Розвиток кримінального законодавства про злочини проти правосуддя та шляхи його удосконалення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток кримінального законодавства про злочини проти правосуддя та шляхи його удосконалення

С. М. Костира,

аспірант

ПВНЗ «Європейський університет»

У статті визначено і досліджено короткий розвиток кримінального законодавства за злочини проти правосуддя.

Ключові слова: службова особа, кримінально-правова характеристика, злочини у сфері правосуддя, елементи кримінально-правової характеристики.

В статье определено и исследовано короткое развитие уголовного законодательства за преступления против правосудия.

Ключевые слова: должностное лицо, уголовно-правовая характеристика, преступления в сфере правосудия, элементы уголовно-правовой характеристики.

The article identified and analyzed the development of criminal law for crimes againstjustice.

Keywords: official, criminal and legal characteristic, crimes in the sphere of justice, the elements of the criminal law characteristics.

злочин правосуддя покарання відповідальність

Актуальність обраної тематики обумовлюється прагненням створити справедливе правосуддя, яким характеризується весь процес розвитку суспільства. Досягнення цієї мети можливе лише за ефективної протидії скоєння злочинних посягань на правосуддя. Ефективна протидія можлива лише при ретельному аналізі та дослідженні засобів, методів і способів охорони правосуддя на різних етапах історичного розвитку кримінального законодавства.

У цій статті проведено ретроспективний аналіз історико-архівних джерел, в яких висвітлювалися проблеми встановлення відповідальності за вчинення злочинів проти правосуддя. Ряд питань з цієї проблематики досліджувались у роботах вітчизняних учених і дослідників національних наукових шкіл країн СНД (Ю. В. Александров, М. І. Ануфрієв, М. І. Бажанов, О. М. Бандурка, В. І. Борисов, Ю. В. Баулін, А. М. Бойко, І. Г. Богатирьов, В. М. Бурдін, О. О. Вакулик, А. В. Воронцов, А. В. Галахова, М. Н. Голоднюк, В. В. Голіна, В. О. Глушков, Н. О. Гуторова, С. А. Денисов, Т. М. Добровольський, О. М. Джужа, О.О. Дудоров, А. П. Закалюк, В. С. Зеленецький, О. М. Ігнатов, О. Г Кальман, В. Ф. Кириченко, М. Й. Коржанський, О. М. Костенко, М. І. Колос, М. В. Косюта, Ю. І. Кулєшов, В. М. Кудрявцев, О. М. Литвак, Л. В. Лобанова, В. Т. Маляренко, О. А. Мартиненко, П. С. Матишевський, О. І. Медведько, М. І. Мельник, В. О. Мисливий, П. П. Михайленко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, Ю. В. Орел, В. І. Осадчий, Л. М. Палюх, М. І. Панов, І. О. Плужнік, В. П. Пшонка, А. В. Савченко, Г. П. Середа, В. О. Туляков, А. В. Раденький, Ш. С. Рашковська, Б. В. Романюк, М. В. Сийплокі, О. М. Сокуренок, В. В. Сташис, Є. Л. Стрельцов, Е. Г. Стоматов, С. А. Тарарухін, В. Я. Тацій, В. І. Тютюгін, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк, М. Д. Шаргородський, С. С. Яценко та інші).

Мета статті - проаналізувати розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти правосуддя.

В юридичній науці немає єдиного загальноприйнятого підходу до періодизації історії розвитку українського законодавства, що стосується кримінально-правової охорони правосуддя.

Так, А. Г. Мартіросян пропонує виокремлювати три етапи розвитку кримінально-правової охорони правосуддя, зокрема такого його аспекту, як заборона втручання в діяльність осіб, які здійснюють правосуддя. Перший етап (ХІ-ХУІІ стст.) - зародження кримінально-правової охорони незалежності суду й судової діяльності. Другий етап (ХУІІ-ХІХ стст.) - становлення кримінально-правової охорони незалежності суду й судової діяльності. Третій етап (початок ХХ століття - до цього часу) - сучасний період кримінально-правової охорони незалежності суду й судової діяльності, який характеризується, зокрема, взяттям правосуддя під охорону як самостійного об'єкта кримінально-правової охорони (КК УРСР 1960 року) [7, с. 9-10].

