с. 5-7].

Згідно з концепцією дослідників зовнішня адміністративна діяльність органів внутрішніх справ здійснюється у формі адміністративного нагляду, пов'язаного з постійним наглядом працівниками міліцейських структур за точним і неухильним дотриманням усіма громадянами й посадовцями законів та підзаконних актів, які регламентують громадський порядок, застосування заходів щодо запобігання та припинення порушень, а також здійснюється у формі адміністративно-юрисдикційної діяльності, що полягає у розгляді справ про адміністративні правопорушення й ухвалення рішень за ними в установленому законом порядку. Крім оперативної діяльності, дізнання та адміністративного нагляду, адміністративно- юрисдикційна діяльність міліції покликана забезпечувати захист від протиправних зазіхань на громадський порядок і безпеку та інші суспільні відносини, охорона яких здійснюється міліцією. Адміністративно-юрисдикційна діяльність регулюється нормами матеріального та процесуального права, закріпленими у відповідних адмінкодексах, законах і постановах, а також у нормативних документах НКВС-МВС.

У процесі адміністративної діяльності перед працівниками міліції постають такі завдання:

- своєчасне, всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин кожної справи;

- вирішення справи у точній відповідності із законодавством;

- забезпечення виконання ухваленої постанови;

- виявлення причин та умов, які призвели до здійснення адмінпорушень;

- запобігання правопорушенням;

- виховання громадян у дусі дотримання законів;

- зміцнення законності та правопорядку.

Адміністративно-юрисдикційна діяльність міліції передбачає виконання охоронної, виховної та регулятивної функцій.

Охоронна функція реалізується за допомогою застосування санкції, передбаченої нормою адміністративного права за здійснення конкретного правопорушення. Виховна функція покликана впливати на свідомість і поведінку правопорушників та інших громадян з метою профілактики й запобігання порушенням законності. Нарешті, регулятивна функція адмінюрисдикції полягає в тому, що вона є одним із засобів правового регулювання суспільних відносин, які охороняються міліцією. Завдяки адміністративній юрисдикції нормативні приписи переводяться в конкретні правовідносини.

Адміністративні функції здійснюються згідно з певними принципами. Основним серед них є принцип законності - жорсткої відповідності вимогам, викладеним в юридичних нормах. Принцип гласності передбачає відкритий розгляд справ про адміністративні порушення. Принцип рівності громадян потребує паритетних підходів до вирішення долі громадян, які скоїли адміністративні порушення, незалежно від походження, соціального й матеріального становища, расової і національної приналежності, статі, мови, віросповідання, характеру заняття, місця проживання та інших обставин. Принципи об'єктивності та презумпції невинуватості базуються на тому, що до з'ясування всіх обставин справи і провини конкретної особи не може бути винесено ухвали про її притягнення до відповідальності. Крім того, сучасна адміністративно-юрисдикційна діяльність ґрунтується на таких засадах, як самостійність в ухваленні рішень та персональна відповідальність посадових осіб міліції за результат, індивідуалізація покарання, гуманність та інші [22, с. 7-9].

Список використаних джерел