Поняття та види джерел права

Размещено на http://allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Факультет адвокатури

Кафедра загальнотеоретичної юриспруденції

КУРСОВА РОБОТА

з теорії держави та права

на тему: «Поняття та види джерел права»

Студентки І курсу

Напряму підготовки бакалавр

спеціальності «Правознавство»

Попко А. Р.

Керівник доц. Рязанов М.Ю.

м. Одеса - 2016 рік

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика поняття “джерело права”

1.1 Поняття джерела права

1.2 Ознаки джерел права

Розділ 2. Класифікація джерел права та їх співвідношення з формами права

2.1 Форми права

2.2 Джерела права

Розділ 3. Джерела права в Україні

3.1 Основні джерела права

3.2 Додаткові джерела права

3.3 Субсидіарні джерела права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Поняття “джерело права” існує упродовж багатьох століть. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміну “джерело”, то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силою перш за все є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення.

Поряд з цим джерелом права слід також виділити форму вираження державної влади, форму, в якій міститься правове рішення держави. З допомогою форми право набуває свої невід'ємні риси і ознаки: загальнообов'язковість, загальновідомість і т.д.

Джерела права - це способи вираження і закріплення правових норм, надання їм юридичного значення. Отож, джерела права є центром уваги даного дослідження.

Актуальність даної теми є досить суттєвою для майбутніх юристів, адже вона сприяє глибокому розкриттю і внутрішньому проникненню у поняття таких першочергово базових елементів правової науки, як поняття «права», «джерела права», видів джерел (форм) права. А також акцентує увагу на ролі нормативно-правового акта у сфері юридичної науки, розглядає його як основний елемент системи права України. Цим самим, матеріал даної курсової, є досить корисним для кожного громадянина України.

Мета дослідження полягає в тому, щоб розкрити поняття та сутність форм (джерел) права. Завдання дослідження зумовлюються метою дослідження і полягають у тому, щоб:

- Дати поняття джерел права;

- Описати загальні ознаки джерл права;

- Дослідити види джерел і форм права;

- Визначити сновні джерела права в Україні;

- Охарактеризувати додаткові та субсидіарні джерела права України.

Об'єктом дослідження є джерела права.

Предметом дослідження курсової є правові проблеми визначення та обґрунтування поняття “джерела права” і особливості поняття джерел прав. Методи дослідження обрані, виходячи з поставленої мети, об'єкта і предмета дослідження. Методологічною основою наукового дослідження є сукупність принципів загальнонаукових і спеціальногалузевих методів правового пізнання, в тому числі формально-юридичного, порівняльного, історичного, статистичного, що підтверджується змістом описової частини роботи. Практичне значення дослідження полягає в тому, що в доступній та науковій формі висвітлено основні джерела права та з'ясовано їх походження.

Курсова робота складається із вступу, основної частини, висновку. Основна частина складається із трьох розділів, які мають відповідні підрозділи. У першому розділі "Захальна характеоистика поняття "джерело права"“ розглядається термін “Джерело права”, його зміст та ознаки. У другому розділі "Класифікаці джерел права та їх співвідношення з формами права” детально досліджені основні джерела і форми права. У третьому розділі "Джерела права України" досліджено основні, додаткові та субсидіарні джерела права України.

Розділ 1. Загальна характеристика поняття ''джерело права''

1.1 Поняття ''джерело права''

Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому -- джерела права, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними [1, 112]. Юридичне джерело права завжди походить від правотворчого рі шення компетентного державного органу і може бути прямим, похідним або санкціонованим, тобто коли воно формулює узагальнені нормативні положення (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір) або відбиває конкретний принцип регулювання, що міститься в рішенні конкретної юридичної справи (правовий прецедент), або обмежується державно-владним санкціонуванням вже існуючих правил поведінки (правовий звичай). Таким чином, юридичними джерелами є офіційні способи вираження і закріплення змісту правових норм, за допомогою яких норми права стають загальнообов'язковими. У рамках правової системи джерела права розташовані за прин ципом їхньої ієрархічної підпорядкованості, утворюють цілісну сис тему. Її вертикальна структура будується таким чином, що розпоряд ження одних джерел права видаються на основі вищестоящих дже рел. Чітка підпорядкованість джерел права, законодавчо закріплена і забезпечена за допомогою юридичних механізмів, має важливе соціально-політичне значення. Справді, єдність системи джерел права означає єдність вираженої в законі верховної державної волі [2, 120].

Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

1) джерело права в матеріальному розумінні -- це суспільні від носини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2) джерело права в ідеологічному розумінні -- це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні --це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

Джерело (форма) права -- це способи зовнішнього виражен ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення [1, 112].

1.2 Ознаки джерел права

До основних ознак джерел права належать:

1) загальнообов'язковість виконання на території України;

2) гарантованість (забезпечення реалізації норм права силою примусу);

3) визнання державою (юридична сила);

4) формально-юридичне закріплення.

