У проблематиці недійсності правочинів важливе місце посідають наслідки такої недійсності. Загальновизнаним є те, що недійсний правочин не породжує правових наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Відповідно, одним із наслідків недійсності правочинів є повернення одержаного за ними, оскільки ex nihilo nihil fit. Однак у різні часи таке повернення відбувалося в межах різних правових конструкцій, історичний екскурс щодо яких і є метою цієї публікації.

Підґрунтям даного дослідження є роботи Є.В. Бернада, О.О. Кота, В.І. Крата, Н.С. Кузнєцової, І.В. Спасибо-Фатєєвої та інших науковців.

Виклад матеріалу

У Стародавньому Римі не було сформульовано загального поняття правочину, а відповідно, про недійсність правочинів також окремо не йшлося. Однак вже у ті часи склалося загальне уявлення, що в разі відсутності юридичної сили договору одержане за ним підлягає поверненню.

Римському праву вже була добре відома реституція (restitutio in integrum). Коли певна подія (наприклад, сплив позовної давності, договір) могла мати юридичну силу за чинними нормами, але претор вважав, що несправедливо в даному випадку лишати за ним цю силу, тоді він за клопотанням потерпілої особи поновлював її первісний стан, тобто скасовував повністю або частково юридичні наслідки цієї події, повертаючи особі, яка зверталася, втрачений позов або втрачене право. У цьому була сутність реституції - особливого преторського способу захисту права. "Можливо, першим, хто скористався цим інститутом, були особи, які не досягли 25 років. Спираючись на Плеторі - їв закон (глава XVII), претор скасовував всі ті правочини тих осіб, які були для них невигідні" [1, с.219-221]. Як бачимо, з початку свого виникнення сутність реституції полягала у поверненні в попередній стан, однак це пов'язувалося не з нормами про недійсність правочинів, а з певними уявленнями про справедливість.

Доречно також відзначити, що в той час зазнав свого розвитку ще один інститут - повернення майна, набутого без правової підстави. Історичні корені інституту кондикції походять із легісакційного процесу, коли з'явився термін "condicticmes". Спочатку кондиційні позови були спрямовані на повернення грошових сум й інших видів майна, які надавалися однією особою іншій (actio certae pecimiae creditae, condictio tritircaria, condictio indebiti). Але в кінці республіканського періоду кондикції почали використовуватися для повернення майна, набутого без достатньої підстави. Юридична техніка цього висловлювалася формулою Папініана: Наес condictio ex boiio et aequo introducta, quod alterius apud alterum sine causa deprehenditur, revocare consuevit (D.12.6.66). Найбільш важливим кондикційним позовом є condictio indebiti (позов про повернення платежу за неіснуючим боргом) [2, с.154-155]. Причому поняття неіснуючого боргу тлумачилося досить широко, тобто охоплювало й випадки, коли, наприклад, майно відчужувалося без відповідних повноважень.

У ХІХ столітті вчення про недійсність правочинів набуло подальшого розвитку. Вже Д.І. Мейер зауважував, що, хоча недійсний правочин і не створює тих правових наслідків, які він тягнув би, будучи дійсним, це не означає, що правочин позбавлений будь-якого юридичного значення. Так, правочин може створювати наслідки порушення права [3]. Безумовно, такими наслідками є перш за все повернення одержаного за недійсним правочином. Привертає увагу, що таке повернення пов'язувалося саме з зобов'язаннями про безпідставне збагачення. Логіка була проста: якщо недійсний правочин не створює правових наслідків, то все одержане за ним набуте безпідставно.

Так, Г.Ф. Шершеневич відносив до відносин зі збагачення без законної підстави випадки виконання зобов'язання за помилкового припущення про його дійсність. Причому вчений з-поміж іншого апелював до досвіду зарубіжного законодавства, називаючи як приклад § 812 BGB та § 62 Швейцарського зобов'язального закону, які також регулюють відносини з безпідставного збагачення. Учений також зазначав, що в разі недійсності правочину все повинно бути відновлено у те положення, у якому перебувало до вчинення правочину. Усе, що на підставі правочину було передано однією особою іншій, повинно бути повернено за приналежністю. Якщо недійсний правочин був вчинений під впливом примусу або обману, то винувата в тому особа несе майнову відповідальність за всю заподіяну шкоду [4, с.377].

Безпосередньо положення про кондикцію не були закріплені у законодавстві, проте повернення безпідставного збагачення виводили з загального правила про неприпустимість збагачення без законної підстави. Так, ст.574 т. Х ч.1 Зводу законів Російської Імперії, яка забороняла позбавлення прав без суду і передбачала відшкодування у разі заподіяння шкоди, тлумачилася настільки розширено, що її положення застосовувалися і до випадків безпідставного збагачення [5, с.1-3]. Дана правова ідея знайшла своє відображення також у правозастосовчій практиці того часу: у галузі безпідставного збагачення діяло право, яке складалося з відповідних рішень Сенату, в яких розглядалися в тому числі й питання виникнення кондикційних зобов'язань з виконання недійсних правочинів.

