Деякі теоретико-прикладні аспекти забезпечення права загального природокористування в Україні

По-друге, попри те, що Законом 2015 р. визначено певні особливості правового режиму дендрологічних парків, вважаємо за необхідне всі зміни, згідно з якими деталізується правове регулювання дендропарків, слід відобразити і в окремій гл. 9 «Дендрологічні парки» Закону України «Про природно-заповідний фонд» від 16.06.1992 р № 2456-XII [48], який є спеціальним нормативно-правовим актом. Більш того, усі зміни, доповнення щодо їх статусу повинні вноситися саме до нього, а не до Закону 2015 р., який щодо правового положення дендропарків доречно розглядати як нормативно-правовий акт загальної дії. У зв'язку з цим вважаємо, що запропоновані зміни мають вноситися саме до Закону України «Про природно-заповідний фонд», а не до Закону України «Про наукову та науково- технічну діяльність». Пояснити це легко: режим територій і об'єктів природно- заповідного фонду - це сукупність науково обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які встановлюють правовий статус, призначення цих територій і об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.

По-трете, згідно зі ст. 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд» території і об'єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися у: природоохоронних; науково-дослідних; освітньо-виховних; оздоровчих та інших рекреаційних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Всі основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство тощо можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій і об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів. На території дендрологічних парків забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню дендрологічних колекцій (ст. 34).

Варто також брати до уваги те, що відповідно до ст. 33 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» дендрологічні парки організовуються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев, чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання і є науково-дослідними установами. У зв'язку з цим вільний доступ місцевих жителів до дендрологічних парків може мати негативні наслідки, зокрема, це стосується й виконання ними (дендрологічними парками) своїх завдань. До того ж кошти, одержані дендрологічними парками від туристично-екскурсійної діяльності, використовуються для вжиття заходів щодо їх охорони.

Зупинимося ще на одному моменті. Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються дендрологічним паркам у порядку, визначеному вищевказаним Законом та іншими актами законодавства України. Так, згідно зі ст. 7 цього Закону на використання земельної ділянки або її частини в межах природно-заповідного фонду може бути встановлене обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором. До того ж обмеження (обтяження) підлягає державній реєстрації і діє протягом строку, зафіксованого законом або договором. Завдані внаслідок обмеження (обтяження) у землекористуванні збитки відшкодовуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. На підставі цього можемо зробити висновок, що законодавець мусить чітко назвати мету відвідування й виписати процедуру її встановлення, але це лише один із складників загальної 'системи піднятого питання, яке стосується понятійно-категоріального апарату, яким оперує законотворець.

По-четверте, в проекті Закону йдеться про «забезпечення відвідування дендрологічних парків» жителям населених пунктів, в адміністративних межах яких розташовані парки. В Україні формами забезпечення прав екологічних людини і громадянина є судова та адміністративна. У багатьох європейських країнах (Франція, ФРН, Іспанія, Швейцарія) існує змішана (судово- адміністративна) форма їх забезпечення. Що саме вклав законотворець у термін «відвідування» і яка його мета, не зрозуміло. Можливо, він вважав, що жителі цих населених пунктів мають право проходу і проїду на велосипеді, або щось інше, якщо це не суперечить загальним засадам законодавства у сфері використання об'єктів природно-заповідного фонду, але в такому разі доцільно вести мову про земельні сервітути, порядок встановлення яких визначається гл. 16 «Право земельного сервітуту» і гл. 7 «Землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення» Земельного кодексу України [18].