Загальнообов'язковість виконання на території України. Обов'язковість джерел права означає необхідність узгодженнявласної поведінки з правовими приписами та залежить від його змісту: зобовязання, щодо виконання певних дій, рекомендацій, дотримання певної поведінки, можливість використання певного примусу [3, 36]. Обов'язковість виконання джерел права означає незаперечність правових приписів щодо їх здійсненняз боку усіх суб'єктів права. Саме джерела права становлять основу режиму законності та правопорядку в державі, стрижень її правової системи [4, 31].

Гарантованість (забезпечення реалізації норм права силою примусу). Гарантією виступають переважно судові та інші державні органи, оскільки за реалізацією правової норми здійснює контроль держава з її можливістю застосування сили примусу. При цьому примус не можна ототожнювати зі свавіллям. Державний примус є легальним засобом забезпечення юридичних норм, оскільки здійснюється уповноваженими суб'єктами в межах їх повноважень. Можливість державного примусу є гарантією реалізації цих приписів [4, 31]. право договір юридичний акт

Визнання державою (юридична сила). Сутність юридичної природи джерел права, які містять правові норми, полягає в тому,що акт є джерелом права в юридичному значенні. Тобто таким може бути лише акт,у якому виражена воля компетентного суб'єкта правотворчості та встановлення правила поведінки. Отже,охоплюються всі категорії актів правотворчості та відмежовуються всі акти, не пов'язані з правотворчістю. Таким чином, підкреслюється правове призначення основних нормативних актів, що полягає не лише у викладенні змісту правових норм, а й у наданні їм загальнообов'язкової (юридичної) сили у первинному встановленні правових норм [5, 60]. Формально-юридичне закріплення. Категорія форми для джерела права є чітко визначеною та підлягає загальнообов'язковому виконанню.

Проблема вибору зовнішньої форми права є актуальною, оскільки від неї залежить його юридична сила, місце у правовій системі, співвідношення з іншими нормативно-правовими актами, ефективність регулювання суспільних відносин [4, 32]. Джерела права видаються, доводяться до загального відома тільки державною офіційною мовою. Для нормативно-правових актів ця ознака традиційно називається формальною визначеністю. Неписані форми права чіткості зовнішнього прояву досягають іншим способом. Їхня чіткість виявляється достатньою, якщо суб'єкти права розуміють поняття застосування даних норм та одноманітно їх використовують [3, 32].

Розділ 2. Класифікація джерел права та їх співвідношення з формами права

2.1 Форми права

Під формою права розуміють офіційні способи вираження і закріплення змісту правових норм, за допомогою яких норми права стають загальнообов'язковими [2, 121].

У теорії права виділяють такі форми права:

1) нормативно-правовий акт;

2) нормативно-правовий договір;

3) юридичний прецедент.

Нормативно-правовий акт -- це юридичний документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване, загальнообрв'язкове правило поведінки, що охоплююється державною владою від порушень [6, 163].

Основні ознаки нормативно-правового акта:

-- відображає державні інтереси та спрямований на регулювання широкого кола найважливіших сфер суспільних відносин;

-- має визначену структуру (може складатись із частин, розділів, статей, параграфів, пунктів, підпунктів) та зміст (назва, дата, місце і суб'єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер), визначену законом документальну форму закріплення; закон чи підзаконний нормативно-правовий акт;

-- змістом нормативно-правового акта є правила поведінки загального характеру, дія яких розповсюджується на невизначене коло суб'єктів;

-- приймається чітко визначеним колом правотворчих органів;

-- розробляється та приймається у чітко визначеному порядку;

-- є обов'язковим для виконання, забезпечується системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

-- публікується у спеціальних виданнях;

-- діє в часі, просторі і за колом осіб;

--має юридичну силу, що дає можливість визначити принципи підпорядкування й ієрархічної побудови системи нормативно-правових актів.

Юридична сила -- основна властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин. За юридичною силою нормативно-правові акти поділяють на: закони і підзаконні правові акти.

Сукупність нормативно-правових актів утворює систему нормативно-правових актів, яка має вертикальний та горизонтальний вимір. Вертикальний вимір характерний для федеративних держав, де існує загальнофедеративне законодавство і законодавство суб'єктів федерації. Горизонтальний вимір (поділ на інститути і галузі законодавства) характеризує системи нормативно-правових актів всіх країн.

Таким чином нормативно-правові акти як форма права володіють рядом суттєвих специфічних ознак, які якісно відрізняють їх від інших форм права. Зокрема, видання нормативно-правових актів є безпосереднім імперативним виразом волі державно-владних суб'єктів щодо регулювання найважливіших сфер суспільних відносин. Нормативно-правовий акт є консервативним за характером та має ускладнений порядок внесення змін та доповнень, а також підлягає тлумаченню у випадках нечіткості змісту, що не дає змоги уникнути його неправильного роз'яснення. Він найбільш поширений у країнах романо-германської правової сім'ї та є основним джерелом права в Україні [6, 342].

