Класифікація елементів адміністративно-правового статусу суб'єктів адміністративного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Класифікація елементів адміністративно-правового статусу суб'єктів адміністративного права

В статті, проаналізовано правові елементи адміністративно-правового статусу суб'єктів адміністративного права та здійснено їх класифікацію на основні, додаткові та спеціальні. Виявлено, що основними елементами - є права та обов'язки, як комплексні елементи адміністративно-правового статусу, що виділяють його цілісну складову, без жодного з елементів якого він не може існувати; додаткові елементи - такі, як правосуб'єктність, правове становище, повноваження, гарантії компетенція, адміністративно-правова відповідальність, юридичне явище, що відносяться до динаміки, іншими словами інструментарію адміністративного права та не можуть бути віднесеними до загальної складової адміністративно-правового статусу суб'єкта адміністративного права; спеціальні елементи - ж спеціальними елементами адміністративно-правового статусу є всі елементи, що характеризують, певний окремий суб'єкт адміністративного права.

В сучасних державах не можливо обійтися п'ятьма статусами, в кожній державі їх нараховується десятки, а то й сотні. Кожний із них має бути правильно теоретично і практично визначений та законодавчо прописаний. Адже від цього напряму залежить забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб. Помилки, не визначеність, поверхневе розкриття у цій сфері призводять до несприятливих наслідків для громадян, та держави.

Щоб цього уникнути з виникненням перших держав почав оформлятися узагальнений правовий статус особи. Наприклад в Стародавньому Римі було п'ять основних статусів особи, вільні громадяни патриції і плебеї, раба та вічні безсмертні особи, які в нашому розумінні є юридичними особами.

В теорії адміністративного права є не багато категорій, які використовуються у всіх без винятку сферах суспільного життя, Однією із такою категорій є «адміністративно-правовий статус». Практично не існує вченого, практика юриста чи публічного чиновника, який би з ним не стикався постійно. Адже, усі неоднорідні суб'єкти суспільних відносин мають свої притаманний лише їх суспільний статус.

Деякі вчені, крім основних елементів адміністративно-правового статусу суб'єктів адміністративного права, визначають ще й додаткові елементи, зокрема такі, як: «правосуб'єктність», правове становище, повноваження, компетенцію, завдання (функції), місце і роль, призначення, індивідуальні особливості, громадянство. Тому, нам потрібно здійснити класифікацію елементів адміністративно-правового статусу суб'єктів адміністративного права для того щоб відділити елементи до окремих груп та з'ясувати які елементи є основними, які додатковими, а які спеціальними.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематику поняття адміністративно-правового статусу суб'єктів адміністративного права, вивчали такі вчені: В. Авер'янов, О. Бандурка, В. Бевзенко, Ю. Битяк, Голосніченко, В. Гращук, Н. Гудима, Є. Додіна, С. Ківалов, С. Козуліна, Колпаков, А. Комзюк, А. Куліш, А. Кухарчук, Д. Мандичев, Н. Нижник, М. Орзіх, О. Рябченко, В. Селіванов, Тюрін, О. Харитонова, О. Харченко та ін. Однак, ці вчені доторкались цього питання лише опосередковано досліджуючи інші більш загальні чи спеціальні суспільні відносини.

Постановка завдання. На основі теорії адміністративного права, аналізу відповідних нормативно-правових вітчизняних і зарубіжних актів, праць вчених та інших джерел, визначити класифікацію елементів адміністративно-правового статусу суб'єктів адміністративного права.

Виклад основного матеріалу.

Категорія юридичний статус зустрічаються в працях давньоримських вчених. В перекладі з латини воно (status) означає - положення, стан в будь-якій ієрархії, структурі, системі [1, с. 547; 2, с. 307]. За допомогою даного терміна римські вчені сформулювали категорії, що відбивають окремі аспекти правового становища людини: стан свободи - statuslibertatus, стан громадянства - statuscivitatus, сімейний стан statusfamiliae [3, с. 98].

В найбільш близькому до сучасного розуміння поняття статус було введено в науковий лексикон на початку ХХ-го сторіччя розробниками ролевої теорії особистості: американськими соціологами та соціальними психологами Р. Лінтоном, Я. Морено, Т. Парсонсом. Така потреба була викликана необхідністю опису соціальної структури суспільства, яка складається з положень, що займають люди [4, с. 81].