Наголосимо, що в науці екологічного права загальновизнаним є факт того, що більшість його правових інститутів належить до комплексних правових утворень, що включають норми, які містяться і в інших галузях системи українського права. Це стосується і права кожного громадянина на користування природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону, проголошеного Конституцією (ч. 2 ст. 13) [25]. До речі, аналогічні положення містить також і ст. 324 Цивільного кодексу України. Отже, в конституційно-правовій доктрині йдеться про природні об'єкти права власності всього народу, а також про те, що громадяни можуть користування ними згідно із законом. Це дозволяє зменшити кількість необґрунтованих спроб власників й орендарів природних ресурсів обмежити екологічні права громадян, у тому числі й природні. Разом із цим в Основному Законі закріплено таке: власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству; від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади й органи місцевого самоврядування та ін. Однак відповідні державні органи, органи місцевого самоврядування та ін., передаючи природні об'єкти у власність, користування або оренду, фактично не створюють умов для забезпечення безперешкодного доступу громадян до природних ресурсів. Не можна оминути увагою й того, що ст. 333 ЦК закріплює, що особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їх власником, якщо вона діяла згідно із законом, місцевим звичаєм або загальним дозволом власника відповідної земельної ділянки, а це за багатьма аспектами не відповідає низці приписів екологічного законодавства.

По-п'яте, безоплатності при відвідуванні дендропарків. До речі, останнє згідно зі ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» є одним зі складників права загального природокористування. У той же час відповідно до ст. 37 Закону України «Про природно-заповідний фонд» «за відвідування територій та об'єктів природно-заповідного фонду їх адміністрації, а також підприємства, установи, організації і громадяни, у підпорядкуванні яких перебувають ці території та об'єкти, за погодженням із спеціально уповноваженими державними органами можуть встановлювати плату». Із наведеного передусім випливає, що управління дендрологічними парками здійснюється їх спеціальними адміністраціями, до складу яких входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, екологічної освіти, господарського та іншого обслуговування, згідно із положеннями про території та об'єкти природно-заповідного фонду і проектами організації територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами й організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об'єкти.

Як бачимо, вирішення питання щодо того, яким має бути відвідування дендрологічного парку (платним чи безоплатним), належить до компетенції його адміністрації або установи, у підпорядкуванні якої перебуває цей парк, а отже, на нашу думку, не може бути предметом спеціального законодавчого регулювання.

Разом із цим на території дендрологічних парків може бути проведено зонування відповідно до вимог, встановлених для ботанічних садів, тобто з метою забезпечення виконання поставлених перед дендрологічними парками завдань виокремлюються зони: а) експозиційна - її відвідування дозволяється в порядку, визначеному адміністрацією дендропарку; б) наукова - до її складу входять колекції, експериментальні ділянки тощо, на відвідування її мають право лише співробітники дендрологічного парку у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також із дозволу адміністрації спеціалісти інших установ; в) заповідна, вхід до неї заборонений, крім випадків, коли це пов'язано з проведенням наукових спостережень; г) адміністративно-господарська. Зонування територій об'єктів природно-заповідного фонду впливає не лише на процедуру вільного відвідування дендропарку, а й на платність чи безоплатність.

Враховуючи наведене і пам'ятаючи, що згідно з Конституцією України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24), тобто не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, вважаємо, що пропозиція щодо звільнення від плати за відвідування дендрологічних парків мешканців населених пунктів, у межах яких вони розташовані, не повною мірою узгоджується із приписами Основного Закону. Вважаємо недоречним надання необґрунтованих переваг.

По-шосте, щодо суб'єктного складу, тобто тих, хто має право безоплатного відвідування дендрологічних парків. У проекті норма, присвячена даному питанню, трансформується лише на «жителів», й не містить тлумачень з цього приводу. Отже, не зрозумілим залишається, чи вказаним правом наділені лише мешканці (постійні) населених пунктів, в адміністративних межах яких розташований парк.

Відразу наголосимо, що за законодавством України громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України (ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Безумовно, закріплена норма є доволі дискусійною стосовно визнання права загального природокористування лише за громадянами, у науці екологічного права доволі поширеною є точка зору щодо визнання юридичних осіб суб'єктами права загального природокористування.