Полярною є позиція І. Я. Терлюка, який, навпаки, застосував розширений підхід до визначення етапів розвитку кримінального законодавства України, в тому числі і в такій його сфері, як охорона правосуддя. Так, науковець виокремлює 9 етапів: 1) кримінальне право Києво-руської держави; 2) кримінальне право Литовсько-руської держави; 3) кримінально- правове регулювання в українському середньовічному місті; 4) період звичаєвого «козацького» права Запорозької Січі; 5) кримінальне право України-Гетьманщини; 6) кримінально-правове регулювання в Україні в період імперської доби; 7) розвиток кримінального права в національних українських державних формаціях (1917-1921 рр.); 8) становлення і розвиток радянського кримінального права в Україні; 9) кримінальне право в незалежній Україні [9, с. 90].

Однією з найбільш аргументованих є періодизація кримінального законодавства України, запропонована В. К. Грищуком, яка враховує особливості та специфіку відповідних періодів у розвитку Української держави: 1) період Київської Русі (Х-ХІІ стст.); 2) польсько-литовський та козацький період (ХІУ-ХУІІ стст.); 3) період знаходження України у складі Росії та Польщі (ХУІІ-ХУІІІ стст.); 4) період знаходження України у складі Російської імперії та Австро- Угорщини (ХІХ ст. - 1917 р.); 5) радянський період (1917-1991 рр.); 6) сучасний період (з 1991 р. та до теперішнього часу) [1, с. 37].

Становлення теоретичного знання про відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя відбулося лише на початку ХХ століття, коли система цих злочинів дістала більш-менш чітке закріплення в кримінальному законодавстві. Поступальний розвиток правової думки забезпечив поступовий перехід від ситуативного регулювання кримінально-правового захисту сфери правосуддя до створення, хоч до кінця і не завершеної, проте єдиної системи норм, що закріплювали відповідальність за ці посягання, забезпечуючи охорону правосуддя як «зсередини», так і «ззовні». Основною тенденцією розвитку законодавства, з одного боку, виступало збільшення кримінально-правових норм, які передбачали відповідальність службових осіб за посягання на інтереси правосуддя, з іншого - забезпечення захисту судових органів і осіб, які здійснювали правосуддя і кримінальне переслідування.

Результати проведеного дослідження вказують, що у перших кримінальних кодексах радянської доби (КК України 1922 р. і КК України 1927 р.) злочини проти правосуддя не виділялися в окремий розділ, а входили до розділу, який передбачав відповідальність за вчинення державних злочинів. Вперше в радянський період відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя була встановлена в КК України 1960 року розділом VIII «Злочини проти правосуддя». Уведення у кримінальний закон самостійного розділу, що передбачав відповідальність за злочини проти правосуддя, зумовило потребу посилення державно- правової охорони цієї важливої сфери суспільних відносин. Подальший розвиток законодавства сприяв значному розширенню переліку злочинних посягань проти правосуддя, структурно об'єднаних в однойменний розділ, які переважно полягали у встановленні кримінальної відповідальності за посягання на працівників правоохоронних органів та за невиконання судових рішень.

Подальший розвиток законодавства спричинив збільшення переліку складів злочинів, які зазіхають на правосуддя, що в кінцевому підсумку сприяло виділенню відповідальності за злочини проти правосуддя в окрему главу VIII «Злочини проти правосуддя» Кримінального кодексу УРСР 1960 року, в якій була проведена більш чітка систематизація кримінальної відповідальності за вчинення злочинів проти правосуддя. Крім того, законодавцем було здійснено більш змістовний опис таких злочинів та їх ознак, що мало також своїм наслідком встановлення кримінальної відповідальності за злочини, які раніше взагалі не були передбачені попередніми редакціями КК. Саме в цьому акті було остаточно сформульовано всі елементи поняття «правосуддя», яке, крім безпосередньої діяльності суду з розгляду та вирішення справ, включає також досудову діяльність та діяльність, пов'язану з реалізацією судових рішень.