В. Корельський визначає правовий статус як багатоаспектну категорію, що, по-перше, має загальний, універсальний характер, включає статуси різних суб'єктів правовідносин - держави, суспільства, особи тощо; по-друге, відбиває індивідуальні особливості суб'єктів і реальне положення їх у системі багатоманітних суспільних відносин; по-третє, не може бути реалізований без обов'язків, що кореспондуються правом, без юридичної відповідальності, у необхідних випадках - без правових гарантій; по-четверте, категорія «правовий статус» визначає права та обов'язки суб'єктів у системному вигляді, що дає змогу здійснити порівняльний аналіз статусів різних суб'єктів для відкриття нових шляхів її вдосконалення [5].

Н. Оніщенко, визначає правовий статус як систему законодавчо встановлених і гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов'язків суб'єкта суспільних відносин [6]. В. Миколенко вважає, що адміністративно-правовий статус - це наявність у конкретної особи суб'єктивних прав і обов'язків, передбачених нормами адміністративного права [7, с. 14]. Петришин О. зазначив, що адміністративно-правовий статус - це сукупність прав і обов'язків у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності [8]. А. Малько, дещо інакше підходить до визначення цієї категорії та характеризує правовий статус як комплексну інтеграційну категорію, що відображає взаємовідносини суб'єктів суспільних відносин, особи й суспільства, громадянина й держави, індивіда й колективу, а також інші соціальні зв'язки [9]. Професор С. Гусарєв вважає, що феномен правового статусу особистості визначає «співвідношення особистості та права, за допомогою якого держава окреслює для суб'єкта межі можливої діяльності, його становище по відношенню до інших суб'єктів, і в залежності від індивідуальних або типових ознак, які властиві суб'єктові, у праві відбиваються повнота правового становища особистості, його певна уніфікація або обмеження» [10, с. 41].

Наступна понятійна категорія, класифікація, означає що - система розподілу предметів, явищ або понять на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостями [11]. Таким чином, нашим основним завданням є сформувати основну класифікацію елементів адміністративно-правового статусу, суб'єктів адміністративного права.

Юридична література, трактує багато думок, щодо структури правового статусу. Так, А. Колодій та А. Олійник визначають такі його елементи: статусні правові норми і правові відносини; суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб'єктність; юридична відповідальність. Деякі автори у якості елементів правового статусу розглядають правове зобов'язання, законність, правопорядок, правосвідомість, гуманізм, справедливість. На думку А. Панчишина, до структуру правового статусу як інтегрованого поняття належать: правові норми, що визначають статус; основні права, свободи, законні інтереси та обов'язки; правосуб'єктність; правові принципи; громадянство; гарантії прав і свобод; юридична відповідальність; правовідносини загального типу [12, с. 9596].

Як слушно вважають, професор О. Гумін та доцент Є. Пряхін до елементів адміністративного статусу слід віднести правосуб'єктність, права, обов'язки та юридичну відповідальність. Не всі права, закріплені в законодавстві, характеризують адміністративно-правовий статус. До них відносяться лише ті, що передбачені нормами адміністративного права та реалізуються у взаємовідносинах з органами публічної влади, оскільки адміністративно-правові відносини існують тільки там, де один із суб'єктів є суб'єктом владних повноважень. Аналогічно слід говорити і про обов'язки. Адміністративно-правовий статус характеризують тільки ті, що обумовлюються виникненням взаємовідносин з органами публічної влади. Для національного законодавства залишається проблемним те, що у нормативно-правових актах в основному йдеться не окремо про права та обов'язки, або про «повноваження» [13].

Таким чином, майже усі вчені до змісту адміністративно-правового статусу відносять права, свободи та обов'язки суб'єктів адміністративного права. Права - це інтереси певного суб'єкта адміністративно-правових відносин, які полягають в користуванні й вільному розпоряджанні соціальними благами й цінностями, а також дозволяють користуватися основними свободами у встановлених законом межах. Відповідно, обов'язком є сукупність зобов'язань одного суб'єкта адміністративного права до інших, що являються певною органічною необхідністю, що узгоджує особисті й суспільні інтереси. Таким чином, права та обов'язки як комплексні елементи адміністративно-правового статусу виділяють його цілісну складову, без жодного з елементів якого він не може існувати. Тому, вказані елементи (права та обов'язки) відносяться до основної складової будь-якого адміністративно-правового статусу суб'єкта права.