По-сьоме, у проекті Закону не наведено чіткої, зрозумілої дефініції поняття «населених пунктів, в адміністративних межах яких розташований» дендропарк. Передусім необхідно акцентувати, що відповідно до ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою нашої держави складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До цього додамо, що під адміністративно- територіальною одиницею, на думку М. В. Шульги, здебільшого розуміється частина єдиної території держави, що є просторовою основою для організації й діяльності місцевих органів державної влади та самоврядування [63]. У той же час нині ще існують території, що не входять до складу жодного району, в окремих районах відсутні районні ради, навіть існують територіальні громади у складі іншої територіальної громади тощо (враховуючи зміни до статей 7, 8 і 174 Земельного кодексу України, ст. 46 Закону України «Про землеустрій»). Крім того, наразі не врегульовано питання щодо посвідчення меж адміністративно- територіальних одиниць (населених пунктів, яке має відбуватися шляхом складання Державного акта України, форма та порядок видачі якого встановлюються Верховною Радою України (ст. 176 ЗК України)). Законом передбачено, що такий акт буде видаватися відповідній адміністративно- територіальній одиниці й повинен містити відомості про її межі, але земельним законодавством форма цього акта не затверджена, як і не визначена відповідальність за недотримання окреслених положень.

Отже, з огляду на сказане доцільно взяти до уваги приписи листа Держгеокадастру України від 27.01.2016 р. № 22-28-0.21-1375/2-16, відповідно до якого Головне управління надає роз'яснення щодо порядку внесення до Державного земельного кадастру відомостей про встановлення (зміну) меж адміністративно-територіальних одиниць і вимог до проектів землеустрою щодо встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних утворень, визначеному Законом України «Про Державний земельний кадастр» [52]. Як бачимо, приписи законопроекту, викладені, до речі, як норми постійної дії, не повною мірою узгоджуються з нормами Конституції України, що регулюють питання організації публічної влади в межах адміністративно-територіальних одиниць, і земельного законодавства.

Підсумовуючи, можемо зробити висновок, що проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» щодо безоплатного відвідування дендрологічних парків» від 31.03.2015 р. № 2498 потребує подальшого суттєвого доопрацювання, а зміни стосовно перешкодного відвідування взагалі доречно вносити до спеціального нормативно-правового акта - Закону України «Про природно-заповідний фонд». Поряд з цим доцільно більш уваги приділити питанням безперешкодного доступу (відвідуванню) природних об'єктів відповідно до сучасних умов.

Для повноти розгляду окресленої проблеми зупинимося ще на притаманних загальному природокористуванню контролі та нормуванні. На жаль, більшість населення України взагалі не знає, що існують максимальні норми безоплатного збору «дарів природи», а це свідчить про низький рівень обізнаності й екологічної свідомості громадян і суспільства в цілому. Наприклад, максимальні норми безоплатного збору дикорослих трав'яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо встановлюються органами виконавчої влади відповідно до вимог Лісового кодексу України за поданням органу виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, погодженим з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями (ст. 66 ЛК України). Наприклад, розпорядженням Харківської обласної державної адміністрації від 17.08.2007 р. № 526 встановлено максимальні норми ^безоплатного збору громадянами дикорослих трав'яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів, крім видів, занесених до Червоної книги України. Проте це доцільно якнайшвидше і в повному обсязі довести до відома населення, що сприятиме інформаційному забезпеченню права загального природокористування, бо в умовах сьогодення громадяни повинні чітко знати власні екологічні права й обов'язки, усвідомлювати їх, мати високий рівень екологічної культури. Не випадково і, на нашу думку, справедливо Е.В. Гірусов констатує, що екологічна свідомість є сукупністю поглядів, теорій і емоцій, які відображають проблеми співвідношення суспільства і природи у плані їх вирішення відповідно до конкретних соціальних і природних можливостей. Більш того, екологічна свідомість ґрунтується на ідеологічних і моральних цінностях, але передбачає їх індивідуальне осмислення, вона формується із знань і переконань у галузі взаємовідносин суспільства і природи, на екологічно доцільному ставленні до природних ресурсів, вміннях застосовувати науково обумовлені рішення щодо природи: відображає індивідуальний досвід спілкування з природними системами [16].