Що стосується підстав і принципів криміналізації посягань на правосуддя, зазначаємо, що з усієї багатоманітності об'єктивних соціальних факторів, які обумовлюють встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, вирішальними визнаються характер і ступінь суспільної небезпеки діяння, його поширеність, конституційна адекватність, системно-правова несуперечливість, міжнародно-правова допустимість, необхідність тощо. На нашу думку, криміналізацію та декриміналізацію злочинів проти правосуддя необхідно здійснювати з урахуванням зазначених принципів, а також принципу невідворотності покарання, де основна увага повинна приділятися характеру і ступеню небезпечності діяння та його поширеності. Звичайно, системне застосування наведених принципів у законотворчій діяльності викликає великі труднощі, у зв'язку з чим ця проблематика потребує різностороннього науково-теоретичного обгрунтування. Але безумовним слід визнати те, що криміналізація посягань у сфері здійснення правосуддя має грунтуватися передусім на положеннях Конституції України, конвенціях з прав людини, ратифікованих Україною.

Загалом, період незалежності України характеризується поступовим удосконаленням інституту відповідальності за посягання на правосуддя, зокрема, така тенденція торкнулася відповідальності суддів. Так, закони України «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» (на сьогодні втратив чинність) [8], «Про судоустрій і статус суддів» [4], «Про державну службу» [3], «Про Вищу раду юстиції» [2] тощо визначали, а деякі з них і понині встановлюють відповідальність суддів за посягання на здійснення правосуддя. Однак спеціальним актом стосовно їх відповідальності є все ж таки Кримінальний кодекс України [6], де закріплений найсуворіший вид юридичної відповідальності за посягання на правосуддя в Україні, зокрема суддями [5, с. 10].

Тому з метою вдосконалення правозастосування та унеможливлення двозначності у тлумаченнях кримінально-правових норм внесено пропозиції щодо адміністративної преюдиції в окремих кримінально-правових нормах про відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя, а також запровадити відповідні заохочувальні норми з метою посилення превентивної (запобіжної) функції кримінального закону і стимулювання правомірної поведінки.

Щодо проблем відповідальності та покарання за злочини проти правосуддя, то передумовою успішного кримінологічного аналізу злочинів є їх класифікація за певними критеріями, що надає можливість розглянути їх за групами, об'єднаними спорідненими ознаками. Наголошується, що важливість класифікації злочинів у кримінології визначається передусім необхідністю розроблення ефективних заходів протидії та запобігання злочинним посяганням і визначення їхніх основних напрямів.

Виходячи з їхніх видових об'єктів усі злочини, передбачені у розділі «Злочини проти правосуддя», пропонується класифікувати на такі групи: 1) злочини, які посягають на конституційні засади діяльності органів досудового слідства, прокуратури та суду; 2) злочини, які посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, власність суддів та інших учасників судочинства; 3) злочини, які посягають на одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі; 4) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та припинення злочинних посягань; 5) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду. Наведена класифікація є найбільш придатною для розробки спеціально-кримінологічних заходів запобігання злочинам проти правосуддя.

Аналіз загальної системи кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя, свідчить, що їхній зміст потребує суттєвого удосконалення і є нагальною потребою у контексті забезпечення ефективної їм протидії, на що спрямоване і прийняття Кримінального процесуального кодексу України. Обґрунтовано, що покарання, передбачене кримінальним законом за вчинення злочинів, у тому числі, що посягають на правосуддя, не має вирішального значення для забезпечення протидії цим протиправним посяганням. Підсумки аналізу аналітичних та статистичних матеріалів, результати анкетного опитування практичних працівників вказують, що найбільш ефективним засобом протидії злочинам у сфері правосуддя є запобігання їхньому вчиненню. З огляду на викладене, кримінальна відповідальність не є вирішальним фактором у протидії таким специфічним злочинам, як злочини проти правосуддя. Поряд з тим ефективність покарання перебуває у безпосередньому зв'язку із дотриманням судом принципу його індивідуалізації'. Застосування диференційованого покарання гарантує максимально ефективний вплив на правопорушника відповідно до характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого ним злочину, його індивідуальних особливостей.

Доводиться, що у гуманізації кримінальних покарань законодавцем не повною мірою використано наявний потенціал щодо пом'якшення кримінальної відповідальності за певні злочини. Зокрема, покарання у виді громадських робіт тепер входить до переліку покарань, передбачених за вчинення злочинів, відповідальність за які встановлена сімома розділами Особливої частини Кримінального кодексу України. Проте серед видів покарань, передбачених за вчинення злочинів проти правосуддя, громадські роботи, виправні роботи посідають незначне місце. З огляду на викладене, обгрунтовується думка, що проблема системи покарань, її взаємозв'язку із відповідними видами злочинів і санкціями за їх вчинення залишається досить актуальною і потребує подальшого дослідження, а в кінцевому підсумку - законодавчого унормування.