У статті 97 Проекту Цивільного Уложення, передбачалося, що правочин, визнаний недійсним, не може бути для сторін джерелом будь-яких прав й обов'язків і знищення його тягне повернення сторін у попередній стан, що існував до укладення правочину [6, с.165].

Г. Дернбург відносив до випадків кондикції "неіснування уявляємого боргу", зазначаючи, що неіснуючим вважається борг, який може бути знесиленим за допомогою руйнівної - перемпторної - ексцепції, якщо тільки він, незважаючи на таку ексцепцію, не зберігає сили натурального зобов'язання. Кондикційний боржник повинен був повернути також плоди й прирощення, а також ніс ризик випадкової гибелі або знищення майна. Як приклад учений називав вчинення забороненого законом правочину - наприклад, дарування між подружжям [7, с.362-370].

У процесі становлення радянського законодавства правове регулювання наслідків недійсності правочинів зазнало кардинальних змін. У ЦК 1922 р. регулюванню цих питань були присвячені статті 147-149 та 151.

Так, ст.147 передбачала як наслідок протизаконності правочину або спрямованістю до явної шкоди для держави стягнення виконаного в дохід держави. Слід звернути увагу, що таке стягнення прямо називалося безпідставним збагаченням і щодо нього робилося посилання на ст.402, яка встановлювала правила повернення безпідставного збагачення. Таким чином, законодавець продовжував іменувати повернення виконаного за недійсним право - чином безпідставним збагаченням, однак заклавши в ці норми абсолютно нове значення: безпідставність збагачення оцінювалася саме з позицій держави, і все одержане переходило до неї. Однак із положень ЦК 1922 р. навряд чи можна вбачати, що законодавець прагнув запровадити якийсь новий спосіб захисту - скоріше, все робилося в межах аксіоми, що "недійсні правочини не створюють правових наслідків, крім пов'язаних з їх недійсністю, і відповідно, все виконане треба повертати як одержане без достатніх правових підстав". Радянський законодавець тільки змінив вектор такого одержання, направивши його у бік держави, фактично перетворивши частину норм про безпідставне збагачення на публічно-правові, які мали каральний, конфіскацій - ний характер і були покликані перешкоджати вчиненню недійсних правочинів.

Також ЦК 1922 р. встановлював положення про повернення одержаного за недійсним договором іншій стороні в разі недієздатності однієї із сторін (ст.148), порушення форми або помилки однієї сторони (ст.151). Показово, що таке повернення безпідставним збагаченням радянський законодавець уже не називав. Крім того, у разі вчинення договору під впливом обману, насилля, погроз, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою, кабального договору потерпіла сторона мала право вимагати повернення виконаного, а одержане іншою стороною стягувалося в дохід держави, що знов-таки прямо називалося безпідставним збагаченням (ст.149).

Водночас у ЦК 1922 р. збереглися традиційні положення про повернення безпідставно одержаного (ст. ст.399-401). Зрозуміло, що поєднати такі абсолютно різні норми в межах одного інституту було досить складно, і надалі це стало поштовхом до наукових пошуків "нового" способу захисту цивільних прав, який би мав місце саме щодо повернення виконаного за недійсним правочином.

Так, Н.В. Рабинович прямо називала вимогу про повернення одержаної за недійсним правочином індивідуально визначеної речі віндикацією [8, с.118]. Схожою була позиція М.М. Агаркова [2, с.154-155] та В.О. Рясенцева. Останній виділяв як окремий вид безпідставного збагачення виконання недійсних правочинів, яке він вважав протизаконною дією [9, с.92]. Учений зазначав, що в 20-х рр. ХХ століття у правозастосовній практиці мала місце дискусія щодо значення цієї статті - чи як самостійної норми, чи як норми, що застосовується в сукупності з іншими статтями, що передбачають наслідки недійсності правочинів. Верховний Суд спочатку дотримувався другої позиції, тобто фактично поєднав положення про безпідставне збагачення з наслідками недійсності правочинів. Тому В.О. Рясенцев пропонував перенести ст.402 з глави про кондикцію до норм про наслідки недійсності правочинів, зазначаючи, що це цілком інший вид кондикції [9, с.100-101].

Зауважимо також, що стаття 147 ЦК 1922 р. як каральну санкцію передбачала стягнення у дохід держави усього одержаного за протизаконним або спрямованим до явної шкоди для держави. Н.В. Рабинович називала це конфіскацією, яка відома тільки радянському цивільному праву [8, с.134]. Такою ж була позиція І.Б. Новицького [10, с.40], а також М.М. Агаркова [11, с.358].

недійсність правочин повернення одержане

Слід звернути увагу, що в той час не використовували спеціального терміну щодо наслідків недійсного правочину. Термін "реституція", який сьогодні вживається як загальновизнаний, у середині ХХ століття використовувався нечасто. Одним із перших це поняття запровадив у науці Д.М. Генкін у 1944 р., тоді ж і було започатковано поділ наслідків недійсності правочинів на двосторонню реституцію, односторонню реституцію і вилучення виконаного в дохід держави. Проте вчений виводив реституцію з безпідставного збагачення [11, с.102].