Проте деякі вчені визначають ще й додаткові елементи адміністративного права, а саме: «правосуб'єктність», правове становище, повноваження, компетенцію, завдання (функції), місце і роль, призначення, індивідуальні особливості, громадянство. На наш погляд не усі із цих перерахованих елементів є такими, які притаманні адміністративно-правовому статусу суб'єкта адміністративного права.

Такими вченими, які відносять до елементів адміністративно-правового статусу крім прав, свобод та обов'язків ще й адміністративну відповідальність та право-суб'єктність є наприклад: професор О. Гумін та доцент Є. Пряхін.

Термін правосуб'єктність, відповідно до теорії держави та права - означає можливість чи здатність особи бути суб'єктом права з усіма відповідними наслідками. Крім того - це складна юридична властивість, яка складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності разом узятих.

Тобто, саму пособі правосуб'єктність не можна відносити до елементів адміністративно-правового статусу, адже вона є його підґрунтям (пердумовою) і аж ніяк не є складовою, проте на наш погляд, до вагомого елементу адміністративно- правового статусу слід віднести підстави та порядок виникнення та припинення правосуб'єктності. Адже безглуздо говорити про будь-який статус особи, якщо вона ще «не народилася», в нашому дослідженні з погляду права не існує, або якщо вона перестала існувати, як суб'єкт адміністративного права. Наприклад, людина отримує загальну правосуб'єктність з моменту відділення плоду від матерії, а втрачає її з моменту смерті.

Також існують особливості утворення і ліквідації публічних юридичних осіб. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації, порядок та умови державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, а також форми власності та підпорядкування, регламентовані Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15 травня 2004 р. Що стосується, припинення існування юридичної особи, то воно відбувається шляхом реорганізації або ліквідації. Юридична особа є такою, що ліквідована, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Усе це разом дає можливість стверджувати, що порядок виникнення та припинення право-суб'єктності суб'єктів адміністративного права є вагомим елементом адміністративно-правового статусу так званого «молодого», чи «пристарілого» суб'єкта адміністративного права, коли він народжується (створюється), або припиняє своє існування. В умовах існування особи довгий час в стабільних соціально-правових цей елемент втрачає своє вагоме значення, і взагалі може не аналізуватися.

Таким чином, за своєю сутністю, адміністративно-правовий статус суб'єкта адміністративного права - це філософсько-правові чинники його «народження» і «смерті», правових статичних правил, потенціальної взаємодії з іншими суб'єктами і об'єктами права, що здійснюється на основі норм адміністративного права, з метою забезпечення прав, свобод або/та законних інтересів при умові недопущення творення передумов щодо порушення засвічених цінностей інших суб'єктів права.

Адміністративну відповідальність, також не можна відносити до елементів адміністративно-правового статусу, адже суб'єкти адміністративного права, в разі порушення прав інших суб'єктів несуть відповідальність у відповідності до чинного законодавства, тому щоб здійснити захист та не допустити порушення прав та свобод будь- якого суб'єкта адміністративно правових відносин держава встановлює адміністративні санкції, які накладаються на правопорушника з боку держави. Таким чином, адміністративна відповідальність є динамічним елементом адміністративно-правового статусу, тому вона не є його складовим елементом.

Наприклад, М. Ринажевський, додає до сукупності правових елементів адміністративного-правового статусу суб'єктів адміністративного права ще й «правове становище суб'єкта права», що само по собі означає становище того чи іншого суб'єкта в правовій реальності, що відображається у його взаєминах з суспільством і державою [15]. Без всякого сумніву, дане правове явище відноситься до елементів адміністративного статусу, однак воно вже є описаним правами, свободами та обов'язками, тому це є дублюванням вже сталих визначень адміністративно-правового регулювання. Відповідно, ми вважаємо, що термін «правове становище» не є сталим елементом адміністративно-правового статусу.

Деякі вчені в сукупності правових елементів адміністративно-правового статусу, виділяють ще й повноваження, які за своєю сутністю є офіційно надані кому-небудь права певної діяльності, ведення справ. Також, повноваження в теорії управління опосередковують владні відносини між керівним і підлеглим учасниками цих відносин (тобто, це право керування). В теорії держави і права повноваження -- це засіб впливу суб'єкта на правову поведінку об'єктів [16]. Наприклад: дискреційні повноваження органів державної влади - це комплекс прав і зобов'язань представників влади як на державному рівні, так і на регіональному, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах [17]. Даний підхід внесення повноважень до адміністративно-правового статусу також є не зовсім вірним, адже повноваження тісно переплітаються з правами та обов'язками та дещо їх дублюють.