Особливої уваги в удосконаленні заслуговують види покарань за злочини проти правосуддя, зазначені в ст. 51 КК України, які законодавець застосував у розділі XVIII «Злочини проти правосуддя». До основних покарань відносяться: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, арешт, обмеження волі, позбавлення волі, довічне позбавлення волі. Із 61 складу злочинів, які містяться в 33 статтях розділу XVIII «Злочини проти правосуддя», штраф як основний вид покарання передбачений у 15 (25,4 %) складах злочинів. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - 2 (1,6 %), виправні роботи - 12 (2,3 %), арешт - 16 (25,4 %). Обмеження волі - 27 (45,7 %), позбавлення волі - 42 (71,1 %) і довічне позбавлення волі у 2 (3,4 %) складах злочинів. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання - 14 (2,4 %) складах. Штраф як додаткове покарання за вчинення злочинів, що входять до цієї категорії злочинів, кримінальним законом взагалі не передбачено. Підсумовуючи викладене, встановлено, що більшість санкцій статей КК України, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя, переважним чином закріплює такі види покарання, як позбавлення волі, обмеження волі й арешт. Доведено, що для забезпечення кінцевої мети покарання, яка полягає у виправленні та перевихованні злочинців, доцільно гуманізувати кримінальну відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя, зменшивши питому вагу покарань, пов'язаних із обмеженням волі на такі, що забезпечують моральний вплив на їхню особу, якими, зокрема, є громадські та виправні роботи.

Проведено аналіз практики застосування покарань за вчинення злочинів проти правосуддя. Підкреслюється, що визначена кримінальним законом система покарань обумовлює і практику призначення їх судами за вчинення злочинів проти правосуддя. Згідно з даними судової статистики у 2016 році суди застосовували такі види покарань: позбавлення волі на певний строк - до 295 осіб (10,2 %); обмеження волі - 180 (6,5 %); арешт - 1 524 (53,1 %); виправні роботи - 32 (1,1 %); громадські роботи - 24 (0,8 %); штраф - 157 (5,4 %). Аналогічні співвідношення між видами покарань, призначеними за вчинення злочинів проти правосуддя, збереглися і в попередні роки.

Додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовано до 27 (1 %) засуджених. Звільнено від відбування покарання з випробуванням 611 засуджених, або 21,3 %. Звільнено від відбування покарання внаслідок амністії та інших підстав 30 осіб (1,2 %).

Як показав аналіз судової практики, частка від загальної кількості засуджених за злочини проти правосуддя до штрафу, виправних робіт є незначною. Можна зробити висновок, що більш широке застосування таких видів покарань сприятиме ефективнішому використанню профілактичного потенціалу Кримінального кодексу України, оскільки засуджений, залишаючись на волі, не втрачає соціально-корисних зв'язків і, перебуваючи під контролем правоохоронних органів та громадськості, має більше можливостей для виправлення.

Список використаних джерел

Грищук В. К. Кодификация уголовного законодательства Украины: проблемы истории и методологии / В. К. Грищук. - Львов : Свет, 1992. - 168 с.

Про Вищу раду юстиції: Закон України: від 15.01.1998 N° 22/98-ВР [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/22/98-%D0%B2%D1%80

Про державну службу: Закон України: від 10.12.2015 № 889-VIII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/889-19

Про судоустрій і статус суддів: Закон України: від 02.06.2016 № 1402-VIII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1402-19

Заліско О. І. Правосуддя в Україні як об'єкт кримінально-правової охорони: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.08 - Національна академія прокуратури України / О. І. Заліско. - Київ, 2015. - 24 с.

Кримінальний кодекс України: від 05.04.2001 № 2341-III [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http ://zakon5. rada. gov.ua/laws/2341-14.

Мартіросян А. Г. Кримінальна відповідальність за втручання в діяльність осіб, які здійснюють правосуддя : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.08 / Артур Гагікович Мартіросян. - Київ : Б.в., 2011. - 20, [9-10] с.

Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України: Закон України: від 02.02.1994 № 3911-XII (втратив чинність).

Терлюк І. Я. Огляд історії кримінального права України: навчальний посібник / І. Я. Терлюк. - Львів: Ліга-Прес, 2007. - 92, [90] с.

Размещено на Allbest.ru