Іншої думки дотримувалася Н.В. Рабинович, яка зазначала, що безпідставне збагачення та реституція лежать у різних площинах: безпідставне збагачення - це одержане за недійсним правочином і підлягає вилученню; реституція - це той напрямок, який надається вилученому майну. Однак оскільки вчена розглядала реституцію й віндикацію та кондицію як різноплощинні явища, то вона вказувала, що реституція здійснюється за правилами або про віндикацію або про повернення безпідставного збагачення [8, с.152]. Схожими були міркування Ю.К. Толстого: якщо для застосування конфіскації нема підстав, вимоги про повернення виконаного є віндикаційними, кондиційними або деліктними [12, с.115].

Однак у той же час з'явилася й інша позиція, яка згодом стала панівною, - що реституція є самостійним засобом захисту. Під час дії ЦК 1922 р. таку позицію відстоювали Б.Б. Черепахін [13, с.48-50], В.М. Амфітеатров [14, с.46], О.С. Іоффе [15, с.72-73].

Черговим етапом розвитку цивільного законодавства стало ухвалення ЦК УРСР 1963 р. Відразу слід зазначити, що в ньому чітко прослідковується тенденція щодо визнання самостійним способом захисту повернення виконаного за недійсним правочином. Цей спосіб у тогочасній науці вже практично беззаперечно іменувався реституцією, а на рівні закону був відсутній зв'язок між повернення виконаного за недійсним правочином і поверненням безпідставно придбаного або збереженого майна.

Так, у ст.48 ЦК УРСР 1963 р. було закріплено, що за недійсною угодою кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Ст.49 передбачала, що якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності ж умислу лише в однієї зі сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в дохід держави.

Одностороння реституція була передбачена також у ст.57 ЦК 1963 р., і, безумовно, було збережено її публічно-правовий характер. Без сумнівів, законодавчому закріпленню положень про повернення виконаного за недійсним правочином передували розробки правової доктрини. Так, О.С. Іоффе як наслідки недійсності правочину (щодо повернення виконаного) виділяв двосторонню реституцію, односторонню реституцію та вилучення майна обох сторін у дохід держави [16, с.299-303].

Водночас велася активна полеміка щодо питання, чи є реституція заходом юридичної відповідальності. Наприклад, І.В. Матвєєв вважав, що будь-яка реституція, як двостороння, так й одностороння, є санкцією [17, с.4]. Певним чином компромісною була позиція С.М. Братуся, що реституція не обов'язково є заходом цивільно-правової відповідальності, а є таким тільки в разі примусового здійснення реституції [18, с.138].

Надалі повернення одержаного за недійсним правочином беззаперечно носило характер реституції. Наприклад, у підручнику за ред. О.О. Пушкіна прямо зазначено, що загальними наслідками визнання правочину недійсним є повернення сторін у первісний стан - двостороння реституція. У разі ж наявності вини однієї зі сторін (за окремими складами недійсності) таке повернення є адміністративно-правовою санкцією. У певних випадках могло йтися також про недопущення реституції, тобто стягнення усього одержаного в дохід держави [19, с.229-230]. Слід віддати належне науковцям, які вже в той час наголошували, що в проекті нового ЦК має бути вказана тільки двостороння реституція, оскільки стягнення в дохід держави належить до сфери публічного права.

У сучасній цивілістиці міцно вкоренилася думка, що реституція є самостійним засобом захисту і дискусії точаться лише щодо її місця в системі таких засобів. Незважаючи на незакріпленість поняття в законодавстві, термін "реституція" використовується не тільки в доктрині, а й на практиці. Наприклад, у висновках Верховного Суду України, викладених в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК України, за ІІ півріччя 2014 р., зазначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч.1 ст.216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно (постанови судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України: від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6 164цс14; від 19 листопада 2014 р. у справі № 6 170цс14) [20, с.12-13].

Сьогодні існує ціла класифікація окремих видів реституції. Зокрема, виділяють реституцію володіння, компенсаційну, двосторонню, односторонню, недопущення реституції тощо.

Проведений історичний екскурс дозволяє зробити певні висновки. У праві Стародавнього Риму було відсутні загальні положення про наслідки недійсності правочинів, що вочевидь, обумовлено нерозвиненістю вчень про право - чини в цілому. Однак були закладені підвалини щодо таких наслідків - головним є віднесення їх до кондикції. Ця точка зору повністю укоренилася в цивільному праві ХІХ - початку ХХ століть. Більш того, саме таке бачення було закріплено у ЦК 1922 р. І лише згодом, у середині ХХ ст., у науковій доктрині почали виділяти наслідки недійсності правочинів як самостійного заходу захисту (назвавши це реституцією), що й знайшло своє законодавче закріплення у ЦК 1963 р. На сьогодні така точка зору є панівною.

Висновки