Медичний працівник як суб’єкт адміністративних правопорушень, що вчиняються у сфері охорони здоров’я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Медичний працівник як суб'єкт адміністративних правопорушень, що вчиняються у сфері охорони здоров'я

К.К. П'яткова

Анотації

Стаття присвячена аналізу суб'єктного складу адміністративних правопорушень у сфері охорони здоров'я. Акцентується увага на проблемі конкретного закріплення медичного працівника як суб'єкта адміністративних правопорушень у цій сфері. Окремо пропонуються шляхи удосконалення законодавства про охорону здоров'я та адміністративну відповідальність. Наголошується на необхідності закріплення окремих категорій у вітчизняних нормативно-правових актах.

Ключові слова: медичний працівник, адміністративне правопорушення, охорона здоров'я.

Статья посвящена анализу субъектного состава административных правонарушений в сфере здравоохранения. Акцентируется внимание на проблеме конкретного закрепления медицинского работника как субъекта административных правонарушений в этой сфере. Отдельно предлагаются пути совершенствования законодательства об охране здоровья и административной ответственности. Отмечается необходимость закрепления отдельных категорий в отечественных нормативно-правовых актах. адміністративний правопорушення медичний

Ключевые слова: медицинский работник, административное правонарушение, здравоохранение.

This article analyzes the subject composition of administrative violations in the field of health. Attention is focused on a specific problem of securing health worker, as a subject of administrative violations in the field. Separately, the ways of improvement of legislation on health and administrative responsibility. The necessity of fixing certain categories of domestic legal act.

Keywords: medical professional, administrative offenses, public health.

Сучасний стан системи охорони здоров'я характеризується наявністю значної кількості проблем як правового, економічного, соціального, так і морального характеру. Держава намагається здійснювати реформування цієї галузі з метою приведення її до міжнародних та європейських стандартів.

Орієнтиром у проведенні реформи в Україні є програма Європейського Союзу "Європейська стратегія здоров'я - 2020", в основі якої сформульовані два стратегічні завдання і чотири пріоритетні напрями дій для її реалізації. Зокрема, одним із стратегічних завдань є поліпшення здоров'я для всіх і скорочення нерівностей стосовно здоров'я. Зміцнення систем охорони здоров'я перебуває в числі основних пріоритетів країн усього Європейського регіону, і для поліпшення здоров'я та підвищення рівня соціальної справедливості щодо здоров'я застосовуються нові підходи. Ключовими сферами, яким приділяється найбільша увага в стратегії "Здоров'я - 2020", є удосконалення форм і методів надання послуг громадського здоров'я та медико-санітарної допомоги, формування основних ресурсів системи охорони здоров'я, таких як кадри і високоякісні ліки, зміцнення системи фінансування охорони здоров'я та оптимізація стратегічного керівництва [1].

Мета наукової статті - окреслити особливості правового статусу медичного працівника як суб'єкта адміністративних правопорушень у галузі охорони здоров'я.

Юридична відповідальність у сфері охорони здоров'я та, зокрема, відповідальність медичних працівників була предметом наукових досліджень О.М. Алієвої, С.Б. Булеци, Л.К. Карпенко, Ю.А. Козаченко, Б.О. Логвиненка, І. Я. Синюти, С.М. Співак, С.Г. Стеценка, Г.В. Чеботарьової, О.С. Щукіна. Проте в їхніх роботах розглядалася уся юридична відповідальність у сфері охорони здоров'я або ж ці проблеми аналізувалися фрагментарно.

Науковим підґрунтям адміністративної відповідальності медичних працівників стали також наукові роботи В.Б. Авер'янова, Ю.П. Битяка, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, Д.М. Лукянця та інших.

Сьогодні у сфері охорони здоров'я медичними працівниками досить часто вчиняється велика кількість різноманітних правопорушень, пов'язаних з їхньою професійною діяльністю. Основна частина таких протиправних діянь лежить у площині дисциплінарного регулювання, проте вчинення цілого ряду тягне за собою застосування кримінальної чи адміністративної відповідальності.

Чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення [2] встановлює адміністративну відповідальність за окремі види правопорушень у сфері охорони здоров'я у главі 5. Проте лише деякі з них можуть бути вчинені медичним працівником, зокрема порушення санітарних норм (ст. 42), продаж лікарських засобів в аптечних закладах без рецепта у заборонених законодавством випадках (ст. 42-4), незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44), порушення обмежень, встановлених для медичних і фармацевтичних працівників під час здійснення ними професійної діяльності (ст. 44-2), порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1) та порушення встановлених законодавством вимог щодо заняття народною медициною (цілительством) (ст. 46-2).

Детальний аналіз складів зазначених вище адміністративних проступків надає можливість стверджувати, що законодавець не встановив єдиних підходів та вимог до суб'єктів цих протиправних діянь. Зокрема, детальне закріплення суб'єкта у складі адміністративного проступку, передбачене лише ст. 44-2, в якій йдеться про медичних та фармацевтичних працівників. В усіх інших законодавець не встановлює суб'єкта, обмежуючись лише описом протиправного діяння та передбачення адміністративного стягнення за нього.

Проте із змісту діяльності, яка охороняється цими адміністративно-деліктними нормами випливає, що вони завідомо адресовані саме особам, які в силу своєї професійної діяльності можуть вчинити такі правопорушення.

Основи законодавства України про охорону здоров'я [3] не містять визначення терміна "медичний працівник" та не наводять переліку тих працівників, які за своєю професійною діяльність є медичними працівниками. Проте в цьому нормативно-правовому актів закріплений цілий ряд вимог до медичних працівників. Зокрема, медичні працівники зобов'язані невідкладно надавати необхідну медичну допомогу у разі виникнення невідкладного стану людини (ст. 37), медичний працівник зобов'язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров'я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, зокрема наявність ризику для життя і здоров'я (ст. 39), медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків (ст. 40), медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу повним обсягом хворому, який знаходиться в критичному для життя стані (ст. 52), та ін.

Крім того, законодавець розмежовує медичну та фармацевтичну діяльність і, відповідно, розрізняє правовий статус медичних та фармацевтичних працівників. Хоча у ст. 74 Основ визначено, що медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Фармацевтична допомога є відмінною від медичної допомоги. А тому фармацевтичний працівник виконує інші професійні обов'язки, ніж медичний працівник. Однак діяльність фармацевтичного та медичного працівника має однакову мету - надання допомоги пацієнту для збереження, відновлення та покращення його життя і здоров'я. Тому, відповідно до положень формальної логіки, поняття "медичний працівник" та "фармацевтичний працівник" належать до сумісних, які перебувають у відносинах тотожності. Цю обставину підтверджує і законодавець, де медичні і фармацевтичні працівники зазначені окремо (наприклад, ст. 78 Основ). Фармацевтичний працівник має свої (притаманні лише йому) як загальні, так і додаткові (спеціальні) ознаки, що дозволяє його відрізнити від медичного працівника, а також виконує інші професійні обов'язки, які полягають у наданні фармацевтичної допомоги [4, с. 332].

Така ситуація породила наукову дискусію стосовно сутності медичних працівників. Так, І. М. Щукін стверджує, що медичним працівником треба розуміти фізичну особу (громадянина України або іноземця), яка здобула вищу, середню медичну або фармацевтичну освіту та пройшла подальшу спеціальну підготовку або перепідготовку, відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що підтверджується чинними документами (сертифікатом спеціаліста), прийняла на себе етичні зобов'язання знати і виконувати вимоги медичної деонтології та уклала трудовий договір з ліцензованою медичною установою на здійснення медичної діяльності. До медичних працівників автор відносить лікарів, фармацевтів, провізорів і середній медичний персонал та зазначає, що особа наділяється статусом медичного працівника, якщо вона фактично виконує професійні обов'язки за відповідною медичною спеціальністю [5, с. 12]. Г.В. Чеботарьова зазначає, що медичним працівником є особа, яка виконує професійні обов'язки за відповідною медичною спеціальністю, безпосередньо на професійній основі надає медичну допомогу чи медичні послуги, перебуває в трудових відносинах із закладом охорони здоров'я або займається підприємницькою діяльністю та має ліцензію і може підтвердити свою медичну кваліфікацію [6, с. 29].