Нормативно-правовий договір, або договір нормативного змісту - спільний акт-документ двох або більше сторін (нормотворчих органів), що установили нові норми права за взаємною згодою з метою врегулювання певних життєвих ситуацій, слугує підставою для видання правових актів, здійснення інших юридично значущих дій і забезпечується державою відповідно до закону. Нормативно-правові договори є самостійною частиною механізму правового регулювання.

Ознаки нормативно-правового договору:

1) має публічно-вольовий характер - хоча б одна зі сторін договору повинна мати у своєму розпорядженні владні повноваження, бути суб'єктом нормотворчості (держава, її органи, посадові особи, міжнародні організації тощо);

2) має погоджувальний і добровільний характер, тобто потребує погодження сторін - нормотворчих суб'єктів, покладання на себе сторонами нормативно виражених взаємних прав і обов'язків, що потім ними виконуються;

3) передбачає обов'язковість установлених договорами правових норм і принципів для третіх осіб - слугує правовою базою для видання підзаконних (індивідуальних) актів, здійснення інших юридично значущих дій;

4) має особливий предмет договору - питання володарювання, управління і саморегуляції;

5) має особливу, суворо формальну процедуру прийняття і спеціальний порядок розгляду спорів, конфліктів, пов'язаних з виконанням (Конституційний Суд, спеціальні погоджувальні процедури);

6) є письмовим актом-документом за формою зовнішнього вираження;

7) укладається в порядку, встановленому нормативними актами певної країни;

8) підлягає офіційному опублікуванню: неопубліковані нормативні договори не мають правових наслідків;

9) забезпечується державою відповідно до закону.

Більшість із зазначених ознак характерні і для нормативно-правових актів. Але нормативно-правові договори є не державновладними настановами, а переважно суспільною самоорганізацією, взаємним виявленням волі, зустрічним прийняттям на себе юридичних обов'язків суб'єктів нормотворчості - учасників договору. Якщо законодавчі акти виступають безпосередньо нормативними регуляторами суспільних відносин і договірне регулювання не властиве їм, то правова природа нормативно-правових договорів розкривається через договірні відносини.

Види нормативно-правових договорів за територією регульованих відносин:

1.Внутрішньодержавний - спрямований на регулювання внутрішньодержавних відносин. Це може бути договір про компетенцію і договір про взаємодію (між суб'єктами федерації, між профспілками та урядом у рамках соціального партнерства). Договори можуть бути у сферах: конституційного права (Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України 1995 р.); адміністративного права (між урядом і обласними державними адміністраціями з питань взаємодії в соціальній, економічній та інших сферах; між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування щодо координації їхньої дії); цивільного права (засновницькі договори локального характеру, якими створюються і закріплюються правила поведінки тих чи інших відносин); фінансового права (кредитні договори між банками і підприємствами); трудового права (колективні договори і колективні угоди).

2. Міжнародний - спрямований на регулювання міжнародних відносин і утворення міжнародних співтовариств. Це можуть бути договори установчі (Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р., Угода про створення Співдружності незалежних держав (СНД) 1991 р.), договори про взаємодію (Договір про співробітництво між Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Уповноваженим з прав людини в Російській Федерації 1999 р. та ін.) та ін.

З позицій міжнародного права будь-який договір між державами є саме міжнародно-правовим договором, тобто актом права. За структурою міжнародно-правовий акт складається переважно з преамбули (вступна частина), основних статей (центральна частина) і заключних положень (заключна частина). Окрім того, він може містити застереження, зроблені учасниками договору, і виправлення, прийняті у встановленому порядку.

Міжнародні договори за рівнем їх укладання можуть бути:

- міждержавними - приєднання до них або прийняття (укладання) їх проводяться від імені певної держави: це угоди, що укладаються між двома чи кількома суверенними державами на певний строк або безстроково;

- міжурядовими - приєднання до них чи прийняття (висновок) їх здійснюється від імені уряду певної держави: це угоди між урядами двох або кількох суверенних держав на певний строк чи безстроково;

- міжвідомчими - приєднання до них або прийняття (укладання) їх відбувається від імені міністерств та інших центральних органів виконавчої влади певної держави: це угоди між міністерствами, комітетами урядів двох або кількох суверенних держав на певний строк чи безстроково.

Не всі договори мають потребу в офіційному схваленні парламенту. Ними, як правило, є міждержавні договори. Норми міждержавних договорів диктують певні стандарти поведінки держав, що дали згоду на їх обов'язковість. Із санкції держави міжнародний акт (договір) поширюється на її територію, стає частиною національного законодавства [7, 212].

Юридичний (судовий або адміністративний) прецедент -- це акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому[8, 326].

Ознаки юридичного прецеденту.

1) юридичний прецедент є волевиявленням правозастосовчого органу, що має право формулювати юридичні норми; він містить норму або принцип права;

2) має письмову юридичну зовнішню форму виразу;

3) виникає за наявності прогалин у нормативно-правовому регулюванні;

4) застосовується при розгляді аналогічних справ і поширює свою дію тільки на них;

5) має обов'язковий характер, що забезпечується державою.

Юридичний прецедент є однією з основних форм права в Англії, США і деяких інших країнах -- колишніх колоніях Великої Британії. Розрізняють судові та адміністративні прецеденти.