Таким чином, потрібно ґрунтовно проаналізувати сутність правових явищ, як-то екологічні права та обов'язки, екологічні правовідносини тощо, спираючись на природно-правові підходи. Природно-правова концепція як спосіб розуміння, тлумачення стане в нагоді при формуванні сучасної еколого-правової доктрини, екологічної свідомості, культури й еколого-правового статусу особистості, утвердження законності та верховенства права в українському суспільстві.

Незважаючи на те, що право природокористування за термінологією законодавства є «загальним» або «загальнодоступним», але обов'язково, й це було завжди, ведеться державний контроль і моніторинг його реалізації, що в сучасних умовах, безсумнівно, набуває нових правових форм. З огляду на це переконані, що фахову підготовку кадрів, які будуть їх проводити, необхідно здійснювати саме за рахунок Державного бюджету, і тільки після цього на відбірковій основі формувати органи контролю і моніторингу. Підтримуємо також пропозицію, що мінімальний прохідний бал ЗНО повинен становити не менш 150 не лише для медиків, а й для юристів.

Позитивним вбачається те, що Кабінет Міністрів схвалив Концепцію реформування системи державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, яке відбуватиметься у три етапи. Розглянемо основні положення цієї Концепції. Так, першому етапі буде ліквідовано Державну екологічну інспекцію і створено новий орган - Державну природоохоронну службу. Це важливо, оскільки зараз державний нагляд (контроль) у природоохоронній сфері здійснюють сім органів виконавчої влади - Держекоінспекція, Держгеонадра, Держлісагентство, Держгеокадастр, Держрибагентство, Держпродспоживслужба, Укртрансбезпека. Крім того, передбачається підвищення дієвості природоохоронного контролю у процесі децентралізації шляхом: утворення територіальних підрозділів Держекобезпеки за принципом еколого-ресурсних і еколого-техногенних округів (замість 28 обласних 10 територіальних округів); передачі окремих функцій природоохоронного контролю місцевим громадам (засмічення землі, контроль об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення, полювання, браконьєрство, поводження з відходами); організації діяльності інституту громадських інспекторів з охорони довкілля - «екологічних шерифів» на базі місцевих громад [26], що, зрозуміло, позначиться на правому режимі загального природокористування.

Висвітлюючи окреслене питання, зауважимо, що актуальними залишаються висновки науковців щодо використання і відтворення природних ресурсів і підтримки природної рівноваги. Звісно, для цього передусім необхідне посилення природоохоронної функції держави й виокремлення її як самостійної. Означені концепти знайшли своє відображення як на конституційному рівні, так і в нормах чинного законодавства. Зокрема, такі поняття, як «екологічна функція держави», «екологічна функція права», «екологічна функція управління» набули подальшого розвитку в наукових працях таких українських учених, як В.І. Андрейцев [3], Г.І. Балюк [6], А.П. Гетьман [14], Н.Р. Кобецька [21], В.М. Комарницький [24], В.В. Носік [32] та ін.

За Концепцією основні завдання реформи - перехід від карального органу до служби моніторингу запобігання негативному впливу на довкілля, впровадження прозорої системи екологічного контролю й інформування суспільства, громадського контролю, гармонізація з євростандартами, ліквідація корупційних ризиків і складових, налагодження тісної взаємодії з органами місцевого самоврядування.

На другому етапі планується внести законодавчі зміни задля вдосконалення системи контролю й організації проведення моніторингу стану довкілля, забезпечення функціонування загальнодержавної екологічної автоматичної інформаційно-аналітичної системи і доступу до екологічної інформації.

Протягом третього передбачається впровадження оновленої системи державного моніторингу стану довкілля, введення нових екостандартів і норм тощо.

Реалізація розробленої Мінприроди Концепції реформування системи державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища в Україні є одним із пріоритетних напрямів діяльності уряду на 2017 р., який невипадково визначений як реформа системи управління довкіллям та інтеграції екологічної політики в інші сфери економіки [53], що значно впливає на формування дієздатного інституту права природокористування.