Виходячи з таких наукових трактувань під терміном "медичний працівник" необхідно розуміти особу, яка має відповідний рівень спеціальних медичних знань, підтверджений документом про освіту встановленого зразка, та перебуває у трудових правовідносинах із закладом охорони здоров'я. У рамках цього до таких працівників, крім безпосередньо лікарів, слід відносити і середній та молодший медперсонал.

Окремої уваги заслуговує аналіз суб'єктного складу за ст. 46-2 КУпАП - порушення встановлених законодавством вимог щодо заняття народною медициною (цілительством). З одного боку, особа, яка отримала спеціальний дозвіл на зайняття народною медициною (цілительством), виданий центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, не завжди може трактуватися як медичний працівник через наявність або відсутність спеціальної медичної освіти. З іншого боку, така особа проводить оздоровлення, профілактику, діагностику і лікування, що ґрунтуються на досвіді багатьох поколінь людей, усталені в народних традиціях на основі конкретних нормативно- правових актах у чітких правових межах. Крім того, Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 23.09.2013 № 822 "Про порядок видачі атестаційно-експертного висновку, що підтверджує наявність в особи цілительських здібностей" встановлено, що визначення рівня знань претендента здійснюється за результатами атестації з курсу основ медичних знань та заявленого претендентом методу НМ (теоретичний етап). Не відкидаємо і той момент, що народною медициною може займатися і безпосередньо медичний працівник, який має відповідну освіту і виявив бажання займатися цілительством.

Аналізуючи специфіку медичної діяльності, можна стверджувати, що медичний працівник може бути суб'єктом адміністративного правопорушення у сфері охорони здоров'я у випадку порушення основних обов'язків, визначених в Основах законодавства України про охорону здоров'я.

Зокрема, медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані:

а) сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу;

б) безкоштовно надавати відповідну невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях;

в) поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, зокрема власним прикладом, здоровий спосіб життя;

г) дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю;

д) постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності;

е) надавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров'я.

Крім того, тим же нормативно-правовим актом запроваджені обмеження, які застосовуються для медичних і фармацевтичних працівників під час здійснення ними професійної діяльності.

Медичні і фармацевтичні працівники під час здійснення професійної діяльності не мають права:

1) одержувати від суб'єктів господарювання, які здійснюють виробництво та/або реалізацію лікарських засобів, виробів медичного призначення, їхніх представників неправомірну вигоду;

2) одержувати від суб'єктів господарювання, які здійснюють виробництво та/або реалізацію лікарських засобів, виробів медичного призначення, їхніх представників зразки лікарських засобів, виробів медичного призначення для використання у професійній діяльності (крім випадків, пов'язаних з проведенням, відповідно до договорів, клінічних досліджень лікарських засобів або клінічних випробувань виробів медичного призначення);

3) рекламувати лікарські засоби, вироби медичного призначення, зокрема виписувати лікарські засоби на бланках, що містять інформацію рекламного характеру, та зазначати виробників лікарських засобів (торговельних марок);

4) на вимогу споживача під час реалізації (відпуску) лікарського засобу не надавати або надавати недостовірну інформацію про наявність у певному аптечному закладі лікарських засобів з такою самою діючою речовиною (за міжнародною непатентованою назвою), формою відпуску та дозуванням, зокрема приховувати інформацію про наявність таких лікарських засобів за нижчою ціною.

Усі ці обов'язки медичних працівників трансформуються в коло тих, які охороняються адміністративно-деліктним законодавством, зокрема: неналежне виконання медичним працівником санітарних норм, норм щодо зберігання та використання наркотичних засобів або психотропних речовин, норм, які встановлюють порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів, неналежне виконання фармацевтичним працівником норм, що визначають процедуру продажу лікарських засобів в аптечних закладах, а також обов'язки медичних та фармацевтичних працівників щодо утримання від дій під час здійснення ними професійної діяльності, встановлених ст. 781 Основ законодавства України про охорону здоров'я.