Судовий прецедент -- це загальне офіційне правило, яке встановлюється судом при рішенні конкретної справи, тоді, коли він виявив, що зі всіх чинних правових норм жодна не підходить до цього випадку. Це загальне правило стає частиною чинного права, стає обов'язковим і підлягає застосуванню судами, рівними за статусом цьому суду, а також усіма нижчими судами.

Правила застосування судових прецедентів:

1) суд, що розглядає справу, зобов'язаний звертатися до справ, які розглядалися судами раніше;

2) згідно з принципом stare decisis (стояти на вирішеному) суди не мають права переглядати прецеденти на свій розсуд;

3) прецедентом є тільки та частина рішення суду, яка відображає позицію більшості суддів, що розглядали справу у складі колегії. Якщо думки суддів розходяться, то судді, що залишилися в меншості, висловлюють свою думку окремо, і вона вже не є прецедентом;

4) рішення суду складається з двох частин, які мають неоднакове значення: ratio decidendi(мотив рішення) і obiter dictum (випадкове зауваження). Ratio decidendi -- це частина рішення, в якій виражена норма або принцип права, на підставі якої/якого була вирішена ця справа. Вона є обов'язковою для вирішення наступних аналогічних справ. Obiter dictum -- це зауваження суду з питань, які безпосередньо не входять до предмета судового рішення. Воно має характер додаткового, але не обов'язкового аргумента.

Обов'язок підшукати необхідний прецедент лежить на адвокатах сторін, а результати пошуку повинні бути представлені суду. Але суд може посилатися й на інші авторитетні джерела права, про які адвокати не заявили. Крім того, суд може відхилити пред'явлений йому прецедент, якщо він не повною мірою відповідає фактичним обставинам справи.

Прецедент може бути переглянутий (знову визначений) прямою вказівкою статуту (нормативно-правового акта) або рішенням вищого суду.

Адміністративний прецедент -- рішення органу виконавчої влади у конкретній справі, обґрунтування якої стає правилом, яке застосовується при рішенні аналогічних справ. Сфера застосування адміністративних прецедентів є вужчою, ніж у судових прецедентів. Як приклад можна навести «прецедент Вашингтона»: коли Джорджа Вашингтона другий раз обирали президентом США,він заявив, що цей другий строк повноважень буде одночасно й останнім для нього. На основі цього склався прецедент, що протримався більше 100 років: одна і та ж особа не може бути обрана президентом більше двох разів підряд [9, 236].

Юридичний прецедент як форма права має як свої переваги, так і вади [10, 176]. Переваги прецеденту полягають у наступному:

1) визначеність. Прецедент забезпечує одноманітність судової практики;

2) здатність до розвитку. За допомогою прецедентів право може оперативно оновлюватися;

3) конкретність. Оскільки прецедент створюється на основі конкретної справи, він дозволяє врахувати деталі, які вислизають при абстрактному формулюванні правових норм;

4) практичність. Створюються тільки дійсно необхідні норми, котрі регулюють уже виниклі відносини;

5) гнучкість. Ratio decidendi може поширюватися на значну кількість реальних ситуацій.

Вади юридичного прецеденту як форми права:

1) строгість. Відхилення від прецеденту не допускається, навіть якщо він помилковий або застарілий;

2) небезпека непослідовності. Судді, які не бажають додержуватися прецеденту, можуть мотивувати своє рішення нібито виявленими ними тонкими відмінностями. Це призводить до наростання нелогічності права;

3) громіздкість і складність. Обсяг прецедентів в англійському праві такий великий (понад 350 тис), що розібратися в них може далеко не кожен юрист-професіонал, не говорячи вже про звичайних людей;

4) повільність змін. Виникнення прецеденту залежить від розгляду конкретної справи. Тому розробка нової норми права може затягнутися на роки, якщо ситуація, що вимагає врегулювання, не опинилося у полі зору суду/адміністративного органу;

5) ізольованість ratio decidendi. Ця вада пов'язана з тим, що власне право виявляється ізольованим від того судового контексту, в якому воно розвивається. Тому в тих випадках, коли ratio decidendi встановити складно, це не додає праву визначеності;

6) певна суб'єктивність при виборі прецеденту. Вибір прецеденту залежить від оцінки, яку дає суддя фактам, що лежать в основі справи: він може виходити зі строгих логічних побудов або із прагнення до справедливості [9,236].

2.2 Джерела права

Джерело права -- це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, чим засвідчується їх загальнообов'язковість, а також положень, що розкривають, тлумачать зміст права [11].

За ширшого підходу, джерело права -- це сила, що створює право [12, 295].

Всі форми права є джерелами, але не кожне джерело права набуває якостей офіційної форми права. Для того, щоб джерело права набуло якостей державної обов'язковості і загальності, необхідне його офіційне визнання, тобто санкціонування органами правотворчої влади.