Висновки. З огляду на наведені міркування можемо зробити такі висновки й узагальнення:

По-перше, забезпечення дієвості механізму еколого-правового регулювання не можливе без детального вивчення інституційного аспекту права природокористування. Звісно, починати треба з дефініцій інституту як права загального природокористування, так і спеціального, оскільки вони є невід'ємними складовими генерального, комплексного (міжгалузевого) правового інституту екологічного законодавства та права, який виходить зараз на якісно новий рівень правового регулювання й охоплює більш широке коло об'єктів. У цьому контексті слід відмітити, що фахівці частіш за все уподібнюють поняття «складний інститут» і «комплексний інститут». Більш того, деякі науковці при розгляді системи права та законодавства вказують на існування «галузевих й міжгалузевих (комплексних) правових інститутів», ототожнюючи тим самим поняття «міжгалузевий інститут» і «комплексний інститут». Безумовно, є й інші підходи, але, на жаль, наука теорії права суттєво відстає й гальмує розвиток галузевик наук, особливо молодих, що проходять етап становлення, таких як екологічне право. З огляду на це додамо, що складний (комплексний) правовий інститут права природокористування (який можливо вважати генеральним) утворюють схожі, близькі до нього норми права, зокрема, входять декілька простих інститутів, а саме інститути права загального і спеціального природокористування, які є більш конкретизованими і меншими за обсягом, але мають самостійне юридичне значення. Авторка пропонує всі юридичні норми, що стосуються права природокористування об'єднати у генеральний (квазіінститут) права природокористування, в межах якого існують автономні інститути, в той же час можуть діяти субінститути (або підінститути). Крім того, інститути права як загального природокористування, так і спеціального мають внутрішній поділ та відрізняються структурою, змістом, сутністю, об'єктним складом та іншими ознаками.

По-друге, право загального природокористування в умовах сьогодення має такі характеристики:

ґрунтується на концепції природно-правової доктрини;

аналізується як міжгалузева правова категорія;

розглядається як правовий інститут, який перебуває на етапі свого становлення;

динамічність, ця риса передусім підтверджує, що воно як явище формується під впливом соціальних, політичних, економічних, екологічних та інших чинників;

можна досліджувати як певний процес (динаміка) і певний стан (статика), що істотно впливає на його ознаки в сучасних реаліях;

раціональність, екологозбалансованість (це сприяє тому, що воно виконує своє основне завдання - відповідати публічним та приватним інтересам й ідеології задля забезпечення сталого розвитку, однак важливо, що при цьому не повинно існувати конкуренції приватних і публічних інтересів);

змістом виступають певні екологічні права й обов'язки, у тому числі й природні;

реалізація відбувається з урахуванням законів природи, а межі цього зумовлені науково обґрунтованим комплексним впливом на довкілля (до речі, це можливе лише завдяки дотриманню екологічних вимог, приписів, імперативів, заборон тощо);

є видом екологічних правовідносин, який, на наше переконання, має стати об'єктом самостійного наукового дослідження;

існування і реалізація не можливо без охорони, відтворення, збереження природних ресурсів, тобто це взаємозалежні правові явища;

спирається на принципи верховенства права та правової визначеності;

на меті визнає не використання всього навколишнього природного середовища, а природних ресурсів, як його складових компонентів.

По-третє, такий підхід (інституційний) має прагматичну спрямованість, що сприятиме вдосконаленню і закріпленню на законодавчому рівні права загального природокористування. Інститут права загального природокористування як системна сукупність правових норм відкриває можливості для: досягнення якісно нового рівня регулювання відносин, які виникають при природокористуванні, визначення методів і принципів, оптимізації правозастосовної практики.