Згідно із тлумачним словником української мови - компетенція (від. лат. competencia - коло питань, з якими людина добре обізнана, володіє знаннями і досвідом ) Добра обізнаність із чим-небудь, або коло повноважень якої-небудь організації, установи або особи [18]. Як аналізує у своїх працях Калаянов Д. - єдиної позиції щодо визначення поняття “компетенція” в науковій правовій літературі не існує, так за визначенням одних вчених, цей термін позначає “сукупність юридично встановлених повноважень, прав та обов'язків певного державного органу (органу місцевого самоврядування) або посадової особи, які визначають його місце в системі державних органів, інші визначають компетенцію тільки як сукупність (перелік) прав та обов'язків чи сукупність повноважень або прав, існує також думка, що компетенція - це сукупність владних повноважень з вказівкою підвідомчості. Компетенція окреслює коло та зміст правового впливу, який може здійснюватись складними адміністративними системами на ті чи інші об'єкти управління. Частина науковців стверджують, що поняття "компетенція" і "повноваження" тотожні або ж, що “компетенція визначається через їх функції” [19]. Компетенція - це елемент статусу, який встановлює сукупність юридично встановлених прав та обов'язків органу органів державної влади або їх керівників, завдяки якої виконуються поставлені завдання та обов'язки та відноситься до динаміки адміністративно-правових елементів і аж ніяк не до адміністративно-правового статусу.

Юридичне явище (право), як термін означає, що - це складна система, яка складається із загальнообов'язкових принципів, правил і норм поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і забезпечуються державою. Тобто з вищесказаного зрозуміло, що юридичне не є елементом адміністративно-правового статусу [20].

Таким чином, всі наведені вище адміністративно-правові елементи такі, як правосуб'єктність, правове становище, повноваження, гарантії компетенція, адміністративно-правова відповідальність, юридичне явище відносяться до динаміки (інструментарію) адміністративно-правового статусу та не є безпосередньо його складовими елементами.

Відповідно, деяка частина вчених схиляються до того, що завдання та функції потрібно також віднести до елементів, адміністративно-правового статусу, ми вважаємо що такий підхід у своїй сутності є не вірним, адже завдання, відповідно до тлумачного словника української мови - це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа і т. ін., або мета, до якої прагнуть, те, що хочуть здійснити [21]. Відповідно термін функція, означає: робота кого-, чого-небудь, обов'язок, коло діяльності когось, чогось, призначення, роль чого-небудь. Для прикладу, основними завданнями та функціями системи управління охороною праці є: - відпрацювання заходів, що стосуються державної політики з охорони праці на регіональному і галузевому рівнях; - підготовка, прийняття і реалізація заходів із забезпечення безпечних умов праці, утримання у належному стані обладнання, споруд, інженерних мереж; організація і проведення навчання працівників охороні праці та проведення професійного відбору; облік, аналіз і оцінка стану умов безпеки праці; забезпечення страхування працівників від нещасних випадків на виробництві та від профзахворювань [22]. Тому, схожі за своєю сутністю завдання та функції, можна віднести до додаткових елементів адміністративно-правового статусу.

Призначення - означає розпорядження на право заміщення якоїсь посади, на зачислення куди-небудь. Наприклад: використовувати за призначенням кого-небудь - використовувати відповідно до здобутої освіти, фаху, досвіду. Він знав безліч металургів по всіх заводах країни і, коли вважав, що тих використовують не за призначенням, не за здібностями, кликав їх до себе [23]. Термін призначення так само відноситься до додаткових елементів адміністративно-правового статусу, тому не є його складовим елементом.

Місце і роль, визначає становище певного суб'єкта адміністративно-правових відносин у тій чи іншій сфері правового регулювання... Наприклад: місцем та роллю громадських об'єднань у сучасній правовій системі України є: добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів. Тобто, місце і роль визначає певне призначення та/або становище того чи іншого суб'єкта адміністративного права в адміністративно-правовій системі.

Індивідуальні особливості, також не можна відносити до елементів адміністративно-правового статусу, оскільки вони дублюють поняття місця і ролі та прав та обов'язків. Індивідуальність (лат. individuitas - неподільність) - сукупність своєрідних особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальність визначає людину як автора власного життя, як творця унікального життєвого шляху, носія багатогранної неповторності, авторського світобачення. Індивідуальність визначається витвореною нею духовно - практичною реальністю, що є сукупним результатом саморефлексії, совісті як особистого морального імперативу добра, віри як засобу поєднання макро- і мікрокосму, що породжує людину духову.