Таким чином, аналіз нормативно-правового закріплення адміністративно-деліктного статусу медичних працівників дозволяє виокремити деякі пропозиції стосовно вдосконалення правового регулювання з цього питання.

Є необхідним нормативно закріпити дефініцію "медичний працівник" для встановлення єдиного розуміння такого терміна. У цьому контексті слід продовжити дискусію щодо ймовірного прийняття Медичного кодексу України, в якому повинні визначатися усі знакові терміни та дефініції, що необхідні для якісного застосування законодавства.

Актуальність і важливість створення кодифікованого акта Медичного кодексу України пояснюється багатьма обставинами, основними з яких є: необхідність комплексного реформування вітчизняної системи охорони здоров'я, зокрема її законодавчого забезпечення як фундаменту для усіх інших перетворень; відповідність на сьогодні науково обґрунтованої концепції законотворчої діяльності у цій сфері; прагнення забезпечити підвищення рівня правових знань медичних працівників; сприяння і допомога юристів при розгляді і вирішенні так званих "медичних справ"; неузгодженість у деяких випадках галузевого законодавства з окремими законами у сфері охорони здоров'я і медицини; необхідність чіткої регламентації правового статусу медиків і пацієнтів; потреба правового регулювання різних систем охорони здоров'я (державної, муніципальної, приватної) [7, с. 8].

Від правильного визначення термінів "медична діяльність", "медична допомога", "медичний працівник" залежатиме ефективність застосування законодавства у сфері охорони здоров'я. У такому випадку підтримуємо визначення, що медичним працівником є особа, яка має відповідну освіту та необхідний обсяг спеціальних знань у сфері медицини та уклала трудовий договір із закладом охорони здоров'я. На нашу думку, запроваджене розмежування медичних і фармацевтичних працівників є не зовсім правильним та обґрунтованим, оскільки і ті, й інші працівники діють на однакових засадах і до них застосовуються ідентичні професійні вимоги. З іншого боку, медичний працівник це загальний термін, під яким повинні розумітися і лікарі, і середній та молодший медичний персонал та фармацевтичні працівники.

У рамках удосконалення адміністративної відповідальності у цій сфері, необхідно детально закріпити у відповідних статтях Кодексу України про адміністративні правопорушення конкретних суб'єктів, які можуть нести адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері охорони здоров'я.

У цьому контексті можна погодитись із Б.О. Логвиненком, який стверджує, що розвиток вітчизняного деліктного законодавства у згаданій галузі має відбуватися з урахуванням таких ключових факторів: 1) урахування особливостей медичної діяльності (на разі мистецтва і ремесла); 2) поліпшення правового і соціального захисту медичних працівників (як безпосередніх учасників правовідносин) та необхідність збільшення державного фінансування сфери охорони здоров'я; 3) домінування адміністративної і цивільної відповідальності над кримінальною у сфері охорони здоров'я; 4) визначення оптимального розміру і виду санкцій за правопорушення в медичній діяльності; 5) оновлення чинного законодавства з урахуванням як вітчизняних здобутків, так і досвіду держав-учасниць Європейського Союзу [8, с. 211].

Таким чином, виходячи із змісту Стратегії сталого розвитку "Україна - 2020" метою державної політики у цій сфері є кардинальне, системне реформування, спрямоване на створення системи, орієнтованої на пацієнта, здатної забезпечити медичне обслуговування для всіх громадян України на рівні розвинених європейських держав. Основними напрямами реформ мають стати підвищення особистої відповідальності громадян за власне здоров'я, забезпечення для них вільного вибору постачальників медичних послуг належної якості, надання для цього адресної допомоги найбільш соціально незахищеним верствам населення, створення бізнес-дружньої обстановки на ринку охорони здоров'я.

Список використаних джерел