З огляду на це фахівцям у галузі національної науки екологічного права ще необхідно розробити низку законів (або один кодифікований нормативно- правовий акт), спрямованих на створення реальних юридичних механізмів для безперешкодного доступу громадян до природних об'єктів як основної умови реалізації їх конституційного права на користування природними об'єктами права власності Українського народу, усунути свавілля і зловживання в цій сфері.

По-четверте, за сучасних умов при поглибленому вивченні права природокористування доцільно спиратися на визнані світовою спільнотою природно-правові підходи. Це передусім дозволить втілити в життя задуми школи природного права, підкреслити багатовікову еволюцію правової доктрини, гармонізувати публічні і приватні інтереси в екологічній сфері.

Список літератури

право природокористування законодавство

1. Актуальні питання кодифікації екологічного законодавства України: зб. тез наук. доп. учасників «круглого столу» (Харків, 9 листоп. 2012 р.); за заг. ред. А.П. Гетьмана. Харків: НУ «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2012. 303 с.

2. Андрейцев В.І. Актуальні проблеми екологічного права: новітні доктрини: ретроспективний аналіз та погляд у майбутнє. Актуальні проблеми екологічного права: матеріали і доповіді міжнародного круглого столу. Дніпропетровськ: Нац. гірнич. ун-т, 2010. 153 с.

3. Андрейцев В.І. Тектолого-правові аспекти забезпечення сучасної екологічної політики держави. Право України. 2011. № 2. С. 66-84.

4. Анісімова Г.В. Законодавчі проблеми забезпечення права загального природокористування. Теорія і практика правознавства: електрон. наук. фахове вид. 2013. Вип 1: URL: http://tlaw.nlu.edu.ua/article/view/62839/58311 (дата звернення: 07.07.2017).

5. Анісімова Г.В. Концептуальні основи права природокористування в роботах В.Л. Мунтяна. Від правової охорони природи Української РСР до екологічного права України: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., присвяченої пам'яті д-ра юрид. наук, проф. Мунтяна Василя Лук'яновича (м. Київ, 26 травня 2017 р.) / уклад.: В.В. Носік [та ін.]; Київ. нац. ун -т ім. Тараса Шевченка. Чернівці: Кондратьєв А.В., 2017. С. 33-37.

6. Балюк Г.І. Проблема законодавчої регламентації і реалізації в Україні екологічної складової концепції сталого розвитку. Екологічне законодавство України: стан та перспективи розвитку: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 13-14 груд. 2007 р.) / редкол.: Ю.П. Битяк, М.В. Шульга, І.В. Яковюк. Харків: Право, 2008. С. 35-43.

7. Біловус Р.В. Правове регулювання загального користування надрами для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Проблеми законності. 2016. № 134. С. 165-172.

8. Біловус Р.В. Правові аспекти визначення права загального користування надрами. Право і суспільство. 2015. № 4, ч. 4. С. 130-135.

9. Боголюбов С.А. Правотворчество в сфере экологии: монография. Москва: Эксмо, 2010. 528 с.

10. Боголюбов С.А. Право та єдина державна екологічна політика в Росії. Право України. 2011. № 2. С. 52-65.

11. Боголюбов С.А. Экологическая функция государства. Государство в меняющемся мире: материалы VI Междунар. школы-практикума молодых ученых-юристов (г. Москва, 2628 мая 2011 г.) / отв. ред. В.И. Лафитский. Москва: Ин-т законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ, 2012. С. 75-85.

12. Вишневський В.І. Екологічний туризм: навч. посіб. Київ: Інтерпрес ЛТД, 2015. 140 с.

13. Гаазька декларація Міжпарламентської конференції з туризму. URL: Інформац.-прав. система ЛІГА:ЗАКОН (дата звернення: 07.07.2017).

14. Гетьман А.П. Екологічна функція держави в сучасних глобалізаційних процесах. Проблеми законності. 2015. Вип. 128. С. 145-153.

15. Гетьман А.П., Зуєв В.А. Екологічне право: роздуми про його витоки та перспективи розвитку. Проблеми законності. 2017. Вип. 137. С. 75-91.