Громадянство само по собі не можна відносити до елементів адміністративно-правового статусу, даний термін означає постійний правовий зв'язок особи та держави, який виражається у взаємних правах та обов'язках. Такий зв'язок виникає із народженням людини і зберігається протягом усього її життя. Ознаками громадянства є: постійний зв'язок, тобто необмежений у просторі і в часі; правовий зв'язок - передбачений і гарантований нормативно-правовими актами; взаємний зв'язок - держава та особа мають взаємні (кореспондуючі) права та обов'язки. Громадянство є одним із базових факторів у характеристиці правового статусу особи. Відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права право на громадянство є невід'ємним правом кожної людини. Термін "громадянство" використовується у країнах з республіканською формою державного правління, а термін "підданство" властивий для монархій, оскільки формально означає особисту підлеглість монарху [24]. Наприклад: іноземець - це громадянин, або підданий іншої держави, країни; чужоземець, чужинець

Тобто, іноземець має свій адміністративно-правовий статус та може мати громадянство іншої країни, однак він в любому випадку виступає суб'єктом адміністративно-правових відносин. Таким чином громадянство, виступає передумовою та вихідним положенням адміністративно-правового статусу.

Отже, ґрунтовний аналіз вище проаналізованої інформації дає нам зрозуміти, що невід'ємними елементами адміністративно-правового статусу є адміністративні права та обов'язки, а всі інші елементи, такі як: правосуб'єктність, правове становище, повноваження, гарантії компетенція, адміністративно-правова відповідальність, юридичне явище відносяться до динаміки, іншими словами інструментарію адміністративного права та не можуть бути віднесеними до загальної складової адміністративно-правового статусу суб'єкта адміністративного права. Тому, вказані елементи ми класифікуємо, як додаткову складову адміністративно-правового статусу суб'єкта права.

Далі, перейдемо до аналізу прикладів щодо окремих спеціальних суб'єктів адміністративного права. Кожен суб'єкт адміністративного права не залежно від того чи то юридична чи фізична особа, має ряд адміністративних прав та обов'язків, які випливають з його адміністративного статусу. Для прикладу, візьмемо Міністерство внутрішніх справ України (МВС), яке відповідно до свого адміністративно-правового статусу також має покладені на нього права та обов'язки. Відповідно до положення «Про Міністерство внутрішніх справ України» воно має право: - представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів; - одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; - залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їхніми керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; - перевіряти додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями та громадянами правил безпеки дорожнього руху, дозвільної системи; - скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції; - займатися відповідно до законодавства господарською діяльністю.

Основними обов'язками МВС є забезпечення формування державної політики у сферах: - охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг; - захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; - цивільного захисту, а також захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності; - міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Тобто, на МВС, покладено ряд зобов'язань у сфері державної політики, основна мета яких є забезпечення прав і свобод людини, а також суспільства в цілому, адже порушення конституційних прав людини на життя, здоров'я та власність відбувається постійно в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Дані факти, об'єктивно покладають Міністерство внутрішніх справ, відповідний адміністративно-правовии статус, який дозволяє йому ефективно захищати чесноти громадян, попереджати порушення їх прав і свобод в системі органів виконавчої влади.

Окремого аналізу, потребує правовий статус фізичних осіб, тож в адміністративному праві здатність особи бути носієм юридичних прав і обов'язків називається адміністративною правосуб'єктністю, яка містить два компоненти - правоздатність та дієздатність. Розрізняють три види правосуб'єктності - загальну (здатність бути суб'єктом права взагалі), галузеву (здатність бути суб'єктом права відповідної галузі права) та спеціальну (здатність бути суб'єктом права відповідної групи суспільних відносин у межах конкретної галузі права) [26; 27, с. 125-128].

Функціональне призначення обов'язків полягає в забезпеченні самого існування і реалізації прав та свобод особистості. Права та обов'язки невід'ємні одне від одного, взаємообумовлені і не можуть існувати ізольовано. Обов'язок особи завжди передбачає чиєсь право. Із загально соціологічної точки зору: право - це те що суспільство дає особистості, а обов'язок - це те, що особа дає суспільству [26]. Ю. Толстой визначає юридичний обов'язок як визначену законом міру належного, яка виражає обов'язок певної поведінки, що вимагається уповноваженою особою від іншого суб'єкта з метою задоволення її власного інтересу [26].

