Державна політика у сфері культури та культурної спадщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна політика у сфері культури та культурної спадщини

В. Ю. Степанов

Розглянуто державну політику в сфері культури та культурної спадщини. Відзначено, що культура - це область людської соціокультурної діяльності, специфічна галузь духовного виробництва, сфера суспільно корисної праці, елемент соціальної інфраструктури в сучасному соціокультурному просторі. Автор доходить висновку, що головним напрямом державної політики у сфері культури є розкриття креативного потенціалу української культури, збереження культурної спадщини, задоволення культурних потреб населення та створення сприятливих умов для творчої самореалізації людини.

Ключові слова: державна політика, сфера культури, культурна спадщина, суспільство.

Постановка проблеми. Гуманітарний розвиток України є процесом удосконалення суспільства з метою наближення до потреб людини в усіх сферах суспільного життя, створення умов для максимального розвитку національної культури, розкриття творчого потенціалу й самореалізації кожної особистості відповідно до її потреб та інтересів. Культура у складі соціальної інфраструктури є самостійною галуззю зі своєю специфікою. Її відрізняє створюваний культурний продукт, який задовольняє особливу групу людських потреб. Культура може розглядатися як форма суспільної свідомості і як елемент духовного життя суспільства. Водночас культура - це область людської соціокультурної діяльності, специфічна галузь духовного виробництва, сфера суспільно корисної праці, елемент соціальної інфраструктури в сучасному соціокультурному просторі. Культура - це спосіб буття людини як соціального індивіда, як матеріальний і духовний простір формування та звеличення людини.

Культура у вузькому, «галузевому» значенні - конкретна сфера життя суспільства, в якій здійснюється художня освіта, творчість, виконавство, зберігається і використовується культурно-історична спадщина тощо. Культурна спадщина - це матеріалізована історія країни, свідчення культурного багатства й глибини національної історичної пам'яті [6, 7]. У її пам'ятках закріплюються усі події, що відбулися у культурному житті людства. Але для кожній епохи характерне своє ставлення до культури. Сьогоднішні суспільні перетворення спонукають до нового погляду, за якого саме культура починає відігравати суттєву стратегічну роль для забезпечення сталого розвитку суспільства.

Аналіз досліджень і публікацій. У сфері культури постійно відбуваються динамічні соціально-культурні процеси, які розглядалися в працях вітчизняних науковців: В. Андрущенка, В. Бакальчука, Ю. Баланюка, О. Батіщева, Ж. Безвершука, Н. Блінової, Ю. Богуцького, О. Бондаренко, В. Воронкової, В. Воротіна, О. Гаєвської, Б. Гаєвського, О. Головченко, О. Гриценко, І. Дмитрієнко, Т. Дороша, І. Ігнатченко, К. Калюжного,

B. Карлової, С. Кіндзерського, С. Кириченко, Л. Максим'яка, І. Маслікової, О. Семеченко, Г. Скрипчука, О. Снісаренко, О. Усенко, Н. Фесенко, О. Фурсіна,

C. Чмільової, В. Черби, В. Шестака, Ю. Якимець та інших, які розглядають культуру як чинник соціально-економічного розвитку суспільства.

Слід відзначити, що історико-теоретичні засади українського пам'яткознавства та культурної спадщини досліджувалися у різнопланових працях В. Акуленка, А. Алєксєєва, О. Денисенка, В. Горбика, О. Гриценка, С. Заремби, Т. Курило, Т. Каткової, О. Копієвської, О. Малишевої, О. Мастениці, О. Нестулі, О. Присяжнюка, В. Романовського, В. Солодовника, І. Тулянцевої, В. Д. Холодок, І. Чернікової, Л. Чупрія, Л. Федорової, Є. Ярошенка й ін.

Усі ці дослідження акцентували необхідність розвитку державної політики у сфері культури, культурної спадщини та організаційних засад її реалізації.

Мета статті - розглянути державну політику у сфері культури згідно з аналізом концепцій певних ідей культурної спадщини в культурному просторі України.

Виклад основного матеріалу. Світовий досвід засвідчує, що одним з основоположних елементів становлення та еволюції суспільства виступає сфера культури, функціонування якої в кожній країні має свої особливості. Кожна держава вживає певних заходів для підтримки того сегмента сфери культури, який має відповідні перспективи на майбутнє. У зв'язку з інтеграційними процесами, питання державної політики України в сфері культури та організаційних засад її реалізації все частіше стають предметом дослідження. державний культурний спадщина

В Україні політику культури встановлює, закріплює і виражає законодавство, що регулює відносини у сфері культури [1-3]. Основними принципами державної політики в сфері культури є: визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами; збереження і примноження культурних надбань; розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури; гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань; рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей; доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина; забезпечення умов для ^творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян; заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян; всебічне міжнародне культурне співробітництво; визнання пріоритету міжнародно- правових актів у сфері культури; поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури [3].