16. Гирусов Э.В. Экологическое сознание как условие оптимизации взаимодействия общества и природы. Философские проблемы глобальной экологии. Москва: Наука, 1983. 352 с.

17. Екологічна Конституція Землі. Методологічні засади / за ред. Ю.Ю. Туниці. Львів: РВВ НЛТУ, 2011. С. 109-110.

18. Земельний кодекс України: Закон України від 25.10.2001 р. № 2768-Ш. Відомості Верховної Ради України. 2002. № 3. Ст. 27.

19. Каракаш И.И. Народное достояние или право собственности на природные ресурсы: материалы «круглого стола». Юридический вестник. 1998. № 1. С. 84-85.

20. Каракаш І.І. Право власності на природні об'єкти та їх ресурси в Україні: монографія. Одеса: Юридична література, 2017. 437 с.

21. Кобецька Н.Р. Екологізація законодавства у сфері використання природних ресурсів. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2014. Вип. 35. С. 160-171.

22. Колбасов О.С. Завещание экологам. Журнал российского права. 2000. № 5/6. С. 89-90.

23. Колбасов О.С. Завещание экологам. Экологическое право. 2001. № 3. С. 11-31.

24. Комарницький В.М. Право спеціального природокористування: монографія / відп. ред. Н.Р. Малишева; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. 424 с.

25. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

26. Концепція реформування системи державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища в Україні: Схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31.05.2017 р. № 616-р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/616-2017-%D1%80 (дата звернення 07.07.2017).

27. Костяшкін І.О. Проблеми правового забезпечення соціальної функції права власності на землю в Україні: автреф. дис. ... д-ра юрид. наук. Київ, 2017. 39 с.

28. Кучинский В.А. Законные интересы личности: от конституции к правореализующей деятельности. Теоретические вопросы реализации Конституции СССР. Москва: Изд-во ИГиП РАН, 1982. 157 с.

29. Машненков К.А. Концепт «екологічна держава» в контексті сучасного державотворення. Державне управління та місцеве самоврядування. 2014. С. 21-29.

30. Миняев А.О. Конституционные основы экологического права: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 2003. 23 с.

31. Мунтян В.Л. Правовые проблемы рационального природопользования: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. Харьков, 1975. 49 с.

32. Носік В.В. Наукові ідеї професора Василя Лук'яновича Мунтяна: від правової охорони природи в УРСР до екологічного права України. Право України. 2012. № 7. С. 348-354.

33. Павлова О.В. Правові засади формування екологічної держави за участю громадськості: дис. ... канд. юрид. наук. Харків, 2016. 222 с.

34. Петров В.В. Экологическое право России: учебник. Москва: БЕК, 1995. 557 с.

35. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2755-17 (дата звернення: 07.07.2017).

36. Положення про порядок визначення наукових об'єктів, що становлять національне надбання: Постанова Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 р. № 723. Офіційний вісник України. 2016. № 85. Ст. 2776.

37. Придачук О.А. Український народ як суб'єкт правового захисту Конституції України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Ужгород, 2015. 17 с.

38. Про внесення змін до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» щодо безоплатного відвідування дендрологічних парків: проект Закону України від 31.03.2015 р. № 2498. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JH1XE00I.html (дата звернення: 07.07.2017).

39. Про внесення змін до Закону України «Про правонаступництво України» щодо скасування дії актів СРСР на території України: проект Закону України від 11.05.2016 р. № 4650. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JH3L600I.html (дата звернення: 12.07.2017).

40. Про затвердження Методики визначення розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного користування надрами: наказ Мінприроди України від 29.08.2011 р. № 303. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1097-11.

41. Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 13.12.1991 р. № 1977-XII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 12. Ст. 165.

42. Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 26.11.2015 р. № 848- VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 3. Ст. 25.

43. Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу: Закон України від 07.02.2002 р. № 3065-III. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3065-14.

44. Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР: Постанова Верховної Ради України від 12.09.1991 р. № 1545-ХІІ. Відомості Верховної Ради України. 1991. № 46. Ст. 621.