Іншими словами, джерела права прагнуть набути статус офіційної форми права, але через об'єктивні причини (особливості правової системи) вони не завжди трансформуються у формально закріплені носії правової матерії. Що ж до форм права, то вони, будучи офіційними способами і засобами зведення в закон державної волі, завжди «виділяють» з себе правову енергію і, отже, спочатку формуються як джерела правових норм [13, 3].

До категорії "джерело права" відносяться:

1) правовий звичай;

2) правова доктрина;

3) релігійний текс.

Правовий звичай - визнане державою правило поведінки, що склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування протягом тривалого часу [14, 181]. Історично це перше джерело права, яким регулювалися відносини в період становлення державності.

Всі стародавні пам'ятки права були зводами правових звичаїв: закони вавилонського царя Хаммурапі, римські закони XII таблиць, індійські закони Ману, Руська правда Ярослава Мудрого та ін. Сукупність правових звичаїв створювала звичаєве право.

Якщо в системі нормативного регулювання перших державних утворень правові звичаї посідали домінуюче місце, то з розширенням сфер державного управління, ускладненням суспільних відносин, виникненням державної нормотворчості вони поступаються законам та іншим джерелам права.

Правовим звичай стає тоді, коли він одержує санкцію (офіційне схвалення) держави. Правовими ставали не всі звичаї, а тільки такі, які відображали тривалу правову практику і відповідали моральним засадам даного суспільства. Санкціонування звичаю відбувається двома основними способами:

а) шляхом визнання його судовою, господарською, адміністративною практикою і використання як основи судового рішення;

б) шляхом відсилання до нього у нормі закону.

В той же час у Великій Британії місцевий звичай вважається правовим, якщо він діє "з незапам'ятних часів", тобто склався до 1189 р. Звичай може набувати правового характеру і внаслідок визнання його "своїм" певною етнічною спільнотою, племенем, кастою та ін. Те, що сучасний юрист не визнає правом, розглядається як таке з традиційних позицій [15, 100]. Внаслідок санкціонування звичай набуває загальнообов'язкового характеру і його виконання гарантується державою.

Правові звичаї мають такі ознаки:

- формуються самим суспільством;

- виникають спонтанно, стихійно;

- це неписані правила поведінки (іноді усна форма звичаю ускладнювала доведення в суді факту його існування, тому з часом певна частина звичаїв набула письмового характеру);

- можуть застосовуватися на рівні як окремих соціальних груп (локальні), так і нації, народу (загальні);

- мають безперервний і однаковий характер додержання;

- їх змістом є визначені правила поведінки;

- є консервативними за своєю природою (закріплюють результати тривалої суспільної практики і можуть відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі передсуди);

- тісно пов'язані з релігійними і традиційними нормами.

Протягом всього історичного періоду існування звичаїв ступінь їх практичної значущості зумовлювалася різними чинниками, в тому числі співвідношенням із законом та іншими джерелами права. Залежно від ролі звичаїв у правовій системі відомий французький юрист Р. Давид розрізняє три види звичаїв:

а) звичаї secundum legem (в доповнення до закону), які допомагають тлумачити норми закону;

б) звичаї consuetude praeter legem (крім закону), які застосовуються у разі прогалин у праві;

в) звичаї consuetude abversus legem (проти закону), сфера поширення яких обмежена, оскільки колізії між законом і звичаєм вирішуються на користь закону [16, 94].

В сучасний період звичаєве право більше поширене у країнах з релігійно-традиційною правовою сім'єю (країни Південно-Східної Азії, Африки, арабські країни).

Правова доктрина - це система авторитетних наукових ідей, поглядів, що набули загального поширення і визнання, формуються здебільшого представниками наукового співтовариства, відображені в нормативно-правових актах, програмних документах політичного характеру, рішеннях органів державної владі і місцевого самоврядування, впливають на процеси формування і реалізації права.[17, 139].

Уперше професійна думка видатних юристів активно використовувалась як джерело права в Давньому Римі. При розгляді спірних питань сторони, що брали участь в судовому процесі, зверталися до визнаних юристів (Гай, Павел, Ульпіан, Модестин, Папініан та ін.) з проханням висловити свою думку з тих чи інших питань щодо належного застосування права. Суддя розглядав такі думки як "загальнообов'язкове правило поведінки - джерело римського права".

Сьогодні правова доктрина належить до вторинних, переконливих (авторитетних) джерел як романо-германського, так і англосаксонського права. Особливе значення вона зберігає у країнах релігійних правових систем. Доктрина забезпечує критичний аналіз права, виявлення прогалин і колізій у праві та визначення шляхів їх подолання.

У XX ст. в Європі поширилася практика формування доктрини вищими судовими інстанціями (передусім конституційними і верховними судами), що дало можливість поєднати фундаментальне теоретичне знання і значний практичний юридичний досвід.

Вплив доктрини на правозастосування виявляється, зокрема, у тому, що правозастосовні органи у своїй практиці спираються на доктринальне тлумачення актів законодавства. Його авторитет полягає не у формальній обов'язковості, а в переконливості запропонованих висновків та високій кваліфікації осіб, які здійснюють таке тлумачення. Правова доктрина також справляє істотний вплив на практичну юриспруденцію через науково-практичні коментарі до актів законодавства (КК, ЦК та ін.), які слугують важливими орієнтирами для правозастосовної практики.