Суспільні перетворення спонукають до нового погляду, за якого саме культура починає відігравати суттєву стратегічну роль для забезпечення розвитку інформаційного простору. Відзначимо, що поява інформаційного простору є основою для формування культурного простору, оскільки виникає в результаті інфопроцеса, націленого на виробництво інформації, як необхідного ресурсу формування середовища проживання людини і людської діяльності. Так французький дослідник А. Моль в якості культурного простору бачить виключно той простір, в якому поширюється і функціонує культурна інформація. Розуміючи культурний простір виключно як простір комунікативного процесу, А. Моль обумовлює передачу знань з простору колективної культури в індивідуально-культурний простір [5].

Теоретичні аспекти культурного простору пов'язані з визначенням сутності поняття «соціокультурний простір», «соціокультурна діяльність», «соціокультурна комунікація», його функціональної та організаційної структури, взаємозв'язків цього явища як з культурним так і з інформаційним простором. Зробити це можливо на основі розмежування понять «культура», «культурна діяльність».

Поняття «культура» і «культурна діяльність» - дуже широкі і фактично містять у собі всі явища матеріального й духовного життя людей. Поряд з безліччю дефініцій, А. Я. Флієр відзначав, що «протягом тисячоліть культура була найбільш консервативним елементом соціального існування людських спільнот. Вона змушувала народи тисячократно переживати власне минуле, постійно відтворювати його в традиційних формах діяльності і продуктах, бачити в минулому еталонний зразок правильного стану справ, поведінки людей їх рішень і переваг» [10, с. 10]. Але сучасне культурологічне знання визначає культуру як ціннісно-смисловий, нормативно-регулятивний і символіко-інформаційний зміст кожної сфери суспільно значущої діяльності.

Слід зазначити, що культурні цінності - матеріальні і духовні, як результат творчості суб'єктів соціокультурного простору виконують у соціокультурному просторі ресурсну функцію [8]. Комунікаційну функцію виконує усна і письмова мова, а також всі інші способи передачі інформації. Комунікаційна функція в соціокультурному просторі проходить через процеси соціалізації та індивідуалізації, конкретизується у функції розвитку здібностей індивідів, обслуговування їх творчої діяльності, поширення, збереження та громадського використання всіх видів культурних цінностей. Розвиток знакової системи стимулює розвиток природних і штучних мов. Збільшення кількості споживачів культурних цінностей, соціокультурних послуг та суб'єктів соціокультурного простору, а також пошук інструментів соціокультурної діяльності породжує бібліотеки, музеї, театри, клуби й ін., еволюція яких призводить до формування соціокультурних інститутів і відносно самостійних галузей соціальної діяльності. Складність компонентної структури соціокультурної діяльності викликає до життя організаційну функцію, яка реалізується через державну політику в сфері культури.

Законодавство України про культуру регулює не тільки діяльність у сфері художньої літератури, кінематографії, театрального, музичного, хореографічного, пластичного, образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури, фотомистецтва, дизайну, нематеріальної культурної спадщини, в тому числі народної культури (фольклор, традиції, звичаї і обряди, діалекти і говірки, народні художні промисли та ремесла, історична топоніміка тощо), але і охорону національного культурного надбання, створення, збереження, розповсюдження і використання культурних цінностей, культурної спадщини та культурних благ [3].

У Законі України «Про культуру» сформульовано понятійний апарат регулювання сфери культури, а саме: у визначення поняття «культура» включені «культурна спадщина» і «культурні цінності»; поняття «вітчизняний національний культурний продукт» - «культурні блага» і «культурні цінності»; сукупність унікальних культурних цінностей, об'єктів культурної спадщини, що мають виняткове історичне значення для формування культурного простору України, складають «національне культурне надбання»; вироби художніх промислів є складовими поняття «культурні блага»; «нематеріальна культурна спадщина» - це звичаї, форми показу та вираження, знання, навички, що передаються від покоління до покоління, постійно відтворюються спільнотами та групами під впливом їхнього досвіду, оточення, взаємодії з природою, історії та формують у них почуття самобутності та наступності, сприяючи, таким чином, формуванню поваги до культурного розмаїття і творчості людини [3]. Закон також розмежовує поняття «культурні цінності» та «культурна спадщина», які є складовою національного культурного надбання. У визначенні національного культурного надбання культурні цінності і культурна спадщина являються його змістовними складовими.