45. Про правонаступництво України: Закон України від 12.09.1991 р. № 1543-XII. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1543-12 (дата звернення: 12.07.2017).

46. Про природно-заповідний фонд: Закон України від 16.06.1992 р № 2456-XII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 34. Ст. 502.

47. Про туризм: Закон України від 15.09.1995 р. № 324/95-ВР. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/324/95-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 07.07.2017).

48. Про управління об'єктами державної власності: Закон України від 14.09.2006 р. № 185-V. Дата оновлення: 01.01.2017. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/185-16 (дата звернення 11.07.2017).

49. Роз'яснення про зміну меж адміністративно-територіальних утворень. URL: http://rda.if.ua/n/news/2016/04/12/8126/view (дата звернення: 07.07.2017).

50. Семерак О. Уряд затвердив Концепцію реформування системи природоохоронного нагляду в Україні. Урядовий портал. 31.05.2017 р. URL: http://www.kmu.gov.ua/ control/uk/publish/printable_article?art_id=250029479 (дата звернення 07.07.2017).

51. Соколова А.К. Декларація про державний суверенітет України - основа становлення системи екологічної держави. Організаційні та правові проблеми забезпечення державного суверенітету: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 27 берез. 2009 р.) / АПрН України, НДІ держ. буд-ва та місцевого самоврядування, Нац. академія України ім. Ярослава Мудрого. Харків: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2009. С. 83-84.

52. Стецюк П. Роль Конституційного Суду України у процесі формування та реалізації національної доктрини конституційної держави. Вісник Конституційного Суду України. 2011. № 4/5. С. 64-73.

53. Стратегія сталого розвитку «Україна - 2020»: затв. Указом Президента України від 12.01.2015 р. № 5. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/card/5/2015.

54. Сучасні тенденції та перспективи розвитку аграрного, земельного та екологічного права: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., присвяч. 90-річчю від народження академіка В.З. Янчука / за ред. В.М. Єрмоленка (м. Київ, 22-23 травня 2015 р.). Київ: Вид. центр НУБіП України, 2015. 412 с.

55. Теория государства и права: учебник / под ред. М.Н. Марченко. 2-е изд., перераб. и доп. Москва: Зерцало, 2004. 640 с.

56. Ухвала Колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 лютого 2016 р. у складі А.Г. Яреми, Н.П. Лященко, Я.М. Романюка щодо заяви ОСОБА_4 про перегляд рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 липня 2015 р., ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2015 р. у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_6, про встановлення земельного сервітуту. URL: http://protokol.com.ua/ua/zemelniy_servitut_vidbuvsya/.

57. Ухвала слідчого судді Зміївського районного суду Харківської області Овдієнко В.В.

58. Єдиний державний реєстр судових рішень. Категорія справи № 621/1356/16-к: Кримінальні справи; Злочини проти довкілля; Порушення правил охорони або використання надр. Надіслано судом: 11.07.2016. Зареєстровано: 11.07.2016. Оприлюднено: 13.07.2016. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58866360 (дата звернення: 07.07.2017).

59. Хилько М.І. До питання про екологічний характер української правової держави. Політологічний вісник: зб. наук. праць. Київ: Київ. нац. ун-т, 2000. С. 232-236.

60. Шемшученко Ю. Екологічна конституція Землі: від ідеї до практичного втілення. Вісник Національної академії наук України. 2007. № 9. С. 3-7.

61. Шульга М., Ковач Д. Правові засади встановлення та зміни меж населених пунктів. Мала енциклопедія нотаріусу: наук.-практ. журн. (МЕН). 2007. № 5. URL: yurradnik.com.ua/.../men05_2011_c145_Shulga_Kovach (дата звернення: 07.07.2017).

62. Экологическое государство Черногория отмечает юбилей. URL: https://www.chernogoriya-club.ru/montenegro/news/19699/ (дата звернення: 07.07.2017).

Размещено на Allbest.ru