Крім того, правова доктрина виступає вторинним, переконливим джерелом права, забезпечуючи додаткову юридичну аргументацію при вирішенні конкретних справ.

У XX ст. все більшого значення набувають цілісні систематизовані доктрини, що склалися внаслідок багаторічної академічної і практичної діяльності правників, на які безпосередньо спираються суди та інші правозастосовні суб'єкти [18, 120].

Релігійно-правова норма -- акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, санкціоновану державою для надання їй загальнообов'язкового значення, та забезпечується нею. Вона поширена в традиційно-релігійних правових системах, характерна для мусульманського права (Коран, Сунна) [19, 111].

Ознаки релігійного тексту як джерела права:

1) документальний(письмовий) вираз нормативних приписів;

2) богонатхненний характер. Передбачається, що викладені в релігійному тексті норми стали відомими людям завдяки одкровенню (діалогу Бога і людини), яке зазнав, пророк, святий, блаженний;

3) переплетення правових і релігійних, а іноді й моральних норм у рамках одного документа;

4) персональний характер, інакше кажучи, на відміну від інших правових форм, релігійний текст поширюється тільки на віруючих, що належать до певної релігії (або, конфесії/толку в рамках релігії);

5) метафорична і, як правило, казуїстична форма викладу приписів.

Норми, що містяться в релігійних текстах, неоднорідні за своїм характером. Їх можна поділити на доктринальні (віроповчальні), етичні, обрядово-богослужебні, правові. І хоча ці види норм тісно пов'язані між собою, між ними є певні відмінності як за функціональним призначенням, так і за характером впливу на соціальні відносини.

Правовими нормами слід вважати релігійні норми, які через їх визнання державою або через характер самих суспільних відносин, або з інших причин набули властивості норм права. Такі норми в різних релігіях можуть мати еклектичний характер або утворювати цілі системи.

Релігійні тексти признаються як нормативно-правові акти в рамках систем канонічного (християнського) права і мусульманського права [9, 242].

Розділ 3. Джерела права України

3.1 Основні джерела права

Початком будь-якої класифікації є з'ясування критеріїв класифікації, у свою чергу вони не є замкнутими, постійно доповнюються в процесі прогресу людського знання. Для розподілу джерел права в України на основні й доповнюючі необхідно скористатися такою класифікацією:

1) щодо способу й суб'єкта правотворення (сила, що створює правові приписи);

2) загальнообов'язковість виконання на території України;

3) гарантованість (забезпечення реалізації норм права силою примусу).

На підставі проведеної класифікації до основних джерел права України варто віднести такі:

1) нормативно-правові акти: Конституція України, кодифіковані нормативно-правові акти, закони й підзаконні акти;

2) судовий прецедент: рішення Конституційного Суду України (далі -КСУ);

3) нормативно-правові договори: міжнародно-правові договори, внутрішньо-державні договори [20, 70].

Очевидно, що в Україні ключовим і найбільш часто використовуваним джерелом права виступає нормативно-правовий акт. П.М. Рабінович до переваг нормативно-правових актів відносить такі: вони найбільш чітко й зрозуміло формують зміст юридичних прав та обов'язків; найбільш швидко доводять до відома адресатів юридичної норми її зміст; забезпечують можливість швидкого пошуку необхідної норми права; надають можливість відчути упорядкованість, узгодженість і систематизацію багатьох норм права [21, 266].

Конституція України є джерелом права, що визначає правову основу держави, принципи та структуру державного ладу, права й свободи громадян, форму державного устрою, принципи правосуддя тощо.

Особливим різновидом законів України є кодифіковані нормативно-правові акти, у яких узагальнюються й систематизуються норми права, що регулюють відповідну норму суспільних правовідносин; вони мають державний характер.

Основна наукова дискусія полягає в вирішенні питання про те, чи відносяться правові позиції КСУ до джерел права, а отже, безпосередньо й до джерел процесуального права [20, 72].

На думку О.В. Кравчук, не будучи віднесеним повною мірою до жодного з існуючих джерел права, правові позиції Конституційного Суду України вбирають в себе ті чи інші їх ознаки та стають самостійним джерелом права [22, 120].

Нормативно-правовий договір - це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, які є результатом добровільного, взаємопогодженого волевиявлення правотворчих органів (суб'єктів правотворчості). Серед сфер застосування нормативних договорів основними виступають три: міжнародне право, конституційне, трудове.

Міжнародно-правові договори,як джерело створюється шляхом санкціонування норми права іншої, міжнародної, правової системи через процедуру висловлення згоди на обов'язковість міжнародного договору Верховною Радою України [20, 73].

3.2 Доповнюючі джерела права

Доповнюючі джерела права - правові звичаї й судові справи, пам'ятки історії, літератури, що існували раніше й відображаються в чинних нормах права, а також правотворча діяльність судових органів, спрямовані на вдосконалення основних джерел права.