На думку Т. Г. Каткової [6], поняття «культурна спадщина» не має єдиного розуміння, що і породжує неоднозначність тлумачення при їх правозастосуванні. Зокрема, вона доводить, що визначені поняття та правовий режим охорони культурної спадщини в Законі України «Про охорону культурної спадщини» [1] стосуються тільки нерухомих об'єктів, що породжує невідповідність існуючим підзаконним актам, тому пропонує включити до списку об'єктів культурної спадщини рухомі предмети, які становлять для суспільства історичну, наукову, художню цінність. У зв'язку з цим Т. Г. Каткова визначає культурну спадщину як природні, природно- антропогенні або створені людиною рухомі і нерухомі об'єкти, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність: споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов'язані з ними території чи території під водою, визначні місця, об'єкти науки і техніки, а також предмети та документи.

Цікавою є думка О. Р. Копієвської [7], яка визначає культурну спадщину як сукупність всіх матеріальних і духовних культурних досягнень суспільства, його історичний досвід, соціальний капітал, що зберігається в арсеналі національної пам'яті. На її думку, культурна спадщина, як важлива складова розвитку будь-якої цивілізації, формує особливий національний менталітет, затверджує спадкоємність духовних, моральних, етичних та гуманістичних цінностей.

У працях [4, 6-10] доведено, що культурна спадщина складається з минулого, сучасного і майбутнього. Інноваційним є підхід до культурної спадщини як до інформаційно-культурного феномена де значна увага приділяється розкриттю сутності культурної спадщини за допомогою традицій, духовних цінностей. Тобто у науковому середовищі домінують твердження, що до складу культурної спадщини входять комплексно як матеріальні об'єкти, так і культурні цінності. Досягнення суспільства в минулому (матеріальні та нематеріальні результати людської діяльності), що набули цінності, зберігаються і передаються наступним поколінням.

Висновки. Нині в Україні розгортається процес змін, що мають на меті всебічне забезпечення інтересів людини, сприяння її прагненню жити й творити в гармонії зі своїми духовними цінностями, суспільством, природою. Спираючись на цей підхід, головним напрямом державної політики в гуманітарній сфері є розкриття креативного потенціалу української культури, збереження створеної національною культурою системи духовних цінностей як ключових чинників формування національної ідентичності та успішної соціалізації людини, задоволення культурних потреб населення та створення сприятливих умов для творчої самореалізації людини.

На нашу думку, для впорядкування справи збереження культурної спадщини України необхідно розробити і затвердити відповідну довгострокову Державну програму. При цьому процес реформування державної політики України в сфері культури повинен стосуватися передовсім державно- управлінських аспектів: модернізації державної політики у сфері культури, наближення адміністративної діяльності до стандартів європейського управління, заснованого на принципах демократії та європейських цінностях (людська гідність, свобода, рівність, верховенство права та права людини, зокрема осіб, що належать до меншин), що породжує мету подальших досліджень.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про охорону культурної спадщини» // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №39. - Ст. 333.

2. Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р. № 1068-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 48. - Ст. 405.

3. Закон України «Про культуру» від 14 грудня 2010 р. № 2778-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2011. - № 24. - Ст. 168.

4. Горбик В. О. Пам'ятки України: проблеми збереження і дослідження / В. О. Горбик, Г. Г. Денисенко, П. І. Скрипник. - К. : Інститут історії України НАН України, 1994. - 42 с.

5. Грачев В. И. Социокультурная коммуникация в контексте современной художественной культуры / В. И. Грачев // Вестник Московского государственного университета культуры и искусств. - 2007. - №4. - С. 22-26.

6. Каткова Т. Г. Поняття культурної спадщини за міжнародним та українським законодавством / Т. Г. Каткова // Право і безпека. - 2005. - Т. 4. - № 5. - С. 148-152.

7. Копієвська О. Р. Всесвітня культурна спадщина: регулювання міжнародним правом / О. Р. Копієвська // Держава і право : зб. наук. пр. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - К., 2006. - Вип. 33. Юрид. і політ. науки. - С. 25-30.

8. Кот С. І. Культурні цінності: поняття і термін у контексті повернення та реституції предметів культури / С. І. Кот. / Праці центру пам'яткознавства : зб. наук праць. - 2011. - Вип. 20. - С. 10-27.

9. Холодок В. Д. Становлення та розвиток системи державного управління охороною культурної спадщини в Україні / В. Д. Холодок // Державне управління та місцеве самоврядування : зб. наук. праць. - Д. : ДРІДУ НАДУ, 2012.- Вип. 3 (14). - С. 131-139.

10. Флиер А. Я. Вектор культурной эволюции / А. Я. Флиер // Обсерватория культуры. - 2011. - № 5. - С. 4-16.

Размещено на Allbest.ru