Зокрема класифікація елементів адміністративно-правового статусу суб'єктів адміністративного права відбувається за основною його обов'язковою складовою (елементом). Для прикладу візьмемо, тендерну політику - це у твердження партнерства статей (гендерів) у визначенні і реалізації політичних цілей, завдань і методів їх досягнення в діяльності політичних структур - держави, політичних партій, суспільно-політичних об'єднань. Гендерна політика не самодостатня. Вона потребує поєднання з соціальною й іншими видами політики. Але гендер- на політика може претендувати на своє оригінальне буття, оскільки в ній є інтерес суб'єктів - чоловіка й жінки, спрямований на її реалізацію [28]. Тобто, основним елементом, адміністративно-правового статусу даного суб'єкта адміністративного права є стать, реалізація певних цілей (завдань) чоловіком, або жінкою.

Крім того, наприклад, державними службовцями є особи, на яких покладається безпосереднє виконання функцій держави на відповідній території, у конкретній галузі державного управління та основним елементом адміністративно-правового статусу, яких є доброчесність.

Таким, чином спеціальними елементами адміністративно-правового статусу є всі елементи, що характеризують, певний окремий суб'єкт адміністративного права.

Загалом, за своєю сутністю, адміністративно-правовий статус суб'єкта адміністративного права - це філософсько-правові чинники його «народження» і «смерті», правових статичних правил, потенціальної взаємодії з іншими суб'єктами і об'єктами права, що здійснюється на основі норм адміністративного права, з метою забезпечення прав, свобод або/та законних інтересів при умові недопущення творення передумов щодо порушення засвічених цінностей інших суб'єктів права.

Висновки

адміністративний правовий статус

Усе вищесказане, дає можливість сформувати наступну класифікацію елементів адміністративно-правового статусу суб'єктів адміністративного права :

1) основні елементи - є права та обов'язки, як комплексні елементи адміністративно-правового статусу, що виділяють його цілісну складову, без жодного з елементів якого він не може існувати. Тому, вказані елементи (права та обов'язки) відносяться до основної складової будь-якого адміністративно-правового статусу суб'єкта права.

2) додаткові елементи - такі, як правосуб'єктність, правове становище, повноваження, гарантії компетенція, адміністративно-правова відповідальність, юридичне явище відносяться до динаміки, іншими словами інструментарію адміністративного права та не можуть бути віднесеними до загальної складової адміністративно-правового статусу суб'єкта адміністративного права. Тому, вказані елементи ми класифікуємо, як додаткову складову адміністративно-правового статусу суб'єкта права. Слід розуміти, що вчені за допомогою додатково обґрунтування, можуть доповнювати цей список та відносити всі інші елементи, крім прав та обов'язків до додаткових елементів адміністративно-правового статусу суб'єктів права. спеціальні елементи - спеціальними елементами адміністративно правового статусу є всі елементи, що характеризують, певний окремий суб'єкт адміністративного права. Наприклад, для тендерної політики, основним елементом є стать, а для державного службовця - доброчесність.

Список використаних джерел

адміністративний правовий статус

1.Щербак А. Правовая ответственность должностных лиц аппарата государственного управления. Київ: Наук. думка. 1980. 133 с.

2.Єдина номенклатура посад службовців. Бюлетень Державного комітету Ради Міністрів СРСР з питань праці і зарплати. 1967. №11.

3.Словарь иностранных слов. 18-е изд. Москва: Рус. яз. 1989. 624 с.

4.Основин В. Основы науки социального управления. Воронеж: Изд-во Воронежского ун-тета. 1971. 260 с.

5.Корельський В., Перевалова В. Теория государства и права: учебник для вузов Москва: НОРМА-ИНФА. 2002. 549 с.

6.Оніщенко Н., Зайчук О. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник. Київ: Юрінком Інтер. 2008. 366 с.

7.Миколенко В. Прокуратура України як суб'єкт адміністративного права: автореф. дис. канд. юрид. наук : 12.00.07; Міжрегіон. акад. упр. персоналом. Київ. 2011. 19 с.

8.Голосніченко І. Адміністративне право України: основні поняття. Навчальний посібник. Київ: ГАН. 2005. 232 с.

9.Малько А. Теория государства и права: учебник. Москва: Юристь. 1996. 397 с.

10.Гусарєв С. Теоретичні аспекти забезпечення правового статусу особистості в Україні. Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. 2000. № 1. С. 39-44.

Размещено на Allbest.ru