До додаткових джерел права необхідно віднести:

1) правовий звичай;

2) судовий прецедент (постанови Пленуму Верховного Суду України);

3) релігійно-правовий текст.

Правовий звичай є одним із найбільш старовинних джерел права, під яким розуміється правило поведінки, яке виникло в процесі його фактичного застосування.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання нею певного звичаю як загальнообов'язкового правила поводження, адресованого відпо-відним суб'єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави. Санкціонування державою звичаю обумовлює набрання ним таких ознак, як загальнообов'язковість, охорона державою від порушень. Ці ознаки правових звичаїв властиві й нормам права, безпосередньо встановлених державою.

На сучасному етапі розвитку української правової системи відбувається збільшення проявів суддівської правотворчості в правовій реальності. Однією з форм такої правотворчості виступають видання Пленуму Верховного Суду України, інтерпретаційних актів, які містять нормативні приписи. Виходячи з того, що постанови Пленуму Верховного Суду України мають рекомендаційний характер і не мають загальнообов'язковості до виконання на території України, порівняно з такими судовими прецедентами, як рішення Конституційного Суду України й рішення Європейського суду з прав людини, їх необхідно віднести до доповнюючих джерел права.

Релігійно-правовий текст (релігійно-правова норма) - акт-документ, який містить церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі та права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення й забезпечена нею.

Під безпосереднім впливом релігійних норм формується канонічне право, правила поведінки нормативного загальнообов'язкового характеру в країнах, де релігія не відділена від держави, визнається одним із державних інститутів. Його змістом є релігійні настанови, визнані органами державної влади.

Кожна з правових систем релігійного типу виникла й розвинулася на власних релігійних системах (іслам, іудаїзм, індуїзм, християнство). Первинними «клітинами» цих систем є релігійні норми - правила поведінки обов'язкового характеру для вірян різних віросповідань, встановлені або затверджені органами церковної влади з метою регламентації певних сфер суспільних відносин відповідно до їх компетенції [20, 75].

3.3 Субсидіарні джерела права

До субсидіарних джерел права України входить:

1) юридична доктрина;

2) загальні принципи права;

3) міфи.

Юридична доктрина - науково оформлені концептуальні ідеї, спрямовані на вдосконалення права, що містяться в працях учених-юристів. У системі національного права України юридична доктрина використовується під час розробки нових законів

Загальні принципи права виходять як із норм позитивного права, так і з існуючого в країні правового порядку та являють собою положення об'єктивного права, які можуть виражатися або не виражатися в текстах писаного права, проте мають загальний характер та обов'язково застосовуються в судовій практиці. До таких принципів належать принцип додержання прав людини; принцип національного суверенітету; принцип вираження в законі загальної волі; принцип «усе, що не заборонено законом, дозволено»; принцип можливості вчиняти все, що не завдає шкоди іншим; принцип встановлення тільки таких покарань, які беззаперечно необхідні для загального блага, тощо [20, 75].

Звернення до міфів ґрунтується на загальновідомій ідеї юриспруденції, згідно з якою право не можна розглядати виключно як раціональну конструкцію, побудовану на засадах логіки [23, 32].

Правовий міф доцільно розглядати як виток права, тобто як ідеалізовану форму свідомості. На цій основі Ю. В. Тіщенко здійснила міфологічний аналіз пам'яток литовсько-руського і фольклорного права. Серед міфологічних засад Статутів Великого князівства Литовського були: справедлива кара вогнем; категорія роду, родового; суду і правосуддя; поняття суду і правосуддя, судді, закону («писаного права») як синонімів правди і справедливості, необхідності судити «за правом писаним»; ідея договору. Міфологічне коріння має також народна творчість: прислів'я, приказки, пісні та ін. Вони апелюють до вищого порядку і справедливості, розкривають примирювальне призначення правових приписів тощо [24, 7].

Висновки

На основі вищевикладеного матеріалу можна зробити висновок що, під джерелом права розуміється об'єктивність закріплення і прояв змісту права у певних актах державних органів, рішеннях судів, договорах, звичаях і інших джерелах. Протягом тривалої історії існування права як соціального інституту розвивалися і змінювалися погляди на джерела права. І пов'язано це було з різними умовами і потребами того чи іншого етапу суспільного розвитку, насамперед у Європі.

Своєрідність джерел права позначається на формах зовнішнього вираження права. У них наочно виявляються історичні особливості тих чи інших суспільних систем, розмаїтість форм державного втручання в суспільне життя.

Найбільш відомі форми існування державно-визнаних норм наступні: нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, юридичний прецедент, правовий звичай, правова доктрина, релігійний текст.

Форми (джерела) права мають винятково велике значення для зміцнення законності в правовій державі. Досконалість названих форм (джерел) безпосередньо залежить від рівня теоретичних уявлень про них і від якості по суті всіх видів юридичної практики.

Основними джерелами права України є нормативно-правовий акт, судовий прецедент, нормативно-правовий договір. Україна надає більшу перевагу нормативно-правовому акту. Це пояснюється тим, що він дає можливість:

- найбільш чітко сформулювати зміст прав та обов'язків;

- відносно швидко довести зміст до адресатів норми;

- створити умови до адекватного розуміння і застосування норми;

- оперативно змінювати чи відміняти норму;

- здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Меншу, але не менш важливу роль у системі джерел права України відведено додатковим та субсидіарним джерелам. Серед них: правовий звичай, судовий прецедент, юридична доктрина, принципи права, релігійно-правовий текст, міфи.

Юридична наука покликана своєчасно готувати рекомендації для поліпшення форм права, а практика повинна вміло реалізувати пропозиції вчених в цілях створення гнучкої, динамічної і ефективно функціонуючої системи джерел права. Від якості цієї системи права залежить тривкість законності в державі.

Що ж потрібно для основних шляхів вдосконалення джерел (форм) права в сучасній Україні? При вдосконаленні джерел права треба повніше врахувати юридичні традиції України, узяти все краще з минулих здобутків правової системи.

Більше того, в будь-якій сучасній державі джерела права (і перш за все закони, статути парламенту) упорядковані, але разом з тим вони не є строгою системою, особливо акти підзаконної правотворчості, правові звичаї і прецеденти. Швидше за все це сукупність нормативних та інших юридичних актів, які встановлюють визначений правовий режим.

Список використаної літератури

1. Кириченко В. М., Куракін О. М. Теорія держави і права: модульний курс: Навч. посіб. -- К.: Центр учбової літератури, 2010. -- 264 с.

2. Волинка К. Г. Теорія держави і права: Навч. посіб. -- К.: МАУП, 2003.-- 240 с. -- Бібліогр.: с. 229-232.

3. Бошно С. В. Форма права: Теоретико-правовое исследование : дис. ... д-ра юрид. наук / С. В. Бошн . -- М., 2005. -- С. 36.

4. Мельник А. С. Доповнюючі джерела українського права // Юридична Україна: Щомісячний правовий часопис. -- 2013. -- № 11 -- С. 30-36.

5. Алексеев С. С. Проблемы теории права : в 2 т. / С. С. Алексеев. -- Свердловск : Свердлов. юрид. ин-т, 1973. -- Т. 2. -- С. 60-74.

6. Теорія держави і права (опорні конспекти). Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Авт.-упоряд. Кравчук М. В. -- К.: Атіка, 2007. -- 228 с.

7. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. -- К.: Юрінком Інтер, 2006. -- 688 с.

8. Семеніхин І. В. Правова доктрина: поняття та особливості // Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. праць. -- 2009 -- Вип. 18.

9. Крестовська Н.М., Матвеева Л.Г. Теорія держави і права: Елементарний курс. Видання друге. -- X.: ТОВ«Одіссей», 2008.-- 432 с.

10. Романов А. К. Правовая система Англии: Учеб. пособие. -- 2-е изд., испр. -- М.: Дело, 2002. -- С. 176-178.

11. Вільна енциклопедія Вікіпедія, стаття ''Джерело права'' [Електронний ресурс] : -- Режим доступу: https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Джерело_права.

12. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. -- 2-е изд., изм. и доп. -- Москва : НОРМА, 2002. -- 616 с.

13. Вопленко Н.Н. Источники и формы права : учебное пособие / Н.И. Вопленко. - Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004. - 102 с.

14. Загальна теорія держави і права: [Підруч. для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О.В. Петришина. - Харків: Право, 2009. - 584 с.

15. Муромцев Г.И. О некоторых особенностях традиционного права в развивающихся странах Азии и Африки. - Сов. государство и право. - 1989. - № 6

16. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с франц. - М., 1996. - 400 с.

17. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : Підручник. -- 3-тє видання. -- К.: Алерта, 2012. -- 524 с.

18. Теорія держави і права : підручник / О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін. ; за ред. О. В. Петришина. - Х. : Право, 2015. - 368 с.

19. Ведєрніков Ю. А., Грекул В. С. Теорія держави та права: Навчальний посібник. -- 4-е вид., доп. і перероб. -- К.: Центр навч. літератури, 2005. -- 224 с

20. Мельник А. С. Основні та доповнюючі джерела українського права //Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. праць. -- 2013. -- Вип. 70.

21. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави : [навчальний посібник] / П.М. Рабінович. - вид. 5-те, зі змінами. - К. : Аттіка, 2001. - 268 с.

22. Кравчук О.В. Правові позиції Конституційного Суду України як джерело права / О.В. Кравчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2011. - № 4. - С. 117-121.

23. Розумний М. Міфи в системі витоків лісового права // Підприємництво, господарств, і право: Щомісячний нуково-практичний юридичний журнал. -- 2015. -- № 7 -- С. 32-36.

24. Тіщенко Ю. В. Правовий міф і правова міфотворчість як атрибути сучасного суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступення канд. юрид. наук : спец. 12.00.12 "Філософія права" / Ю. В. Тіщенко. -- Одеса, 2014. -- 2с.

Размещено на Allbest.ru